Київ не можна було впізнати

№45(795) 11 — 17 ноября 2016 г. 09 Ноября 2016 5

До 75-річчя оборони та 73-ї річниці визволення Києва від німецько-фашистських загарбників

Вячеслав Олександрович ФЕРЛІОВСЬКИЙ, учасник визволення Києва, гвардії полковник у відставці

Коли почалась Велика Вітчизняна війна, мені було майже 16 років. Тоді я був учнем 12-ї Київської артспецшколи.

На початку липня 1941 р. ми з літніх таборів були відправлені в район Ірпеня—Ворзеля для спорудження оборонних укріплень: риття окопів, траншей, будівництва дотів, дзотів, протитанкових надовбів. Нам видали лопати, кирки, ломи, тачки. Іншої техніки не було. Працювали зі сходу до заходу сонця — натхненно, сумлінно, з невеликою перервою на обід, сподіваючись, що завдяки нашій невтомній праці та могутній Червоній армії німці Київ не візьмуть.

Нас розподілили по групах, в нашу ввійшли: Вадим Хохол, Станіслав Дубовський, Олег Шестун, Андрій Хмелівський та я. Ми були дружною, згуртованою командою. Разом працювали, їли, спали, ховалися у виритих траншеях під час нальотів німецької авіації, а після них ощупували один одного, вітаючи, що залишилися живими.

У кінці серпня нас перекинули на лівий берег Дніпра в район Семиполок для виконання тієї ж самої роботи. А у вересні, коли опинились в оточенні, за наказом начальника школи нас розпустили по домівках. 18 вересня 1941 р. наша п'ятірка була в Києві, який палав внаслідок бомбардувань, артобстрілу, вибухів. Деякі жителі, користуючись безвладдям, руйнували магазини, розкрадали їх та з радістю чекали «визволителів»-німців, які з'явилися в місті 19 вересня.

Крещатик в 1941 г

Проживши в окупованому Києві до грудня 1941-го, коли не стало що їсти, ми з матір'ю та сестрою переїхали до наших рідних: дядька Івана Устимовича Гнедюка та тітки Анастасії Петрівни на станцію Бровари. В січні 1942 р. я пішов працювати на лісопильний завод, а в квітні був прийнятий до складу молодіжної підпільної організації, створеної на цьому заводі майстром В. М. Лобко, до якої входили Іван Паламарчук, Борис Сікалін, Володимир Лобко, Тетяна Пінчук.

Ми сприяли бойовим діям партизанського з'єднання «За Батьківщину!», яке очолював Герой Радянського Союзу Іван Михайлович Бовкун. Через зв'язківців отримували зведення Радянського інформбюро, переписували в декількох екземплярах (а це робив саме я, бо мав каліграфічний почерк), розповсюджували їх в бараках, де жили робітники заводу та їх родини, стежили за рухом залізничних ешелонів з живою силою та військовою технікою, передаючи свої спостереження зв'язківцям з'єднання, брали разом з ними участь у пошкодженні та руйнуванні залізничної колії на дільниці Бровари — Дарниця. Виконували усю роботу вечорами, до 11—12 години та вночі, а після цього завжди співали пісню «Там, вдали за рекой, загорались огни».

18 вересня 1943 р. за дорученням В. М. Лобко я пішов на зустріч з партизанським зв'язківцем в село Літки. За півтора кілометри до села мене затримали два червоноармійця-розвідники та після короткої розмови доставили в штаб 161-ї стрілецької дивізії. Після того, як мене допитав офіцер контррозвідки «СМЕРШ» Кузнєцов, була розмова з помічником начальника штабу дивізії майором Калінченко. Дізнавшись, що я до війни вчився в Києві, він запропонував мені взяти участь у визволенні Києва як провідник, на що я дав згоду.

Північніше Києва на дерев'яних плотах ми переправилися на правий берег Дніпра під артилерійським вогнем німців, з повітря нас прикривали радянські винищувачі. Було дуже холодно, дув пронизливий північний вітер. Дніпро був червоного кольору від крові загиблих червоноармійців і командирів. До протилежного берега ми добралися благополучно.

Вранці 6 листопада 1943 р. я був на рідній київській землі. Київ не можна було впізнати — скрізь руїни, пожежі, дим, перелякані кияни — схудлі, напівголодні та втомлені. Але їх очі світилися радістю, на обличчях сяяли посмішки. Вони сердечно вітали воїнів-визволителів, обіймали, цілували нас, висловлювали щиру подяку, розповідали про свої страждання під час дворічної німецько-фашистської окупації, а ми віддавали їм скромний солдатський сухий пайок.

В обід у парку Шевченка відбувся мітинг, присвячений 26-й річниці Великого Жовтня та визволенню Києва. Тоді я вперше побачив видатних полководців XX століття Георгія Костянтиновича Жукова, Миколу Федоровича Ватутіна. А також членів Військової ради Крайнюкова та Хрущова.

Пізніше за участь в обороні столиці я був удостоєний медалі «За оборону Києва» та медалі, присвяченій 75-й річниці цієї події, а також почесних знаків і медалей на честь 55, 60, і 70 років з дня визволення Києва.

В кінці ж листопада 1943 р. Сталінським райвійськкоматом м. Києва я був призваний в Червону армію та після навчання у ШМАСі воював в 112-му та 26-му Гвардійському авіаційному бомбардувальному Брестсько-Берлінському полку АДД стрільцем-радистом до переможного закінчення війни 9 травня 1945 р. Нагороджений орденом «Слави» III ступеню, медалями: «За відвагу», «За взяття Кенігсбергу», «За взяття Берліну», «За перемогу над Німеччиною».

Користуючись нагодою, у зв'язку з 73-річчям визволення Києва вітаю учасників цієї історично-героїчної події, мешканців столиці, бажаю здоров'я, натхнення, благополуччя, всіляких гараздів. А 6 листопада ветерани не забувають випити фронтові 100 грамів, вшановуючи пам'ять загиблих та померлих.

Уважаемые читатели, PDF-версию статьи можно скачать здесь...

Роксолана, Роксолана, Роксоланочка

Есть у Рогатина еще одна гордость, которая в отличие от Роксоланы не исторический...

Слышал звон

Все идет к тому, что в Калуше, небольшом городке неподалеку от Ивано-Франковска,...

Забвение Апостолов

Вероятно, только прогнивший пол останавливает вандалов, не давая возможности выдрать...

Князь Ярема и его поганый клад

Секретные подземные ходы, потайные комнаты, а там — сокровища, сокровища,...

Король и его республика

10 октября исполнилось 27 лет со дня реабилитации Трофима Короля — одного из самых...

Крушение как символ

8 сентября исполняется 102 года со дня совершения первого в мире воздушного тарана и...

Комментарии 0
Войдите, чтобы оставить комментарий
Пока пусто
Блоги

Авторские колонки

Ошибка