Література, яку ми обираємо, або Чи був би Ісус Ісусом, якби вимагав грошей за свої проповіді

01 Марта 2016 4 1.5

Юрій Олійник

 

Література, яку ми вибираємо,

або: Чи був би Ісус – Ісусом, якби вимагав грошей за свої проповіді?

 

“Чи був би Ісус – Ісусом, якби вимагав грошей за свої проповіді?

Чи сподівався на популярність той пустельник,

котрий проповідував піску й камінню?”

У цьому контексті задаймося ще одним, на погляд, дивним, запитанням: чи можливий страйк письменників? Ні, не в рамках такої собі економічної чи політичної  оборудки на кшталт “Зменшити оподаткування видавництв!” чи ”Усунути корупціонерів з уряду!”, а страйк, спрямований, наприклад, на викорінення самого принципу “книга=товар”?

І якщо я дійсно задам таке запитання, то, впевнений, у відповідь почую однозначне: “Та тю на вас!.. Це ж однаково, що рубати гілляку, на якій сидиш”.

Справді, ми так звикли до того, що все купується і продається на цьому велетенському ярмарку речей і відносин, де ми, власне, живемо, що навіть не можемо (або не хочемо) уявити інакшого.

Тому поставлю запитання по-іншому: чи здатен сьогоднішній письменник (митець) виступити проти тієї системи цінностей, яку нав’язує влада?

Що пропонує влада

Давно відомо, що рушієм сучасного виробництва вже не є створення товарів. Його рушієм є тиражування товарів. Саме тому таке виробництво називається “масовим”. При цьому головною проблемою є проблема збуту масової продукції (грубо кажучи, проблема того, як людині “втюхати” те, що їй не потрібно). Для вирішення цієї проблеми створюється не лише потужна індустрія реклами, спрямована на формування попиту. Для її вирішення розроблено величезний масив політичних, економічних, наукових, філософських, мистецьких та естетичних концепцій і доктрин – так званий “новий погляд на людину  і світ”. За влучним виразом одного з дослідників сучасного капіталізму, у 20 ст. людина стала об’єктом науки про людину лише з того моменту, коли автомобілі стало важче продавати, ніж створювати. [1]

Цей масив концепцій і доктрин дістав назву “постмодернізм”.[2] Навряд чи варто глибоко занурюватися в суть постмодернізму, щоб зрозуміти його глибинне спрямування: створення так званої “масової людини”, “маси” - ідеального споживача тиражованих товарів. Створення такої людини відбувається на основі стимулювання й формування певних психологічних і світоглядних установок, таких як (1) поверхневість (я знаю все), (2) необмежене зростання потреб (я хочу всього), (3) необмежене задоволення бажань (хочу “жити на повну”), (4) мобільність, енергійність, спортивність (хочу більше цього й того, щоб мати більше “драйву”), (5) ігрове, карнавальне бачення суспільного життя (хочу шоу, лише шоу, нічого, крім шоу), (6) негативне ставлення до традиційних цінностей (старе - це “отстой”, хочу щораз нового), (7) стирання меж між чітко визначеними поняттями (хочу бути трансвеститом), (8) стирання граней між елітарною і масовою культурою (побутові речі як твори мистецтва), (9) сприйняття традиційних ціннісних центрів як осередків дозвілля та розваг (музей як місце, де “варять добру каву”). Список можна продовжити, але, гадаю, і так зрозуміло, про що йдеться.[3]

І якщо, на думку дослідників, “український постмодернізм подарував вітчизняній та світовій культурі нові імена та яскраві твори, окреслив множину проблем і тем в мистецтві, запропонував новий підхід в пошуках смислів і принципів прийдешньої культури” [4], то варто сказати і про роль  того “нового підходу” у стимулюванні наведених вище ознак.

Сформувавшись здебільшого у полі критики авангарду (модерну) і будучи новою, “просунутою” світоглядною концепцією, постмодернізм сьогодні дрейфував у бік офіційної доктрини сучасного олігархічного капіталізму (ліберальної демократії), ставши його надійним підґрунтям.[5]

Щодо сфери культури, то ідеалом постмодернізму і, відповідно,  економіки масового виробництва є перетворення культури на сектор економіки, щось подібне, наприклад, до харчової промисловості чи виробництва жуйок. Саме в такому контексті слід, напевне, розуміти такий словотвір з “Довгострокової стратегії розвитку української культури” Міністерства культури України, як “національний культурний продукт”. Звернімо увагу: у нас вже немає творів, витворів чи бодай послуг, а є поняття, тісно пов’язане з економікою - “продукт”. Певне, Міністерство все ж поки-що не наважилося назвати твори – товаром. А даремно. Адже відомо, що теоретики того таки постмодернізму давно обґрунтували необхідність перетворення культури на сектор економіки, а мистецьких творів – на товар.[6] Чи не від цього всі наші культурологічні біди? У рамках постмодерного “нового погляду” все має купуватися й продаватися, і все має лише одну цінність – прибуток: будь-яка річ є цінною рівно настільки, наскільки вона приносить прибуток, як і будь-яка людина є цінною лише в суто прагматичній площині (що я можу з цієї людини “поіметь”).

На думку дослідників, ми повинні бодай усвідомити ту культурну ситуацію, в якій опинилися. “Це ситуація постмодерного суспільства, що змінює карту культури, зменшуючи впливи літератури [читай – культури. – Ю. О.] високої та збільшуючи впливи масової. У цій ситуації іде активне конструювання масового суспільства та масової культури з боку політики влади (назвемо цю культурну політику політикою змішування або Вавилонської вежі)”.[7]

Чому це так погано

Якщо з наведеного вище не зрозуміло, чому постмодерністський підхід до культури є неприйнятним, то дозволю собі дещо пояснити.

Такий підхід спрямований на формування того, що політологи, соціологи й філософи називають “масою”, “натовпом”, “посередністю”, “статистичною людиною”, “обивателем”, “суспільством споживання”. Ця маса не має ні національних, ні політичних, ні якихось кастових ознак. Це натовп, скупчення розрізнених, атомізованих індивідів, яких пов’язує лише те, що вони опинилися у сфері діяльності єдиного силового поля масових комунікацій. Їх об’єднує не так їхня воля чи навіть настрої, як дія на них зовнішньої по відношенню до них сили, що намагається по-своєму їх організувати, щоб зробити керованими. Це “зовні соціалізовані, але, по суті, роз’єднані людські атоми, внутрішньо клішовані до безликості, хоча зовні наскільки можливо різні… Засоби масової комунікації, в тому числі й ЗМІ, масифікують людей і водночас роз’єднують їх, оскільки витісняють традиційні безпосередні контакти, збори, зустрічі і т. п., замінюючи особисте спілкування телебаченням або комп’ютером. В кінцевому рахунку виходить так, … що кожен опиняється у складі начебто незримої, але всюдисущої маси.

Людина дедалі частіше уявляє собі дійсність не у відповідності зі своїм власним сприйняттям, а через відображення її в ЗМІ, через образ цієї дійсності, сформований ними. … Таким чином, створюється спосіб управління життям через свідомість, яка наповнюється смисловими матрицями, що оживають у потрібних ідеях і образах. Наповнення, структурування, організація свідомості стає спеціальним видом владних технологій…”.[8]

Подальша трансформація такої маси приводить до того, що вона (маса) дедалі важче піддається тим “матричним” кодам навіювання. Вона продукує свій специфічний спосіб їх  сприйняття. Вона їх змінює, зводить до свого середнього, зрозумілого для неї рівня, а простіше – до рівня видовищ і розваг. Вона їх поглинає. “Маса поглинає всю соціальну енергію, і та перестає бути соціальною енергією. Маса вбирає в себе всі знаки і смисл, і ті вже не є знаками й смислами. Вона поглинає всі звернені до неї заклики, і від них нічого не залишається”.[9]

Тобто те, що дослідники розуміють під “масою” – це щось подібне до люмпенів Давнього Риму з їхнім слоганом “хліба і видовищ”, з тією хіба різницею, що хліб вони вже мають. Сучасна маса орієнтована на шоу і нічого, крім шоу, причому шоу тут і зараз. Навіщо? Для розваги. Щоб “убити час”, який тій масі нема куди подіти. Причому шоу миттєво забувається, для чого воно і чому присвячене. Важить лише безпосередня дія, безконечний “екшн”, безконечний детектив, безконечна зміна знаків, яка заворожує. “Маси – це ті, хто засліплений грою символів і поневолений стереотипами, це ті, хто сприйме будь-що, аби воно було видовищним”.[10]

Наведеним вище рисам сучасної масової людини найбільше відповідає назва “вата”, поширена сьогодні у павутинці. При цьому слід зважити, що така категорія або такий масив людей існував завжди і продовжує існувати повсюдно. Сьогодні він поширюється на Заході, сьогодні він беззаперечно оволодів Росією, і наступ його продовжується. Ця безлика маса загрожувала запанувати і в Україні, але нас врятувала Революція гідності (хоча, згадаймо, як важко піднімався Київ…). Якщо визначати “ватність” як специфічний психологічний і фізіологічний стан людини, то варто, очевидно, міряти по собі. Тобто поділ на масу і справжню людину завжди проходить по лінії наших особистих духовних зусиль, нашої душі.

У цьому контексті потужна сьогоднішня постмодерністська тенденція все перетворювати на вистави, шоу, “екшн”, гру, тобто розваги, і заклики до ексгібіціоністської відкритості всього для всіх, свідками яких ми є, видаються не такими вже й безхмарними, а вимога до образотворчого мистецтва бути “контемпоральним” чи до літератури – бути “курйозною” та “іти в ногу з часом” – і зовсім кепською; а саме намагання “товаризувати” культуру видається просто ганебним, адже приводить до повного поглинання культури отією масою, зникнення культури в “чорній дірці” безликого й інертного.

Кажучи коротко: якщо ми хочемо мати в кінцевому підсумку “ватяне” суспільство, тоді нам по дорозі з постмодернізмом і його грою.

Кажучи формульно: масове виробництво/олігархат → доктрина постмодернізму → влада → масова культура → “ватяне” суспільство → масове виробництво/олігархат… (повторення циклу).

Читач. Рідер. Споживач

Визначальною рисою сучасного масового виробництва товарів і послуг вже не є безпосереднє задоволення потреб людей. Визначальною рисою сучасного масового виробництва товарів і послуг стає розширення виробництва у всі сфери людського існування, гегемонізація виробництва, коли виробництво починає виробляти і самі потреби людей, а також поступове сповзання у бік “виробництва задля виробництва” (т. зв. симулятивне виробництво, як його розумів Жан Бодрійяр)

Щоб зрозуміти цю тезу, варто відвідати, наприклад, будь-яку книгарню і ознайомитися з цінами на сучасну книгу. Впевнений: якщо ви при такому ознайомленні не впадете в ступор, то принаймні дуже прикро здивуєтеся, а відтак зрозумієте, що максимум, який ви можете собі дозволити, це одна книжка на місяць (і то в день зарплатні). Втім,  ваш читацький попит зводиться до мінімуму не лише високими цінами, а й з інших причин. Будь-яке видавництво, як економічний гравець, який хоче “втриматися на плаву” в умовах системи “гроші-товар-гроші”, намагатиметься стимулювати ваш попит не лише рекламою своїх потужностей, а й так званою “розкруткою” власних авторів.[11] Це зрозуміло (про розкрутку вже писано й переписано).[12] Але при цьому, зауважте, що розкручуються лише ті автори, котрі так чи інакше (свідомо чи несвідомо) виправдовують і пропагують саме той стан речей, який сприяє самому видавництву як економічному гравцеві (тобто знов таки економіці масового виробництва з її системою олігархічної влади, постмодерністським поглядом на суспільне життя і “ватяним” суспільством). Тобто вам культурно пояснюють (навіюють), що самими “сучасними”, “модними”, “прикольними” є ті автори, які працюють у смисловому полі концепції постмодернізму (таке навіювання проводять різними методами: від оприлюднень у ЗМІ до проведення різних книжкових ярмарків і конкурсів (наприклад, конкурсу з безглуздою назвою “Книга року”). Ба, навіть у павутинці існує таке поняття, як “сучасна українська література”, на відміну від української літератури загалом. І означене поняття є радше доктринальним, ніж хронологічним, тобто ним охоплено здебільшого лише тих авторів, які так чи інакше наслідують постмодернізм. 

У результаті ваш читацький вибір стає напередвизначеним.

Його намагаються звузити і самі автори, займаючись безсоромною саморекламою і самопіаром, “девальвуючи себе до ролі блазня” (вираз Євгена Барана), який, з одного боку, справді, намагається потішити юрбу, а з другого боку, - досягти рівня “шаленої популярності” серед тієї юрби. [13]

Окрім хворобливого марнославства та намагання нав’язати власні погляди (смаки), найголовнішою мотивацією письменника залишається при цьому бажання заробити, тобто одержати власну вигоду від установки “книга=товар”.[14]

Відтак, за рахунок письменницької самореклами, ваш читацький попит ще більше звужується. Мало того, ваш попит набирає рис симулятивності. Це той випадок, коли видавництво, натхненне сформованим ним же самим попитом, починає його, той попит, досліджувати за допомогою різноманітних опитувань, а потім ці опитування, у свою чергу, стають обґрунтуванням для “розкрутки” потрібних авторів, і система, отже, працює сама на себе.

У цьому сліпому колі обертається сучасний читацький попит.

Все це виглядало б досить таки понуро, коли б не Інтернет. “Вільна”, “демократична” й “необмежена” мережа стає тією соломинкою (або павутинкою), за яку хапається вдумливий читач (тобто той, хто не хоче плутатися у тенетах симулятивного попиту). При всіх її негативізмах і позитивних набутках, павутинку можна визначити і як певну форму пасивного протесту величезного масиву людей проти тієї системи цінностей, що склалася у сучасному постіндустріальному світі. А отже, і як пасивний протест читача проти (принаймні) цінової політики в галузі книговидання і проти симулятивного попиту. Це той випадок, коли читач змушений на такий протест, хоча й усвідомлює всі недоліки читання електронних книжок (від зникнення такого поняття, як “книга-друг”, до залежності від смаків укладачів е-бібліотек, зниження рівня сприйняття прочитаного, психології скролінгу і т. п.).[15] Відтак система силоміць нав’язує читачеві роль рідера.[16] Чим відрізняється читач від рідера? Вдумливий читач сприймає твір у його цілісності, тобто як певну сукупність перегуків смислу, як цілісну багатовимірну структуру, яка має визначений топос. Такої цілісності сприйняття  надзвичайно важко досягти при читанні е-текстів. Читання електронних книжок стимулює, навпаки, до послідовного, рядкового, лише-сюжетного (від події до події) або “кліпового” розуміння тексту, а відтак до нездатності розуміти твір як такий.[17] Тобто читач відрізняється від рідера тим, що оволодіває смислом в цілому, а не смислом фрагментів. Це приблизно як слухач, який опановує смисл усіє симфонії, і слухач, який дослухається до звучання тих чи тих окремих інструментів.

Однак, зауважимо, що пішовши з книгарні в павутинку, читач тим самим, хоч і пасивно, але протестує проти системи “культура=економіка”, “книга=товар”.

У смисловій площині книга навряд чи повинна сприйматися лише як діалог або співпраця між соціально обумовленим автором і соціально обумовленим читачем.[18] Радше книга є “механізмом для видобутку смислу” (вираз Мераба Мамардашвілі). Книга переключає людину зовсім в інший режим буття, де не існує таких понять, як час і простір (бо якщо мені близькі, наприклад, ті думки й почування, що викладені в давньоєгипетських “Бесідах розчарованого зі своєю душею” чи хоку японця Басьо, то про який час і простір між нами йдеться?), у той режим буття, де ти долучаєшся до вічності і смислу, до всеприсутності або  “вічного теперішнього” (як це називають філософи). І в цьому розумінні книга є краплиною еліксиру безсмертя, якою письменник ділиться з читачем. І в цьому сенсі читання – це процес видобутку смислу, очищення душі (або “катарсису”, як його розуміли Платон і Арістотель) і причастя до безсмертного.

“Для людини головне питання полягає в тому, має вона якесь відношення до вічності чи не має? Це її висхідний критерій. – Тільки коли ми знаємо, що істотним є лиш те, що є вічним, і що воно – це вічне – в свою чергу, існує, ми перестаємо цікавитися речами низькими. А коли ми цього не знаємо, ми починаємо наполягати на тому, щоб ті або ті наші властивості, які ми вважаємо власним набутком, визнавав за такі увесь світ: це може бути “мій талант” або “моя краса”. Що більше людина наполягає на своїх фіктивних вартостях, то менше відчуває те, що суттєво, а відтак менше задоволена своїм життям. Вона відчуває власну обмеженість, тоді як обмеженими є її помисли – так виникають заздрість і ревнощі. А коли ми розуміємо і відчуваємо, що вже тут, в цьому житті, міститься вічність, то і бажання, і помисли наші змінюються. … І в наших стосунках з іншими людьми важить все те ж саме: чи містять вони в собі бодай крихту вічного”.[19]

Чи сприяє такому ставленню до книги і до читання сучасна установка на культуру як на сектор економіки, а на книжку – як на товар, стимулювана доктриною постмодернізму? Ба, ні. Така установка свідчить лише про намагання залучити до економіки прибутку,  товаризувати і сам процес читання, зводячи його до процесу споживання. Читач як споживач “культурного продукту” – саме таке поєднання світить нам сьогодні.

Сьогодні читач – це переважно рідер, який дедалі більше набирає рис економічного споживача, а процес читання спрямовується не на опанування смислу, а на поглинання статусно важливих знаків або міток. Це і є масовий споживач – ідеал масового виробництва. Відтак смисл читання художньої літератури зводиться до таких характеристик:

- читання як створення власного іміджу (модні автори і модні гаджети = я модна, “просунута”);

- читання як приналежність до певної соціальної групи (читаю те, що читають у групі, з якою спілкуюся);

- читання як приналежність до референтної групи (читаю те, що читають зірки естради, відомі актори, герої кіно і т. п.);

- читання як гра (коли текст як словник, який можна читати з будь-якого місця, або текст як кросворд, або текст як інтертекст; читаю, бо незвично, “прикольно”);

- читання як спосіб “убити час” (гаджети зручно носити з собою, на гаджетах зручно читати будь-де; читаю, бо не знаю, до чого вдатися);

- читання як гіпнотичний “екшн” (кліповані тексти);

- читання як пошук гострих вражень (екзотика, заборонені теми, адреналін від зведення високого до низького, від уведення в текст ненормативної лексики і т. п.);

- читання як очікування (я читаю модних і “просунутих”= я модна й “просунута”= я хочу, щоб мій автор також і далі залишався модним і “просунутим”).

Цей останній пункт слід виділити, оскільки з нього починається диктат споживача, у результаті якого літературу і, загалом, мистецтво починають творити споживачі під гаслом: “мистецтво – це все те, що ми сприймаємо як мистецтво, а все решта – “отстой”, який мистецтвом не є ”.

Відтак література (зокрема) перетворюється на ідеальний рекламний простір для економіки масового виробництва.

Хто такий письменник?

Часто доводиться чути, що ми всі є трохи постмодерністами, бо живемо в епоху постмодернізму. Мабуть, це і є той наївний матеріалізм, з якого виростають всі наші проблеми (як літературні, так і, загалом, культурологічні), оскільки ті, хто так говорять, забувають просту істину: не епоха творить письменника, а письменник творить епоху; адже епохи спочатку зароджуються в головах і лише потім матеріалізуються у формі тих чи тих економічних та соціальних зносин.

Щоб відповісти на запитання, хто такий письменник, слід передусім відповісти на питання про те, ким або чим письменник не має бути.

Він не має бути економічним гравцем, тобто учасником системи “гроші-товар-гроші”, оскільки розуміє, що система, метою якої є одержання прибутку, є системою несправедливою і недосконалою, оскільки розуміє, що така система є лише однією з можливих систем економічного устрою, тісно пов’язаною з олігархічним капіталом.

Ні формою, ні змістом своїх творів, ані власною поведінкою письменник не має підтримувати чи стимулювати ставлення до книги як до товару, до читання як до споживання, і до культури як до сектору економіки.

Все це, зрештою, зводиться до відомої проблеми: письменник і система (або чи повинен письменник підтримувати ту економічну і політичну систему, яка нав’язує суспільству ганебні цінності). Звичайно, ні. Звичайно, не повинен. І звичайно, це заклик до письменників не пропагувати постмодерні цінності ані формою, ані змістом. І звичайно, це заклик до аристократизму (не у вимірі соціального, а у вимірі духовного). Бути письменником і співпрацювати з системою – неможливо. Нагадаю: письменник – це той, хто завжди поза (або над) будь-якою системою (принаймні для того, щоби правильно її, ту систему, розуміти). Згадаймо Толстого чи Сартра, які відмовилися від Нобелівської премії, щоб не бути заангажованими. Але все це правильно лише тоді, коли письменник є справді письменником, а не блазнем.

І звичайно, це заклик до письменників відмовитися від гонорарів і будь-яких видів оплати своєї праці, від участі у конкурсах, ярмарках, номінаціях і т. п. у рамках тієї системи (культури), в якій все поціновується лише як товар і прибуток. [20]

На перший погляд, це нонсенс, бо, мовляв, письменник завжди пише або для себе, або для людей, або для Бога. Але це так лише на перший погляд, на погляд побутової психології. І якщо вже вдаватися до такої термінології, то письменницька праця – це розмова з Богом, яку може розділити читач в міру своїх здібностей, виховання, нахилів і душевних поривань, зрештою, в міру своєї “літературної пам’яті”. Чи має письменник вимагати грошей за таку розмову? [21]

А відтак стає зрозумілішим питання про те, чи можливим є сьогодні письменницький страйк. Ось таки про читацький пасивний протест ми вже знаємо. То слово тепер за письменниками?

На жаль, мушу визнати, що в рамках сьогоднішньої (нашої, української) письменницької кон’юнктури, коли система підморгує письменнику, а письменник – системі, такий страйк є неможливим, хоч би там яке виродливе й “ватяне” суспільство нам не світило в кінці. шляху.

Прикро і те, що наші розумні голови знов опановує система, не менш тоталітарна і не менш віртуозна в одурманюванні суспільства, ніж попередня, радянська.

__________________________________

[1] Вираз належить Д. К. Гелбрейту – американському економісту, автору широковідомої праці “Суспільство споживання”.

[2] Я не збираюся виловлювати риси постмодернізму в українській літературі чи, загалом, мистецтві. Про це написано доволі (див., напр.: Андрухович Ю. Час і місце, або моя остання територія. – Ресурс: www.ukrcenter.com).

Сьогодні слід підвести деякі підсумки впливу постмодернізму, в тому числі і в літературі, на суспільство загалом.

[3] Докл. див., напр.: http://postmodern.in.ua/?p=1695; http://studme.org/1284071526820/filosofiya/postmodernizm; http://lektsii.net/1-164043.html

[4] Пилєва Г. Постмодернізм як явище культури українського постіндустріального суспільства кінця ХХ – початку ХХІ ст. – Ресурс: www.ukrconf.fl.kpi.ua

[5] Докл. див. відому працю Ф. Джеймісона “Постмодернізм або логіка культури пізнього капіталізму” (Jameson F. Postmodernism or The Cultural Logic of Late Capitalism).

[6] Див.: Леш С. Соціологія постмодернізму. – Львів: Кальварія, 2003. – С. 57-68.

[7] Н. Зборовська. Сучасна масова література в Україні як загальнокультурна проблема // Слово і Час, 2007. - №6.

[8] Климова Л.Е. Массовый человек как феномен массовой культуры: его свойства и характерные черты. - Ресурс: SuperInf.ru

[9] Бодрийар Ж. В тени молчаливого большинства, или Конец социального. – Екатеринбург, 2000. – С. 34-35.

[10] Бодрийар Ж. В тени молчаливого большинства, или Конец социального. – Екатеринбург, 2000. – С. 14.

[11] Видання класичної літератури, до якого часом вдаються видавництва, завжди викликане або держзамовленням, або обмежується літературою, яку вивчають у школах чи вишах.

[12] Стимулювання мас-культурної української літератури  часто виправдовують ідеєю популяризації української мови серед “широких верств”. Однак це те саме, що влаштовувати, наприклад, у природознавчому музеї концерти Діми Білана, наївно вірячи, що ті, хто на них піде, зацікавляться природознавством.

[13] Я не наводитиму прикладів найсмішніших і найвиродливіших форм такої самореклами. Як будь-яка реклама, такі приклади самі “лізуть в очі” і їхня сміховинність є, отже, самоочевидною. Візьмемо такий “низовий” рівень самореклами, як фото автора. Чи замислювалися ви коли-небудь над тим, навіщо письменники розміщують у своїх книжках (публікаціях) власні фото? Я залишаю осторонь питання про те, чому люди взагалі так люблять фотографуватися, тобто тиражувати свої копії (мабуть, справді, у цьому можна прочитати намагання людини оволодіти “всіма точками світу”, як це визначають дослідники). Я ще можу якось зрозуміти, навіщо власні фото тиражують актори, політики чи представники найдавнішої професії, адже так вони товаризують своє тіло, “працюють тілом”. Але навіщо це роблять письменники? Щоб пожвавити вміст публікації? Але якщо той вміст сам по собі не є живим, то його навряд чи реанімує письменницька парсуна. Щоб бути упізнаваним на вулиці? Але що це, як не елементарне марнославство? Як на мене, то цілком очевидно, що письменницьке фото – це не що інше, як спроба загіпнотизувати, а в ідеалі - погвалтувати читача (тією мірою, якою  фотографування визначається як насильство поглядом; див. Дітмар Кампер “Погляд і насильство” (“Взгляд и насилие”) у кн.: Кампер Д. Тело. Насилие. Боль. – СПб, 2010).

[14] Щоправда, піддавшись спокусі власної вигоди і діючи “на руку” системі, яка саме такі “цінності” і намагається запровадити, письменник уже нічим не відрізнятиметься від гендляра, бізнесмена, шоумена чи політика, чи подібного, але це вже інше питання.

[15] Як зазначають дослідники Інтернет-спільноти, лише 50-60 відсотків читачів дочитують до кінця той текст, який беруться читати. Докл. див.: Manjoo F. You Won’t Finish This Article (Why people online didn’t read to the end) - Ресурс: www.slate.com (І дякую, що дочитали до цього рядка!)

[16] Термін “рідер” тут і далі означає людину, яка читає на електронних носіях (а не сам е-носій).

[17] Цьому сприяє і сформована, переважно телебаченням, так звана “кліпована свідомість”, коли ми заворожені безконечними перевтіленнями, а не смислом.

[18] Думка, нав’язувана в рамках теорії рецептивної естетики - одного з напрямків естетичної думки, що визначився в 1970-ті роки і представлений у працях Стенлі Фіша, Джонатана Каллера, Вольфганга Ізера та ін.)

[19] К. Г. Юнг. Воспоминания, сновидения, размышления. – К.: AirLand, 1994. – С. 320-321. 

Печально те, що ми всі про це здогадуємося або інтуїтивно це відчуваємо десь на рівні підсвідомості, але чітко усвідомлюємо лише тоді, коли яка-небудь горбата чума заганяє нас у ліжко чи в могилу.

[20] І звичайно, це заклик до видавництв – не займатися виробництвом симулятивного попиту.

[21] При цьому може виникнути запитання: а за рахунок чого письменник має жити, годуватися сам, годувати свою сім’ю? Відповідь може бути в тому числі і простою: не обзаводьтеся сім’єю, ідіть орати землю, викладати в школі, лікувати людей, вудити рибу… зрештою,  проповідуйте, якщо маєте що сказати.

____________________________________

Олійник Юрій Миколайович – письменник (член НСПУ), історик, філософ, автор знаного есе “Симультанна історія” (спроби розбудови нового підходу до осмислення історії), книжок філософських новел і притч “Кіт і медуза” та “Листи з потойбіччя”, історичних творів “Одіссея Лукула-ворожбита”, “Кров музики”, “Зодчий”, романів і повістей про нас теперішніх “Дерева ростуть до зірок”, “Подорож навколо динозавра”, “Бушмени”, “Хроніка абсурду”, “Жити – завтра”, “Берег мандаринових гаїв”, “Знак пса”, поезій і публіцистичних творів.

Редакция может не разделять мнение автора материалов. Публикации подаются в авторской редакции.

В деле Януковича никому не нужна правда

Для наших людей фактор истины давно утратил свою значимость. Украинцы делят политиков...

Кому выгодны данные новых политических соцопросов?

На днях две ведущие социологические компании в один день обнародовали данные...

НОВОЛУНИЕ в Стрельце 29-го ноября - энергетический...

Энергетический центр кармически заточенного тау-квадрата с Нептуном

Кто-то «несповна розуму»

Как только стало известно, что либерализацию визового режима затормозили Германия,...

Руслан Демчак про протиріччя розгляду законопроекту...

Однією з ТОП-тем минулого тижня в інвестиційному співтоваристві було голосування...

Если кастро - не моторола, то лишь в том смысле, что он,...

Хотите поспорить? Не надо. Поезжайте в кндр и поживите там

Почему Балашов поддержал Саакашвили и как назовут...

Ассоциация шаурмистов Украины и конфедерация по защите рецептов хот-догов решили...

О понятиях

Слишком много вложили в Майдан активисты, чтобы через три года видеть, что то, против...

Комментарии 4
Войдите, чтобы оставить комментарий
Валерий
02 Марта 2016, Валерий

Конечно, автор написал много такого с чем трудно спорить : коммерциализация литературы , перенесение высоких смыслов жизни в плоскость низменных понятий ,
подмигивание писателя системе ,а системы писателю , внедрение во все сферы жизни
идей постмодернизма и многое другое . И всё же ,как мне кажется , жаль , что статья не
побывала в руках решительного редактора , который указал бы на противоречия скрытых смыслов . С одной стороны : развенчание тренда развития современного общества , с другой : оправдание майданной революции . Но вот дочитал до абзаца ,
где автор пытается ввести ,так сказать , в научный оборот самодеятельный термин
" вата ". Тут -то меня и осенило , а не является ли вся эта яйцеголовая терминология
просто камуфляжем ? Убедитесь сами . "Сегодня массив людей - "вата "-- существовал
всегда и продолжает существовать везде " ."Он распространяется на Западе , сегодня он
безоговорочно овладел Россией . Эта безликая масса угрожала воцариться и в Украине ,
но нас спасла Революция гiдностi " . Наверное , написав сей панегирик , автору хотелось
воскликнуть : Остановись , мгновенье ! Не зря я упомянул о редакторе . Тип "людей
постмодернизма " , людей с клиповым сознанием сначала полностью захватил Запад , а
уж затем переместился на постсоветские территории и никак не наоборот .
Далее . По автору , лучше бы все писатели были анонимами и не рекламировали себя
фотографиями . Но в блоге он почему -то противоречит себе : фотография ,член НСПУ ,
писатель ,историк , философ , автор известного эссе . Короче , если бы нашему герою
предложили нобелевку , то он бы не отказался . В пику Л. Н. Толстому .

- 2 +
MDX

Не пойму, чем автору электронные книги не угодили? ЧТО ты вынесешь из книги зависит от того, КАК ты читаешь, а не В КАКОМ ФОРМАТЕ. Были у нас уже шикарные домашние библиотеки "для престижу", где книги и не открывались ни разу.
Что касается "ваты". В любом обществе и для каждого человека должны быть ТАБУ - то, чего нельзя делать ни в коем случае, наши же Майданы проходят под девизом: "Если нельзя, но очень хочется, то можно". Может, кого-то и восхищает такая вот свобода личности, но хотела бы я посмотреть, как пан Юрий реагировал бы на камни и бутылки с "коктейлем Молотова", если бы они летели в его сына, стоящего в оцеплении. И не говорите мне про "преступный режим Януковича" - в отличие от Вас, я прекрасно помню, что МЫ ЕГО ВЫБРАЛИ. Даже если кто-то и приписал голоса небезвозмездно, почему за все должен расплачиваться пацан из оцепления? Какое тут ДОСТОИНСТВО?

- 8 +
svjatoslav
01 Марта 2016, svjatoslav

після 10 цитати,цілих два абзаци політкоректних висновків,які псують гарну статтю з претензією на аналітичну,дивує,що не прослідковується національна канва а нас за що...,також на мою думку не додає ваги статті "американський"психологічний тренінг:що таке читання,в моєму совковому розумінні це було і є звичною органічною необхідністю,а не предметом моди чи возвеличенням себе і щодо митців нетлінних шедеврів культури,вони несли своїм авторам не тільки моральне задоволення(і це задовго до періоду постмодернізму)

- 4 +
Михаил Маркович (EpsilonDelta)
01 Марта 2016, Михаил Маркович (EpsilonDelta)

Я воспитан на Сервантесе, Пушкине, Гофмане, Толстом, Чехове, Гейне, Манне, и многих других. Именно во многом благодаря этому я ватник, в чем гордо признаюсь. Именно поэтому мне отвратительна ваша "рэволюция гыдности", ваши идеалы, ваши мыздобулы, ваш сучукрлит - свободный от здравого смысла, свободный от совести.

- 14 +
Блоги

Авторские колонки

Ошибка