Доля нерезидента

№22v(750) 12 — 18 июня 2015 г. 12 Июня 2015 1 5

Рисунок Игоря КОНДЕНКО
Рисунок Игоря КОНДЕНКО

Намагаючись всидіти на двох стільцях, не оголошуючи війну під час фактичної війни, українська влада готує собі величезну правову пастку: їй нічим буде виправдовувати в міжнародних судах массовану дискримінацію та порушення прав людини.

В Україні вийшли дуже цікаві юридичні труди «Практичний посібник з аргументації у справах щодо дискримінації» (упорядники: Сергій Заєць, Роман Мартиновський) та «Питання заборони та протидії дискримінації. Методичні рекомендації для юристів» (упорядник: Христова Ганна, к. ю. н., доц.). Видання було здійснено у рамках спільного проекту між Європейським Союзом та Радою Європи (знайти їх у pdf-форматі можна, наприклад, на сайті уповноваженого ВРУ з прав людини www.ombudsman.gov.ua).

Ми проводимо тут декілька прикладів (у скороченому та відредагованому вигляді) з наведених посібників, які розглядають випадки оскарження дій держави Україна у міжнародних судах — можливо, це допоможе тим, хто відчував на собі дискримінацію, але не зміг знайти справедливості у судах рідної країни.

Були податки — віддавайте і пенсію

Мабуть, найбільш гостро зараз стоїть в Україні проблема дискримінації за ознакою місця проживання: з нею так чи інакше стикаються втікачі або мешканці деяких районів Донбасу та Криму. Але і раніше наші права чомусь дуже відрізнялися в залежності від місця проживання.

Одним з найбільш показових випадків в рамках цієї проблеми може слугувати справа «Пічкур проти України», що розглядалася у Європейському суді з прав людини (ЄСПЛ).

Заявник скаржився на відмову національних органів сплачувати йому пенсію через те, що він виїхав на постійне місце проживання за кордон до Німеччини.

У 1996 році, відпрацювавши сорок років в Україні, він став пенсіонером і почав отримувати пенсію. У серпні 2000 року заявник виїхав до Німеччини. Перед своїм від'їздом він мав повідомити місцеве управління Пенсійного фонду України про те, що залишає країну для постійного проживання за кордоном, та отримати шість місячних пенсій наперед, із подальшим припиненням усіх пенсійних виплат протягом усього періоду його перебування за кордоном. Проте він цього не зробив. Отримувати пенсію від його імені була уповноважена його мати.

Суд зазначив, що заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. Суд також зазначив, що підвищення мобільності населення, зростання міжнародного співробітництва та інтеграції, а також розвиток банківського обслуговування та інформаційних технологій більше не виправдовують переважно технічних обмежень щодо осіб, які отримують соціальні виплати, проживаючи за кордоном, що могли вважатися розумними на початку 1950-х років. Таким чином, суд встановив порушення Україної деяких положень Европейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Слід зазаначити, що в цьому випадку ще до винесення рішення Європейським судом із зазначеного питання українською владою було внесено зміни до законодавства відповідно до стандартів Конвенції. Разом з тим, у переважній більшості випадків зміни у законодавство та практику вносяться в Україні вже після констатації судом порушення прийнятих за Конвенцією зобов'язань.

Юристи пояснють, що загалом не можна стверджувати, що вимоги про реєстрацію місця проживання абсолютно несумісні зі стандартами прав людини. Напевно, держава може вести облік громадян з метою бюджет- ного планування, правильного розподілу ресурсів тощо. Держава навіть може встановлювати відповідальність за недотримання вимог щодо реєстрації місця проживання. Але така відповідальність не може бути підставою для обмеження реалізації прав.

Втім, саме прямою дискримінацією можна вважати встановлення особливого режиму надання банківських послуг громадянам, які мають за реєстроване місце проживання на тимчасово окупованій території України — в АР Крим та м. Севастополі.

Наприклад, постанова Правління НБУ № 699 від 3 листопада 2014 року «Про застосування окремих норм валютного законодавства під час режиму тимчасової окупації на території вільної економічної зони «Крим» встановлює правила, за якими для цілей застосування нормативно-правових актів Національного банку України особа, місце перебування якої (зареєстрована/постійно проживає) на території вільної економічної зони «Крим» (далі — суб'єкт Криму), прирівнюється до нерезидента.

Надання статусу нерезидента призвело до того, що громадяни України, які мають зареєстроване місце проживання у Криму, були позбавлені можливості отримання цілої низки банківських послуг. Зокрема, статус нерезидента дозволяє відкривати банківський рахунок з особливим режимом, який обмежує отримання коштів від інших громадян та організацій. Статус нерезидента також унеможливлює легальну купівлю громадянами України з кримською реєстрацією іноземної валюти. Загалом таке регулювання обмежує можливості ведення підприємницької діяльності тощо.

Пізніше НБУ вніс до зазначеної постанови зміни, відповідно до яких передбачив, що фізична особа, яка є внутрішньо переміщеною особою (ВПО) та отримала передбачену законодавством України довідку, що засвідчує її проживання на материковій частині України, — резидент України. Для цілей ідентифікації ВПО місце її проживання на території України — адреса житла, зазначена в довідці.

Постанова КМУ від 4 березня 2015 р. № 79 «Деякі питання оформлення і видачі довідки про взяття на облік особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району проведення антитерористичної операції»встановлює обов'язкову перевірку фактичного місця проживання громадянина під час оформлення довідки про взяття на облік особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району проведення антитерористичної операції.

Проте Кабінет Міністрів України згаданою вище постановою передбачив, що отримання довідки має супроводжуватися перевіркою фактичного місця проживання громадянина представниками Державної міграційної служби із залученням працівників територіальних органів і підрозділів Міністерства внутрішніх справ, представників інших органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Внаслідок цього можна виокремити п'ять груп осіб, щодо яких встановлені обмеження діють по-різному (або взагалі не діють):

— громадяни України, які зареєстровані і постійно проживають у Криму, та не мають довідки ВПО: вони фактично позбавлені можливості користуватися банківськими послугами;

— громадяни України, місце проживання яких зареєстроване у Криму, але які залишили тимчасово окуповану територію після 16 березня 2014 року: такі особи мають можливість отримати довідку ВПО і, отже, відновити статус резидента на наступні 6 місяців;

— громадяни України, місце проживання яких зареєстроване у Криму, але які вже тривалий час проживають на материковій частині України, залишили тимчасово окуповану територію до 16 березня 2014 року: такі особи позбавлені можливості отримати довідку ВПО і, отже, взагалі не можуть відновити статус резидента на наступні 6 місяців;

— громадяни України, місце проживання яких зареєстроване у Криму, але які час від часу подорожують на материкову частину України без наміру залишити тимчасово окуповану територію (тобто не ВПО): вони позбавлені доступу до банківських послуг;

— громадяни України, місце проживання яких зареєстроване на материковій частині України, але які тривалий час проживають у Криму і не мають наміру залишати тимчасово окуповану територію.

Кількість таких громадян, які в суді довели, що вони без реєстрації місця проживання тривалий час проживали на території Криму, за різними джерелами становить понад 15 тис. чоловік (разом з м. Севастополем). Тобто кількість ВПО з Криму та м. Севастополя сумірна з кількістю осіб, які залишили тимчасово окуповану територію.

Очевидно, що вимога отримання довідки про взяття на облік особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України, — додаткова умова для дістання рівного доступу до банківських послуг. Отже, сама по собі така вимога вже ставить громадян у нерівне становище.

Але правила, за якими для отримання такої довідки також необхідно пройти перевірку фактичного місця проживання, роблять відмінність у ставленні ще істотнішою. Наприклад, будь-які інші громадяни України під час реєстрації місця проживання взагалі не зобов'язані проходити перевірку того, чи проживають вони фактично за зазначеною ними адресою.

Хоча за змістом постанови НБУ вона мала б поширюватися на громадян, які не тільки зареєстровані у Криму, але й тих, хто там фактично проживає, маючи реєстрацію в іншому регіоні України, останні можуть уникнути будь-яких незручностей, бо їх фактичне місце проживання неможливо проконтролювати. І навпаки, громадяни, які, маючи кримську реєстрацію, виїхали на материкову частину України ще до початку окупації і тривалий час проживають тут, не можуть отримати довідку про взяття на облік особи, яка пере- міщується з тимчасово окупованої території України. А отже, вони взагалі позбавлені можливості уникнути негативних наслідків.

В аспекті соціальних виплат такі дії з боку влади можуть бути цілком виправдані, якщо вони мають на меті контроль за законністю їх отримання та запобігання зловживанню цим правом.

Варто звернути увагу на такі норми вітчизнаного законодавства.

Відповідно до статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та рівні перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками (...) місця проживання (...) або іншими ознаками.

Стаття 2 Закону України «Про свободу пересування та віль- ний вибір місця проживання в Україні» передбачає, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Згідно зі статтею 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», місце проживання — житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає постійно або тимчасово. Відповідно до статті 29 ЦК України місце проживання фізичної особи — житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

Частина шоста статті 29 ЦК України дозволяє фізичній особі мати кілька місць проживання.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», тимчасово окупована територія України — невіддільна частина території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України.

Згідно зі статтею 3 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» для цілей цього Закону тимчасово окупованою територією визначається територія Автономної Республіки Крим та міста Севастополя.

Стаття 18 цього Закону гарантує громадянам України дотримання у повному обсязі їхніх прав і свобод, передбачених Конституцією України, у тому числі соціальних, трудових, виборчих прав та права на освіту, після залишення ними тимчасово окупованої території.

Чи пригноблюють літери?

В Європейському суді з прав людини розглядалася і цікава справа «Булгаков проти України», яка стосувалася «дискримінаційної» транслітерації імен.

Заявник оскаржував написання у паспорті його імені «Дмитрий Владимирович» українською мовою як «Дмитро Володимирович». ЄСПЛ не знайшов у цій справі ознак дискримінації, бо таке написання імені відповідало усталеній практиці використання схожих імен в українській та російській мовах, а також ніяким чином не було пов'язане з етнічним походженням заявника.

Суд також зазначив, що заявник не був позбавлений можливості вимагати іншого написання його імені українською мовою або змінити ім'я через процедуру зміни імені.

Пожежі за расовою ознакою

Проблема розслідування расового мотиву при вчиненні вбивства стало предметом розгляду ЄСПЛ у справі «Федорченко та Лозенко проти України».

28 жовтня 2001 року будинок, в якому проживав заявник, Федорченко Ю. І., з родиною, які є особами ромської національності, було підпалено.

Внаслідок підпалу постраждало шестеро родичів заявника, четверо з яких померли, в тому числі малолітні діти. Як стверджував заявник, підпал було здійснено майором міліції І. та двома іншими особами.

Крім того, заявник стверджував, що майор міліції І. неодноразово вимагав у нього та членів його родини хабарі та погрожував підпалити будинок, оскільки вважав, що родина заявника здійснює торгівлю наркотичними засобами.

За фактами вбивства та підпалу прокуратурою Кременчуцького району Полтавської області та прокуратурою Полтавської області було порушено кримінальні справи. У зв'язку із твердженнями заявника про причетність майора міліції І. до вказаних подій УМВС України в Полтавській області було проведено службову перевірку, результати якої не підтвердили ці доводи. 14 листопада 2001 року у вчиненні умисного вбивства та умисного знищення чужого майна шляхом підпалу було пред'явлено обвинувачення пану Н. Крім того, було порушено кримінальні справи проти щонайменше шести осіб у зв'язку з трьома епізодами підпалу, що мали місце 28 жовтня 2001 року. У квітні 2002 року матеріали кримінальної справи щодо шести осіб були виділені в окреме провадження у зв'язку з розшуком цих осіб і в подальшому зупинені.

11 грудня 2002 року апеляційний суд Полтавської області повернув кримінальну справу щодо пана Н. до прокуратури Полтавської області на додаткове розслідування у зв'язку з численними недоліками досудового слідства, вказавши, які процесуальні дії мають бути вчинені, зокрема для встановлення причетності майора міліції І. до подій.

У цій ухвалі також зазначалось, що певна особа планувала знищити три будинки, в яких проживали сім'ї ромської національності, шляхом підпалу. Як стверджували заявники, під час судового засідання один з обвинувачених виголошував расистські висловлювання.

16 червня 2003 року прокуратура м. Кременчука відмовила в порушенні кримінальної справи щодо майора міліції І., зазначивши, без жодної деталізації, що в результаті проведеної додаткової перевірки було встановлено, що майор міліції І. не був причетний до підпалу будинку заявника. 22 червня 2005 року кримінальну справу щодо пана Н. було закрито у зв'язку з його смертю. 4 грудня 2008 року прокуратура Кременчуцького району скасувала постанову про зупинення провадження у справі щодо шести осіб у зв'язку з їх розшуком. На час постановлення рішення Європейського суду з прав людини інформація про подальше провадження у цій справі була відсутня.

До Європейського суду заявники скаржились за ст. 2 Европейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. — на те, що їхні родичі загинули внаслідок підпалу будинку, який мав місце за безпосередньої причетності майора міліції І., та що державними органами не було проведено ретельного та ефективного розслідування щодо цього; за ст. 14 у поєднанні зі ст. 2 Конвенції в її процесуальному аспекті — на расистські мотиви вчиненого злочину. Заявники також скаржились за іншими статтями Конвенції.

Зрештою в цій справі ЄСПЛ погодився з тим, що «з огляду на поширену дискримінацію ромів в Україні, цілком може бути, що рішення спалити будинки тих, хто, як стверджувалося, був торгівцем наркотиками, на додаток до цього посилювалося національною ворожнечею, а отже, це питання потребувало перевірки». Нерозслідування можливого причинно- аслідкового зв'язку між стверджуваним расистським ставленням і нападом на родичів заявників було визнане порушенням статті 14 у поєднанні з процесуальним аспектом статті 2 Конвенції.

Державі необхідно було надати докази того, що розслідування можливого причинно-наслідкового зв'язку між стверджуваним расистським ставленням і нападом на родичів заявників було проведене ефективним чином. Європейський суд виходив з того, що під час розслідування насильницьких злочинів державні органи мають додатковий обов'язок вжити всіх розумних заходів для того, щоб викрити расистський мотив і встановити, чи відігравали будь-яку роль у події національні ворожнеча або упередження. Його невиконання та однакове ставлення до випадків насильства та жорстокості, що мають расистське підґрунтя, і до подібних випадків без такого підґрунтя означає потурання специфічному характерові вчинків, які є особливо руйнівними для основоположних прав.

Неспроможність провести розмежування між способами розв'язання ситуацій, що суттєво відрізняються одна від одної, може становити поводження, несумісне з вимогами статті 14 Конвенції.

Уважаемые читатели, PDF-версию статьи можно скачать здесь...

Полонина в огне

С начала 2016 г. в Ивано-Франковской области возникло шесть чрезвычайных ситуаций...

Стратегические издержки пыток: как Америка...

Страх способен подвигнуть политиков к готовности задействовать порой даже самые...

Швейцарская тюрьма установит защиту от дронов

Тюрьма швейцарского города Ленцбург (кантон Аргау) намерена потратить 200 000 франков на...

Прощай, забой! Гуд бай, мореходка!

Проблема не профессии, а в том, обеспечит ли государство свежевыпущенных специалистов...

Комментарии 1
Войдите, чтобы оставить комментарий
pgrm

ЕСПЧ это все здорово. Но что имеем в сухом остатке? Выполнила ли Украина хоть одно подобное решение или эти решения имеют форму простой рекомендации?

- 2 +
Блоги

Авторские колонки

Ошибка