Александер Волтерс: «Я цю землю не просто обробляю, я її люблю»

№33(783) 19 — 25 августа 2016 г. 17 Августа 2016 4

За вісім років, відколи господарює на українській землі, Александер Волтерс і мову українську вивчив, і зріднився з цією землею, Светлана ТУБИНА

Такі слова нині з подивом почула від молодого німця-аграрія, котрий приїхав в Україну, аби зайнятися сільськогосподарським виробництвом. Розпочав він власну справу на чужині фактично з нуля, вісім років тому взявши в оренду перші 300 га землі у Здолбунівському районі Рівненської області. Мав тоді лише 22 роки, диплом відомого вузу на руках і головне — море енергії та бажання самореалізуватися.

І вдалося — за цей час Александер Волтерс не лише став успішним господарем і здобув авторитет з-поміж людей, у яких орендує землю, а й буквально зріднився з Україною.

«Студіювати підручники було нудно — хотів якнайшвидше взятися до роботи»

Про те, що у Здолбунівському районі Рівненщини господарює німецький юнак, довелося почути ще кілька років тому. Звісно, цікаво було побачити це та поспілкуватися з іноземним аграрієм. Втім, то дзвінок щодо зустрічі якраз збігався із його перебуванням за кордоном, то просто забувалося про цю ідею, і знайомство все відтерміновувалося. Та, можливо, й на добре вийшло, адже нині побачили не просто чужинця, котрий на українську землю приїхав заробити та й не знає ще, чи надовго тут затримається, а господаря з досвідом.

— Доброго дня! Сідайте, будь ласка! — найперше ошелешило щире українське, щойно зайшли до вагончика — офісу сільськогосподарського підприємства, основний виробничий майданчик якого розміщений у селі Озерко Здолбунівського району. Подумалося спершу, що то лише завчені кілька слів, але вже за кілька хвилин спілкування з'ясувалося, що Александер, хоч і з акцентом, але вільно розмовляє українською мовою. Причому мова жива — з усіма яскравими зворотами та діалектизмами. Його німецько-поліське «тута» та милі українські «помаленьку» і «трошки» вкупі з відкритою усмішкою та безпосереднім жвавим спілкуванням щоразу зворушували.

— А наші хлопці вже трохи німецькою розмовляють, — відповів весело на комплімент-здивування, маючи на увазі працівників сільгосп-підприємства.

— Ми говоримо вільно. Це дуже добре, бо з перекладачем і довго, і складно. Він не завжди може навіть пояснити, наприклад, трактористу, що я хочу. Це ж техніка, виробничий процес, тут свої особливості. Я маю знати мову — так само, як і розуміти усі процеси, які відбуваються в господарстві, справлятися із усією технікою. На будь-якій можу виїхати в поле і працювати. Це допомагає і робітників кваліфікованих підібрати. Трактористів у вас тут до холери, але доброго знайти непросто — як зірочку на небі треба видивлятися, — знову дивує колоритністю мови молодий аграрій.

Власне, у тому, що Александер Волтерс тямущий у хліборобській роботі, немає нічого дивного. Адже він — аграрій із діда-прадіда. Неподалік міста Дрезден у Німеччині, звідки він родом, батько із сестрою нині теж мають величеньке господарство — 700 га землі. Увібравши в себе любов до селянської праці, юнак і освіту відповідну здобув — освоював аграрну науку у Геттінгенському університеті. Втім, зізнався, студіювати підручники йому було нецікаво — хотів якнайшвидше взятися до роботи. Тож, щойно одержав диплом у 2008 році, вже через два дні вирушив в Україну. При цьому фактично нічого не знав про нашу державу і не розумів жодного слова українською.

— А чому не захотіли працювати на батьківщині? — дивуюся.

— Розумієте — там уже все зроблене, кожен клаптик землі обробляється. Так, я міг би у батька працювати чи агрономом на якомусь підприємстві, але щоб як шеф, господар — це неможливо. Директором можеш стати, хіба як перед тим років 25—30 десь агрономом пропрацюєш. А я хотів вже самореалізуватися, — усміхається Александер. — От і поїхав в Україну. Хоча спершу теж був найманим робітником у фермерському господарстві «Коростівське» в Острозькому районі. Там керує моя знайома Елізабет Зиба. Їй якраз агроном потребувався, тож вона мене й покликала, щойно одержав диплом. Та тільки три місяці там працював, дуже хотів щось своє відкрити. Тим паче що вже знав трохи цю землю, людей, знав, де можна буде купити дизпальне, добрива, щоб почати господарювати.

Вправні трактористи Сергій Нестерук та Олександр Якимчук , Светлана ТУБИНА

«Друзі казали, що через місяць повернуся назад»

У те, що задум Александера вдасться, що він затримається в Україні, майже ніхто із друзів та знайомих не йняв віри. Мовляв, місяць протримається та й повернеться додому. Втім енергійність і ентузіазм молодого німецького хлібороба виявилися сильнішими за усі труднощі. В Україні він уже вісім років, і ТОВ «АГРО-КОНСАЛТ АВ», яке Александер Волтерс створив і зареєстрував безпосередньо у селі Озерко Здолбунівського району, з кожним роком стає потужнішим. Хоча, каже відверто, попервах було дійсно важко:

— Добре пам'ятаю збори пайовиків у селах Буща та Будераж, де я орендував перші землі — 300 га. Повен клуб людей, 400 чоловік, і я тут, молодий хлопець (не мав тоді ще й 22 років), щось намагаюся пояснити, щось конкретно спланувати, переконати людей. Мови ж тоді ще не знав. Та пощастило, що одразу зустрів там дуже хорошу людину і спеціаліста — колишню листоношу Любов Трохимівну Бондарчук, котра мені допомогла, підтримала. Вона ж стала і першим працівником на нашому підприємстві і нині є моєю правою рукою.

Взагалі люди — це головне, якщо не вдається сформувати хороший колектив, то, оперує Александер українською приказкою, гроші будуть на вітер. При цьому визнає, що нині має професійну і надійну команду, що йому подобається наша ментальність, а про такі речі, як, приміром, різниця між українською та німецькою пунктуальністю, розповідає просто з теплою усмішкою:

— Так, із цим тут трохи проблема. Коли мені кажуть про 15 хвилин, то так і питаю: «Хлопці, яких саме — німецьких чи українських?» Німецькі — то таки 15, а українські часом година і сорок хвилин.

Петро Вітрук працює на підприємстві майже від початку його створення, Светлана ТУБИНА

Врожаями змагається з батьком

Перші 300 га землі, вагончик як житло, порожній асфальтований майданчик біля напівзруйнованої колишньої колгоспної контори, незнайома мова, культура, ментальність, недовіра людей — таким був початок господарювання Александера Волтерса на Здолбунівщині. Нині ж тут стоїть найсучасніша сільськогосподарська техніка, якою обробляють 3300 га землі не лише на Рівненщині, а й у сусідній Тернопільській області. Довірили йому свої паї півтори тисячі людей, і з кожним роком їх кількість зростає. Люди ж бо побачили, що працює німецький юнак на совість — удобрює землю, не виснажує її, дбає про належну сівозміну. Задоволені й тим, що вчасно та в гарному обсязі розраховується за оренду земельних наділів. Причому кожному за бажанням: хочуть гроші — одержують плату грішми, хочуть збіжжям — будь ласка. До слова, багато хто віддає перевагу останньому, бо ж зерно в Александера елітне, високопродуктивне, привезене аж із Франції, тож люди залюбки використовують його як насіння.

— Ось — пшениця, а поряд, бачите, ріпак, — впевнено ступає Александер на аж шовкове, скроплене недавнім дощем зелене поле пшениці і, вирвавши жмут збіжжя, уважно роздивляється коріння. — Бачите — хворіє трохи, треба лікувати.

— А що ще вирощуєте?

— Та те, що й вдома, — ячмінь, жита трохи. Планую й кукурудзу вирощувати. Хотів би й буряк, але немає збуту. Найближчий цукровий завод — на Волині, то дорого возити туди. А взагалі земля тут дуже хороша, краща, ніж у мене на батьківщині. Це була одна з причин, чому я сюди приїхав. Бо можна все змінити — спеціалістів, дороги, політичну ситуацію, а землю ж то ні. Хоча серед ділянок, які орендував, є і такі, що 15—20 років не оброблялися, там уже ліс був. Але то нічого — почали землю удобрювати, і вона все краща й краща стає. А от клімат тут трошки гірший. У Німеччині зима не така сувора, тож вегетаційний період на два тижні довший, та й літо не таке спекотне. Це важливо. Тому й врожаї у мого батька вищі. Я нині збираю пшениці у середньому 80 центнерів з гектара, ячменю — 70, а ріпаку — 40.

Домогтися хороших врожаїв — це для Александера не лише питання успіху, а й гордості перед батьком, котрий віддав землі вже понад 40 літ праці. Вдячний йому за підтримку і віру у його сили — бо ж позичив синові необхідні кошти для започаткування власної справи, і з сільськогосподарською технікою допомагає, просто віддаючи йому свою, та й порадами. Щоправда, останніх молодий аграрій потребує все менше й менше.

— Батько майже щомісяця приїжджає до мене. Раніше ми сідали, довго все обмірковували, бізнес-плани складали, радилися, а потім їхали в поле. Нині ж одразу прямуємо туди — подивимося все, та й шашлички посмажимо з нагоди зустрічі, — розповідає з теплою усмішкою. — Якщо хтось питає про результат моєї роботи — то він саме тут, на полі. Мало є таких доглянутих полів у районі.

Не трактор, а мрія — одночасно в нього заправляється тонна(!) пального, Светлана ТУБИНА

«Хотів зробити асфальтовану дорогу — сказали, що не маю права»

Тим часом те, що місцеві жителі пройнялися довірою до німецького орендаря, крім сумлінної сплати податків, належного розрахунку за паї та дбайливого поводження із землею, вимірюється й ще одним аспектом — людяним ставленням до громади. Якщо хто потребує, не шкодує він підсобити і поза офіційно встановленою платою.

— Можливо, комусь потрібна, приміром, солома — беріть, кажу, будь ласка. А працівникам дозволяю брати і насіння, і пальне, і техніку для обробітку землі. Можливо, комусь необхідний транспорт кудись поїхати при нагальній потребі чи рідних завезти — теж без проблем. Єдина умова — я просто маю про це знати, щоб це не було крадькома. Ось така у нас філософія, — зазначає молодий аграрій.

Надає він допомогу і у вирішенні соціальних проблем, спонсорує соціальні установи, сільські футбольні клуби у Бущі та Білашеві, лагодить дороги.

— От бачите — це грейдер. Він впродовж останніх двох тижнів усі сільські ради об'їздив, аби хоч трохи покращити дороги, — демонструє Александер трактор на території підприємства. — А до Бущі хотів асфальтовану дорогу зробити, та коли пішов із цією ідеєю у відповідну структуру, не дозволили. Мовляв, не маємо права, бо дорога державна, і ремонтувати її має тільки держава.

Відповідні роботи може замовити сільська рада, але ж вона не має грошей на це. Асфальт придбати і віддати його на ремонт дороги теж не можна, бо з податковою будуть проблеми.

Питатимуть, де ми його поділи. Важко в Україні з бюрократією. Так, певні зрушення вже відбулися, але міняти ще треба багато. Iнвестори цього бояться не менше, ніж війни. От, приміром, ми хочемо будувати адміністративне приміщення у колишній колгоспній конторі, то документи треба починати за півтора-два роки робити. Документи в Україні — це страшно.

Крім бюрократії, м'яко кажучи, дивували Александера і такі ситуації, як дефіцит солярки, з чим стикнувся два роки тому, чи мінеральних добрив.

— У Німеччині, — емоційно розводить руками аграрій, — це нонсенс. А тут приїхав на «Азот» за добривами, а мені: «Вибачайте, нема». I ніде більше нема.

По-німецьки лаконічно, але добротно зводить собі оселю в селі Озерко Александер Волтерс, Светлана ТУБИНА

«Хороші люди у стократ переважають негативи бюрократії»

Але, зізнається молодий землероб, він уже адаптувався до цих реалій, і вони жодним чином не відбили у нього бажання працювати на українській землі. Вона ж бо і наші хороші люди у стократ переважають негативи бюрократії.

— Я вже полюбив Україну. Я люблю цю роботу і цю землю, а не просто обробляю її, — мовить емоційно.

Нині на території підприємства Александер зводить два величезних ангари на десять тисяч тонн зерна із сучасною вентиляційною системою та контролем вологості, має й багато інших планів на майбутнє. В Україні він перебуває практично цілорічно — десь лише два місяці загалом викроює для відвідин батьківщини. Напевно, незабаром і ще менше буватиме там. Нині ж завершує зведення будинку в селі Озерко. Довго із цим зволікав, бо всі ресурси вкладав у розвиток підприємства, а сам мешкав у пересувному вагончику.

— Кожна людина сама вирішує, як їй жити. Я вважав, що треба спершу виробництво налагодити. Але в Україні частенько бачив інше — тільки з'являються кошти, одразу купується Toyota Land Cruiser чи якась інша дорога машина, — ділиться Александер своїми спостереженнями.

— А як же родина, ви одружені?

— Ще ні, але, може, буду скоро, — усміхається і киває у бік колеги Катерини, яка під час спілкування перекладала Александеру окремі українські слова, зміст яких він ще не осягнув. — Запросимо і вас на весілля!

Уважаемые читатели, PDF-версию статьи можно скачать здесь...

Сергей КУЛИШ: Охочусь только на медали

Никогда не смогу ногой дверь открыть и сказать: «Вот, я олимпийский призер, давайте...

Коломия оголосила суверенітет

«Гройсман, колишній досвідчений міський голова, вже починає забувати проблеми, які...

Владимир ХОЛОПОВ: «На Евро будем биться за медали»

То, что мы сильнее действующих чемпионок континента — было доказано дважды

Судьба телефонистов

Одесса занимает первое место в Украине по числу граждан, официально работающих за...

Украина станет жить лучше, когда власть начнет...

Если у вас нет средств на собственное воспроизводство, обеспечивающее определенную...

Садовой: о сердце и душе

На «Самопоміч» йде дуже серйозна атака. Як, власне, й на місто Львів, і на Садового

Работа как волк

Бывшему прокурору не обязательно идти в армию, но и на пособие по безработице ему...

Батькивщина намерена «их» остановить

Дмитрий Шлемко: «Якщо раніше люди йшли просто протестувати і кричати «мирно,...

Бесплатное право и наши права

В центры бесплатной правовой помощи чаще всего обращаются люди в возрасте от 35 до 60...

Михаил Резникович: Определяется будущее нашей...

Украина, отказавшись от собственного мировоззрения и исторического опыта, рискует...

Комментарии 0
Войдите, чтобы оставить комментарий
Пока пусто
Блоги

Авторские колонки

Ошибка