У світ вийшла книга Ісаака Трахтенберга «Бабин Яр. Минуле і сьогодення»

28 Сентября 2016 2.3

У видавництві «Авіцена» вийшла у світ книга «Бабин Яр. Минуле і сьогодення» члена-кореспондента Національної академії наук, дійсного члена Національної академії медичних наук Ісаака Трахтенберга. Колеги та друзі Ісаака Михайловича діляться своїми враженнями від неї  та радять усім небайдужим людям прочитати цю книгу важких спогадів та тривожних роздумів про трагедії, що спіткали нашу землю.

Уроки пам’яті

Ісаак Михайлович Трахтенберг, член-кореспондент Національної академії наук України, дійсний член Національної академії медичних наук, добре знаний в Україні не лише своїми науковими працями та захоплюючими науково-популярними книжками, а й культурологічною есеїстикою: тут можна говорити про особливий, «трахтенбергівський» жанр широкої й асоціативно вільної оповіді про бачене, чуте й особисто пережите в культурно насиченому побуті Києва (хоч і не тільки), у тісних контактах з багатьма й багатьма людьми мистецтва та літератури. Власне, оця рясна залюдненість трахтенбергівських спогадальних текстів і робить їх не так спогадами чи описами, як калейдоскопом картин того культурного життя, що входило в його особистий досвід. Водночас персонажне багатство цих текстів є вислідом його природної уваги й шанобливості до кожної людини, людини як такої. Це його етична основа, можливо, ще й підкріплена лікарською професійністю — у всякому разі, це також важливі складники світогляду особистості. Це все те, що формує Пам'ять людини як сукупність її прямих і непрямих прилучень до буття світу, її болів, зобов'язань і відповідальностей. Тому в Пам'яті особисто пережитим стає й багато що з пережитого родом, народом, людством.

Таке взаємонаповнення всіх цих пережитостей і рівнів досвіду зумовило особливість нової книги Ісаака Михайловича Трахтенберга. У ній про Бабин Яр говорить він сам, говорять його друзі, говорять поети, філософи, історики, політики, говорять документи. Тією мірою, якою це увійшло в особистий світ автора й стало не лише його баченням, а й його болем. І це бачення, цей біль ідуть з минулого в майбутнє. Не тільки тому, що таке пережиття не можна забути, а й тому, що воно має силу застереження. Тим-то осмислення трагедії знаходить продовження в осмисленні загроз, що криються в неповноті, а може, й нетривалості винесених уроків.

Тут я дозволю собі навести уривок зі свого виступу на Міжнародному форумі LET MY PEOPL LIVE у Національній опері 27 вересня 2006 року.

«Шановне товариство!

Темні людиноненависницькі сили чомусь для своїх моторошних злочинів прагнуть обрати благословенні місця природи, — певно, з інстинкту наруги над духом життя. Так чудова околиця Києва — Бабин Яр — стала місцем, куди більшовицька влада потай скидала жертв голодомору 1933 року. А через вісім років фашистські загарбники обрали Бабин Яр місцем застрашливої демонстрації своїх методів «остаточного вирішення єврейського питання», тобто винищення євреїв як нації, а водночас і розправи зі своїми політичними противниками та з усіма непокірними різних національностей, не в останню чергу — українцями, серед яких і наша видатна поетеса Олена Теліга.

Ось уже шістдесят п'ять літ пам'ять десятків і десятків тисяч невинних жертв волала й волає до совісті людства. Образ-символ Бабиного Яру мав діяти як невсипуща пересторога людству перед багатоликими силами людиноненависництва та деспотизму. Але в Радянському Союзі для цього мало що було зроблено, бо Сталін уже подумував про свій варіант «остаточного вирішення», а в добу Хрущова–Брежнєва потроху набирав сили «соромливий» напівофіційний антисемітизм.

Правду про Бабин Яр мусила сказати опозиційна режимові інтелігенція, її говорили кияни Анатолій Кузнецов, Віктор Некрасов, Наум Коржавін, Борис Антоненко-Давидович; на весь світ пролунав голос Євгена Євтушенка. Хвилюючим актом пошанування пам'яті жертв і водночас могутнім протестом проти цинізму влади став стихійний, усупереч заборонам, багатотисячний мітинг у Бабиному Яру в 25-ту річницю трагедії, 29 вересня 1966 року. Важко передати словами те, що тоді діялося й пережилося. Навколишні пагорби були заповнені безмежно схвильованими людьми, і над усім линув дух великої скорботи і великої тривоги. Люди хотіли правди про трагедію. І хотіли віри в те, що такого більше не буде.

Шановні панове! Виступаючи нині перед вами, я міг би слово в слово повторити багато що з того, що говорив тоді. На жаль, міг би повторити. На жаль — тому, що хоча світ нібито й знає правду про геноцид, хоча нібито й існує розуміння необхідності гідного пошанування його жертв, хоча й вироблено відповідні ритуали, — але чи зробило людство висновки з цієї та інших трагедій XX століття, зі страшних уроків історії? Ні, не зробило, бо й сьогодні на всіх континентах бачимо спалахи людиноненависництва, і знову ллється кров з причини расових, національних, релігійних упереджень та забобонів.

Сорок років тому, 29 вересня 1966 року, ми говорили й про те, що українці та євреї повинні подати світові приклад порозуміння та взаємопідтримки. І такий приклад дали українські та єврейські дисиденти 1960-1970-х років, які разом протистояли деспотизмові, разом страждали в брежнєвських таборах, а ті з них, хто залишився живий, зберегли вірність цій дружбі. Вірність ідеалу людяності. Але чи всі українці гідні сьогодні пам'яті Василя Стуса й Івана Світличного? І сьогодні пече сором за те. що серед нас, українців, є ті, хто вирощує свій нібито патріотизм на антисемітських дріжджах, не розуміючи, якої шкоди завдає українській справі і як спотворює свою людську подобу. А дехто каже: оскільки євреї в сучасному світі велика сила, то з ними треба рахуватися. Ні, треба рахуватися зі своєю совістю, з почуттям людяності.

Але так само постає й друге питання: чи всі євреї ладні сприйняти те, що говорив в обороні України великий єврейський лідер Володимир Жаботинський? І чи всі ладні підписатися під словами великого російського письменника, єврея з України Василя Гроссмана, який у повісті «Все течет» ще майже півстоліття тому поставив голодомор 1932–1933 років поряд з гітлерівським геноцидом, поставив поряд голодну смерть української дитини «серед степу широкого» і голодну смерть єврейської дитини в нацистському концтаборі?

Волею історії наші долі, долі українського та єврейського народів взаємопов'язані, і вони повинні дати адекватну відповідь на виклик історії. Показати людству приклад поваги один до одного, знання один одного, розуміння один одного, допомоги один одному. Це був би наш спільний добрий внесок у світову історію...»

Це говорилося в 2006 році. Нині маємо вже 2016 рік. І три чверті століття минуло від моторошної «акції» у Бабиному Яру. Більш як півстоліття — від перемоги антигітлерівської коаліції над силами фашизму й расизму. Але біль залишається. Тривоги залишаються. Загрози нових деспотичних безумств не тільки залишаються, а й реально нагадують про себе.

Ось чому Пам'ять про Бабин Яр — більше ніж пам'ять, вона — грізна засторога від нових катастроф, що їх обіцяють маніяки расової, релігійної, ідеологічної, державної чи будь-якої іншої вищості й покликаності до світоперерозподілу. І ця Пам'ять має об'єднувати (і об'єднує) людей доброї волі різної національності, різного соціального стану, різних релігій з усього світу.

Мені здається, саме таким настроєм перейнята ця нова книга Ісаака Трахтенберга. Він розповідає про людей, які протестували проти державного замовчування суті трагедії Бабиного Яру як частини спланованого й здійснюваного нацизмом геноциду євреїв та проти різних маніпуляцій навколо цієї теми. Ці люди стояли за правду й розуміли, що переінакшення історичного злочину й саме є злочином та вестиме до нових злочинів. Адже, за всіма ознаками, Сталін готував свій варіант «остаточного вирішення» єврейського питання, маючи вже великий досвід «остаточного» (як йому здавалося) вирішення низки інших національних питань. І ці його «приготування» отруювали атмосферу й післясталінських десятиліть. Так що і в роки «гласності та перебудови» боротьба за правду про Бабин Яр, як і за належне вшанування його жертв, залишалася актуальною. Про це розповідають документальна повість Ісаака Трахтенберга «Кровь Бабьего Яра всегда должна стучаться в наши сердца» та есей «Остается память на Земле». Вони насичені фактами й іменами людей, які активно виступали проти антисемітизму (я не випадково відзначав вище густу «залюдненість» трахтенбергівських текстів). Він вдячний їм за їхню принципову позицію. Серед них багато діячів української культури.

Ця картина широкої гуманістичної протидії обскурантизму доповнюється в кількох окремих нарисах-спогадах про особисто близьких авторові людей. Зрозуміла річ, про них він пише з особливою любов'ю, не обмежуючи себе в емоціях. Майже з усіма з них я мав нагоду спілкуватися в громадських або літературних справах і належу до тих, хто зберігає добрі спогади про них. Насамперед про тих із них, хто свою єврейську долю переживав невіддільно від історичної долі України.

Це відомий єврейський громадський діяч Ілля Левітас, активний учасник багатьох українсько-єврейських форумів. До нього, незмінно налаштованого конструктивно (що не про всіх можна було сказати), випадало звертатися, щоб залучити ширше коло учасників.

Це поет Юрій Каплан, активний і в українському літературному житті, щирий приятель багатьох «шістдесятників» і «постшістдесятників», ініціатор низки цікавих видань, зокрема, упорядник та редактор поетичної антології «Відлуння Бабиного Яру», у якій зібрано твори п'ятдесяти трьох єврейських, українських і російських поетів, писані в різний час, з різною мірою особистої причетності до жахливої події, але об'єднані однаковим болем і однаковою непозбутністю пам'яті. На пропозицію Юрія Каплана я написав передмову до антології й знаю, скільки душі він у неї вкладав.

У цій книзі Ісаака Михайловича Трахтенберга, автора переважно російськомовного, є один яскравий україномовний текст: «Млин життя та смерті. Штрихи до портрета Бориса Хандроса». Писано в 2002 році. Йдеться про тепер уже, на жаль, майже забуту, гріховно нами напівзабуту людину — Бориса Наумовича Хандроса, українського письменника й діяча кіно, автора сценаріїв багатьох фільмів (зокрема фільму «Млин» — про трагедію Голокосту), публіцистичних публікацій і книжок документальної прози. Прочитавши спогад про нього Ісаака Трахтенберга, читач зрозуміє, чому його писано українською мовою, і не могло бути інакше. Це данина людині, яка жила й творила з пам'яттю про українську селянку, яка врятувала його, осиротіле хлоп'я з гетто (в одній з кіноновел Хандроса хлопчик скаже: «Мене врятувала вся Україна»). Тож поряд із темою Голокосту в Хандроса — і тема Рятівників. Про це й розповідає Ісаак Трахтенберг.

Але є в Хандроса ще одна тема: Голодомор. У нарисі-спогаді Ісаака Михайловича названо його документальну книжку «Смертні листи». Видана вона в 1993 році й сьогодні мало кому відома. А годилося б її перевидати масовим тиражем. Адже це – одне з найпронизливіших і найнеспростовніших свідчень про організовану Кремлем розправу з українським селянством — вона ввійшла в історію як Голодомор, хоч його й досі цинічно заперечують ідеологічні нащадки недавніх владних людожерів. Борис Хандрос знайшов у архівах і дослідив сотні листів — волання з голодуючих сіл, розпачливі або й протестні звернення ограбованих хліборобів до влади, до великих і дрібних вождів — здебільше в наївній вірі, що «нагорі» не знають, як гине люд, і в надії на допомогу. Певно, листи ці в масі своїй нікуди не доходили, та й потреби в цьому не було: влада добре знала, що вона чинить, і прислухатися до стражденних голосів не мала наміру. Тож листи опинилися в різних архівах, там і загубилися, усіма забуті. Але це були листи 1932 року. Листів 1933 року майже не збереглося — або вже їх передбачливо знищували, або не було кому писати...

Це знаменно, що в пам'яті й свідомості Бориса Хандроса, малим урятованого від Голокосту, єврейська трагедія не витіснила української, і він, автор «Местечка, которого нет», став і автором «Смертних листів»... Ці дві теми нероз'ємні для Бориса Хандроса, як були вони нероз'ємні для Василя Гроссмана. І не тільки для них. Я міг би назвати багатьох і багатьох вартих високої поваги людей, але тут нагадаю лише про унікальні книжки світлої пам'яті Мартена Феллера «Пошуки, спогади і роздуми єврея, який пам'ятає своїх дідів, про українсько-єврейські взаємини, особливо про мови й наше ставлення до них»; «Про наших великих духом». Чи багато з нас, українців і євреїв, прочитали ці книжки? А вони мали б стати настільними для тих із нас, хто хоче осмислити наше спільне минуле і перспективи нашого спільного майбутнього. Не зайве було б прочитати й Івана Франка, й Лесю Українку, і Михайла Коцюбинського, і Степана Васильченка, і Сергія Єфремова, і Соломона Гольдельмана, і багатьох-багатьох інших... Згадати й публіцистику інтелектуалів української еміграції — Миколи Шлемкевича, Івана Багряного, Ігоря Качуровського, Ігоря Костецького, Богдана Осадчука, Івана Лисяка-Рудницького, Юрія Луцького та ін.

А ближче до нашого часу — свідчення «співтабірників»: Василя Стуса, Івана Світличного, Михаїла Хейфеца, Якова Сусленського; публіцистику єврейських активістів РУХУ; нарешті – це вже для спеціально зацікавлених — дискусійні матеріали журналу «Діялоги. Диалоги», який багато років видавав у Єрусалимі Яків Сусленський. Або матеріали українсько-єврейських наукових конференцій, що їх у 1990-ті роки проводила в Києві й Тель-Авіві наша Республіканська асоціація українознавців разом з університетами Ізраїлю. Або праці Вольфа Московича та інших ізраїльських учених...

Це ж яка могла би бути антологія! Усі ці достойні люди послідовно й наполегливо, кожен по-своєму, протистояли кадебістсько-політичним зусиллям компартійної влади нацьковувати українців і євреїв одних на одних, та й обивательському обскурантизму, що був поживним ґрунтом для розпалювання ворожнечі.

У справу українсько-єврейського взаєморозуміння й доброзичливості вкладено стільки зусиль — з обох боків, — що було б нерозумністю й гріхом облишити її, спасувавши перед невдачею або зневірою. До цього зобов'язує й пам'ять про трагедію Бабиного Яру, принесену нацизмом.

У такому ключі, на мій погляд, і написана нова книга Ісаака Михайловича Трахтенберга.

Іван Дзюба, академік НАН України

О ТРАГЕДИИ БАБЬЕГО ЯРА — ВО ВЕСЬ ГОЛОС!

На одном дыхании прочел книгу моего большого друга академика Исаака Михайловича Трахтенберга. Исаак Михайлович удивительным образом крайне успешно сочетает глубокую научную деятельность с широко известной публицистической. Его перу принадлежит целая серия книг, посвященных его любимой теме — Киеву и известным киевлянам, где он ярко демонстрирует завидную память, любовь к людям и тонкое понимание человеческих отношений. Но нынешняя книга — особенная. Это своеобразная летопись борьбы интеллигенции, всех людей доброй воли, подлинных граждан Украины против ксенофобии и антисемитизма.

Книга написана не сегодня. Исаак Михайлович десятки лет «болеет» этой проблемой. Его статьи в газетах и журналах, его страстные выступления на заседаниях киевского Клуба творческой интеллигенции имени В.Фролькиса, на собраниях и конференциях посвящались так или иначе межэтническому миру в Украине и нетерпимости к ксенофобии и антисемитизму. Если в застойные советские времена он не мог выступить в прессе и рассказать о трагедии Бабьего Яра, о ксенофобии, о государственном антисемитизме, которые захлестывали страну Советов (на эти темы было наложено табу), то уже в первые перестроечные годы он, что называется, стучал во все двери. Его письма и обращения в самые высокие инстанции СССР стали основой документальной повести — она открывает книгу. Эти старые письма — о главном и наболевшем — и сегодня читаются с большим интересом.

Далеко не каждый ученый ведет дневники, описывает события и свои впечатления. Записные книжки академика И.Трахтенберга — зеркало его души. Им он доверяет свои мысли и чаяния, свои раздумья и печали. Этот раздел книги тоже необычайно интересен и емок — как, разумеется, и статьи, и очерки Исаака Михайловича о людях и событиях, причастных к светлой памяти жертв Бабьего Яра.

Бабий Яр... Этот яр в Киеве стал печально известным всему миру местом трагедии в истории Второй мировой войны. Здесь произошло огромное по масштабам (заранее спланированное и просчитанное до деталей!) массовое убийство мирных жителей — в первую очередь евреев. Конечно, физическое уничтожение евреев на оккупированных территориях Украины, Белоруссии и Прибалтики уже проводилось нацистами до сентября 1941 года. Гибли сотни и даже тысячи евреев, но существует доказательство, что именно с Бабьего Яра началось официальное «внедрение в практику» (не могу написать «внедрение в жизнь») гитлеровской политики «Окончательного решения еврейского вопроса», то есть полной ликвидации еврейского населения. Эта политика была составной частью национал-социалистической доктрины, изложенной в «Mein Kampf» Гитлера.

Помимо евреев в Бабьем Яре были преданы смерти по национальному признаку все обнаруженные нацистами ромы (цыгане), а также партийные и советские работники, подпольщики, заложники, военнопленные, моряки Днепровской флотилии, советские служащие с семьями, игроки киевского «Динамо», православные священники, отказавшиеся провозглашать в церквях молитвы о здравии фюрера, спасавшие от расстрела евреев, заключенные Сырецкого концентрационного лагеря и многие-многие другие. Однако страшный мартиролог Бабьего Яра открывается 29 сентября 1941 года целенаправленным и массовым расстрелом именно евреев — только потому, что они были евреями.

Сейчас передо мной лежит большая стопка книг из моей библиотеки, посвященных трагедии Бабьего Яра и Холокосту. Я читаю, перелистываю эти страницы и вижу страшные фотографии или уже свершившейся трагедии, или бесконечного человеческого горя в каждом еще живом человеке. Невозможно себе представить, какие чувства были у этих людей в ожидании своей смерти или смерти своих невинных детей и других близких! Очевидцы страшного преступления свидетельствовали о том, что фашисты у матерей, умоляющих не убивать детей, отбирали младенцев и живыми бросали в овраг. Самой молодой жертве трагедии было всего три дня: ребенок родился 26 сентября, а уже 29 сентября разделил трагическую судьбу своих родителей. Самой старшей жертве, покоящейся на дне обрыва, было 103 года. Это был киевский врач Залман Моисеевич Вайсман.

Известно, что даже приблизительное количество жертв Бабьего Яра установить невозможно — как евреев, так и неевреев. Разные авторы, пользуясь разными подходами для расчетов, полагают, что общее количество жертв, погибших в Бабьем Яру за 1941—1943 годы (до освобождения Киева от нацистов) составляет от 200 до 250 тысяч человек. Доктор Ицхак Арад (он же генерал Израильской армии и он же партизан в белорусских лесах) — директор Института «Яд Вашем» в Иерусалиме подарил в 1991 году мне книгу «The Einsatzgruppen reports», в которой в переводе на английский язык приведены отчеты о «деятельности» этих смертоносных групп. Созданы были эти «эйнзацгруппы» по директиве Гитлера от 23 марта 1941 года преимущественно для массового уничтожения евреев, а также «коммунистов» и «комиссаров» в преддверии нападения на СССР. В отчете № 101 «эйнзацгруппы SK 4а», которая, вместе с двумя командами полиции группы «Юг», осуществляла убийства евреев 29 и 30 сентября 1941 года, приводится точная цифра — 33 771 человек. Возможно, что нацисты не учитывали детей — многих бросали в яр живыми. В известной «Черной книге» Василия Гроссмана и Ильи Эренбурга упоминается семьдесят тысяч человек, погибших 29 и 30 сентября, после чего в Киеве практически не осталось еврейского населения.

Трагедия Бабьего Яра — это трагедия европейского еврейства в целом. Да, цифры ужасающие. Но ведь это лишь небольшая часть из 6 миллионов евреев, уничтоженных нацистами в Европе. Всего же на оккупированных территориях СССР погибло около полутора миллионов евреев. Посмотрим правде в глаза: известно, что в убийствах и предательствах активное участие принимал «интернационал убийц». Они были разных национальностей — австрийцы и венгры, греки и поляки, французы и румыны, бельгийцы и хорваты, чехи и русские, литовцы и белорусы, эстонцы и латыши... Не обошел этот позор и Украину. Очевидцы описывали и коллаборационистов — прямых пособников нацистских убийц из населения Украины, и предателей, выдававших евреев, и немых соучастников... Очевидцы описывали также ужасную атмосферу страха, недоверия, постоянного ожидания опасности, в которой жило население оккупированных территорий. Недонесение на еврея, коммуниста, подпольщика или скрывающегося советского солдата — расстрел без суда, а часто — и расстрел вместе с членами семьи. А были и такие, кто охотился за возможностью донести, за те «подарки Иуды», которыми оккупационные власти одаривали предателей.

Однако даже в такой атмосфере постоянного страха и недоверия находились люди, которые, рискуя жизнью своей и своих близких, шли на подвиг, спасая евреев. Как написал в своей знаменитой работе «Христианство и антисемитизм» Николай Бердяев, «о каждом народе нужно судить по его вершинам, а не низинам». Вот почему сегодня каждый гражданин Украины должен больше узнать о человеческой трагедии Бабьего Яра, прочувствовать скорбь и сострадание к его жертвам и через это сострадание глубже познать самого себя. И надо поблагодарить академика И.Трахтенберга, отдать должное ему и его друзьям, о которых он пишет, за «изучение прошлого, чтобы угадать будущее». Двух друзей — героев книги Исаака Михайловича — Александра Шлаена и Илью Левитаса я хорошо знал (к сожалению, они не дожили до 75-летней годовщины трагедии). Они были моими заместителями в Правительственном комитете по проведению мероприятий в связи с 50-летием трагедии Бабьего Яра в 1990–1991 годах, и то, что эта дата была отмечена на самом высоком уровне и в Украине, и в мире, — их большая заслуга. Неоценимым для Украины также является вклад И.М.Трахтенберга и А.А.Шлаена в распространение знаний о трагедии, в современную историю евреев Украины.

Память о Холокосте, память о Бабьем Яре необходимы, чтобы наши дети, внуки и последующие поколения никогда не были ни жертвами, ни палачами, ни равнодушными наблюдателями подобных трагедий.

...Конечно, время может зарубцевать раны. Но оно бессильно погасить нашу память. Шовинизм, ксенофобия и антисемитизм нельзя победить только силовыми или политическими методами. Борьба со злом проходит через души людей. Через наши с вами души. Уверен, что кровоточащим страницам этой книги суждено занять особое место на скрижалях современной Украины.

Коллеги и друзья, все неравнодушные люди должны прочесть эту книгу тяжких воспоминаний и тревожных раздумий о трагедии, постигшей нашу землю в XX веке.

Сергей Комиссаренко, академик

Комментарии 0
Войдите, чтобы оставить комментарий
Пока пусто
Блоги

Авторские колонки

Ошибка