Вулиця Шептицького — pro et contra?

№17(770) 29 апреля — 5 мая 2016 г. 27 Апреля 2016 1 0

Продолжение. Начало, пожалуйста, читайте в №15 (768), 15—21.04.2016.

[img:86291]

«Я комунiзм нiколи не називав i не називаю нашим ворогом»

1-го вересня 1939 р. Нiмеччина почала воєннi дiї проти Польщi i через три недiлi окупувала її. 17-го вересня радянська армiя перейшла польський кордон i почала свiй рейд по землях Захiдної України. 28-го вересня Сталiн i Гiтлер заключили «пакт приязнi», вiдповiдно до якого Москва вiдступала Нiмеччинi Люблінське воеводство — українськi землi Холмщини, Підляшшя i Побужжя, а взамiн отримувала Литву33.

Таким чином, до першого жовтня 1939 р. Українська ГКЦ була роздiлена радянсько-нiмецьким кордоном на двi частини. Львiвська, Станiславiвська i більша частина Перемишльської епархiї виявились зайнятими радянськими вiйськами, а захiдна частина Перемишльської єпархiї з Апостольською Адмiнiстратурою на Лемкiвщинi ввiйшли у склад нiмецької сфери окупацiї. У цих мiсцевостях в загальнiй кількостi 147 приходiв i близько 254 тисяч мирян ГКЦ залишились пiд нiмцями.

Весь цей час митрополит Андрiй безвиїзно перебував у Львовi, зачинившись у своїй резиденцiї i не рiшаючись нi що-небудь почати, нi навiть публiчно висловити своє вiдношення до того, що дiялось. 15-го вересня нiмцi бомбили Львiв, декiлька бомб упало на семiнарiю, церкву Св. Духа, бiблiотеку — все це, в тому числi бiльша частина архiву, було знищено; 22-го вересня у Львiв ввiйшла радянська армiя.

Партiя УНДО — дитя митрополита — закликала до захисту Польщi; правi нацiоналiсти вже активно спiвробiтничали з нiмцями, плекаючи надiї про створення незалежної держави; основна маса галичан сприймала прихiд радянських вiйськ з вичікувальною настороженiстю — з одного боку були наляканi вiстями про жорстокi реалiї сталiнського режиму в Радянськiй Українi, а з другого — полегшено усвiдомлювали, що яким би незаконним з боку СРСР був акт вторження в Галичину, вiн все ж таки скасовував тягар анексiї Схiдної Галичини Польщею (вiдповiдно до рiшення ради Послiв вiд 14 березня 1923 р.) Бiльшiсть все-таки зустрiчала радянську армiю як визволительку34.

Але радість тривала недовго — у новостворених захiдних областях почалось інтенсивне перетворення мiсцевого соцiально-полiтичного ладу на радянський: нацiоналiзацiя промисловостi i банкiв, реорганiзацiя полiтичної влади i системи освiти, конфiскацiя помiщицьких земель.

Практична реалiзацiя цих пропагандистських фраз була типовою для сталiнського режиму: непомiрнi податки, шалена пропаганда атеїзму, запис у комсомол, примусова безплатна праця на оборонних спорудах. До цього добавлялися масовi депортацiї i арешти: за два роки радянської влади iз Галичини було депортовано близько чотирьох тисяч «ворогiв народу», в 1941 р. лише за два мiсяцi — травень, червень — тiльки у Львовi було арештовано шiсть тисяч чоловiк35.

Митрополита Андрiя у 1939—1941 рр. властi не чiпали зовсiм, нiкого не арештували iз кафедрального клiру i прислуги владики, будинок його залишили в повнiй недоторканностi. Вiдношення до ГКЦ новий режим формував виходячи iз своїх невiд'ємних принципiв войовничого атеїзму, якi вiн втiлював тут всього лиш трохи обережнiше, нiж на решті територiй Радянського Союзу.

1940 р. ознаменувався новими унiйними починаннями Шептицького, а новизна ця заключалася в тому, що радянську окупацiю вiн почав розглядати як позитивний фактор у своїх проектах. I якщо в 1939 р. митрополит лише теоретично намiрявся приступити до насадження унiї на всiй територiї СРСР, то на початку 1940 р. вiн просто об'явив конкурс на парафiї в Києвi, Одесi, Вiнницi, Харковi i Полтавi. Вiд кандидатiв на цi приходи вимагалось «готовностi до будь-яких жертв, якi будуть потрiбнi»36.

Не особливо розраховуючи на самопожертвування своїх мiсiонерiв, владика прагне здобути прихильнiсть влади. 7 квiтня 1940 р. вiн пише: «Я комунiзм нiколи не називав i не називаю нашим ворогом чи ворогом Церкви... Я збираюся звернутися до уряду СРСР, щоб вiн дозволив менi i десятковi духовних осіб ведення роботи... за схiдним кордоном нашого краю»37. I цi намiри, при всiй абсурдностi, були настiльки сильними та постiйними, що Шептицький через два мiсяцi пiдтвердив свої слова навiть в розмовi з представником польського пiдпiлля В. П'єховською: «Вiн виразно дати зрозумiти, що коли б радянська влада дозволила поширення унiї на цiлiй Українi, то в той же момент вiн зi всiєю ГКЦ був би готовий до спiвробiтництва з СРСР»38.

Тiєю ж весною, не дивлячись на притиснення влади, помiтно активiзується i внутрiшня дiяльнiсть унiатiв. 2 травня 1940 р. у Львовi вiдкрився єпархiальний собор, на якому були присутнi делегати всiх єпархiй ГКЦ. За двохмiсячний перiод роботи собору було видано 46 постанов, серед яких — цiлий ряд канонiчних i лiтургiйних нововведень: для мирян була введена «Присяга католицькому вiросповiданню», священство було зобов'язане до ведення мiсiонерської дiяльностi, а 46 постанова гласила: «За прикладом латинської церкви вводимо в наш обряд свято Серця Iсусового... Божому серцю присвячуємо цiлу Україну, духовенство Православної Церкви i весь православний народ»39. Очевидно, що всьому православному народу залишалося лише проникнутися глибокою вдячнiстю за таку турботу про себе.

Друга половина сорокового року принесла крах унiйних планiв з того боку, звiдки його зовсiм не чекали. 30 травня 1940 р. Пiй XII анулював попереднi права Шептицького, надавши йому новi досить-таки скромнi повноваження: «Рахувати скасованими всi надзвичайнi повноваження данi в порядку виключення митрополиту Андрiю (Шептицькому) через Пiя X, Бенедикта XV, Пiя XI на письмi чи усно, якi мали силу до цього дня»40.

«...почалась нова епоха в життi Соборної Самостiйної України»

Коли 30-го червня 1941 р. радянськi вiйська залишили Львiв, першим у нього ввiрвався «Нахтiгаль» (на сiм годин ранiше нiмцiв). I за цi сiм годин офiцери батальйону проголосили Я. Стецька прем'єром Крайового Уряду, а пiсля цього вiдправились до собору Св. Юра, де їх зустрiв сам владика. «Митрополит Шептицький вислухав отця I. Гриньоха, якого знав як свого учня, благословив легiонерiв i український уряд»41. Не вдаючись в аналiз ситуацiї, яка склалась i, очевидно, керуючись лише вiдомим прислiв'ям «куй залiзо, пока гаряче», новоспечений уряд того ж 30 червня на три години дня скликав «Нацiональнi збори Захiдної України».

Збори вiдкрив замiсник «провiдника» ОУН Я. Стецько, вiн зачитав «Акт проголошення Української держави»:

«...На Захiдних землях України створюється українська влада, пiдлегла Українському нацiональному урядовi, котрий буде створено в Києвi...

Новостворена Українська держава буде тiсно спiвпрацювати з Великою Нiмеччиною, яка пiд керiвництвом свого вождя Адольфа Гiтлера створює новий лад в Европi i допомагає українському народу звiльнитися вiд московської окупацiї. Українська нацiональна армiя разом iз союзною нiмецькою армiєю буде боротися дальше проти московської окупацiї i за новий порядок в усьому свiтi...»42.

«Потiм виступив отець I. Гриньох, багаторiчний душпастир українського студенства, а тепер польовий духовник легiону Степана Бандери, в сірому вiйськовому мундирi — вiн передав привiт вiд сотника Романа Шухевича i всiх українських воїнiв...

Єпископ Йосиф (Слiпий) поздоровив збори вiд iменi митрополита Андрiя (Шептицького), заявив, що митрополит всiм серцем i душею вiтає цей великий iсторичний почин поновлення української державностi i закликає всiх вiрних, весь народ негайно стати до працi для цiєї великої справи...

Збори передали вiтання керiвнику ОУН С. Бандерi. Вiтання творцю i вождю Великої Нiмеччини Адольфу Гiтлеру.

Вітання славнiй непереможнiй нiмецькiй армiї.

Вітання митрополиту Андрiю.

Всi присутнi гаряче вiтали присутнiх тут високих нiмецьких старшин»43.

Митрополит Андрiй з приводу такого розвитку подiй видав спецiального «Пастирського листа»: «По волi Всемогутнього i Всемилостивого Бога в Тройцi Единого почалась нова епоха в життi Соборної Самостiйної України. Народнi збори, якi вiдбулися вчора, утвердили i проголосили цю iсторичну подiю.

Повiдомляю тебе, український народе, про таке вислуховування наших молитв, i закликаю тебе до прояву вдячностi Всевишньому, вiрностi Його Церкві, а також до прояву послуху властям.

Воєннi часи вимагають вiд нас ще багато жертв, але справа почата в iм'я Боже i з Божою благодаттю, буде доведена до успiшного кiнця.

Жертви, необхiднi для досягнення нашої мети, проявляються передусiм у слухняному пiдкоренню Божим законам, непротивленню розпорядженням влади...

Переможну нiмецьку армiю вiтаємо як визволительку вiд ворога. Встановленiй владi вiддаємо належний послух. Визнаємо Головою Крайового Правлiння захiдних областей України пана Ярослава Стецька»44.

Ейфорiя самостiйностi продовжувалась. 1-го липня в усiх греко-католицьких храмах служився подячний молебен, звучали многолiття в честь нiмецької армiї, зачитувались послання владики Андрiя. А вiн тим часом «лiтав мрiями над Схiдною Україною, яку нiмцi легко займали, так як воїни радянської армiї, зломанi i збентеженi, масово здавались в полон. Митрополит виношував думки про самостiйну Україну i об'єднання Церквiв»45.

Кров i страждання мiльйонiв людей, тягар вiйни, ганебне iго нiмецької окупацiї — все це приймалось Шептицьким в якостi пiдмостків унiйної дiяльностi. I цей спогад заслуговує повного довiр'я, так як належить він найближчому сподвижнику владики Андрiя — майбутньому капелану дивiзiї СС «Галичина» о. Василю Лабi.

10 липня Львiвський митрополит видає «Послання до духовенства», в якому зобов'язує своїх священикiв «мати приготовлений прапор нiмецької армiї — червоне полотнище, а на ньому вишита на бiлому фонi свастика — який можна вивiсити на своему будинку»46. Але доля зле посмiялася над такою прихильнiстю митрополита до фашизму i оунiвцiв.

25 липня вiн звертається до Галицького селянства з безпрецедентним для церковного дiяча зверненням «До хлiборобiв»:

«Шановнi хлiбороби! Нiмецька армiя визволила вас iз тяжкого рабства. Сьогоднi ви можете вiльно працювати для добра вашої сiм'ї i вашого народу. Одначе, ваше звiльнення накладає на вас обов'язок по вiдношенню до власного i до нiмецького народiв. Беззастережно виконуйте розпорядження ваших сiльських властей і нiмецької армiї. Бiльшовизм принiс вам тiльки зло i нещастя. Тепер ви повиннi самi пiклуватися, щоб вашi дiти та весь народ досягли кращого життя!

Весь урожай, якого не потребуєте самi, не зволiкаючи доставляйте на збiрнi пункти за вiдповiдну винагороду. Хто продає свое зерно в iншi руки, крiм збiрних пунктiв, грiшить проти Бога, держави i народу i пiдлягає суровому покаранню...»47.

Нiколи бiльше — нi перед тим, нi пiсля — владика не писав стiльки, як в цей мiсяць, i в усiх зверненнях був один лейтмотив: послушнiсть владi i заклик до спiвробiтництва з нею, а будь-який опiр нiмцям розцiнювався як грiх проти церкви.

19 вересня гiтлерiвцi зайняли Київ, у зв'язку з чим митрополит Андрiй, забувши недавнi образи i розчарування, звертається до фюрера з улесливим поздоровленням: «Як голова Української Греко-Католицької Церкви я передаю Вашому Превосходительству мої сердечнi поздоровлення по поводу оволодiння столицею України, златоглавим мiстом на Днiпрi — Києвом!... Я буду молити Бога про благословiння перемоги, яка стане запорукою миру для Вашого Превосходительства, нiмецької армiї i нiмецького народу»48.

Окрилений пiдтримкою Риму, митрополит Шептицький 30 грудня 1941 р. видає чергове послання: «До всiх Високопреосвященних i Преосвященних архiєреїв Православних на Українi i українських землях»49. У виключно доброму i коректному дусi «дружньої турботи» про стан Православ'я голова ГКЦ закликає православних архiєреїв до створення на звiльненiй вiд бiльшовикiв Українi Православного Патрiархату пiд головуванням... Папи.

На що надiявся Шептицький, обнародуючи цю вiдозву, — невiдомо. Можна лише припустити, що, заслiплений iлюзiєю вiдкритої можливостi окатоличення України, вiн не вiддавав собi звiту в тому, як парадоксально-негативно буде сприйнята всiма його спроба корисного паразитування унiї на всенароднiй трагедiї. Навiть симпатизуючий уніатам автокефальний митрополит Мстислав Скрипник так писав про цю вiдозву: «Шептицький цим посланням втратив дуже багато iз свого авторитету. Вiн думав, що по знищенню бiльшовикiв на Українi залишилось вiльне поле дiяльностi, але це було не так»50.

Дуже своєрiдним було вiдношення ГКЦ i її предстоятеля до трагедiї євреїв у роки Другої свiтової вiйни. Вiдповiдно до даних Тетяни Беренштейн, на серпень 1941 р. у Львiвській областi нараховувалось близько 670 тис. євреїв, через рiк вiйни до вересня 1942 р. їх залишилось лише 278 тисяч51. Що характерно, з самого початку акцiї екстермінацiї євреїв гiтлерiвцi залучали до неї сили ОУН, українську допомiжну полiцiю i навiть населення. Благословенна унiатами ОУН пiдготовила кадри для допомiжної полiцiї, яка приймала участь в усiх антиєврейських акцiях, навiть охороняла гетто. Лише у лютому 1942 р. митрополит пише скаргу начальнику СС Гiмлеру, в котрiй не стiльки протестує проти самих лиходiйств, скiльки заявляє, що «українцi-християни не повиннi залучатися до цих мародерств»52. Митрополит сам переховував декiлька равинiв, з допомогою монахинь студиток i базилiанок було врятовано близько 250 єврейських дiтей. Про участь інших єпископів ГКЦ у справi врятування євреїв iнформацiї немає.

Виходить цiкава картина: всі цi 8 мiсяцiв окупацiї владика Андрiй на весь голос вихваляв нiмцiв; з лютого 1942 р. почав тихенько обурюватися, але, фактично, мовчки — адже цей лист до Гiммлера не було нiде опублiковано, його цитують тiльки по свiдченнях очевидцiв53; а по сутi — на рiвні свого духовно-суспiльного положення не зробив за цей перiод нi єдиного реального кроку як для приборкання своїх пiдлеглих греко-католикiв, так i для протистояння нiмецькій полiтиці екстермiнацiї.

Але навiть iз такої малої долi його особистої участi сьогоднiшнi унiатськi iсторики створюють образ владики — рятiвника евреїв. Забувають лише вияснити, чому вiн це робив. Iз архiвних документiв можна зробити висновок про наявнiсть не стiльки самарянського милосердя митрополита у цiй справi, скiльки фундаментальних iдеологiчних основ його зв'язку з евреями. Голова ГКЦ i тут, виявляється, виступав у ролi християнського мiсiонера, переконуючи євреїв у необхiдностi навернення в католицизм! Збереглася в архiвi передмова (ненадрукована) до статтi для єврейського читача: «Народ єврейський, пригнiчений з усiх бокiв тяжкими умовами i переслiдуваннями, запитує себе — що далi? I це питання веде його до Христа»54.

А в одному iз листiв Краєвiй сiонiстськiй органiзацiї у Львовi владика Андрiй прямо заявляє: «Я завжди був прибiчником iдеї вiдродження єврейського народу. Сiонiзм є реальна iдея, побудована на основi найвищої людської етики. Дякуючи сiонiзму, єврейство стає ближче нам. Моя симпатiя на вашому боцi, i я iз задоволенням констатую розвиток сiонiзму»55. Чи був процес навернення євреїв частиною грандiозної унiйної програми, чи особистою iнiцiативою Шептицького — достовiрно вiдповiсти не можна, тим паче що вiн висловлювався i проти євреїв, причому саме в еклезiологiчному планi56.

Заглибившись у нацiонально-полiтичну дiяльнiсть, єпископат ГКЦ не забував i про свою основну мiсiю — розширення католицизму на схiд. За перше пiврiччя 1942 р. у Львовi було проведено три архiдiацезіальних синоди, на яких розглядались в основному два питання: послух новій владі i окатоличення України. Правда, завiса над справжньою суттю такої вiдкритостi i чистосердечностi була припiднята ведучим iдеологом ГКЦ Iваном Гриньохом лише через двадцять рокiв пiсля декретiв цих соборів: «Вся пiдготовка основи для об'єднання повинна вестись в одному напрямку: необхiдно змiнити духовність наших неприєднаних братiв так, щоб вони самi бажали об'єднання з Католицькою Церквою i прагнули до цього»57.

Але найсильнiший удар мiсiонерським сподiванням ГКЦ був нанесений з того боку, звiдки його нiяк не сподiвались — вiд нiмцiв. В кiнцi 1941 р. єпископ Йосиф (Слiпий) намагався приступити до виконання своїх обов'язкiв «Екзарха Великої України». Вiн урочисто покинув Львiв, але нiмцi не дозволили йому навiть пересiкти Збруч, про що вiн з великим обуренням повiдомив на III Архiдiацезiальному соборi 10 червня 1942 р.58

Результатом роботи II Архiдiацезiального синоду, який проходив у Львовi 7 травня 1942 р., стали «Головнi правила душпастирства», в новiй редакцiї прийнятi на III синодi 10 червня 1942 р. Причому основну увагу було звернено не на свою приходську дiяльнiсть, а на створення нових приходiв на всiй територiї СРСР.

Перша воєнна осінь. У Львові нові порядки // YEEYAN.ORG

IV-й роздiл «Правил», який носив назву «Створення приходiв i душпастирська робота», наказував: «Якщо хто-небудь iз духовенства знаходиться на територiї неприєднаної Православної Церкви, то має право заснувати прихiд... При цьому слiд мати на увазi декiлька особливостей, зокрема в таких приходах потрiбно залишити по-старому всi традицiї в обрядах, науках вiри i моралi, якi не протирiчать католицькiй вiрi. Поминати за Лiтургiєю iм'я Папи можна лише, добре зорiєнтувавшись в ситуацiї, щоб з першого разу не вiдштовхнути прихожан вiд себе... Дозволяється залишати в таких храмах iкони тих святих, якi не визнаються в Католицькiй Церквi, щоб не викликати обвинувачень в латинiзацiї...»59. Шлях до придбання для унiї старообрядцiв повинен пролягати через повну толерантнiсть до всiх їх обрядiв: «Залишити все як було, за виключенням молитв про святого Отця»60.

Єдиним за цей час i то непрямим протестом голови ГКЦ проти навколишнього беззаконня було послання «Не убий» вiд 27 листопада 1942 р. Але, засуджуючи в ньому винищення гiтлерiвцями євреїв, владика не дав нiякої суспiльної оцiнки цьому явищу, лише абстрактно спiввiдносив грiх вбивства iз заповiдями Божими. I разом з тим жалкував по деструктивному впливовi цього процесу на українську молодь, котру передусiм в лицi оунiвцiв застерiгав від участi в подiбних дiях61.

Але навiть ця хоч якась слабенька тiнь протесту проти окупантiв повнiстю меркне перед наступним «опусом» митрополита Андрiя. Гiтлерiвцi, потребуючи дешевої робочої сили, масово вивозили мiсцеве населення в Нiмеччину. Переважна бiльшiсть «остарбайтерів» ставали об'єктом безжалiсної експлуатацiї своїх хозяїв. Лише з однiєї України було вивезено близько 2,2 мiльйонів людей. Проти цього явища боролися всi: радянськi партизани, УПА, само населення. Одна тiльки ГКЦ добровiльно сприяла вивозу молодi в Нiмеччину.

Окрiм особистої участi унiатських священикiв у цiй справi, владика Андрiй побажав дати своє духовне благословення «остарбайтерам». 22 грудня 1942 р. ним написано послання «До тих, що виїжджають на роботу в Рейх»: «Як ваш душпастир я був би радий кожного iз вас благословити на цю дорогу... Перебування на чужинi принесе вам в дечому користь i вигоду: навчитеся iноземної мови, пiзнаєте людей i свiт, наберетеся досвiду i знання, якi можуть пригодитися вам в життi...Там ви будете зустрiчатися з багатьма iншими вiрами. Передусiм тримайтеся своєї католицької вiри i як вогню остерiгайтеся всякої спокуси вiдступити вiд неї... Наша вiра — це вiра католицька, вона характерна тим, що визнає Римського Архiєрея главою всiєї Церкви i намiсником Христа... Ця вiра наших дiдiв i прадiдiв вiд самого Володимира... Вiра наша правильнiша православної, тому що вселенська. Вони держаться науки перших семи Вселенських соборiв, ми держимось того ж самого, але додаємо ще вчення дальших Вселенських соборiв. Їхня вiра неповна, тому наша вiра Богом покликана до того, щоб передати їм це доповнення.

Багато iз вас не будуть мати можливостi додержуватись своїх свят; будуть вимушенi працювати навiть у великi свята. Така праця у святковi днi буде для вас тяжким хрестом, але пам'ятайте, що не має кращого способу сподобатися Боговi, як тiльки через терпеливе несення тягаря життя...

Пам'ятайте, що ви зобов'язанi виконувати всi роботи i справедливi накази старшин...»62. В кiнцi владика застерiгає вiд будь-якої непокори, а у випадку образи i несправедливостi рекомендує звертатися iз скаргою до апостольського вiзитатора в Берлiнi Петра Вергуна.

За 1943 р. заслуговують уваги два його послання: «До духовенства» i «У справi взаєморозумiння». У цих працях процес майбутнього окатоличення набуває вже бiльш м'яких форм, справа заснування патрiархату переноситься на майбутнє, а зараз владика закликає лише до взаєморозумiння, освiтлюючи все новi його сторони. Так, у посланнi «До духовенства» вiн виправдовує дiї православних iєрархiв, що прийняли унiю у 1596 р.: «Ми, греко-католики... вiд Берестейського собору стоїмо на тому, що наша тодiшня iєрархiя правильно поступила, порвавши з Царгородом i Москвою i прийнявши вселенську вiру, пiдпорядковану римському архiєрею...»63.

У другому листi, повторюючи свої ж думки часiв Першої свiтової вiйни, митрополит розкриває соцiальне значення унiї: «В Українi розумнi люди як тодi, так i тепер, бачили, що майбутнє народу у єднаннi iз Заходом, тому що тiльки це єднання в змозi вiдгородити нас вiд сусiдiв зi сходу i пiвночi. У нас не має iншого способу встановити зв'язок iз захiдною культурою, як тiльки при допомозi релiгiї...»64. Безликому «взаєморозумiнню» Шептицький бажає надати оригiнальну форму: «Можна думати про таке об'єднання православного вiросповiдання, яке не було б нi давним православiєм, нi давним греко-католицизмом»65.

Але всього цього — i мiсiонерства, i внутрiшньо-церковної дiяльностi — виявилось мало. ГКЦ, не дивлячись на зовнiшнi обставини, рвалась до нацiонально-полiтичних вершин i з квiтня 1943 р. виявилась втягнутою у найганебнішу для себе авантюру.

«...Ми йдемо великими кроками до катастрофи»

28 квiтня 1943 р. губернатор Галичини Вехтер видав наказ про створення дивiзiї СС «Галичина». На церемонiї створення дивiзiї були присутнi єпископи Йосиф (Слiпий) i Микита (Будка). 29 квiтня з приводу цього в соборi Св. Юра вiдбулось урочисте архiєрейське богослужiння, яке очолив єпископ Йосиф. Проповiдь за богослужiнням виголосив о. Василь Лаба: «По згодi фюрера ми знайшли можливiсть для створення стрiлецької дивiзiї. Воскресiння галицької армiї — це повернення до нашої давньої традицiї. Здiйснюється воно в час, коли йде важка боротьба з бiльшовизмом, бажаючим завоювати всю Европу... До цього закликає нас Бог, як колись закликав хрестоносцiв...»66.

Аналогiчнi урочистостi проходили у Перемишлi i Станiславовi. На чолi з полковником А. Бiзанцом була створена Вiйськова Управа, яка мала свої представництва по всiх мiстах Галичини. Почався набiр добровольцiв. Цей процес iсториками описаний дуже суперечливо: вiповiдно з одними даними, за два мiсяцi набралося 80 тис. добровольцiв, з яких вiдобрали тiльки 13 тис.67; радянськi iсторики стверджували, що на збiрнi пункти юнакiв зганяли силою68.

Правдивим залишається те, що унiатськi священики приймали найактивнiшу участь у вербувальнiй роботi. В цей же час Львiвська митрополiя одержала iз каси Кракiвського генерал-губернаторства 360 тисяч злотих. Охолодити войовничий запал унiатiв повинна була б позицiя керiвництва ОУН, яке принципово засуджувало створення дивізії СС «Галичина». Як не дивно, нацiоналiсти змогли дати правильну i повну характеристику новому почину нiмцiв у своєму «Бюлетнi ОУН», причому зробили це у тому ж квiтнi 1943 р.:

«1. Для чого нiмцi створювали СС «Галичина»? — для посилення фронту це не найголовнiший момент, за зиму 43-го вони втратили десятки дивiзiй i одна ролi не грала.

2. За що боротися — України як держави нема.

3. Мова команд — нiмецька, нижчий командний склад українцi, вищий — нiмцi. Це типова колонiальна частина, щось подiбне на iндiйськi дивiзiї англiйської армiї.

4. Це дальший крок до компромату iдеї української державностi, котру прив'язують до банкротуючого фашизму»69.

Безумовно, унiатськi iєрархи знали про цю заяву, були й iншi застереження, але «8-го липня Воєнна Управа вiдвiдала його Екселенцiю митрополита, щоб в його особi подякувати всьому галицькому українському духовенству за моральну пiдтримку в справi формування дивiзiї. Менi особливо приємно, як живо цiкавиться митрополит справами дивiзiї. У Святоюрськiй кафедрi ми з Богом починали нашу справу i сюди прийшли, закiнчивши першу його фазу»,70 — так iнформував про хiд справи полковник А. Бiзанц.

В той же день протоiєрей Василiй Лаба був призначений керiвником душпастирської референтури дивiзiї, i по його проханню Львiвська митрополiя призначила 15 капеланiв дивiзiї iз числа унiатських священикiв, вони ж приймали присягу71. Дивiзiя була розбита радянськими вiйськами в першому бою бiля м. Броди лiтом 1944 р. Слiд вiдмiтити, що вiдношення греко-католикiв до участi у формуваннi СС «Галиччина» було неоднаковим: Йосиф (Слiпий) i Микита (Будка) займали помiрну позицiю, воєннi капелани В. Лаба i I. Гриньох вели найбiльш активну дiяльнiсть, а сам голова ГКЦ займав дуже невиразну, до цих пiр незрозумiлу позицiю. Митрополит так i не видав своєї вже готової відозви в пiдтримку дивiзiї, але особистою участю i адмiнiстративною дiяльнiстю всiляко сприяв її формуванню.

До кiнця 1943 р. нiмцi залишили Житомир, а за три мiсяцi 1944 р. радянськi вiйська, зайнявши Проскурiв, Луцьк, Рівне, впритул приблизились до кордонiв Галичини. Львiвська митрополiя гарячково скликала збори та синоди, рiшення котрих наказували мирянам i священикам не допускати протизаконних дiй i невиконання воєнних повинностей.

В цей же час почалось об'єднання розрiзнених оунівських загонiв з однiєю метою — протистояння бiльшовизму. У цьому процесi, не бажаючи думати про його наслiдки, брали участь десятки унiатських священикiв, а такi особистостi, як I. Гриньох, В. Лаба, займали посади головних капеланiв оунівських формувань.

Сам владика Андрiй в цей час, схоже, остаточно заплутався в своїх багатоликих полiтичних домаганнях: вiн декiлька раз зустрiчався з провідником УПА Романом Шухевичем, обговорювались плани дiй на випадок приходу бiльшовикiв. В черговому «Пастирському листi» висловлює страх i засмучення перед приходом комунiстiв, тут же загони бойовикiв роздiляє на «якихось бандитiв» i ОУН, оправдовуючи останнiх. I в той же час перед лицем грядучої небезпеки готовий був пiднiмати питання про приєднання Захiдної України до Польщi. А лист «Приближення бiльшовизму» завершує воістину парадоксальним висловленням: «Ми радiсно чекаємо моменту, коли нiмцi залишать мiсто ... Прихiд бiльшовикiв, можливо, буде мати ту добру сторону, що вiн покiнчить з анархiєю, пануючою на Українi»72.

26 липня 1944 р. вiдбувся останнiй синод. Сидячи в iнвалiднiй колясцi, митрополит пророцьки промовив: «...Ми йдемо великими кроками до катастрофи i нiхто не знає, що робити...»73. 27 липня 1944 р. радянськi вiйська вступили у Львiв.

Становище ГКЦ в таких умовах обiцяло стати по-справжньому катастрофiчним: мало того, що її душив тягар вiдкритого спiвробiтництва з гiтлерiвцями в роки вiйни, так ще й тепер доводилось маневрувати мiж посібництвом своєму дiтищу — угрупованням ОУН-УПА i правилами спiвiснування з новим суспiльним ладом. Забiгаючи наперед, можна сказати, що цю проблему унiати Галичини вирiшити так i не змогли.

А поки що, оправившись вiд шоку катастрофи своїх iлюзiй, митрополит Андрiй, передбачаючи майбутню вiдплату, гарячково шукав вихiд. 14 жовтня 1944 р. вiн звертається до унiатського духовенства з посланням: «Раджу отцям душпастирам, щоби кожна парафiя пожертвувала на поранених i хворих солдатiв Червоної Армiї саме менше 500 карбованцiв i передала до 1 грудня митрополичiй консисторiї, звiдки цi грошi будуть переданi Червоному Хресту»74.

Не зупиняючись на цьому, голова ГКЦ звертається з листом до голови радянської держави Й. В. Сталiна: «Йосифу Вiссарiоновичу Сталiну, Вождю й Великому Маршалу непереможної Червоної Армiї — привiт i поклiн.

В результатi переможного походу вiд Волги до Сяну i далi Ви наново приєднали захiдно-українськi землi до Великої України. За здiйснення цих заповiтних бажань... весь український народ висловлює Вам щиросердечну подяку... Свiй борг подяки ми сплачуємо як можемо i вмiємо, молитвою i проявом християнської любовi до ближнього. Ця любов зобов'язує нас в першу чергу принести Вам побажання всього доброго i вiддати належну частку за словами Христа «кесарево кесарю». Тому що Церква, хоча нiколи не вмiшувалась у полiтичнi, мiлiтарнi i взагалi свiтськi справи, але повинуючись, поважала закони держави, якщо вони були непротивнi Боговi... У цiй вiйнi, як i в усьому минулому, наша Церква i її духовенство, захищали культурнi досягнення поколiнь, полегшували непосильнi тягарi вiйни, пiдтримували в дусi i взагалi зберiгали населення вiд загибелi... Обiцяючи Вам наше щире спiвробiтництво для розквiту держави тепер i на майбутнє, поздоровляємо Вас i виражаємо щиросердечне побажання найбiльшого добра, яким є вiчнiсть»75. Вiдповiдi вiд Сталiна на пропозицію такого «щирого спiвробiтництва» не надійшло.

Андрій Шептицький. Останні роки // RADIOSVOBODA.ORG

«Вiн оплутав молодий розум iнтригами i компліментами»

1 листопада 1944 р. на 79-му роцi життя помер митрополит Андрiй (Шептицький) i з великими почестями був похований у криптi собору Св. Юра.

Але пристрастi навколо майже пiв-вiкової дiяльностi голови ГКЦ не вляглись до цих пiр: радянськi iсторики звинувачують його у спiвпрацi з гiтлерiвцями, оунiвцями i органiзаторській дiяльності в боротьбi проти комунiзму; українськi автокефалiсти, зокрема емiгранти, — у нехтуваннi нацiональними iнтересами власного народу; поляки ставлять у вину графу Шептицькому його вiровiдступництво, греко-католицькi дослiдники I. Нагаєвський, С. Баран, I. Гриньох, В. Лаба висвiтлюють великi подвиги духовного «провiдника» українського народу, виводячи його iз внутрiшнього Божого покликання владики: сьогоднiшнi постперебудовнi унiати створюють образ «українського Мойсея» i, наслiдуючи банальну істину — все iсторичне минуле оцiнюється по коефiцiєнту своєї користi для майбутнього, намагаються оцiнювати дiяльнiсть митрополита Шептицького у свiтлi возторжествування «Правди Божої» — вiдродження унiї.

I, як це не парадоксально, кожний iз них по-своєму правий. Дiяльнiсть владики Андрiя наскiльки багатостороння, настiльки ж i суперечлива.

У полiтичному вiдношеннi: Львiвський архiв містить його листи до Франца Йосифа, Миколи II, Симона Петлюри, Павла Скоропадського, Йосифа Пiлсудського, Йосифа Сталiна i Адольфа Гiтлера — i всi iз завіреннями щирого спiвробiтництва ГКЦ з цими людьми.

У нацiональному вiдношеннi: з метою побудови «самостiйної» України він у рiзний час загравав зі всiма зовнiшнiми силами, що панували в Галичинi — з австрiйцями, нiмцями, поляками, — але кожен раз цi iгри закiнчувалися крахом будь-яких проявiв нацiональної незалежностi українцiв.

У соцiально-культурному планi митрополит Андрiй був загальновизнаним меценатом i благодiйником.

У богословiї не створив нi одної цiлiсної працi, але «його думки можна зiбрати разом як маленькi мозаїчнi камiнцi i з них створити богословський твiр»76, в основному на одну тему — об'єднання всiх «схизматикiв» за допомогою ГКЦ в одну Вселенську Церкву.

Цi основні аспекти дiяльностi митрополита, взятi окремо, i є причиною полярно протилежних оцiнок його особистостi. Але навiть взятi разом, вони створюють враження не цiлiсного образу життя, а всього лиш зовнiшньої оболонки якоїсь весь час вислизаючої від погляду дослiдникiв центральної iдеї, керуючої всiма вчинками владики Андрiя.

Ще на початку нового життєвого вибору майбутнього митрополита його батько сказав: «Iєзуїт Яцковський ... вибрав i вiд молодих рокiв готував юнака, який своїм прiзвищем, здiбностями, набожнiстю зможе самовiддано служити цiй iдеї... Вiн оплутав молодий розум iнтригами i компліментами, посвятив його власнiй метi...»77. Значно пiзнiше Папа Пiй ХII скаже: «Митрополит Андрiй (Шептицький) понiс велику працю i витерпiв багато страждань для навернення неприєднаних братiв в одне стадо i сам в життi нiчого бiльше не бажав як того, щоби засвiдчити свою найглибшу вiдданiсть Апостольському Престолу»78.

Якщо мiж цими двома пунктами життєвого шляху митрополита провести пряму лiнiю, то, за моїм переконанням, вона й буде дiйсно стержневою вiссю життя Шептицького: глибочезна вiдданiсть — але не Христу, а Апостольському Престолу, самовiддане служiння Церквi — але не спасінню душ людських, а приведенню «схизматикiв» до того ж самого Апостольського Престолу, а простiше кажучи, служiння iєзуїтськiй iдеї окатоличення православних України, Росiї i Бiлорусiї. А все iнше в життi митрополита лише займало мiсце постiльки, поскiльки приносило користь цiй головнiй iдеї.

Сьогодні групка інтриганів від Міністерства культури на фоні катастрофічного занепаду соціально-економічного стану нашого суспільства замість того, щоб орієнтувати народ на тисячолітні цінності нашої української національно-визвольної та православної культурно-історичної спадщини, намагається підсунути нам дешеві популістські інсинуації уніатського месіанізму, в найбільшій мірі в особі митрополита Шептицького.

У Києві ім'я Шептицького отримала вул. Луначарського, у Житомирі — вул. Червоноармійська, у Хмельницькому, наприклад, минулого тижня вулиця М. Раскової була перейменована в честь Шептицького. Пам'ять людини, яка загинула, виконуючи присягу і захищаючи рідну землю від фашизму, цим актом була просто сплюндрована дилетантською глорифікацією церковного діяча, який заради маніакальної ідеї навернення православних до Святого Престолу не тільки співпрацював з фашизмом, але й взагалі втоптав ввірену йому церкву у безликий всесторонній політичний еквілібризм.

Назва вулиці — це не просто набір букв на карті міста, це смислова матриця життя. Невже доцільно одну суспільно-політичну недолугість минулого замінювати суспільно-церковною звихненістю майбутнього?

 


33 Ibidem. — S. 290.

34 Prace komisji wschodnioeuropejskiej. Metropolita Andrej Szeptyckij. Studia i materiaіy pod. red. A. Zкby. — Krakуw, 1994. — S. 192.

35 Гунчак Т. Україна. Перша половина ХХ ст. — Київ, 1993. — С. 250.

36 Pruss E. Wіadyka s'wiкtojurski. — Warszawa, 1985. — S. 78.

37 Ibidem. — S. 78.

38 Torzecki R. Polacy i ukraiсcy. — Warszawa, 1993. — S. 107.

39 Світильник істини. — Торонто, 1973. — Ч. 2. — С. 192.

40 ЦДІА у Львові. — Ф. 201, оп. 1. — Спр. 6114. — Л. 18—25.

41 Паньківський К. Від держави до комітету. — Нью-Йорк, 1957. — Т.2. — С. 26.

42 Зборівські вісті. — Львів, 1941. — Ч. 1, 31 липня 1941 р.

43 Там же.

44 ЦДІА у Львові. — Ф. 201, оп. 1. — Спр. 34. — Л. 1. Лист Їх Екселенції митрополита Андрія від 1 липня 1941 р.

45 Лаба В. Митрополит Андрій Шептицький. — Люблін, 1990. — С. 60.

46 Послання Їх Екселенції митрополита Андрія Шептицького до духовенства // ЛАЄВ. — 1941. — Липень (№7).

47 Послання Їх Екселенції митрополита Андрія Шептицького до хліборобів // Українські щоденні вісті. — Львів, 27 липня 1941 року.

48 Партархів інституту історії партії при ЦК Компартії України. — Ф. 57, оп. 4. — Спр. 338. — Л. 131—132.

49 Письма-послання митрополита Андрея з часів німецької окупації. До всіх Високопреосвященних і Преосвященних архієреїв Православних на Україні і українських землях. — Йорктон, 1969.

50 Heyer F. Die Ortodoxe Kirche. — Munchen, 1968. — S. 178.

51 Prace komisji wschodnioeuropejskiej. — S. 195.

52 Лаба В. Митрополит Андрій Шептицький. — Люблін, 1990. — С. 136.

53 Тожецький Р. Митрополит Андрій Шептицький і національні проблеми // Варшавські українознавчі записки. — Варшава, 1989. — С. 203.

54 ЦДІА у Львові. — Ф. 358, оп. 1. — Спр. 57. — Л. 177—178.

55 ЦДІА у Львові. — Ф. 358, оп. 1. — Спр. 145. — Л. 138—139.

56 Тожецький Р. Митрополит Андрій Шептицький і національні проблеми // Варшавські українознавчі записки. — Варшава, 1989. — С. 205.

57 Гриньох І. Слуга Божий Андрей — благовісник єдності. — Мюнхен, 1961. — С. 118.

58 ЦДІА у Львові. — Ф. 201, оп. 1. — Спр. 6114. — Л. 139.

59 ЦДІА у Львові. — Ф. 201, оп. 1. — С. 6114. — Л. 218.

60 ЦДІА у Львові. — Ф. 201, оп. 1. — Спр. 6114. — Л. 218.

61 Письма-послання митрополита Андрея Шептицького з часів німецької окупації. — Йорктон, 1969. — С. 222—231.

62 Там же. — С. 265—269.

63 До духовенства // ЛАЄВ. — Львів, 1943. — Ч. 2—3. — С. 18.

64 У справі порозуміння // ЛАЄВ. — Львів, 1943. — Ч. 3—4. — С. 48.

65 Там же. — С. 32.

66 Львівські вісті. — Львів, 29 квітня 1943 р.

67 Слабошпицький М. Українська дивізія «Галичина». — Київ, 1994. — С. 11.

68 Дмитрук К. Униатские крестоносцы вчера и сегодня. — М., 1988. — С. 254.

69 Бюлетень ОУН. 1943 р. // Сучасність. — Мюнхен, 1963, липень.

70 Львівські вісті. — Львів, 14 липня 1943 р.

71 ЦДІА у Львові. — Ф. 201, оп. 1. — Спр. 101. — Л. 52.

72 Гриньох І. Слуга Божий Андрей — благовісник єдності. — Мюнхен, 1961. — С. 23.

73 ЛАЄВ. — Львів, 1944. — Ч. 1—2—3. — С. 16—17.

74 Маловідомі листи митрополита Шептицького // Вільна Україна. — Львів, 31 жовтня 1983 р.

75 Там же.

76 Кульчицький О. Незнаний митрополит // Сучасність. — Мюнхен, 1962, липень. — С. 107.

77 Шептицька С. Молодість і покликання о. Романа Шептицького. — Рим, 1987. — С. 43.

78 Послання Святійшого Отця Папи Пія ХІІ до греко-католиків з нагоди святкування 1000-ліття хрещення св. Ольги // Світло. — Торонто, 1956, червень.

Уважаемые читатели, PDF-версию статьи можно скачать здесь...

Крестный ход: почему они идут в Киев

Колонна растянулась до километра. Люди шли целыми семьями

Феодор II: Знаю, что Блаженнейший Митрополит Онуфрий...

Мы все находимся рядом с канонической Украинской Православной Церковью

Обращение Предстоятеля Украинской Православной...

Этот Крестный Ход фактически объединит Украину

Голос с Крита: они не дождутся?

Не осталось без внимание и скандальное обращение Верховной Рады к патриарху...

Говорит и показывает Фейсбук...

«Да разве можно автокефалию, ведь поубивают друг друга!»

Всеправославный Собор или фон для селфи?

«Вселенскому Патриарху по большому счету не нужны никакие решения этого Собора. Ему...

Бог знает их имена

В селе, где отобрали церковь, верующие УПЦ менее чем за год построили огромный храм

Митрополит Антоний: «Политика и вера не должны...

Церковь созидают ее верующие, те, кто часто посещает храм, принимает участие в...

Комментарии 1
Войдите, чтобы оставить комментарий
Александр Берман
02 Мая 2016, Александр Берман

Так вот, насчет Шептицкого.
Униатская церковь была и остается форпостом Ватикана в наступлении на православие. Митрополит галицкий Андрей, граф Шептиций пол века правил этим рассадником национализма. C 1917 униаты вели широкую пропаганду и запугивание верующих "Советами". Это с помощью Шептицкого организовывается ОУН. Коновалец - ревностный униат. Мельник - управляющий усадьбами Шептицкого. Бандера - сын униатского священника. Именно с подачи и при поддержке Шептицкого эти подонки в 1936 году подписывают договор с представителями правительств Германии, Польши, Венгрии, по которому за ожидаемое "освобождение Украины" обещали оккупантам 50-и летний протекторат над Украиной.
Когда в 1939 году произошло объединение украинских земель, связь украинских националистов с Абвером становится самой тесной. ОУН с помощью униатского клира становится одной из резидентур Абвера. Да и содержалась ОУН на немецкие деньги.
С 1940 года в Кракове фашисты создают специальный центр военной разведки, главным заданием которого было использование церкви в интересах рейха. Об этом свидетельствуют показания офицеров Абвера.
В 1941 году Абвер с помощью униатской церкви создает военно-диверсионный батальон «Нахтигаль». К весне 1941 года он насчитывал до 1000 вояк, в основном обманом завербованных украинцев, одетых в немецкую форму с желто-голубой полоской на погонах. (Очевидно, из ностальгии по этому наши нацики настояли на именно на таких цветах украинского флага).
Утром 30 июня 1941 года фашисты ворвались во Львов. Среди них был и батальон братоубийц во главе с Оберлендером, Шухевичем и убийцей в рясе капелланом Гриньохом. Они, и привезенные с ними из Кракова украинские полицаи, сразу же выстроились возле собора Юра – резиденции Шептицкого. Там Шептицкий их благословил словами, которые никогда нельзя простить: «Від зболілого серці вітаємо визволительку нашу німецьку армію та її вождя Адольфа Гітлера. Щиро просими всевишнього о перемогу німецької зброї… Починайте з богом!». И они начали. В тот же день тысячи львовян были брошены в тюрьмы, замучены или расстреляны…
Украина заливалась морем крови, а Шептицкий проводит молебны в честь завоевателей, обращается к прихожанам с «пастырским словом», в котором призывает помогать фашистам. 10 июля во Львовском оперном театре униатские иерархи проводят шоу под названием «Маніфестація подяки і пошани для Фірера Адольфа Гітлера і Німецької Армії», где приняли «Фіреру» приветственную телеграмму.
Показания митрополита Иосифа Слепого: «Когда немецкие войска потерпели серьезное поражение на восточном фронте, немецкие оккупационные власти в западных областях Украины начали формирование дивизии СС «Галичина». Активную помощь в создании этой дивизии оказывала униатская церковь в соответствии с давно заключенным договором с оккупационными властями. За это митрополит Шептицкий с 29 апреля ежемесячно получал 260-370 тысяч оккупационных злотых с припиской гестаповца Вильдена в переводе: - «Отчитываться об использовании не нужно». Не это ли апогей продажности?
Так что вряд ли враг советской власти митрополит Андрей Шептицкий мог каяться. Раскаялся Гавриил Костельник, который возглавил инициативную группу по ликвидации унии. Он заявил перед священниками: «Хватит! Мы сыты Римом. Брестская уния – сатанинское изобретение иезуитов. Они придумали её для уничтожения Руси… Мы когда-то гордились тем, что уния помогает нам приблизиться к цивилизованной Европе. И теперь мы видим, что принесла нам эта христиански-цивилизованная Европа. Море крови и страданий для нашего народа, рабство, от которого спасла Европу героическая армия свободных народов, объединенных дружбой в великом Советском Союзе…»
Брестская уния, просуществовав 350 лет, в 1946 году на Львовском соборе была ликвидирована.
По книге Дмитрука "Свастика на сутанах"

- 1 +
Блоги

Авторские колонки

Ошибка