Про деякі причини нинішньої церковної експансії

07 Марта 2016 0

Здається, чого тільки немає в наших торговельно-розважальних комплексах або торговельно-розважальних центрах! Тут тобі і харчовий достаток, і різноманітні бутіки, де можна якщо не придбати якусь одежину чи блискітку, то бодай її приміряти собі на втіху і стресу на погибель… Тут тобі і льодовий стадіон, де спекотного літа ковзайся хоч до нудоти. А набридне ковзатися, піди поплавай, бо тут є і басейни (а ні, то можеш накачати себе до стану пещеного жеребчика у спортивних залах). Тут тобі і вай-фай, щоб побігати за химерами по павутинці або потриндіти з кимось по скайпу, і казино з його “бути чи не бути”, і кафешки, і ресторації на всі смаки, і “кіношка” з поп-корном для релаксу, і міні-цирк з клоунами. Тут тобі і SPA, і перукарні, де задешево зроблять з тебе приблизно те, що ти хочеш, і медичні центри, де навіть старикани можуть до гикавки безкоштовно міряти “давлєніє”. Ось таки справді є все, що забажаєш!

І при тому довкола все продезінфіковане і виблискує від чистоти, хоч ти плюй.

От справжнісінький тобі контемпоральний рай.

Нема тільки одного.

Чого саме?

Церкви.

А й справді!.. Як можна було забути про церкву? Здавалося, для розваг і втіхи врахували все. Лише про церкву, виявляється,  забули.

Чи може, щось підламалося в церковній машинерії? Чи може, всюдисуще духовенство, прости-Господи, гребує?

А може, це помста? От, пам’ятаєте, колись же Ісус вигнав торговців з храму? А ось тепер торговці влаштували “отвєтку”.

Так воно чи не так, а жаль. Цілком могла би правити за театр. П’єска, щоправда, одна і та сама, але бутафорія – супер!

Прочитавши ці рядки, хтось, певне, посміхнеться, хтось – перехреститься, мовляв, прости, Господи, дурного автора, а хтось і призадумається: справді-бо, а чому ні? Чому б не відкрити в ТРК чи ТРЦ ще й молільні?

Саме до таких думок і підштовхує те, свідками чого ми з вами є, а саме: масивна експансія Церкви або масивне оцерковлення суспільного простору. І мова не про те, що церкви і церковки з’являються (легально і нелегально) в найнесподіваніших місцях як гриби після дощу і навіть не про те, що Церква намагається дедалі більше сакралізувати світський простір (найсвіжіший приклад - Софіївський собор у Києві), а мова про те, що ця експансія відбувається суто за рахунок просторового (територіального) розширення.

З одного боку, начебто нічого поганого в цьому немає, адже сакралізація – це надання якому-небудь куточку простору (об’єкту) духовного смислу. Все правильно. Кепською така ситуація стає тоді, коли Церква намагається сакралізувати ті місця, які вже мають цей духовний смисл. Тоді така сакралізація набирає рис, характерних зовсім для іншого – поступового (або й раптового) витіснення одного змісту – іншим, з певною корисливою метою. Згадаймо, наприклад, захоплення Українською православною церквою (Московського патріархату) частини території Національного музею історії України. Упродовж десятиліття музейники й відвідувачі були свідками того, як з невеличкого нелегального намету-молільні виростала така ж нелегальна кам’яна церква на міцному підмурівку; відомо стало також і про наміри УПЦ МП облаштувати на цій території монастир. [1] Науковцям і небайдужій громадськості вдалося свого часу захистити від церковної забудови історичні фундаменти всесвітньовідомої Десятинної церкви Х століття, що знаходяться неподалік від нелегальної церкви, тож церковники просто поміняли тактику своєї експансії – з раптового до поступового (як не києм, то палицею) освоєння наміченої території Національного музею.

Щоб проілюструвати масштаби нинішньої церковної експансії, вдамося до нудної статистики від Державного департаменту у справах національностей та релігій. У 2000 році УПЦ МП мала на території України 7122 церкви та 113 монастирів, а в 2015 році вона вже мала, відповідно, 12241 церкву і 207 монастирів (тобто майже вдвічі більше того і того). Ще виразнішими є дані по УПЦ КП. У 2000 році УПЦ КП мала 1978 церков і 17 монастирів, а в 2015 році вона вже мала, відповідно, 4738 церков і 62 монастирі (більш ніж дворазове збільшення того і того). [2]

Все це можна було б виправдати, наприклад, яким-небудь демографічним вибухом в Україні, або несподіваним злетом релігійності у суспільстві, і, відповідно, стрімким збільшенням кількості прихожан у храмах, мовляв, не всі можуть долучитися до богослужіння через тісняву, а тому потрібні нові храми. Але ж це неправда. У нас навіть не та ситуація, коли “церкви полны, а Христос – одинок”. У нас дещо інше. У нас – “и церкви пусты, и Христос - одинок”. [3] Як відомо, у нас, на жаль, не сталося демографічного вибуху. Навпаки, демографи б’ють на сполох, адже упродовж двох останніх десятиліть в Україні чітко визначилася протилежна тенденція – неухильне скорочення кількості населення. Тобто церковна експансія не обумовлена збільшенням кількості населення в країні. То, може, більше стало віруючих?

Згідно з дослідженнями, проведеними Українським центром економічних і політичних досліджень ім. О. Розумкова, рівень релігійності українського суспільства протягом 2000-2007 рр. залишався стабільним. Так, у 2000 р. визнали себе віруючими 57,8% громадян, у 2002 р. - 60,2%, у 2007р. - 59%; невіруючими – відповідно, 11,9%, 10,7%, і 9,6%. [4] За даними того ж центру, у період 2008-2015 рр. кількість віруючих залишалася приблизно на рівні 60% (піковий показник у 2010 р. – 71%, у 2013 р. – 64%). Зауважимо і те, що ствердна відповідь на запитання “Чи визнаєте ви себе віруючою людиною?” (яке задавали в рамках проведених досліджень) ще не означає, що дана людина відвідує церкву. Це очевидно. Тому більш показовими  є запитання “Чи довіряєте ви церкві повністю?”, яке також задавали при даних соціологічних опитуваннях. Отже, станом на липень 2000 року, в Україні повністю довіряли церкві 34%, у грудні 2911 року – 30%, а в грудні 2013 року – лише 22,5%. [5] Тобто, як видно, церковна експансія не обумовлена ні кількістю тих, хто визнає себе віруючим, ні кількістю тих, хто довіряє церкві.

При цьому може виникнути цілком слушне запитання: то, може, церковна експансія обумовлена благородним бажанням чи благородною місією привнести бодай крихту смислу у середовище бездуховності і зневіри? Але, повторюся, навіщо при цьому нести духовний смисл туди, де він вже є? І який смисл може принести туди Церква?

Отже, питання про “благородну місію” слід розглянути докладніше.

Не секрет, що сьогодні Церква в Україні розділена як ніколи. Варто зважити хоча б на те піднесення і ту радість, яку зчинили ЗМІ, і якої не приховували церковники УПЦ КП, з приводу “масового виходу прихожан з УПЦ МП” упродовж 2014-2015 років… Таке явище, однак, є більше сумним, ніж радісним. Чому? Та тому, що воно засвідчує не лише глибину міжконфесійного розколу в православ’ї, не лише неспроможність Церкви об’єднатися довкола Божого слова, а й неймовірну політичну заангажованість всієї Церкви та релігійно-політичну плутанину в головах самих віруючих. Хоча, звичайно, дивуватися тут нема чому. Адже відомо, що на нашій території християнство запроваджувалося виключно з політичних міркувань. За свідченнями надійних арабських джерел (аль-Марвазі, прибл. 1120 рік), князь Володимир, правлячи свого часу в Новгороді,  прийняв мусульманство, оскільки Новгород на той час був зорієнтований на торгівлю з ісламізованою державою Волзька Булгарія. [6] Сівши на престол у Києві, князь швидко зрозумів тутешню політичну та економічну кон’юнктуру і змінив ісламський  півмісяць на хрест, оскільки політичним і торговельним орієнтиром для нього стала християнська Візантія.  

Сьогодні теза про міцний зв’язок між церквою і політичною владою є очевидною і, гадаю, не потребує спеціальної аргументації. Отже, чи можемо ми одержати якийсь духовний смисл від розколу між конфесіями і переморгуванням між церквою і владою? Аніякого.

Мало того, церква нині виступає як активний економічний гравець у системі “гроші-товар-гроші”, поставивши себе на один щабель з підприємствами і бізнесом, для яких, як відомо, важить лише і виключно прибуток. Сьогодні у будь-якій церкві кожен може дізнатися про прейскурант цін на церковні послуги (від ціни на свічки до цін на вінчальну чи заупокійну літургію), хоча симонія, тобто продаж і купівля церковних посад, духовного сану, церковних таїнств і священнодій (причастя, сповідь, відспівування), священних реліквій і т. п.  була засуджена ще правилами Вселенських соборів і 29-м правилом святих апостолів. [7]  Згідно з цими правилами, того, хто торгує благодаттю, слід не лише позбавляти сану, а й відлучати від церкви.

Отже, який духовний смисл ми можемо одержати від Церкви як економічного гравця? Ніякого, крім, хіба, повної втрати довіри до такої Церкви, бо тут “благородна місія” виявляється просто в тому, щоби витрусити з тебе останні копійки, а територіальна експансія виглядає радше як звичайне рейдерство, ніж як плекання “Тіла Христового”.

Слід зазначити, що причини такого печального стану лежать не в нових економічних умовах. Ці причини сховані у тих часах, коли церква лише формувала свою ієрархію.

У І-ІІ ст. н. е. поширенням християнської ідеї у світі займалися так звані харизмати, тобто ті, що обдаровані Благодаттю – апостоли, пророки, навчителі, проповідники, які вважали себе натхненними Святим Духом. Як писав відомий історик церкви О. П. Лебедєв, “харизматичні навчителі ніким не обиралися і ні від кого не одержували рукоположення. Вони були переконані, що обирав їх і керував ними невидимо сам Дух Святий”. [8] Для організації проповідей Слова Божого харизмати залучали помічників – своєрідних менеджерів, яких називали дияконами (давньогр. “служитель”), пресвітерами (давньогр. “громадський голова”) та єпископами (давньогр. “наглядач”). З часом цей “допоміжний персонал” починає поступово витісняти харизматів, і на V ст. повністю перебирає до своїх рук церковне управління, заявивши, що харизматів більше не існує. [9] Відтак постає та церковна ієрархія, про яку писав один із отців церкви – Ігнатій Богоносець: “Нехай миряни підкоряються дияконам, диякони – пресвітерам, пресвітери – єпископам, єпископ – Христу, як і Сам Він Своєму Отцю”. [10] Зауважимо, що питання про харизматичність самих дияконів, пресвітерів і єпископів більше не ставиться і не обговорюється, а замість харизми запроваджується чітка армійська субординація.

Який духовний смисл можна одержати від субординації та боротьби за сан всередині самої церкви? Зрозуміло, що жодного.  

Тепер звернімося до питань, пов’язаних із самим християнським віровченням в його церковному тлумаченні.

Найперше зазначимо, що сьогоднішня церква категорично відмовляється від філософських і наукових диспутів, ба навіть від такого поняття, як “християнська філософія”.  “Бог – не предмет науки”, - пише відомий богослов В. М. Лоський у своїй книзі  “Догматичне богослов’я”. Але ж ніхто і не збирається “досліджувати Бога”. Йдеться зовсім про інше. Йдеться про процес пізнання людиною світу і своєї ролі в цьому світі. І під цим кутом стає очевидним, що Церква відмовляється від теологічних, філософських і наукових диспутів не тому, що “Бог – не предмет науки”, а зовсім з інших причин, а саме: Церква досі не може подолати того відмежування або тієї секуляризації християнської ідеї, яке сталося в ХІІІ ст. і привело до абсолютного відокремлення Церкви від науки, мистецтва і філософії. Я маю на увазі розкол між розумом (знанням) і вірою.

Відомо, що християнська церква формувалася і виростала цілковито на античній традиції, жваво вбираючи в себе всі тогочасні досягнення людської думки (зокрема, вчення Платона і Арістотеля, кінізм, стоїцизм), які були основою світогляду всякої тогочасної мислячої людини). Античний спадок Церква використовувала без вагань, однак при цьому своєрідно з ним поводилася. Вона його спрощувала або оцерковлювала, зводячи до зрозумілого передусім їй самій рівня. Втім, подальший розвиток, зокрема філософії Платона й Арістотеля, у працях видатних мислителів і теологів привів до того, що на ХІІ-ХІІІ ст. церковники виявилися неспроможними на таке спрощення та оцерковлення. Давалося взнаки захоплення церковної влади “менеджерами”, освітній рівень яких був украй низьким. [11]

Це стало поворотним пунктом в історії християнської церкви. Замість того, щоб перебудувати свою доктрину і розвивати вчення на основі нових досягнень людської думки, Церква вибрала для себе інший, простіший, варіант: вона огородила себе від будь-яких впливів з боку науки й мистецтв і обірвала будь-які взаємини з ними, утвердивши раз і назавжди церковний канон і церковну християнську догму, засновану на спрощеному (воцерковленому) варіанті вчення Арістотеля. Це сталося здебільшого завдяки діяльності Фоми Аквінського (Аквіната). Церква відмежувалася від таких ідей Арістотеля, як вчення про індивідуальне безсмертя людини, вічність і безначальність світу та ін. А проте, зауважимо, що з пошуків відповіді саме на ці запитання і почався розвиток наукових і філософських знань, але вже окремо від церкви. [12] На думку самих теологів, головною помилкою Фоми Аквінського стало ось що: Фома Аквінський тлумачив поняття “розум” лише як те, що людина одержала внаслідок первородного гріха, і те, що людина відтак має підпорядковувати християнській церкві, “використовувати по-християнському”, хоча головним завданням мало б стати те, щоб у церкві людина могла доповнювати і перетворювати (преображати) свій розум. “Для християнина розум не є “нижнім” поверхом його духовної цілісності, а є живою сферою його духу, куди проникають благодатні промені Церкви. Відділяти розум від віри, философію від богослов’я — значить обмежувати світло Откровення лише тією сферою духу, яка повернута до Бога, вважати, що життя в Церкві не відкриває нам шлях до преображення всього нашого єства, позначеного дією первородного гріха”. [13]

Починаючи з XIII ст., християнська церква лише поглибила розкол між вірою і знанням (розумом), зробивши цей розкол неперехідним. Так єдиний і цілісний по своїй суті процес пізнання людиною світу, тобто той, що включає в себе і осяяння Боже, і наукове проникнення, виявився розірваним. Чи це і є той духовний смисл і та “благородна місія”, яку проповідує нам Церква сьогодні?

Але що значить “доповнювати і перетворювати (преображати) свій розум” на противагу його “підпорядкуванню” чи оцерковленню? Розглянемо це на прикладі такого поняття, як “гріх”, принаймні в одному його аспекті. Всім відомий вираз “за гріхи наші”. Він лежить в основі християнської свідомості і є таким собі зомбокадром, засвідченим чи не у всіх відомих нині літописах і хроніках. “За гріхи наші” наскочили половці чи татари, “за гріхи наші” налетіла сарана, напала моровиця і т. п. (звідси логічне: якщо немає половців, сарани, то немає і гріха?) Таке церковне тлумачення гріха (в тісному зв’язку “гріх-покарання”) формує абсолютно недолуге ставлення до поняття “гріх”, тісно пов’язуючи його з поняттям “покарання”, коли гріх усвідомлюється лише через покарання. Воно формує чітку психологічну установку: я не краду у сусіда лише тому, що боюся покарання (сусід прийде і натовче мені пику чи заявить у поліцію, або Бог спитає за те на Страшному суді ) або через те, що мені просто ліньки; тобто таку установку, коли я не краду лише “тому, що…” або “через те, що…”, тобто з якихось певних причин. Натомість “преображення розуму” якраз і має полягати в тому, щоб людина навчилася не красти без будь-яких причин.  

Церква неспроможна сьогодні переосмислити і таку велику християнську ідею, як ідея Святого Духа – тієї ізначальності, що існувала до Сотворіння і лежить в основі світу (“і Дух Божий ширяв над водою”), тієї Вічності, що зіходить на людину під час хрещення, і має перетворювати людину не на “раба Божого”, а на “дитя Боже”, на Божого сина чи Божу доньку, наділяючи людину рисами Богосиновства, акцентуючи індивідуальність і унікальність кожного, його особисту причетність до Вічності і, зрештою, його особисте безсмертя, про що йдеться в проповіді апостола Петра (Дії: 2, 14-21). [14][15]

Які висновки випливають з усього сказаного вище? Як на мене, то принаймні два.

1. Церква вдається нині до просторової (територіальної) експансії саме тому, що вона неспроможна на експансію духовну.

2. Церква як система преображення розуму, а не оцерковлення розуму – ось яка Церква нам потрібна сьогодні.

____________________

[1] До слова, ось на що мали б звернути особливу увагу міністр культури В. Кириленко та директор НМІУ під час нещодавньої розмови у телепрограмі “МінКульт”.

[2] Див.: http://risu.org.ua/ua/index/resourses/statistics

Просторове розширення Церкви відбувається не лише за рахунок захоплення нових територій, а й за рахунок намагань оцерковити навчальні заклади, а також за рахунок православного принципу хрещення в несвідомому віці. Втім, це окрема тема.

[3] Прошу вибачення у блаженної пам’яті поетеси Інни Кашежевої за парафраз.

[4] Шангіна Л. Релігійність українського суспільства: окремі тенденції 2000-2007 рр. // Національна безпека і оборона, № 8 (92), 2007. - К.: Український центр економічних і політичних досліджень ім. О. Розумкова, 2007. - с. 21 - 29.

[5] Див.: http://risu.org.ua/ua/index/resourses/sociology/33109/ та http://risu.org.ua/ua/index/all_news/community/religion_and_society/51707/

[6] Пріцак О. Походження Русі. – Пер. з англ. – К: Оберіг, 1997. – Т. 1. – С. 30-31.

[7] Точніше: 2-м правилом Четвертого Вселенського собору (451 р.), 22-м і 23-м правилами Шостого Вселенського собору (680 р.) та 4-м и 5-м правилами Сьомого Вселенського собору (787 р.).

[8] Лебедев А.П. По вопросу о происхождении первохристианской иерархии // Богословский вестник, 1907. – Т. 1. – №3. – С.461. - Ресурс: http://www.theology.kiev.ua

[9] Там само. - С.460-474. - Ресурс: http://www.theology.kiev.ua

[10] Ignatius. The Epistle of Ignatius to the Smyrnaeans I-as quoted by Earl D – Radmacher – 1972.  Цит. по: Линк А. Возникновение церковной иерархии и структуры церкви. - Ресурс: http://www.theology.kiev.ua

[11] Щодо освітніх вимог до єпископів, то в Апостольських постановленнях (IV ст.), наприклад, зазначено таке: “Нехай буде він [єпископ. – Ю. О.] по-можливості навченим, а якщо він буде неписьменним, то нехай буде”. Апостольские постановления через Климента, епископа и гражданина Римского. – Кн. ІІ, 1. – Ресурс: Royallib.com.

[12] “Те, що потім втілилося у вчення про повну автономію розуму, і що визначило потім всю долю західноєвропейської філософії, було, таким чином, вперше з усією ясністю намічено саме Фомою Аквінатом, від якого і слід вести розрив християнства і культури, весь трагічний смисл якого виявився нині на повну силу”. Протопресвитер Василий Зеньковский. Идеи христианской философии. – Ресурс: http://www.mgarsky-monastery.org.

[13] Протопресвитер Василий Зеньковский. Идеи христианской философии. – Ресурс: http://www.mgarsky-monastery.org.

[14] До такого переосмислення Церкву давно закликають видатні філософи і психологи сучасності. Див., напр., Юнг К. Г. Воспоминания, сновидения, размышления. – К.: AirLand, 1994. – С. 326-328.

[15] Як стверджено у Писанні: “Я виллю від Духа Свого на всяке тіло – і будуть пророкувати сини ваші і ваші доньки, юнаки ж ваші бачити будуть видіння, а старим вашим сни будуть снитися. І на рабів Моїх і на рабинь Моїх за тих днів я також виллю від Духа Свого, і пророкувати вони будуть!”

Редакция может не разделять мнение автора материалов. Публикации подаются в авторской редакции.

Долги за коммуналку помогли найти квартиру Азарова

Тут-то Николай Азаров, будучи чиновником со стажем, вспомнил что ему полагаются...

Политика Молдовы как пример здорового прагматизма

Успех Молдовы не затронул струны душ наших политиков, или же они предпочли сделать вид,...

Недекоммунизация «Укрзализныци»: Горишние Плавни...

В то время, когда все дружно избавляются от памятников Ленину и переименовывают ...

Кто наживается на цене газа?

В последнее время кто только не рассуждает о цене на газ и другие энергоносители.

Как возродить кредитование в Украине. Практические...

Можно сделать эффективное кредитования в Украине, если сделать все правильно

Видео покушения на известного политика

На видео запечатлено несколько попыток и реакция окружающих

Народний депутат – про фінансові законодавчі...

Коли вітчизняний фінансовий сектор прийде до омріяного стану, і що для цього потрібно.

Австрия с четвертой попытки выбрала себе президента

Первый тур выборов президента Австрии состоялся 24 апреля 2016 года

Як волиняни відновлювальну енергетику...

Чи вигідно встановлювати сонячні станції - з практичного досвіду.

Комментарии 0
Войдите, чтобы оставить комментарий
Пока пусто
Блоги

Авторские колонки

Ошибка