Анатоль Камінський і його визвольна концепція

№21v(749) 5 — 11 июня 2015 г. 04 Июня 2015 2.8

Від ОУН, ЗП УГРВ*, "Радіо "Свобода", дослідно-видавничого об’єднання "Пролог" — до незалежної України

Відомий український політолог, громадський діяч і вчений-правник, доктор права й професор міжнародних відносин Анатоль Григорович Камінський, натепер мешкаючи в американському місті Ворвіку, завжди тримає руку на пульсі українських та світових подій. Він висловив таку думку: «Зараз слід осмислювати і пам'ятати, що теперішнє значення і роль України в сучасному конфлікті визначається двома основними чинниками, чи факторами.

Перший із них — геополітичне положення України, точніше її сусідство з Росією. Це є константа, що її не можна змінити. Ані ми, ані росіяни не переберуться із своїх земель на Місяць чи Марс.

Другий фактор — це Путін як «природний агресор» і виразник традиційного російського імперіалізму, «одержимий» місією повернення України у нову російську імперію. Цей фактор — не є константою.

Можна зміняти людину, може змінятись політика людини, теж примусово і т. д. Тобто можна шукати і знаходити різні заходи і засоби, як розв'язати проблему самого агресора і тим самим усунути сам конфлікт і пертурбацію та як забезпечити мир на майбутнє.

Вже тепер дискутуються різні схеми і плани щодо майбутнього міжнародного укладу. В тому є також голоси про майбутню евентуальну нейтральність, позаблоковість, фінляндизацію і т. п. схеми для України. Цікаво, що навіть Збігнев Бжезинський згадав нещодавно про можливість фінляндизації України. Очевидно, що до тих схем ми не зараховуємо «проекцію» Кремля, яка «пропонує» позаблоковість, федералізацію, російську мову як другу державну і є... погано закамуфльованим планом повного поневолення українського народу і ліквідації нашої державності».

Це надзвичайно колоритна й чи не найбільш велична й знакова постать в українській політології

Від 16-го року — в ОУН

Народився ж Анатоль Камінський 17 травня 1925 р. у селі Кошляках на Тернопільщині. Закінчив гімназію в 1943-му у Львові. В Українському вільному університеті (УВУ) Студії права завершив в 1953 р. в Мюнхені (Західна Німеччина), а міжнародні відносини вивчав у Лондонській школі економічних і політичних наук зі спеціалізацією «теорія і практика дипломатії» в 1956—1959 рр.

Від 16-го року свого життя є членом Організації українських націоналістів (ОУН). Від часу заснування ОУН за кордоном (ОУНз) — зреформованих Закордонних частин (ЗЧ) ОУН — входить до її керівництва: у 1954—1958 рр. обіймав посаду голови Екзекутиви (виконавчого органу Політичної ради), постійно був членом Політради ОУНз (1954—1991), а в червні 1991 р. очолив цю впливову інституцію українського зарубіжжя.

Був членом президії Середовища УГВР (1973—1981), заступником голови Середовища (1981—1995). Від квітня 1995 р. й досі є головою Політради Середовища УГВР.

У 1960—1980 рр. Анатоль Камінський працював у Нью-Йорку в дослідно-видавничому об'єднанні «Пролог» — спочатку як дослідник, відтак як секретар (1970—1973) і заступник президента. Як член редакцій часописів «Сучасність» й «Український самостійник» опублікував в обох виданнях низку статей, зокрема з національно-визвольної тематики найновіших часів та з совєтологїї, також дописував до щоденника «Свобода» в Нью-Джерсі (США). Після 1991 р. д-р Камінський помістив багато своїх статей у часописах в Україні, наприклад у журналах «Політика і час» Міністерства закордонних справ, «Віче» ВР, у «Народній газеті», «Толоці», «Демократі» (де входив до складу редакції) тощо.

Особливою сторінкою його біографії є друга половина 80-х років минулого століття, коли пан Анатоль від 1983-го по 1989 р. був директором і начредом української служби «Радіо «Свобода» в Мюнхені.

Від 1989-го А. Камінський викладав в УВУ міжнародні відносини і міжнародне публічне право, читав курси на актуальні теми української радянської і пострадянської дійсності, у 1996—1998 рр. його обирали деканом факультету прав і суспільно-економічних наук УВУ. У 1992—1993 рр. читав лекції в Інституті міжнародних відносин у Києві, а від 1992-го кілька років — на факультеті міжнародних відносин Львівського держуніверситету ім. Івана Франка.

Пан Анатоль — лауреат Міжнародної премії ім. Пилипа Орлика, що її він одержав у 1994 р. в Києві «за значний внесок у демократизацію українського суспільства»
Основні думки, спостереження та висновки професора Камінського сформульовано в його книгах, а їх майже два десятки. Згадаймо упорядковану мною понад 10 років тому збірку його дописів та статей «На шляху до національної держави. Еволюція і Революція. Самооборона і наступ. Процес і потенціал». На її сторінках широкому загалу читачів подано не лише аналіз поодиноких чинників української визвольної політики. Насамперед там йдеться про елементи, що складають цілісну визвольну концепцію, наприклад про роль і співвідношення еволюційних та революційних форм боротьби, конечність національної свідомості й власної філософії національного буття. Детально розглядалися можливості підпільних і легальних форм боротьби в умовах тоталітарного режиму, опрацьовано зміст, стратегію і тактику українського визвольного руху в 1960—1980-х роках з прицілом на недалеку й майбутню перспективу.

Під сучасну пору у цій площині цікаві й безперечно актуальні є досліди й напрацювання Анатоля Камінського у зрізі перестановки українського політичного думання із оборонного на більш наступально-активне щодо тоталітарних прагнень одвічних українських супротивників.

Прикметним у писаннях А. Камінського є й те, що в основу своєї концепції він поклав і науково обґрунтував тезу ненасильницької, мирної революції й завжди твердо стояв на позиції поєднання й синтезу революційних і еволюційних методів на кожному етапі боротьби.

Політична наука, переконаний він сьогодні вчить, що в кожній ситуації треба застосовувати різноманітні методи, тобто такі, що їх саме диктує кожна окрема ситуація. Ніколи не можна діяти за одним і тим же рецептом в усіх обставинах і в кожному часі. Але поки не буде, крім національної еліти, національно й державно свідомих народних мас, — годі думати про успіх визвольного здвигу. А в ситуації щодо України слід додати ще й процес протверезіння від русифікаторського чаду, на що завжди і повсякчас наголошує він у своїх писаннях.

«Пролог» як «незвичайний феномен»

У 2009 р. вийшла друком інша упорядкована мною та з моєю передмовою книга Анатоля Камінського під заголовком «Пролог» у холодній війні проти Москви. Продовження визвольної боротьби із-за кордону». На це відгукнувся член Національної спілки журналістів України Василь Томків дописом «Феномен «Прологу» в холодній війні»[1]. Він, зокрема, зазначав, що «коли ж затихла зброя визвольної боротьби 1940—1950 років, хоч якою болючою була нова дійсність, у певної частини української еміграції, що об'єдналася навколо структур УГВР на чужині та зреформованих у бік демократизму та плюралізму ЗЧ ОУН, котрі пізніше оформились в ОУН за кордоном, залишилася непохитна орієнтація на власні сили народу, як також на нові потенції відродження української нації в різних виявах її змагань за самостійне життя.

Як твердить у своїй передмові д-р Олександр Панченко, глибоке почуття обов'язку підтримувати гуманні та національні прояви у Батьківщині було й залишилося політичним фундаментом цих сил. У «Зверненні Воюючої України» до еміграції 1949 року сказано: «Народ бо в праві вимагати, щоб українська еміграція ні в чому не відставала від боротьби на Землях», і далі у цьому ж зверненні поставлено вимогу «толеранції і витривалости» та «об'єднування всіх людей, які прагнуть волі, без різниці расової, національної і релігійної належності, без різниці їх політичних переконань»...

Це був час, коли під егідою ЗП УГВР як формально-правної репрезентації українського народу, заходами її чільників — віце-президента отця д-ра Івана Гриньоха, члена Президії УГВР д-ра Мирослава Прокопа та активної участи генерального секретаря закордонних справ Миколи Лебедя — започаткувало свою діяльність дослідно-видавниче товариство в Нью-Йорку «Пролог». Крім згаданих діячів, формальними засновниками корпорації були Омелян Антонович, Юрій Лопатинський і Богдан Чайківський.

За цим стояли ще й інші провідні діячі ЗП УГВР і Референтури зовнішніх зв'язків (РЗЗ) та представництва проводу ОУН в Україні — Дарія Ребет, Василь Охримович, що їх у липні 1944 року Президія УГВР та провід ОУН на рідних землях вислали за кордон із завданням інформувати західний світ про визвольну боротьбу українського народу на рідних землях і старатися здобути для неї моральну, політичну та матеріальну допомогу.

До речі, перші заходи в нав'язуванні контактів із західними альянтами, головно з американцями, які схвалили керівники ЗП УГВР, відбувалися ще перед закінченням війни і в деяких випадках закінчилися трагічно. Наприклад, один з емісарів УГВР Роман Мирович, що прямував зі Львова з листами до урядів Британії, Італії та Папської Курії, де були відомості про політичні завдання ОУН та висловлені побажання щодо встановлення двосторонніх відносин, потрапив до рук тітовських партизанів, які його після допитів розстріляли. Серед різних спроб у цій ділянці — важливі зустрічі між представниками Закордонного Представництва УГВР о. І. Гриньохом, М. Прокопом та американськими властями відбулися влітку 1945 р. в Цвікау і Ерфурті.

Контакт з контррозвідувальним відділом Сі-ай-ей (CIA[2]) зав'язав також і автор книги «Пролог» А. Камінський. «Нашим завданням було, — пише він, — інформувати американські чинники про визвольну боротьбу в Україні та тодішнє становище в СРСР. В парі з цим зверталось увагу на небезпеку для Заходу совєтського агресивного імперіалізму та конечність протидіяти дальшим експансивним планам Москви»...

І тут треба наголосити, що цей курс американської політики супроти Москви став дуже важливим для українських політичних чинників навколо «Прологу». Адже стало можливим творити вартості, спрямовані на допомогу народові, вартості, які можуть стимулювати, доповняти і навіть заступати те, чого не можливо робити на материку.

Промотори «Прологу» вважали, що до складу кожного народу входить також його еміграція чи діаспора, яка для поневоленого (як тоді — українського) народу мала далеко більше значення і завдання, ніж для незалежного державного народу. Тому було необхідним духовне і практичне пов'язання еміграції з народом та її активне ставлення до визвольної боротьби народу на рідних землях. Хоч все-таки роль еміграції завжди є допоміжною, бо вирішальна завжди залишається за материком.

Слід зазначити, що нью-йоркська корпорація «Пролог» активно діяла саме в час, коли в Україні були спроби творити напівлегальні об'єднання або просто осередки політичних чи культурних груп, як, наприклад «Українська робітничо-селянська спілка», «Український національний комітет», Український національний фронт та інші не тільки в Україні, а й у місцях ув'язнення — Сибіру, Колимі, Крайній Півночі, Казахстані. Отож стало очевидним, що для керівників «Прологу» визріла необхідна потреба всілякої підтримки паросткам національного відродження, допомога представникам дисидентського руху, постачання їм необхідної літератури, матеріально-технічних засобів, контактів.

Ця допомога надходила безперервно і в різні часи проявлялася в різних формах. Насамперед це сотні публікацій, брошур, передруків самвидаву, а далі — відомості у формі листів, які різними способами засилалися в Україну. Монтовано радіопрограми «Вільна Україна», яку американці запускали з острова Кіпру або з кораблів у Чорному морі. Ризикуючи навіть життям, наші агенти різними способами передавали відомості, книги, брошури, листи, допомогу родинам репресованих і тим, хто боровся за культурні, економічні й політичні свободи в УРСР.

Політична допомога була виконуванням доручень з батьківщини, а одержувана від американських державних чинників матеріальна допомога посилювала можливості ЗП УГВР і «Прологу» ті доручення поширювати і розбудовувати свою діяльність. При цьому, що найважніше, ця допомога ні в чому не порушувала незалежності українських партнерів, так що вони могли вести і вели свою працю згідно з платформою УГВР, що була схвалена в липні 1944 року. В ній було сказано: «УГВР твориться на принципі повної політичної незалежності своїх прагнень від впливів сторонніх сил і чинників».

Тут слід підкреслити, що за понад 30 років своєї діяльності творці «Прологу» зуміли залучити до різних завдань десятки еміграційних істориків, письменників, митців, політологів, представників різних галузей науки і знання не лише в США, а й в усіх інших країнах проживання українства. Їх співпраця в різних ділянках, а зокрема допомога, була корисною в протистоянні до держдепартаменту та різних владних і академічних кіл, налаштованих промосковськи, які заради уникнення збройного конфлікту були готові йти на компроміс з Москвою на базі її державних інтересів та «увічнення» повоєнного статус-кво і т. д.

...Автор книги про «Пролог» — цього незвичайно феноменального явища українського визвольного руху в 1950—1980 роках — Анатоль Камінський був не лише впливовим, а й найактивнішим і відповідальним працівником «Прологу». З цієї книги дослідники і читачі вперше матимуть змогу ознайомитися з минулою психологічною війною, одним з основних компонентів якої був «Пролог», що незмінно стояв і твердо діяв на засадах свободи й незалежності усіх поневолених народів. Це великою мірою прискорило розпад СРСР та його сателітної системи в Європі».

Сага та ода про колишнього главу української служби «Радіо «Свобода»

Владислав Проненко, ветеран української служби «Радіо «Свобода», у своєму дописі[3] підкреслює, що керівництво Анатолем Камінським цією службою «припало якраз на ті роки, коли невідворотно конав Радянський Союз і на часі було запитання: «А що далі?»

Він згадує: «1983 року «Радіо «Свобода» очолив Джордж Бейлі, американець угорського походження, автор широковідомої на Заході монографії про Андрія Сахарова. Джордж Бейлі був добре обізнаною людиною в справах підкомуністичної Східної Європи, у тому числі й України, де він уперше побував 1945 року як офіцер зв'язку американської армії.

Українська ж служба «Радіо «Свобода» на момент його приходу перебувала у тяжкій кризі, практично паралізована «герусифікацією». Це визначення належало співробітникові української служби Григорію Панчуку й означало стиль керівництва її директора Миколи Геруса, а саме: «викореніння націоналістичної лінії в українській редакції»... На момент запрошення очолити українську службу «Радіо «Свобода» Анатоль Камінський мав вже також неабиякий досвід у журналістиці як постійний дописувач до журналів «Сучасність» та «Український самостійник», щоденника «Свобода» на теми національно-визвольного руху найновіших часів та радянології й був відомим політиком як чільний діяч ОУН та УГВР.

Пропозиція очолити українську службу «Радіо «Свобода» відкривала перед політиком й науковцем певну можливість перебудувати радіопересилання так, щоб вони були відповідними фундаментальним потребам національно-визвольного та демократичного руху саме на «материковій» Україні. «Йшлося головне про новий курс у програмному аспекті, оскільки для мене було важливим, щоб зробити з української служби відповідний, якнайбільш ефективний інструмент впливу на рідні землі, з метою не лише подавати об'єктивну інформацію, але й сприяти відродженню національної самосвідомості та розвиткові політичної культури, — пригадував багато років пізніше в одному з інтерв'ю Анатоль Камінський. — В організаційно-структуральному аспекті йшлося про збільшення кількості працівників радіо і частот для українських передач». Джордж Бейлі поставився позитивно до таких вимог.

На початках директорства Анатоля Камінського в українській редакції було приблизно 15—17 штатних співробітників. Новопризначений директор вимагав збільшити їхню кількість до 50, і таке йому обіцяли «в міру можливостей», однак вона остаточно сягнула 27—30-ти.

Ось імена деяких із них: В. Ромашко (Кубрик) — він тимчасово очолював українську службу в період між звільненням М. Геруса та призначенням А. Камінського; І. Качуровський, О. Власов-Овдієнко, А. Ребет, Ю. Тимченко, І. Гордієвський, Г. Панчук, Емма Кошелівець (письменниця, поетеса й художниця Емма Андієвська. — О. П.), О. Народецький, В. Яремій, А. Щепко, Б. Нагайло, А. Гайдамаха, Д. Сторчак, Ю. фон Штайден (Дубанович), В. Ганик, Ліна та Іван Гвать, Л. Зелінгер, М. Мигалисько. Крім того, в Нью-Йорку діяв кореспондентський пункт, або бюро, яке очолював Ю. Дулерайн і де працювали В. Боровський, Надія Світлична та Л. Лиман.

Поступово упевнились тематичні блоки, з яких складалась програма української служби. Їх було вісім: Міжнародні новини; За права людини, за права нації; Міжнародні коментарі; Література та мистецтво; Суспільно-економічні справи; Історичний блок; Релігійна програма; Молодіжна програма. Загальний обсяг мовлення складав шість годин на добу; кожна година розпочиналась випуском актуальних новин. Українська «Свобода» в Мюнхені за часів Анатоля Камінського намагалася діяти так, як би вона була в Києві, тобто заповнювати ту інформаційну і програмну нішу, якої не було й не могло бути в УРСР.

Однак слід врахувати разючу диспропорцію в забезпеченні інформацією. «Радіо «Свобода» було передплатником усіх провідних західних інформагентств, чим сповна користувалась його українська служба.

Крім того, вона мала приблизно 40—45 т. зв. вільних співробітників, які виконували функції кореспондентів. Серед них було чимало визначних громадсько-політичних діячів і діячів культури та релігії. З Парижу для української служби працювали Л. Плющ та З. Вітошинська, з Риму — о. д-р Іван Музичка; в Німеччині для неї працювали А.-Г. Горбач та І. Кошелівець; в Англії — М. Добрянський, В. Свобода; в Австрії — О. Заверуха; в Скандинавії — Б. Залуга (Швеція); Б. Подолянко подавав репортажі з Австралії, а з Південної Америки — В. Вовк (Бразилія) та М. Василик (Аргентина). Кореспондентами в Ізраїлі були Я. Сусленський та Ю. Мілославський, а найбільше їх було у США та Канаді, тому назвемо найбільш відомих — відповідно О. Соловей, Ю. Шумовський та В. Мороз, М. Марунчак, Є. Штендера.

Набагато важче було висвітлювати події і становище в УРСР. Слід спеціально наголосити, що «Свобода» була радіостанцією, котра дбала насамперед про американські інтереси. Американці прагнули лише послаблення СРСР, і в ніякому разі — розвалу. Згідно з внутрішніми правилами «Радіо «Свобода» було дозволено лише інформувати за принципом п'ятьох W — When, , Who, What, Why (коли, де, хто, що, чому). Через відсутність, точніше, неможливість мати кореспондентів в УРСР, українська служба подавала новини звідти post factum. До того ж інформаційну політику необхідно було пристосовувати до політичних доктрин США.

Втім, навіть те, що просочувалось до ефіру, вже само по собі було великим здобутком. Якби не українська служба — навіть про ці події мало хто б знав в УРСР. Одне з основних джерел інформації — вивезений усіма правдами і неправдами на Захід український Самвидав, яким українська служба активно користувалася від часу його появи.

Водночас українська служба «Радіо «Свобода» намагалась до 1989 року підтримувати контакти з усіма можливими постачальниками інформації — дисидентами, політв'язнями, громадськими і культурними діячами. А головний козир і головна зброя української служби «Радіо «Свобода» під ту пору — активна оборона прав людини в УРСР. Оборона прав людини мала стати й стала тим руйнівним елементом, що повинен був і поставив СРСР на коліна.

Найголовнішим здобутком директорства Анатоля Камінського стало те, що українська служба знайшла той новий курс у програмному аспекті, якого він прагнув, — поставило проблему української державності. Свідчення того — хоча б звинувачення бостонською Christian Science Monitor (11 вересня 1986 р.) української служби та її директора в «націоналізмі». Газета по датах виходу в ефір(!) перелічує передачі (зокрема, про УПА, Романа Шухевича-Чупринку, Ярослава Стецька), присвячені боротьбі українців за незалежність. Українські дисиденти роками слухали українську «Свободу», а також ті люди, для яких доля України не була байдужою. Радіопересилання не могли залишитись без впливу на них — в пізні 80-ті вони очолили національно визвольний рух, котрий набув всенародного масштабу.

Дехто з тих слухачів сам став кореспондентом української «Свободи» й творцем її нового обличчя вже від 1989 року. З іншого боку, не варто перебільшувати кількості слухачів української програми. Переважна більшість таки ловила «Свободу» російську. Ясно, що так званий український слухач російської «Свободи» не міг утверджуватись як українець, а навпаки. Анатоль Камінський очолював вже тепер дійсно українську службу «Радіо «Свобода» до кінця 1989 року. Відтоді її боротьбою за свого слухача керував новий директор — Богдан Нагайло».

Фактично усі тези Владислава Проненка підтверджує також і Богдан Горинь, колишній дисидент, політичний і громадський діяч, народний депутат України 1-го та 2-го скликань. Він у дописі «Ода Радіо Свобода і радіоприймачу ВЕФ» [4] зазначає: «Вплив «Радіо «Свобода» на людину часів радянського тоталітаризму спробую пояснити на такому прикладі. Для фізичного здоров'я в'язня, який перебував у затхлій камері зі штучним освітленням і закритим вікном, мало велике значення раз на добу, згідно з тюремними правилами, подихати свіжим повітрям у закритому дворику. Побачити небо, сонячне світло, вдихнути свіже повітря. Подібну короткочасну радість відчували небайдужі до долі України люди великого радянського концтабору, яким у задушливій політичній атмосфері бодай годину на добу вдавалося почути «Говорить «Радіо «Свобода»...

Під час розмови з друзями, аналізуючи зміст закордонних радіопередач, у яких ішла мова про Україну, мені часто приходили на думку слова Василя Симоненка: «Йде на світі люта битва за твоє життя, твоє буття». Василь Симоненко поетичною інтуїцією дуже точно схарактеризував роль України у світовому геополітичному просторі. Було тверде переконання, що без України не може існувати велика російська імперія. Розуміючи загрозу для світу велетенського монстра, Захід був зацікавлений ослабити його силу, порушити його моноліт. Тут співпали інтереси трьох складових: активної частини національно-свідомої інтелігенції в Україні, української діаспори, яка мріяла про вільну Україну, й українського відділу «Радіо «Свобода» і політики США. Ці тенденції з особливою силою проявилися у 80-х роках, коли відбулися радикальні структурні зміни у керівництві та діяльності «Радіо «Свобода».

На мій погляд, заслуговує найвищої вдячності України директор «Свободи» Джордж Бейлі, який, звільнивши байдужого чи ворожого до українських національних проблем керівника української служби «Радіо «Свобода» Миколу Геруса, на його місце серед великої низки кандидатур призначив досвідченого політика, авторитетного науковця, виваженого дипломата, серцем і розумом українського патріота Анатоля Камінського, завдяки якому «Свобода» стала українськім голосом, виявом внутрішніх прагнень народу до демократії і незалежності. Сталося це якраз у той час, коли в Україні та інших республіках загниваючої імперії під назвою СРСР зароджувався вирішальний етап національно-визвольних рухів.

З часу призначення Анатоля Камінського керівником українського відділу «Радіо «Свобода» національно-свідомі сили в Україні відчули лікоть побратимів, єдність дум і прагнень, власну потребу якнайтіснішого співробітництва. Без перебільшення можна сказати: «Радіо «Свобода» стало рупором ідей українського національно-визвольного руху. Без допомоги «Свободи» не було б можливості через мізерний тираж самвидаву донести до широких кіл громадськості думки борців за демократію, свободу і незалежність рідної країни...

Сподівання вибороти незалежність стали реальністю 24 серпня 1991 року: Україна проголосила незалежність. Вважаю, що велику допомогу і безпосередню участь у цій події належить «Радіо «Свобода» — спільному виразникові дум і прагнень української діаспори і материкової України. Протягнувши через залізну завісу один одному руки побратимства, ми спільно вибороли українську незалежну демократичну державу. Це — наша спільна перемога».

Ні — «час справжніх мислителів та борців» не минув

Дійсно, Анатоль Камінський — надзвичайно колоритна й чи не найбільш велична й знакова постать в українській політології нашого часу, незважаючи на деяку прагматичність його доробку. Він не романтик революції. Він не пророк. Але його деякі передбачення, ба що більше — пророцтва, — мають тверде наукове підґрунтя, без чого не обійтись жодній національній революції, яким би шляхом вона не йшла.

Йдучи за Камінським, можна безперечно стверджувати, що праця на відродження нашої нації, затруєної брутальною та повальною русифікацією, вимагає від українського суспільства поєднувати свій патріотичний ідеалізм з прагматизмом і реалізмом, з визначенням межі і різниці між ідеологією і політикою, між тактикою і стратегією на шляху здобуття національної держави. Я писав в одній із своїх попередніх праць про визвольну концепцію Анатоля Камінського, що «не раз доводилося чути, що час справжніх мислителів та борців минув ще у ХІХ сторіччі, а наші ХХ та ХХІ на цьому героїчному фоні здаються убогими. Подібні твердження є тенденційними і несправедливими по суті, якщо тільки не вимагати чогось неможливого й надзвичайного». Приклад з українською визвольною концепцією, життєвим шляхом й громадсько-політичною діяльністю Анатоля Григоровича Камінського, якому у травні 2015 року минає 90 років від дня народження, як на мене, вкотре спростовує попередню тезу.

«...Не треба сумніватись, — зазначає у одній із своїх статей [5] Анатоль Камінський, — що «пертурбаційний шлях» Путіна теж закінчиться його загибеллю, як це сталося з багатьма іншими природними агресорами... Сьогодні майже весь західний світ об'єднався проти путінської аґресії в Україні, даючи моральну, політичну, дипломатичну, економічну і, надіймося, в скорому часі й мілітарну підтримку. Але тут виникає очевидне запитання: що є остаточною метою західної політики супроти Путіна і російського імперіалізму і чи маємо сьогодні сучасних Клемансо й Черчиллів, готових, як мовиться, цілеспрямовано боротися до кінця, щоб усунути Путіна і будь-яку російську імперіалістичну загрозу взагалі...

Мирний план Заходу щодо розв'язки російсько-українського конфлікту, який спровокував і посилює Путін, виключає (принаймні дотепер) його насильне усунення, яким кінчає звичайно пертурбатор у схемі обох американських міжнародників. Тут маємо однак не лише мирні засоби і заходи тиску, але й мирну мету, а дехто навіть вже тепер турбується про те, щоб уможливити Путіну «зберегти обличчя», якщо його вдасться переконати чи примусити лише мирним тиском. Щоправда, дехто вважає і розраховує на те, що й мирними засобами можна осягнути те саме, для чого звичайно треба насильних засобів, як, наприклад, відсунення пертурбатора від влади.

А зараз все це вовтузиться у парадоксальній ситуації: Путін веде гібридну війну і рівночасно перетворив частину української території на полігон для випробування своєї модерної зброї; Україна борониться чим може і висуває свій мирний план, що за нього кожного дня платить людськими і матеріальними втратами, а Захід послідовно продовжує апелювати до Путіна, щоб він змінився й змінив свою агресивну політику.

Якщо ж йдеться про мирний план України, точніше української влади, а ще точніше самого Порошенка, то він уповні вписується у мирний план Заходу і є гарантом дотеперішньої підтримки з боку західних партнерів. Підтримки, яка для України є конечною навіть у тих обмежених дотеперішніх формах і вимірах унаслідок ситуації, до якої її довів режим Януковича...»

[1] Газета «Галичина», 26.11.09. www.galychyna.if.ua/publication/ukrainism/fenomen-prologu-v-kholodnii-viini/

[2] Central Intelligence Agency — Центральне розвідувальне управління (ЦРУ) США.

[3] Українська «Свобода» за Анатоля Камінського // «День», №141, 06.08.2005.

[4] www.radiosvoboda.org

* ЗП УГВР — Закордонне представництво Української головної визвольної ради.

Уважаемые читатели, PDF-версию статьи можно скачать здесь...

Забвение Апостолов

Вероятно, только прогнивший пол останавливает вандалов, не давая возможности выдрать...

Князь Ярема и его поганый клад

Секретные подземные ходы, потайные комнаты, а там — сокровища, сокровища,...

Король и его республика

10 октября исполнилось 27 лет со дня реабилитации Трофима Короля — одного из самых...

Крушение как символ

8 сентября исполняется 102 года со дня совершения первого в мире воздушного тарана и...

Комментарии 0
Войдите, чтобы оставить комментарий
Пока пусто
Блоги

Авторские колонки

Ошибка