Вулиця Шептицького — pro et contra?

№15(768) 15 — 21 апреля 2016 г. 13 Апреля 2016 5

Впродовж останніх декількох місяців у дусі декомунізації набирає модної популярності доволі незвична акція: в ряді обласних і навіть районних центрів перейменовують вулиці на честь митрополита Шептицького.

Подається це як вираз загальноукраїнської духовно-національної місії: «В iсторiю Андрiй (Шептицький) ввiйшов як голова ГКЦ (з 1901 по 1944 рр.), як свята Iпостась Церкви, як вождь українського народу... Український народ вважав митрополита Андрiя мужем, якого Боже провидiння послало в перiод боротьби за скромнi автономнi права церкви i незалежнiсть української держави... Народ ще раз змiнив iм'я монаху-митрополиту, назвавши його своїм Мойсеєм...»1.

Що ж насправді ховається за ширмою цього ідеологічного популізму і чи варто ім'ям греко-католицького митрополита називати вулиці українського народу з 1000-літньою православною історією?

«Будьте вiрнi цiсарю до останньої краплі кровi»

29 липня 1865 р. в сiм'ї Яна i Софiї Шептицьких у селi Прилбичі Яворiвської волостi Львiвського воєводства народився третiй син, якого 9 серпня охрестили в римо-католицькому костьолi пiд iменем «Роман Марiя Олександр». Рiд Шептицьких був досить вiдомим на захiдних землях України. Корiнням своїм вiн сягав у боярську старовину, iз нього вийшли декiлька iгуменiв i єпископiв, два греко-католицьких митрополити — Лев i Афанасiй (Шептицькi). Ще дiд Романа розмовляв по-українськи, але батько Ян Шептицький вже вiдчував себе справжнім поляком, ревним римо-католиком. Вiн був типовим представником середньої шляхти, депутатом Львiвського сеймика, членом Віденської «Ради панiв» i, бувши зайнятим полiтичною дiяльнiстю, не придiляв належної уваги вихованню дiтей.

На противагу йому жiнка Софiя Шептицька (21 травня 1837-го — 17 квiтня 1904 р.) задавала тон всьому сiмейному життю. Походила вона iз старовинного польського роду Фредрiв, багато представникiв якого були вiдомi дiячi польської культури, навiть рiдний брат Софiї Ян Олександр Фредро був відомим письменником. Її духовними керiвниками були два єзуїти: Генрiх Яцкiвський i Мар'ян Моравський. Їх вплив на матiр майбутнього митрополита був настiльки сильним i всеохоплюючим, що навiть самi католицькi iсторики змушенi визнати це: «Глибокiй духовностi Шептицької покровительствували досвiдченi духовнi опiкуни, головним чином виднi єзуїти, якi в той час по дорученню Папи Лева ХIII являлись реформаторами греко-католицької церкви»2.

Бувши духiвниками матерi, єзуїти стають керiвниками духовного життя сина.

Безумовно, юний гiмназист не знав тодi про далекоглядні плани єзуїтiв i роль, вiдведену в цих планах йому. Роман старанно навчався в гiмназiї святої Анни, одночасно активно пiзнавав основи духовного життя пiд керiвництвом єзуїтiв. I настільки мистецьким процес його «духовного вдосконалення», що майже через рiк пiсля знайомства з Яцківським настає в життi молодого польського графа момент, який майбутнiй український митрополит охарактеризує як вiдправний пункт свого нового життєвого шляху: «Я вiдправляв реколекцiї звичайним порядком. Отець Яцківський вказав менi звичайнi пункти i пояснив, як над ними роздумувати... Я почав роздумувати i виразно вiдчув внутрiшнiй голос — ти повинен бути базилiанином»3.

Результат відмінної обробки єзуїтiв прозвучав у душi юного графа «гласом Божим», який визначив все його подальше життя. I якщо мати, бувши екзальтованою католичкою, навiть в поривi справжнього одкровення змогла лише охарактеризувати трагiчнiсть вчинку свого сина, то батько, Ян Шептицький, з притаманною йому прямотою викриває справжню причину цього «Божого покликання»: «Отець Яцкiвський став душепастирем матерi, духовником дiтей... вiн вибрав Романа i при допомозi матерi, i особистими стараннями. Це не була справа Божа. Вiн оплутав молодий розум iнтригами та компліментами i посвятив його власнiй меті, яку в своєму фанатизмi вважає Божою славою, але що може виявитись тiльки невдалою спробою групи людей, кидаючих нову жертву в пащу мiльйонного ворога»4.

Андрій Шептицький — учень єзуїтів

14 серпня 1891 р. приймає чернечий постриг базиліанського ордену з iменем Андрiй (Андрей) у Кристинополi, «що автоматично рiвнялося зміні обряду на греко-католицький»5. 31 жовтня 1900 р. пiсля смертi митрополита Юлiана Куїловського єпископ Андрiй Шептицький отримує номiнацiю на митрополита Львiвського. Особистiсть тридцятип'ятилiтнього митрополита стала своєрiдним пунктом пересiчення багатьох рiзних iнтересiв: поляк за походженням, єзуїт по вихованню, український патрiот по життєвих обставинах, полiтична фiгура, на яку ставили захiднi держави, i зрештою — вiстря схiдної полiтики Рима. У всьому цьому поряд iз запаморочливим возвишенням уже таївся зародок майбутнього трагiзму.

На перших порах перебування митрополита Андрiя (Шептицького) у Львовi вiдзначалось передусiм полiтичною активнiстю. Вже 28 грудня 1901 р. вiн обирається вiцемаршалом Галицького сейму, а з 1903 р. стає членом австрiйської «Ради панiв».

Змiнюються i його особистi полiтичнi погляди — вiн залишає табiр москвофiлiв i пристає до народовцiв6.

Підпорядкована йому Львівська архієпархія нараховувала 1400 приходiв, 725 священнослужителів7. Тому Шептицький, не дивлячись на вже прогресуючу хворобу, придiляв велику увагу органiзацiї приходського життя. Вiн практикував активнi «вiзитацiї» на приходи, багатьох священикiв знав особисто, багато проповiдував, сам вiв i контролював катехизаторську роботу.

Але всi цi проблеми вже вiдходять на заднiй план. З 1905 р. в ГКЦ намiчається сильний крен вiд своєї внутрiшньоцерковної дiяльностi до здiйснення тих зовнiшнiх iдей, для яких була створена унiя. Пiй X, утвердившись в своїм положеннi, при пiдтримцi єзуїтiв пiсля поразки Росiї у вiйнi з Японiєю i першої росiйської революцiї «побачив можливiсть вiдновлення католицької церкви на всiй Україні i навiть на Московщинi, i тому звернув особливу увагу на митрополита Шептицького»8.

Львiвський владика, в свою чергу, бувши вихований i постiйно керований тими ж єзуїтами, вже самостiйно ступив на стезю унiатсько-прозелітичної дiяльностi. В лютому 1907 р. на аудієнцiї особисто вiд Пiя X вiн одержує дозвіл «дiяти у Схiднiй Українi i Росiї таємно, без вiдома секретаря курiї кардинала Дель Валь, який не мiг апробувати нi єдиної таємної акцiї на територiї Росiйської держави, не ризикуючи погiршити з нею стосунки»9.

Перша свiтова вiйна не застала греко-католикiв зненацька. Вони були добре поінформовані, зорiєнтованi i пiдготовленi. Вже в першi днi вiйни митрополит Андрiй звернувся до своєї пастви з посланням: «Дорогi мої, в дуже важливий час ведеться вiйна мiж нашим цісарем i московським царем, вiйна справедлива з нашої сторони. Московський цар не мiг перенести, що в австрiйськiй державi ми, українцi, маємо свободу вiросповiдання i полiтичну волю. Вiн хоче забрати у нас цю свободу, закувати нас в кайдани. Будьте вiрнi цiсарю до останньої краплі кровi»10.

Позицiя львiвського владики настiльки iмпонувала австрiйським властям, що намiсник Галичини вiдносно цього послання видав своє розпорядження, в якому наказував: «Необхiдно надати допомогу Його Екселенцiї графу Шептицькому в розповсюдженнi його листа всiми доступними засобами»11. Зразу ж було покладено початок практичній реалiзацiї цих програмних закликiв — приступили до формування легiону Українських Сiчових Стрiльцiв (УСС). I вже тут пiшли першi невдачi.

Глибочезна вiдданiсть — але не Христу, а Апостольському Престолу, самовiддане служiння Церквi — але не спасінню душ людських

Не дивлячись на цiлеспрямовану обробку греко-католицького духовенства, українцi не хотiли воювати на боцi Австрiї. За свiдченням iсторика Iсидора Нагаєвського, «це небажання виходило iз того факту, що саме династiя Габсбургiв вiддала український народ Галичини під гегемонiю полякiв. До вiйськової справи була настiльки велика вiдраза, що нiхто iз молодих людей не хотiв йти на вiйськову службу, хоча митрополит Андрiй не раз говорив i переконував навiть синiв священикiв в тому, що вiйськова служба є почесним служiнням своєму народовi»12.

Спiльними зусиллями формування легiонiв УСС все-таки почалось. 6 серпня 1914 р. австрiйський консул Урбас доповідав своєму кабiнету мiнiстрiв про початок формування легiону; на їх жовто-синьому прапорі повинен був бути австрiйський орел i галицький лев. Вiн особливо пiдкреслював, що митрополит Андрiй пiдтримує цю акцiю13. Через декiлька днiв двi тисячi добровольцiв вже давали присягу своєму польовому капелану — унiатському священику О. Нижанкiвському. Український легiон ввiйшов до складу армiї Гофмана.

Одначе вiйна, не дивлячись на непiдготовленiсть Росiї, йшла не по австрiйському сценарiю. 6 серпня 1914 р. розпочалась Галицька битва, а вже через мiсяць росiйськi вiйська зайняли Львiв. Пiд час цiєї операцiї начальник штабу австрiйського корпусу полковник Станiслав Шептицький писав своєму братові митрополиту ГКЦ Андрiю: «Росiяни атакують... Ми терпимо поразку... Твоє хлопське вiйсько пороху ще не нюхало, але вiдомо, що при першiй можливостi вони збираються «зi славою» здатися росіянам. Ти i Казимир подумайте про себе i виїжджайте зі Львова»14. І це була не просто насмiшка поляка, як тепер намагаються представити. «Iсторiя Галицького стрiлецтва» свiдчить: «Станiслав Шептицький в деякiй мiрi був правий. Багато українцiв зовсiм не поривались проливати кров за цісаря i часто здавалися в полон росiянам»15.

3 вересня 1914 р. росiйськi вiйська вступили у Львiв. Не дивлячись на попередження брата Станiслава, незважаючи на всі «страхiття азiатiв», якими вiн так лякав свою паству, митрополит Андрiй залишився у Львовi. Чому, з якою метою? Сьогоднiшнi апологети унiї розцiнюють цей вчинок як акт самовiдданого мучеництва, але бiльш об'єктивна оцiнка цього перiоду життя Шептицького дозволяє зробити зовсiм iншi висновки.

В якiйсь мiрi голова ГКЦ розраховував i буде розраховувати на царя Миколу II, якому ще 10 березня 1914 р. написав листа iз запевненням у своїй вiрностi Росiї як «об'єднувачу слов'янства», титулуючи себе при цьому «Православно-Католицьким Галицько-Руським митрополитом»16. Але справжню причину свого добровiльного перебування на «окупованiй» територiї розкрив сам митрополит у своїй проповiдi в Свято-Успенському храмi мiста Львова 6 вересня 1914 р. «Стiйте твердо своїй вiрi, хоча б за це i вимагалось заплатити кров'ю... Користуйтесь падiнням кордонiв... Держiться своєї Церкви i несiть її свiтло на Схiд»17. Справжня єзуїтська мета: не спiвучасть церкви у швидкому вирiшенні загальноєвропейської трагедiї, а використання цiєї трагедiї для своїх цiлей окатоличення України i Росiї.

Безумовно, що проповiдi такого характеру викликали вiдповiдну реакцiю росiян. 12 вересня був проведений обшук в покоях митрополита i в соборi, а 19 вересня вiн був заарештований та iнтернований на територiю Росii. Наказ на арешт пiдписав генерал Брусiлов, який у своїх спогадах свiдчить: «Андрiй Шептицький був заарештований не тому, що був очевидним ворогом Росiї, а тому, що знову почав проголошувати проповiдi, вiдкрито ворожі нам»18.

Архiвнi документи дозволяють доповнити спогади росiйського генерала. Виявлена переписка Шептицького з цісарем Францом Йосифом, з дiячами Руху Звiльнення України, з органiзаторами легiону сiчових стрiльцiв19. Але головне — написаний рукою митрополита проект дiяльностi ГЦК на всiй Українi: «Коли тiльки австрiйська армiя вступить на територiю росiйської України, ми повиннi виконувати потрійне завдання: військова, правова і церковна організація держави... У сферi церковнiй — скасування синоду, всi церковнi декрети видає митрополит Галицький... вiн же визначає кiлькiсть єпископiв... Котрi не захотять пiдкорятись — можна буде ліквідувати»20. Не привид добровiльного мучеництва, а виявлення цих документiв було справжньою причиною арешту глави унiатiв України.

18 вересня разом з ректором Львiвської семiнарiї Йосипом Боцяном митрополит Андрiй вивезений в Киiв, звiдки вiдправив росiйському царевi поздоровлення з приводу «успіхів росiйської армiї i возз'єднання Галичини з Росiєю, за що трьохмiльйонне населення Галичини з радiстю вiтає росiйських солдатiв, як своїх братiв, а вiн вiдданий царевi i Святiй Русi готовий вiддати життя i душу за справу царя»21. Настiльки всебiчно безглуздим є змiст цього листа, що до сих пiр унiатськi iсторики хоч якого-небудь пояснення йому просто не знайшли.

В Києвi робити iз греко-католицького митрополита «царського в'язня» нiхто й не думав. Йому був наданий розкiшний номер у готелi «Континенталь»; тут проживали священик Йосип Боцян і монах-базилiанин Гродський, камердинер митрополита. Перебуваючи в такому заточеннi, владика вирiшує якомога краще використати його для реалізації своїх прихованих планiв. В готелi вiн сам особисто (!) рукополагає двох єпископiв Йосифа (Боцяна) на Луцьку кафедру i Димитрiя (Яремка) — на Острозьку. Це було причиною переведення Шептицького в Нижнiй Новгород, а пiзнiше — в Курськ, з нарахуванням пенсiї у розмiрi 4000 карбованцiв, як i росiйським православним єпископам.

Звiдси він знову хотiв встановити пiдпiльний зв'язок iз Львовом, за що був переведений в Суздаль, пiд контроль православного єпископа Павла, хоча контролем це можна назвати з великою натяжкою: старенький єпископ багаторазово просив унiатського митрополита відмовитись від всяких нелегальних ацій, за якими слідували покарання зi сторони влади. Але прохання не допомогли: знову нелегальна дiяльнiсть, i в супроводi солдатів митрополит Андрiй вiдправлений в Ярославль, де його застає революцiя.

Цi три роки здобули львiвському владицi ореол мученика, звання «царського в'язня». Вищеприведенi факти i документи свiдчать про інше, а мабуть, найбiльш точнiше охарактеризував цей перiод життя митрополита Андрiя відомий iсторик Української Автокефальної Церкви Василь Кудрик: «Росіяни, заарештувавши його, не брали на катування, не морили голодом, але вiдносились до нього з повагою, як до графа i митрополита. Його перебування у Росiї нiчим не вiдрiзнялось вiд перебування у Львовi, а головною його справою було навернути росiян до того католицизму, який копав могилу українцям»22.

Тим часом війна продовжувалась. З 15 червня 1915 р. почавсь вiдступ росiйських вiйськ iз Захiдної України. Разом з ними добровiльно пiшли в Росiю близько 20 000 галичан23. Австро-угорськi та нiмецькi вiйська знову «звiльняли» Галичину. I, як виявилось, справжнє насильство по вiдношенню до українцiв Галичини i їх Церкви чинили не росiйськi «окупанти», а саме цi «визволителi»: «При поверненнi австрiйська армiя влаштовувала обшуки i масово вiшала українцiв ... 36 тисяч цивiльного населення було розстрiляно або повiшано, стiльки ж загинуло в австрiйських таборах»24.

Архієпископ-військовополонений. Австрійська листівка часів війни

Два роки вiйни — перiод досить невеликий, але вiн змiг викрити непригляднiсть становища захiдноукраїнської гілки ГКЦ: великий потяг до Православiя, велике число конвертитiв: серед клiру — приблизно 1/3, серед мирян — 1/4 частина, тотальна пасивнiсть духовенства ГКЦ i, накiнець, трагiчне завершення полiтичного еквiлiбризму унiї мiж австрійсько-польською державністю та нацiонально-визвольними прагненнями. Такий хiд подiй змусив греко-католикiв до тверезої переоцінки своїх релiгiйних i суспiльних позицiй, що було з належною правдивiстю пророблено єпископом Григорiєм (Хомишиним).

15 лютого 1916 р. у статтi «Про посланництво українського народу у Католицькiй Церквi» вiн пише: «Унiя має в собi двi хвороби: з одною прийшла у свiт, друга виродилась пiзнiше. Головною хворобою, з якою унiя прийшла в свiт, залишається її незрозумiлий природжений опiр до повного єднання з Католицькою Церквою... Друга хвороба унiї — це підпорядкування через її лiдерiв справ церковних справам народним,... справи вiри зайняли другорядне мiсце»25. Мабуть, бiльш точно i правдиво охарактеризувати унiю не змiг нiхто.

8 березня 1917 р. уряд князя Львова звiльнив Шептицького, одначе додому вiн не спiшить — ще два місяці він намагається вести напружену прозелітичну діяльність в Росії, і лиш 7 червня 1917 р. глава унiатської церкви покинув границi Росiї, а через два днi був уже у Стокгольмi. Повернувшись у Львiв, митрополит з головою поринув у кругообіг запущених мiсцевих справ, знову почав часто служити, проповiдувати. Але все це в уявi владики було лише тiнню майбутньої унiйної дiяльностi. 9 грудня 1917 р. вiн звертається до унiатського духовенства з посланням: «У зв'язку з наступом нiмецьких вiйськ на Українi вiдкривається нове поле для мiсiонерської дiяльностi, щоб цi землi змогли ввiйти у «Святу Унiю»26.

«Йде важка боротьба з Православiєм...»

Ще гримiли бої громадянської вiйни, але початок 20-х рокiв уже змальовував контури майбутньої полiтичної карти Схiдної Европи. 8 травня 1919 р. рада Лiги Нацiй прийняла рішення про вхiд Захiдної Галичини у склад Польщi, а 25 червня того ж року визнала за Схiдною Галичиною право автономiї, але пiд протекторатом Польщi на 25 рокiв.

Не особливо церемонячись з правом автономiї, Польща зразу ж почала вважати всю Галичину своєю складовою частиною, поки на Версальськiй конференцiї рада послiв Антанти (14 березня 1923 р.) визнала входження всiєї Галичини у склад Польщi. Рiшенням тiєї ж конференцiї признавалось входження Центральної i Схiдної України в склад УРСР, Закарпаття — в склад Чехословакiї, а Буковини — в склад Румунiї.

В особливо важкому положеннi виявились греко-католики Галичини. Поляки не могли простити їх активної нацiонально-визвольної дiяльностi. Поряд iз загальною експансiєю українцiв Галичини в цi роки мало мiсце цiлеспрямоване силове придушення ГКЦ. У 1919 р. було заарештовано близько 1000 унiатських священикiв, а впродовж 1920—1922 рр. — 375 священикiв, 44 монахи, 41 монахиню було вивезено в Польщу27.

П'ятьох iз них поляки розстрiляли без суду. Митрополит Андрiй знову пробував протестувати, але безуспiшно. Вiн шукав пiдтримки у нунцiя Ахiле Раттi (майбутнiй Папа Римський), двiчi був на прийомi у нього, але у вiдповiдь на очiкувану пiдтримку владицi Андрiю було висловлено лише незадоволення його полiтичними прагненнями.

1925 р. принiс унiатам Галичини чергове випробовування, котре поклало кiнець їх широкомасштабній мiсiонерській дiяльностi i сильно похитнуло їх претензiї на духовне лiдерство українцiв Галичини. Мова йде про конкордат мiж Римом i урядом Польщi. Договiр цей в повнiй мiрi задовільнив iнтереси обидвох сторiн — Римо-Католицька Церква стала державною церквою в Польщi. Одначе зворотня сторона конкордату переслiдувала iншi цiлi.

Вiдповiдно до умов конкордату, греко-католицька iєрархiя, поряд зі всiм католицьким єпископатом, склала присягу на вiрнiсть i лояльнiсть Польщi. 12-й артикул конкордату мiстить текст цiєї присяги: «Перед Богом i на Святому Евангелiї присягаю вiрнiсть польськiй державi. Присягаю i обiцяю, що з повною лояльнiстю буду визнавати уряд..., не буду брати участi в нiяких непорозумiннях, не буду присутнiм на зборах, якi могли б нанести збиткiв польськiй державi чи правопорядковi»28.

Наступнi положення конкордату були не менш принизливими для ГКЦ. Вся її адмiнiстративна дiяльнiсть була приведена у повну відповідність з Догматичною Конституцiєю 1-го Ватiканського собору «Dei Filius». Всiми церковними справами у Польщi керує конференцiя єпископату пiд головуванням примаса. У склад конференцiї входять єпископи всiх обрядiв Католицької Церкви; конференцiя скликалась раз на рiк, мiж її сесiями справами керували комiсiї.

Митрополит Андрiй (Шептицький) працював в унiйнiй i правовiй комiсiях. Вiдповiдно визначень конкордату, Шептицькому пiдпорядковувались три українськi єпархiї Галичини, двi Закарпатськi єпархiї, греко-католики Канади та Америки i пiдпiльний унiатський екзархат Росiї. Попросту кажучи, ГКЦ була чiтко визначена не як нацiональна українська церква, а лиш як один iз трьох католицьких обрядiв (римо-, греко- i вірмен) з пiдпорядкуванням примасу Польщi, а не Риму безпосередньо.

Але найбiльш вбивчим для унiйних планiв Шептицького виявилось положення №18, яке визначало, що унiати, якi проживають поза вищевказаними територiями, підпорядковуються римо-католицьким єпископам.

Тим часом у Галичині кардинально змінювалась політична обстановка. З листопада 1927 р. Українська Визвольна Організація (УВО) перетворилася у сильну Органiзацiю Українських Нацiоналiстiв — ОУН — пiд керiвництвом старого знайомого владики Андрiя Евгенiя Коновальця. ОУН ставила перед собою найширшi цiлi, але безпосереднiм завданням поточного перiоду вважала боротьбу проти польського режиму.

З 1930 р. вона почала саботажнi акцiї проти полякiв: бойовики ОУН палили зiбране зерно, сiно, польськi будинки. Для полякiв цi акцiї ОУН стали приводом репресiй проти українцiв — у вереснi 1930 р. почалась так звана «пацифiкацiя» — утихомирення. Загони армiї та полiцiї, пiдкоряючись наказу генерала Фелiцiана Славой-Складовського, йшли вiд села до села, знищуючи майно мiсцевих кооперативiв, товариств «Просвiти», вбивали селян, проводили масовi арести українцiв, в тому числi i священикiв ГКЦ.

Митрополит Андрiй з метою протесту проти пацифiкацiї у листопадi 1930 р. направився до Варшави, але на прийом до Пiлсудського пробитися не змiг, обмежившись зустрiчами з членами уряду. Пiд час цих зустрiчей Шептицький публiчно засуджує ОУН. А повернувшись у Львiв, видає чергове пасторське послання, у якому засуджує тероризм з обох сторiн, знову, як в епiзодi 1908 р. з Мирославом Січинським, нi слова не кажучи про причини i масштаби терору з боку українських нацiоналiстiв i воєнних дiй з боку уряду Польшi. Адже пацифiкацiя нанесла величезнi збитки матерiальному i культурному досягненню Захiдної України. У 1920 р. в Галичинi було 3662 українськi школи, а пiсля пацифiкацiї в 1931 р. залишилось лише 770; 400 000 гектарiв землi було роздано польським колонiстам29.

Простий народ тягнувся до Православiя, про справжній духовний стан якого доносились вiстi iз Схiдної України. В цей час пройшла навiть чутка про створення православної єпархiї у Львовi, що викликало гостру реакцiю Шептицького: «Йде важка боротьба з Православiєм; у зв'язку з цим ми повиннi приготовити маси так, щоб вони змогли не тiльки витримати ворожий наступ, але й перемогти»30. При всій публiчно декларованій любовi до «неприєднаних братів» це було, мабуть, найбiльш вiдкритим вираженням дiйсного вiдношення до них. Одначе перемогти виявилось справою неможливою навiть в територiальних кордонах ГКЦ, швидше навпаки — почався масовий перехiд у Православiє на Лемкiвщинi.

Час для роздумів

Посилений тиск польських властей i Римо-Католицької Церкви iз зовнiшнього боку, бездiяльнiсть УНДО i активiзацiя галицьких комунiстiв — з внутрiшнього примусили унiатську iєрархiю шукати пiдтримки серед українських нацiоналiстiв, а саме — серед ОУН.

Онтологiчнi передумови цього приховувались у низових приходських структурах унiї: українськi нацiоналiсти виводились iз того самого суспiльного кореня, що й священики — iз селянства. Тому перед лицем зовнiшньої небезпеки вони логiчно неминуче прийшли до утворення єдиної ультраправої платформи з метою нацiонально-релiгiйної боротьби за незалежнiсть. Правда, єдиною залишалась тiльки вихiдна платформа, так як величезна рiзниця вибраних заходiв боротьби i полiтичних орiєнтирiв часто приводила до непорозумiння.

Але в серединi 30-х рокiв греко-католицькi священики в бiльшостi своїй стають активними учасниками рiзних структур ОУН. Бувши громадськими лiдерами села, давно пiдмiнивши мiсiю спасіння душ людських соцiально-полiтичною дiяльнiстю31, iз середини 30-х рокiв вони органiчно вплели цю дiяльнiсть в найбiльш результативну, як їм уявлялось, форму боротьби за народне благо. На цiй стадiї участь греко-католицьких священикiв у дiяльностi ОУН ще хоч якось можна було виправдати: про закулiсну суть закордонних дiй оунiвцiв рядове духовенство знати ще не могло, запропонованi iдеали боротьби за благо народу були самими свiтлими, а цiлi —реально досягненими.

Одначе, вже через рiк-два вихiдцi iз унiатського духовенства Галичини, вийшовши за межi низових структур ОУН, очолили її верхнi ешелони. Серед них — засновник i багатолiтнiй вождь ОУН Євгенiй Коновалець, його наступник, керуючий маєтками митрополита Шептицького Андрiй Мельник, син унiатського священика села Угринів Степан Бандера, син декана Скалатського району (Тернопiльської обл.) Ярослав Стецько, вожак молодiжної секцiї ОУН напередоднi вiйни священик мiста Галича Iван Гриньох i багато iнших. Сильна нацiоналiстична течiя спостерiгалась серед студентiв семiнарiї, серед базилiан. Державнi властi воєводства доповiдали в Мiнiстерство Сповідань: «Монастирi в Жовквi i Креховi є дуже дiяльними на соцiально-полiтичному полi, вони становляться центрами українського нацiоналiзму»32.

Продовження в наступному номері


1 Мета. — Львів, 27 жовтня 1994 р. — с.1.

2 Zakrewski B. Wstкp // Szeptycka Z. Mуj syn metropolita Szeptycki. — WrocЈaw, 1993. — S.10.

3 Шептицька С. Молодість і покликання отця Романа Шептицького. — Рим, 1987. — с. 33.

4 Там же, с. 34.

5 Prace komisji wschodnioeuropejskiej. Opus cyt. — S. 254.

6 Львівський Обласний Державний Архів (ЛОДА). — Ф.1, оп. 52. — Спр. 2925, л. 36.

7 Великий А. З літопису Християнської України. Рим, 1977, с. 33.

8 Нагаєвський І. Історія Римських Вселенських Архієреїв. Рим: Видавництво Українського Католицького університету св. Климента Папи Римського, 1979, ч. 3, с. 248.

9 Нагаєвський І. Історія Римських Вселенських Архієреїв, с. 248.

10 ЦДІА у Львові. — Ф. 146, оп. 8. — Спр. 82, л. 2—3.

11 ЦДІА у Львові. — Ф. 148, оп. 8-а. — Спр. 82, л.1.

12 Нагаєвський І. Історія Української Держави ХХ століття. Київ, 1994, с. 54.

13 Там же, с. 55.

14 ЦДІА у Львові. — Ф. 201, оп. 46 — с. 1807, л.18.

15 Литвин І. Історія Галицького стрілецтва. Львів 1990, с. 16.

16 ЦДІА у Львові. — Ф. 201, оп. 46. — Спр. 1801, л. 3.

17 «Проповідь митрополита Андрія Шептицького 6 вересня 1914 р.». Нива. Львів, 1916, с. 321.

18 Brusilov A. A car arnyekaban. Budapest, 1986, s. 89.

19 ЦДІА у Києві. — Ф 1, оп. 1.

20 Pruss E.Opus cyt, s. 48.

21 Сила. Львів, 15 жовтня 1930 р.

22 Кудрик В. Маловідоме з історії ГКЦ. Вінніпег, 1955, т. 2, с. 67.

23 Cerkiew unicka we wschodniej MaЈopolsce.., s. 33.

24 Нагаєвський І. Історія Української Держави ХХ століття. Київ, 1994, с. 58.

25 Cerkiew unicka we wschodniej MaЈopolsce.., s. 35—39.

26 ЦДІА у Львові. — Ф. 201, оп. 46. — Спр. 1817, л. 7.

27 Місіонер. — Філадельфія, 1922. — Ч. 9. — с. 55.

28 Concordatum cum Republika Polona. Sumptibus (Biuro Episkopatu Polskiego). — Warszawa, 1925.

29 На вічну ганьбу Польщі. Документи. — Нью-Йорк, 1956. — с. 185.

30 Нива. — Львів, 6 січня 1931 р. — с. 17.

31 Самооборона проти комунізму. Мета. — Львів, 26 липня 1936 р.

32 AAN MWRiOR. Informacja o zakonach. Sygn. 176, k. 4.

Уважаемые читатели, PDF-версию статьи можно скачать здесь...

Крестный ход: почему они идут в Киев

Колонна растянулась до километра. Люди шли целыми семьями

Феодор II: Знаю, что Блаженнейший Митрополит Онуфрий...

Мы все находимся рядом с канонической Украинской Православной Церковью

Обращение Предстоятеля Украинской Православной...

Этот Крестный Ход фактически объединит Украину

Голос с Крита: они не дождутся?

Не осталось без внимание и скандальное обращение Верховной Рады к патриарху...

Комментарии 0
Войдите, чтобы оставить комментарий
Пока пусто
Ошибка