Мистецтво в матерії війни

№17v(745) 8 — 14 мая 2015 г. 07 Мая 2015 0

Військові, які нині перебувають в зоні АТО (район Курахово Донецької області) отримали святкові привітання від черкащан // GO-OTG.CK.UA
Військові, які нині перебувають в зоні АТО (район Курахово Донецької області) отримали святкові привітання від черкащан // GO-OTG.CK.UA

Невідомо, скільки вже часу українці живуть на єдиному вдиху. Невідомо, скільки часу хочеться видихнути огидне повітря і вдихнути нове — чисте, без запаху диму і пороху. Це надзвичайно високе бажання, бо пов'язане з найсильнішим у світі інстинктом самозбереження. Тільки цього разу — не своєї особи, а самозбереження своєї української нації. Такий феномен робить людину більш сильною і водночас більш вразливою. На цьому отруйному вдиху все змінюється.

Ще на початку навчання професії журналіста я зробила вибір: моєю темою є культура. Це мій спосіб боротьби за досконалість. Політикою навіть нехтувала і пам'ятаю, як студенткою твердо заявляла — на цю тему не напишу й рядка, доки політика не буде насправді проводитися для людей. У наш буремний час я раптом зрозуміла, що політика і культура стали нероздільними. І тепер люди різних професій, як і я, не можуть дивитися відсторонено на політичні процеси, бо бажання країни-агресора відібрати в України і життя, і землі викликало захисну реакцію, а біль від втрат загострив увагу на діях можновладців.

Новини, обговорення вчинків публічних людей, суперечки в реальному і віртуальному світах... У цьому минають дні. І навіть якщо ти мовчки робиш свою волонтерську справу, не пройдеш повз інформаційну війну. Звісно, втомлюєшся, особливо на цьому єдиному вдиху, який, здається, триває бозна-скільки.

Якось вимкнула все і навіть внутрішній голос. Дорогою на роботу слухала музику Євгена Станковича до фольк-опери «Цвіт папороті», читала Валер'яна Підмогильного, Олександра Солженіцина, Ернеста Хемінгуея... Творчість переломних, жорстоких часів...

Задзвонив телефон, знайомий режисер розповідає про свій естрадний концерт у переповненій залі, говорить, що тільки акордеоніст дуже хвилювався, адже мама мешкає у Маріуполі, а там...

Говорить, виступи рятують його від болю і так само рятують глядачів з розпеченою душею.

Травма. Болить, бо кровить. У переломний час гостріше відчуваєш, де правда, а де брехня. Однак коли світ ділиться на «за» і «проти», починаєш шукати відповідь «чому?». І не на телебаченні, не в новинах і ток-шоу, а в мистецтві. Істинному мистецтві, без нальоту політики і матеріалізму. Адже єдина політика і єдина пропаганда, яка може бути в культурі, — це мораль. Єдина!

Вже дурно від того, що котре покоління слово «пропаганда» асоціює з радянським часом, коли це твердження використовувалося під значенням «будівництво соціалізму». Тепер нам необхідна пропаганда людяності. Бо забули, хто ми є і що треба працювати над собою, боротися за людину в собі й перемагати. Комусь це дивно, комусь — тяжко.

У період війни мистецтво також опинилося під прицілом, під збільшувальним склом. І якщо єдина душевна панацея не загоює рани, вона відразу розцінюється як отрута. У сьогоднішній страшній ситуації багато письменників, артистів, режисерів стали огидними людям. Деякі митці просто не витримують випробування буремними часами. Не гасять вогонь, а розпалюють. Тільки вже й словесний. Не можуть стати третьою стороною, яка примиряє, відповідає: чому так відбувається і як жити?

Виявляється, бути відстороненим від політики і виконувати свою справу зараз тяжко. Навіть у культурі. Хоча якщо згадати, що ти митець, витримати паузу, подумки прорахувавши до десяти...

Можливо, зрозумієш, якщо своїми словами чи діями ти образив свого ж глядача-слухача-читача — це бездарний вчинок. Мистецтво, яке ображає, — бездарне. Митець, який не заспокоює людину, а робить її агресивною, — бездарний. Але якщо твоє мистецтво зробило когось кращим, втамувало біль і дало відповідь на питання, чому все так дуально і бентежно, куди рухатися, — це талановито. У травмованому суспільстві — це надзвичайно талановито.

Зрозуміло, кожен має громадянську позицію, як би не відхрещувався від політики. І сьогодні не може бути інакше. Хоча яким би талановитим не був митець, якщо його позиція зрадницька по відношенню до країни, де живе, він втратить головне — свою аудиторію. Бо бути третьою стороною —не значить всидіти на кількох каменях. Це не вдасться ніколи і нікому. А от зрушити їх в єдину точку варто намагатися, але то дуже важко. Під силу незвичайним особистостям.

Не треба забувати, що мистецтво і шоу-бізнес — іноді різні речі. Комусь Батьківщину замінили гроші. І якщо людина «без роду і племені» — це сьогодні не приховати. Найвище мистецтво — коли митець виражає свої думки так, що ті, хто шукає, знаходять, а ті, що втратили совість, впізнають у прототипах себе і їм навіть стає ніяково.

Наприклад, у наш буремний час перечитайте твори автора терміну «ангажованість» Жана-Поля Сартра. Хоча б п'єсу «Диявол і Господь Бог». Побачите і наші події, і прототипи зустрінете, і стане ясніше, як виказувати громадянську позицію так, щоб не принизити нікого.

Відомо про безсоромні вчинки митців, коли Україна у стані війни і болю. Не хочеться на них зупинятися, бо це вже буде не в контексті культури. Наразі, навпаки, хочеться говорити про світле.

Такою є творчість Ліни Костенко, де передбачено час, де є розуміння людини.

Такою є діяльність письменника Любка Дереша, який не виходив на майдан, а діяв на культурному плацдармі, організовуючи літературний фестиваль в «Ізоляції» у Донецьку. Сьогодні його оборона країни — це просвітництво.

Такими щирими є вчинки фронтмена гурту «ВВ» Олега Скрипки. Він не згоден був платити за зміну влади людськими життями під час майдану, тому не перебував там. Коли ж у приголомшеної від смертей і ослабленої після революції країни вирішила обірвати дихання сусідня держава, українці об'єдналися. Стали надзвичайно сильними. Олег Скрипка не стомлюється відвідувати лікарні й госпіталі, не боїться їхати в зону АТО... Такі люди є силою нашої культури. Їх боротьба — інтелектуальна.

Цінності змінилися. Вже довелося спілкуватися з людьми, яких у світовій літературі після Першої світової війни назвали «загубленим поколінням». На жаль, воно з'явилося і в наш час. Це захисники, яких покалічила ця ганебна війна престолів. За станом здоров'я деякі герої, які відстоювали нашу державу і український народ, вже не в змозі повернутися в гарячі точки і не в змозі жити в мирному житті, де не цінують час і легковажно ставляться до слів. У них все горить всередині за побратимів, які залишаються в пеклі війни.

Для бійців, що перебувають в тилу, влаштовують виступи артистів, їх водять до театрів, приносять у лікарню книги. А вони з новими цінностями бачать все наскрізь. Один хлопець сказав мені, що війна навчила розпізнавати, де світла людина, де чорна, за секунди. Так само і в творчості. Невдоволені, коли митець спекулює на політичній ситуації. Кажуть, коли відчувають таке, навіть рани починають боліти більше. А якщо після виступу артиста хочеться жити — значить, справжнє.

В мистецтві почали відмирати лицемірство, політиканство, підробки і самозакоханість. Прийшов час митців, які своєю творчістю ростять у людині людину, красиву, талановиту, яка не зрадить свою країну, а значить — і близьких людей. Культура поза політикою, тому в ній завжди знайдуться ті, хто буде протистояти системі не агресією, а простою правдою. Сьогодні вміння сказати правду — мистецтво! Це найважче, однак радісно, що багатьом це вдавалося і вдається, бо правда — не калічить, а здіймає.

Недаремно в час тяжких втрат у мене виникло бажання почитати радянську літературу. Тоді система перемелювала і катувала митців, які говорили правду, а не те, що диктувала влада. Однак саме їх твори залишилися у вічності, а не твори в стилі соціалістичного реалізму... Випадково натрапила на ранній вірш Бориса Тенети, пропечений болем:

Так сиджу і крізь туман дивлюся,
Пиво п'ю, ковтаю матюки,
А у темному запльованому люстрі
Під очима бачу синяки...
Я сказав... Та що тепер я можу?
Сплять слова холодні на сторожі,
Вічні в серці — холод і зима.
Де ж піду, до кого відгукнуся?
Ніч самотня, вітер і туман...

...Вже не одиноко і не страшно йти далі. Все ж краще «ковтати матюки» і писати прекрасні вірші, ніж жити лайкою неважливо на чию адресу, переносячи її також у свою творчість. Агресія породжує агресію. Від неї втомлюєшся, відсахуєшся.

Тепер мистецтво під іншим прицілом, ніж було в радянський час. Люди хочуть щирості, хочуть ствердитися у вірі, хочуть радіти і любити. Нам це необхідно. Концертні й театральні зали переповнені, бо там є те, що підіймає над проблемами і бідами. Культура має залишатися культурою, хоча б задля того, щоб у політики було людське серце, а не звіряче — льодовикового періоду.

Уважаемые читатели, PDF-версию статьи можно скачать здесь...

В Нью-Йорке cдано в эксплуатацию первое...

Многоэтажка на 55 апартаментов площадью от 24 до 34 кв. м расположена в манхэттенском...

Тепло ли тебе, девица?

Если тщательно перебрать гардероб, которым дизайнеры советуют обзавестись украинским...

Кашемир всегда в тренде

азрушительные последствия глобального потепления ощущают на себе даже овцы в...

Киев — Варшава: трагедия в коммунальной квартире

Видать, Качиньский неразборчив и дал себя окружить путинскими агентами, готовыми из...

Уличный Wi-Fi в Нью-Йорке собираются отключить

Нью-йоркские бездомные монополизировали киоски с Wi-Fi и используют их для просмотра...

Комментарии 0
Войдите, чтобы оставить комментарий
Пока пусто
Блоги

Авторские колонки

Ошибка