Не сліпі, але паралізовані. Чому українські дипломати неефективні

№9(762) 4 — 10 марта 2016 г. 03 Марта 2016 2 2.5

Богдан ЯРЕМЕНКО, голова правління фонду «Майдан закордонних справ» (генеральний консул України в Стамбулі з 2010 р., представник України при Організації Чорноморського економічного співробітництва в 2010—2013 рр.), впевнений — реформа українського МЗС неможлива зсередини. До дипломатів треба підходити, як до силовиків — кадри і систему необхідно міняти повністю.

Украинская дипломатия умудрилась изрядно изуродовать и растерять багаж советской школы и советских традиций, и в МИД до сих пор нет единого понимания, в какой форме и с какими задачами нужно идти в будущее // tsn.ua

Без права на ланч

— Українська дипломатія, на відміну від більшості пострадянських республік, починалася не з порожнього місця: через те, що Україна була з 1945 р. членом ООН, фундаментом нашого МЗС стало МЗС СРСР. Чи вдалося нам перерости радянський дипломатичний стиль, створити національну школу дипломатії?

— Насправді українське МЗС свої витоки намагається показувати з періоду Київської Русі. Згадують дипломатію козацьких часів, а фундаментом вважають дипломатію періоду УНР. I це досить реальні речі — наприклад, ми сьогодні вирішуємо ті ж питання, що й князь Володимир, коли приймав християнство. Зараз ми теж стоїмо перед вибором ідеології, цінностей, свобод, союзників.

Але стилістика — це зовсім інше. I вона, звичайно ж, передалася разом з людьми — весь МЗС УРСР без будь-яких люстрацій став МЗС незалежної України. I там, між іншим, були блискучі дипломати, але носії радянської стилістики у формах, методах роботи. Дуже часто — у формах і методах ставлення до підлеглих, організації менеджменту, які мені здаються актуальними і по цей день.

Але я боюсь, що все це втрачено, натомість нічого нового не прийшло. Наше МЗС в плані пошуку свого стилю, методів роботи, ідеології зараз на страшному роздоріжжі. Це сталося тому, що МЗС втратило своє значення. Навіть у Радянському Союзі (і в Україні перших років незалежності) роль МЗС у формуванні зовнішньої політики була значно вищою.

Чому так сталося?

По-перше, у нас у сфері управління зовнішньополітичною діяльністю з'явилися дуже потужні гравці поза Міністерством закордонних справ.

По-друге, відбулася побудова вертикалі, яка вперлася у президента, і функція прийняття рішень у означеній сфері була передана з МЗС навіть не до президента, а до Адміністрації Президента! Тобто виник гравець, який по суті значно менший МЗС, але повністю дублює функції МЗС і може на будь-якому етапі втрутитися у будь-яке питання.

— Але ж це світова тенденція — міністерства закордонних справ скрізь втрачають свою монополію.

— Є різниця: українське МЗС при цьому втрачає свої важелі впливу та робочі інструменти. Воно фінансується тільки на рівні підтримання штанів. Проектної діяльності не існує. Та що там проекти — український дипломат часто не має навіть грошей, щоб запросити свого партнера по переговорах на ланч.

Можливо, ви маєте рацію, що подібна тенденція є скрізь, що з'являються нові гравці, часто навіть недержавні. Наприклад, у ряді випадків і питань корпорації можуть впливати на міжнародні відносини більше, ніж уряди.

Але в Україні ситуація принципово інша — і гірша. Тому що МЗС не може виконувати ті функції, що в нього залишилися. По законодавству роль МЗС у нас дуже серйозна: це центральний орган виконавчої влади, що має координувати всю зовнішню політику. Але це неможливо робити у країні, де немає внутрішнього консенсусу з питань зовнішньополітичних пріоритетів.

Тут варто згадати, що з МЗС довго вимивалися кадри — найбільш активні перебиралися в АП або йшли в секретаріат Кабміну, секретаріат ВР... А МЗС довго привчалося до того, що висувати ініціативи — шкідливо, тому що за це можуть покарати.

Коли, з одного боку, в тебе немає інструментів роботи, а з другого — привчають до того, що думати та діяти самостійно погано, ми отримуємо сучасний стан напіврозпаду.

— Тобто Україні навіть не вдалося скопіювати пострадянський російський стиль дипломатії — хоча ми починали з одного кореня?

— Російський стиль сьогодні набагато більше відповідає стилю сучасних країн. Там є один центр прийняття рішень. Але президент зосереджується на кількох пріоритетах, а все інше поле віддається МЗС, професіоналам, і їм ніхто не заважає.

У нас же буквально все, кожне питання керується з АП. Дійшло до того, що громадяни переконані: навіть для вирішення консульського питання краще звернутися до президента!

У Росії МЗС реально координує міжнародні зв'язки у регіонах, зв'язки об'єднань — професійних, творчих... Це нормальний підхід — я з подібним зіткнувся, коли приїхав працювати в Туреччину в 2010 р. Турки тоді активно продавлювали запровадження безвізового режиму з Україною. На будь-якій зустрічі з бізнесменами питання безвізового режиму порушувалося — і відчувалося, що тези до бесіди отримані згори. Торговельні палати в цій країні тісно співпрацюють з урядом і дійсно отримують вказівки й відповідно звітують — тому уряд добре розуміє, про що іноземні дипломати говорять навіть у бізнес-оточенні. Те саме з багатьма іншими організаціями чи сферами суспільного життя — координуюча чи скеровуюча роль держави та зовнішньополітичного відомства відчувається дуже явно.

У нас такого немає. МЗС часто не цікавиться і не розуміє, що відбувається в інших відомствах, не намагається скеровувати зовнішньополітичну діяльність інших органів виконавчої влади у напрямку, що відповідав би загальній політиці держави.

I всі так звикли до подібної пасивності, що коли МЗС згадує про свою роль, наприклад у справі безвізового режиму з ЄС, Генпрокуратура називає це підривом авторитету органів державного управління.

— Отже, у МЗС немає волі та м'язів. Але чи лишилися там мізки, чи є ресурси для аналітичної роботи?

— Ситуативно. Все тримається на низці ентузіастів. Як система це вже не працює, тому аналітичний рівень МЗС дуже низький.

— Повертаючись до питання стилю — як сприймається українська дипломатія у світі?

— На цю тему дипломати не люблять говорити. Але справа не тільки в тому, що це поганий тон, або що слабкість партнера — то твій інструмент.

Насправді їх мало цікавить дипломатія чи дипломати країни самі по собі — їх цікавить держава. Стилі, підходи — це все другорядне. Важливо те, наскільки держава відповідальна, наскільки її заяви підкріплюються ресурсами. От тут Україна — абсолютно непередбачуваний, нецікавий, складний партнер, якому не можна довіряти.

Найталановитіші посли нічого тут не можуть зробити, якщо їх основна задача — виправдовувати відсутність у країні відповідальної еліти. Вони пояснюють, чому у нас існують проблеми, а не підштовхують партнерів до їх розв'язання.

Усі все розуміють. Навіть якщо посол чи генконсул активний та талановитий, авторитетний, його поважають — все одно партнери знають, що коли дійде до серйозних справ, в України не виявиться політичної волі, бажання, грошей чи ще чогось...

Втрачаючи суб'єктність

— Світова дипломатія дуже змінилася за останні десятиліття. Наприклад, очевидно, що міжнародна політика стає медіапродуктом. Модно говорити про віртуальну, мережеву дипломатію. Чи існує ідеальна модель, яка дозволяє оперативно реагувати на сучасні виклики?

— Найефективніші моделі виходять за рамки дипломатичної служби. В плані інформаційної роботи — і це дуже добре розуміють росіяни — МЗС не є самодостатнім органом. Дипломат за кордоном сприймається лише як клерк, як представник іншої держави.

А у нас, починаючи з Ющенка, звикли при кризах штовхати МЗС на те, щоб вони конкурували з інформаційними агентствами! Але МЗС — це скальпель, дуже тонкий інструмент. Посли повинні створювати інформаційні мережі, щоб їхні думки доводили до спільнот інші люди.

Росіяни вміють це робити — фінансуючи масово і свої пропагандистські структури, роздаючи гроші на невеликі пропагандистські проекти русофільським групам у цільових країнах. Американці це роблять через інституції громадянського суспільства. Ці форми вибудовані, нічого вигадувати не треба. В нас же не тільки відсутні навички та знання, не тільки немає фінансування — немає навіть постановки подібного завдання перед МЗС.

Плюс це неможливо робити, коли є один основний дипломат, який все «знає краще», який всі рішення приймає сам — і мотиви рішень якого не зовсім розуміють виконавці, які повинні доносити ці рішення до міжнародної спільноти.

От, наприклад, мінські домовленості. З першої хвилини по них було більше питань, ніж відповідей, і досі на ці питання ніхто не відповідав. Звичайно, українська дипломатія була змушена повторювати за Порошенком, що це «безальтернативні домовленості». В результаті ми дійшли до моменту, коли не можемо їх виконати, і оскільки ми самі вбили в голову людства, що це безальтернативний варіант, то самі ж і можемо стати винуватцями їх невиконання. Це зразок неефективної дипломатії.

— Дипломат за кордоном не може бути успішним, якщо в його власній країні та політика, та ідея, яку він змушений впроваджувати, не має суспільної підтримки. Це досить нова проблема, та чи має вона просте вирішення?

— Ми на роздоріжжі, все ще визначаємося з орієнтирами.

Хоча по деяких позиціях громадянське суспільство вимагає від уряду — наприклад, поставте чітке завдання вступу до НАТО. Уряд цього уникає. Обійшли це питання, навіть змінюючи закон про засади зовнішньої та внутрішньої політики, написали, що наше завдання — «набуття критеріїв членства». Майже як «набуття критеріїв вийти заміж»!

Щоб розібратися з внутрішньою ситуацією, треба подивитися на зовнішню задачу. Зараз функція нашої дипломатії полягає у тому, щоб пояснити невідповідність дій української еліти суспільним вимогам і очікуванням міжнародних партнерів.

Усі розуміють: у країні була революція, потрібні зміни, економічне реформування, боротьба з корупцією — але всього цього не відбувається. Це потрібно пояснювати, адже від цього залежить рівень такої потрібної для нас міжнародної підтримки. А пояснень немає.

Тим більше, що всі серйозні західні лідери чи представники демократичних держав, перебуваючи в Україні, обов'язково зустрічаються з профільними групами — представниками громадянського суспільства. Фактично громадянське суспільство через параліч державних органів отримало міжнародну суб'єктність, коментує, пояснює ситуацію в країні, окреслює сценарії руху вперед. I часто довіра до представників громадянського суспільства з боку іноземців вища, ніж до представників української держави.

— І знов треба визнати, що це не наш унікальний випадок, а глобальна тенденція — роль громадського суспільства, громадських організацій у міжнародних відносинах стрімко зростає в усьому світі.

— Є різниця. Там просто слухають думку. Тут — західна дипломатія вимушена не лише слухати наше суспільство, а через нього реалізовувати проекти, які не дороблює уряд!

I це взаємно — деякі речі українським недержавним структурам можна швидше пробити, якщо переконати американців, щоб ті порушили це питання в нашому уряді.

— Але ж через це відбувається втрата суб'єктності держави.

— Це факт. Суб'єктність України — складне на сьогодні питання. Більше того, легітимність влади — дуже складне питання. Якщо влада не може покарати тих, хто призвів до революції, до масової загибелі людей, що спричинило порушення правового характеру процедур спадковості влади, виходить, не було підстав для порушення цих демократичних процедур (наприклад, дострокових виборів президента та ВР).

Це підриває легітимність української влади, і вона намагається не помічати проблеми. I це ще один з проявів нашого хуторянського мислення — ігнорувати незручне питання. Але це факт, й іноземні дипломати часто про це говорять.

Міжнародна дипломатія дуже гнучка. Вона буде працювати з тими, хто дає результат, а не тільки з урядом. Оскільки у нас громадянське суспільство (згадаємо феномен волонтерства) відповідає за значно більше, ніж повинно відповідати, підміняє собою владу (що, звичайно, неправильно та часом не дуже ефективно), — воно отримує значну роль у міжнародних відносинах.

Хоча насправді це єдине, що може переродити Україну. I цей суспільний феномен повинен бути закріплений законодавчо. Наприклад, треба дозволити фізичним і юридичним особам віддавати частину доходів на підтримку громадських рухів. Тоді у нас швидко знайдуться внутрішні резерви для розвитку суспільства, і ми вибудуємо через деякий час ефективну систему контролю влади. Так це працює в багатьох країнах світу, і міжнародна спільнота, думаю, скоро поставить це питання перед Україною.

— Іноземні посли зустрічаються в Україні не тільки з громадськими діячами, а й з олігархами. Чи становить загрозу для держави така дипломатія?

— Загрозою для держави і суспільства є олігархічний уклад економіки, а не те, що дипломати зустрічаються з олігархами.

Вони будуть спілкуватися з усіма, хто є найбільшими власниками акцій у держуправлінні, хто має важелі впливу.

Це питання поза мораллю. I такі контакти не можна розглядати з точки зору позитиву чи негативу для України — тільки з точки зору інтересів тієї країни, яку представляє посол.

— Чи можливий ефективний контроль за урядом у сфері міжнародних відносин? Досі цей аспект політики сакралізується...

— Звичайно, можливий! I у нас уже є близько десяти центрів в Україні, які професійно працюють у сфері міжнародної політики.

У будь-якій сфері державної діяльності роль громадянського суспільства однакова: контролювати, перевіряти ефективність, як тратяться кошти... От в останньому в нас прогалина — бюджет МЗС ми розуміємо погано, система фінансування непрозора, неможливо знайти у відкритих джерелах, наприклад, скільки нам коштує окреме посольство і багато чого іншого.

Але перш за все громадянське суспільство повинно формувати запит — що ми хочемо від зовнішньої політики. Далі — воно повинно формувати альтернативні погляди на зовнішньополітичні питання. Розумні уряди це розуміють і самі фінансують подібні центри, щоб завжди мати альтернативні чи компліментарні сценарії.

— Оскільки у нас не існує такого запиту від споживача в особі держави, немає стимулів для росту професіоналізму експертної спільноти, відсутня екосистема?

— Так, конкуренція обмежена переважно боротьбою за іноземні гранти. Оскільки умовному Соросу байдуже, якого висновку ми дійдемо в тій чи іншій сфері, ці ідеї все одно не реалізуються — гранти часто отримують ті, хто має видатну грантову історію.

Звичайно ж, краще б було, якби держава примушувала нас, експертів, конкурувати, в її інтересах робити продукт.

До речі, є ще один механізм впливу на органи влади — громадські ради. В МЗС вони створювалися ще при Януковичі. Але держава не поставила ні собі завдання — навіщо вони їй, ні цим громадським радам. В МЗС в громадську раду входили чи не понад три сотні організацій, причому серед них майже немає політологічніх центрів: натомість якісь церкви, об'єднання бізнесменів... У цих організацій просто немає потреби там працювати, а МЗС також все одно.

Натомість у комітеті по закордонних справах ВР у громадській раді 30—40 експертів, і навіть якщо комітет не готовий проголосувати за якесь рішення, члени комітету приймають рішення відхилити, відправити на доопрацювання якесь питання, коли бачать чітку позицію експертної спільноти і громадянського суспільства.

Забагато посольств

— Про те, що реформа дипслужби потрібна, говорили завжди. Чи існує сьогодні прийнятна концепція такого реформування?

— Ні, немає. Всі реформи при Дещиці звелися до того, що відкликали без пояснення причин групу послів і скасували департамент міжнародно-економічного співробітництва.

Клімкін прийшов на хвилі обіцянок реформ. Міністр завів Твіттер, був поновлений департамент міжнародно-економічного співробітництва.

А починати треба навіть не з МЗС, а з Конституції. Тому що саме в ній закладений дуалізм у сфері міжнародних відносин, який не дає нормально працювати.

Президент нібито всім керує, а гроші — в уряду. Уряд ніби команда однодумців, але міністр МЗС, як і міністр оборони, представник іншої команди — президентської. Так не можна працювати!

I гроші, й управління повинні бути зосереджені в одному місці. А зараз ми продукуємо непорозуміння і розкоординованість — в уряді, між АП і урядом, між МЗС та іншими установами. В уряді часто міністр МЗС може сприйматися мало чи не як ворожий агент, що «стучить» президенту!

Далі треба дивитися на деталі. Наприклад, немає інструментів зовнішньоекономічної діяльності. У нас все зводиться до питання, кому мають належати торгово-економічні місії — Мінекономіки чи МЗС. А проблема в тому, що ні в одного, ні в другого міністерства немає ніяких зв'язків з бізнесом, ніякої довіри, бізнес не хоче з ними говорити.

Та й про що говорити, якщо в них немає можливостей ні кредитувати, ні страхувати, ні забезпечити присутність на місці в іноземних державах — немає ніяких інструментів підтримки. Так само є багато питань щодо міжнародної безпекової, гуманітарної, інформаційної діяльності...

— Чи говорять про це дипломати, чи є запит на реформи зсередини?

— Говорять, вони ж бачать і відчувають наслідки цих проблем на побутовому рівні, а подекуди, вибачте, і на власній шкурі. Так, в МЗС немає ніякого сенсу робити кар'єру, тому що просування залежить від того, як до конкретного дипломата ставиться президент чи клерк з його адміністрації. Тому що президент призначає або погоджує всі призначення — навіть ті, що не має робити. В результаті важливо, хто кому поцілував руку, а не як ти працюєш. I люди це розуміють.

Але якщо ви думаєте, що можна створити нову поліцію тільки шляхом заміни всіх старих кадрів на нові, а дипломатію — якось інакше, то помиляєтеся. Треба розганяти МЗС повністю (і це, до речі, спосіб посилити приватний бізнес, адже звільняться кілька сотень висококваліфікованих працівників) та створювати нове відомство з нуля.

Чиновники МЗС не можуть бути джерелом і механізмом реформ. Реформи — це зміни, які породжують нові незвичні, а тому некомфортні умови. Не буде бюрократія створювати собі некомфортні умови. Якщо вона під президентом, то саме президент повинен розуміти, як він збирається реформувати систему, що хоче мати на виході. А він, судячи з усього, взагалі не розуміє, навіщо йому цей тягар.

У результаті бачення МЗС реформ зводиться до структурної перебудови: управління стають департаментами, департаменти — управліннями. Але ж питання в тому, що треба змінювати систему циркуляції інформації, розподіл обов'язків по управлінській вертикалі й горизонталі, фінансування!

Комітет у закордонних справах ВР, кілька разів запитавши міністра Клімкіна про бачення реформ і не отримавши відповіді, звернувся до громадської ради: що могли б незалежні експерти запропонувати в цьому плані? Але депутатам перш за все треба пояснити, що реформа МЗС — це марно викинуті інтелектуальні ресурси. Реформувати треба всю систему управління міжнародними зв'язками в Україні.

I тут моє бачення, яке диктує логіка війни, полягає у потребі централізації. Максимальне об'єднання в рамках МЗС і Служби зовнішньої розвідки, і всієї міжнародної торговельної діяльності — з повноваженнями, людьми, інструментами, фінансуванням тощо.

Є інші бачення — зробити з МЗС невелику поштову скриньку, що буде доносити інформацію. В кожній концепції є щось раціональне. Але навіть завдання з боку влади — виписати кілька альтернативних моделей — немає.

— Отже, і президент, і уряд не бажають бути замовниками реформ. Чи може в такій ролі виступити Верховна Рада?

— Деякі депутати розуміють, що нинішня система не відповідає суті парламентсько-президентської моделі. У Ради сьогодні фактично немає функцій у зовнішній політиці. Вона б хотіла брати участь, скажімо, в призначенні послів, але в цьому немає сенсу, якщо спочатку не створити механізми контролю за якістю їхньої діяльності. Отже, змінювати потрібно всю систему. Але для цього депутати повинні також сформувати кваліфікований запит.

— В умовах кризи не можна очікувати, що МЗС перестануть тримати на голодному пайку. Чи є у міністерства внутрішні резерви, чи може воно значно скоротити другорядні напрямки роботи, закрити не дуже важливі посольства тощо?

— Це підхід не з того боку. Перш за все повинно бути зовнішньополітичне завдання, і МЗС тоді може сказати, скільки коштує його виконання.

З країнами все дуже просто — треба подивитися на ефективність нашої там присутності. Якщо ми не можемо достойно фінансувати наші понад сотню представництв, то треба залишити найважливіші, щоб вони належним чином виконували поставлені завдання.

Сьогодні жодне з посольств не фінансується на достатньому рівні. У нас занадто велика мережа, є країни, де можна підтримувати присутність без посольств. Та й самі диппредставництва в кращому випадку впливають тільки на інтенсивність політичного діалогу і ніяк не впливають на торгівлю чи економічні зв'язки. Українське посольство в країні ніколи не впливало на рівень товарообігу. Якщо товарообіг десь зростає, то посли радісно рапортують, що це є наслідком їхньої активної діяльності. Якщо ж торгівля скорочується — пояснюють, що винна в цьому кон'юнктура ринку чи ще щось, але не прорахунки в роботі посольства.

Але треба розуміти, що сам період скорочення пов'язаний зі збільшенням видатків. Розірвання договорів оренди, повернення персоналу поза рамками планової ротації та інше збільшують видатки на поточний період. Крім того, треба, щоб зекономлені кошти залишалися в МЗС, а зараз їх просто забирають. Тобто скорочення мережі представництв або кількості працюючих не приводить до заощадження чи появи вільних додаткових коштів, а тільки до подальшого зменшення фінансування!

— Чи існують для української дипломатії сліпі зони?

— Тут проблема в тому, що українська дипломатія неспроможна впоратись навіть з тим, що помічає і в напрямку чого нібито працює. Наприклад, нам потрібна зброя, а нам її не продають. Нам потрібне продовження санкцій проти Росії, а всі партнери говорять, як вони можуть бути скасовані.

I це результат не поганої роботи дипломатів, а загальної неефективності системи держуправління.

Так що такого, щоб взагалі не бачити якоїсь проблеми, мабуть, немає. Навіть якщо ти щось сам не помітиш — прийдуть партнери і звернуть увагу. Але як реагує МЗС на проблеми? Дуже кволо і мляво.

Ми живемо в складному регіоні, який роздирають протиріччя і конфлікти, де лише одна сила грає роль домінуючої та агресивної. I ми не можемо знайти засобів протидії, майже в жодній сфері не спроможні організувати ефективну оборону, не кажучи вже про тиск.

I ситуація не буде покращуватись. Ми бачимо, що ЄС накриває чергова криза, можливий навіть вихід країн звідти. Але ж це пріоритетний напрямок нашої політики — ми йдемо в дуже складне оточення, яке, поки ми дійдемо, можливо, взагалі перестане існувати.

Але альтернативного бачення у нас немає, більше того — ми не підтримуємо діалог з тими, хто починає несміливо це бачення пропонувати, наприклад, президент Дуда з ідеєю Балто-Чорноморського блоку.

Ми не можемо переконати Росію зупинитися, не можемо переконати Туреччину діяти в наших інтересах тощо. Навіть з молдаванами і грузинами, де ситуація фактично нічим не відрізняється від нашої, ми не працюємо, як слід. Ми не бачимо свій субрегіон, впритул не бачимо Румунію, що останні півроку стукається безрезультатно в усі українські вікна та двері. Наша політика щодо Білорусі, схоже, взагалі покликана вирішувати лише одне завдання — покращувати імідж Лукашенка в світі...

Тому ще раз хочу підкреслити: в існуючій системі зміни неможливі. Але реформи неминучі — хоча б тому, що або країна перестане існувати, або влада все ж таки зміниться


Прочитанное вами интервью опубликовано в только что вышедшем из печати номере Foreign Affairs Chronicles. Этот выпуск посвящен дипломатии и роли внешнеполитических ведомств в быстро меняющемся мире, а также актуальным проблемам науки и техники.

Читайте на страницах издания интервью с президентом Украинской ассоциации внешней политики Владимиром ХАНДОГИЕМ «Евросоюз сохранит внутреннее единство и усилит свое международное влияние», статью академика НАН, директора Института проблем машиностроения Юрия Мацевитого и профессора ИПМ Виктора Соловья «Водород — рождающий воду, энергию и надежду», статьи директора Google Ideas Джареда КОЭНА «Борьба с повстанцами в цифровом измерении: как загнать ИГИЛ на задворки интернета», руководителя Центра либеральных исследований (Болгария) Ивана КРАСТЕВА и президента Европейского совета по международным отношениям Марка ЛЕОНАРДА «Мечта Европы о порядке разбита вдребезги: как Путин разрушает атлантический альянс» и многое другое.

Уважаемые читатели, PDF-версию статьи можно скачать здесь...

Сергей КУЛИШ: Охочусь только на медали

Никогда не смогу ногой дверь открыть и сказать: «Вот, я олимпийский призер, давайте...

Коломия оголосила суверенітет

«Гройсман, колишній досвідчений міський голова, вже починає забувати проблеми, які...

Владимир ХОЛОПОВ: «На Евро будем биться за медали»

То, что мы сильнее действующих чемпионок континента — было доказано дважды

Судьба телефонистов

Одесса занимает первое место в Украине по числу граждан, официально работающих за...

Украина станет жить лучше, когда власть начнет...

Если у вас нет средств на собственное воспроизводство, обеспечивающее определенную...

Садовой: о сердце и душе

На «Самопоміч» йде дуже серйозна атака. Як, власне, й на місто Львів, і на Садового

Работа как волк

Бывшему прокурору не обязательно идти в армию, но и на пособие по безработице ему...

Батькивщина намерена «их» остановить

Дмитрий Шлемко: «Якщо раніше люди йшли просто протестувати і кричати «мирно,...

Бесплатное право и наши права

В центры бесплатной правовой помощи чаще всего обращаются люди в возрасте от 35 до 60...

Михаил Резникович: Определяется будущее нашей...

Украина, отказавшись от собственного мировоззрения и исторического опыта, рискует...

Комментарии 2
Войдите, чтобы оставить комментарий
niky

страна оккупирована иностранным элементом с 1918 года....ни одного этнического украинца нет во власти кроме тёти клавы уборщицы в кабмине со времен януковича..а инстранный элемент ввиде козлевичей и скумбриевичей --враги в украине...видят свое будущее в вывозе капитала в заукулису ..а потом и сами тута съезжают с паспортами разных стран ...как п лазаренко и пэнчуки с кала-мойшей и полутатарином полукучмой -ахаматов...один был украинец и того задвинули на песию п.п. толочко...всё варяги разворовывают статки и гробят этнических славян --только иго -геть с украины....морды свинячие..

- 4 +
Михаил Маркович (EpsilonDelta)
04 Марта 2016, Михаил Маркович (EpsilonDelta)

Дело в том, что дипломатия, дипломаты, нужны независимой суверенной державе. А бантустану, для декорума, сойдут и огрызки чугунных дещиць

- 20 +
Блоги

Авторские колонки

Ошибка