Остап Дроздов: «Патріотизм дуже часто є бездумною річчю»

№15-16(736) 21—27 августа 2015 г. 20 Августа 2015 8 2.4

Остап Дроздов: «Патріотизм дуже часто є бездумною річчю»

Остап Дроздов — политический журналист, медиадиректор канала ZIK на днях дал интервью канадскому телевидению. Предлагаем вниманию читателей сокращенную версию этого интервью.

— Ми продовжуємо знайомити вас з українцями, які, на нашу думку, по-особливому пишуть сторінку історії сучасної України. Сьогодні моїм співрозмовником є людина, якою одні відверто захоплюються, інших він відверто дратує. Проте байдужим не залишається ніхто.

Знайомтеся: Остап ДРОЗДОВ — медіадиректор холдингу ZIK, політичний журналіст, автор та ведучий програми «Прямим текстом» та Drozdov на однойменному каналі.

— Вітаю. Гарно мене представили, мені сподобалося.

— Пропоную сьогодні поговорити про вас як про особистість, як про журналіста, як про українця. Найперше хочу запитати: чи вважаєте ви себе патріотом, і яке ваше особисте бачення поняття «патріотизм»?

— Це з найважчого питання ви розпочали, бо я зараз боюся не вгодити тим людям, які дуже традиційно, дуже безвідповідально підходять до поняття «патріотизм». Мені близьке визначення патріотизму Семюеля Джонсона, який сказав, що «патріотизм — це є останній притулок негідника»... Він мав на увазі, що коли людина не має більше нічого запропонувати ціннісного, крім бла-бла-бла і крім надування щік (а за цим іде, як правило, або лицемірство, або подвійні стандарти), то тоді всі стають великими патріотами. I коли людина не має чим крити претензії до себе, вона виставляє такий щит у виді алібі, мовляв, оце я патріот, я показний патріот, у мене дуже широка, широка отака вишиванка, ось така, і начеб це відбиває будь-які претензії.

Я вважаю, що треба розділяти політичний патріотизм чи патріотизм політика, тобто публічний... Це лицемірний патріотизм, коли найбільші негідники носять найширші вишиванки. Я це бачу кожний день у своїй країні. I розділяти його з тим глибинним патріотизмом, який для мене є дуже сильною мотиваційною річчю у кожної людини, яка... не показує свій патріотизм як алібі для своїх дуже непатріотичних і навіть темних діл.

I оцей патріотизм — глибинний, справжній, який зародився саме в останні роки в українському суспільстві, я би дуже не хотів його плутати з тим показним, показушним і дуже лицемірним патріотизмом політиків.

Тому якщо ви запитаєте, чи я є патріот... Якби ви запитали це француза, і він би відповів, що так, я патріот, то цей француз був би членом якоїсь радикальної, праворадикальної, ультранаціоналістичної політичної сили, тому що в Європі і в світі патріоти — це, як правило, є найбільш нетерпимі люди. У нас більш слов'янське розуміння цього поняття, і воно мені направді більш близьке.

...Патріотизм — це є мовчазна справа, це є можливість і бажання свою країну любити не тому, що це викликає аплодисменти ззовні, а тому, що ти інакше не можеш. I тут усе ж таки я бачу проблему: у нас як би є великий спалах патріотизму низового, і велика патріотична така піна, яку я відкрито зневажаю. I під лозунгами патріотів і до влади на різних рівнях, і в парламент поприходили люди, на яких немає, знаєте, навіть де проби ставити. От проти такого патріотизму я протестую, я його не визнаю.

В якійсь мірі я патріот, але не в розумінні ось такому, знаєте, що я кинуся на амбразуру заради якоїсь високої ідеї. Це не є мій шлях.

Я вважаю, що патріотизм часто є бездумною річчю, і патріотизм дуже часто перетворений політиками у крайню степінь самодурства, коли ти готовий померти за Україну, замість того щоб жити в ній, замість того щоб жити для неї. I коли оце навиворіт розуміння патріотизму, що ти мусиш здевальвувати самого себе і обнулити себе як особистість во ім'я колективного «ми», во ім'я чогось високого і дуже красивого насправді, це не є моє трактування патріотизму.

Мій патріотизм є дуже тихий, непомітний, і він полягає якраз у намаганні не подобатися. Тому що подобатися — це завжди легкий шлях, і шлях до маси, шлях до визнання загального, він, як правило, дуже простий — треба бути максимально таким, як усі, треба говорити те, що від тебе хочуть чути, а не те, що мусять чути, треба просто догоджати. I для того ума багато не треба. Це не є мій шлях.

Мій шлях навпаки — апелювати до тих почуттів, які змушують трошки ширше дивитись на світ, змушують не любити цю країну, а робити її кращою, які змушують не замовчувати ті проблеми, які у нас є, змушують їх вирішувати, а не просто заговорювати. От у цьому, можливо, моє приватне трактування патріотизму, яке я реалізовую впродовж свого такого свідомого життя...

Не хочу нікого образити тим, що кажу, проте об'єктивно. I дивишся це по виборах — ...розумних людей, мислячих, які розширюють рамки світогляду, світосприйняття, їх, як правило, менше. Мені подобаються вислови моєї колеги, шеф-редактора газети «День», вона колись була в програмі у нас. Вона сказала, що «власне той креативний клас, який творить нові смисли, нові сенси, він є маленьким відсотком у загальній кількості. Але з того маленького відсотка народжується той великий хребет, на який наростає пізніше вже все суспільне м'ясо, грубо кажучи».

Тобто оцей маленький процент продукує ті цінності, які пізніше стають загальноприйнятними. I без орієнтації на мислячих, креативних людей, які апріорі завжди меншістю в суспільстві, суспільство буде приречене на російський зразок — коли оцей табун, «оголтєлоє стадо баранов», яке, мені здається, перебуває в якомусь викривленому царстві, — оцей російський сценарій такого стадного мислення, де всі за всіх, усі за одного, всі за наших — і це абсолютно якісь неадекватні масштаби набуває. Я такого сценарію завжди дуже боюся.

I в тому плані мене тішить, що Україна є антитезою до Росії. I в Росії є, звичайно, диктатура слова «ми». Там «ми» — є вінцем усього, а Україна — це є все-таки країна великої кількості «я». I мені це найбільше близьке...

Я до критики ставлюся дуже вдячно. Просто дуже часто бачу, що за критикою не ховається нічого конструктивного взагалі. Особливо є така наша вада — ми любимо огульно критикувати, не представляючи собою рівно нічого, будучи зеро. I найбільша критика здебільшого лунає від людей, які, власне, є адептами оцієї концепції «ми», де вони хочуть, щоб усі йшли в один ряд. Це є рудимент совкової свідомості, совкового світогляду, де людина дуже комфортно почуває себе як частинка чогось великого. I, звичайно, з позиції таких людей, кожен, хто буде йти проти мейнстриму... буде піддаватися критиці. Але це абсолютно нормально, і було би гірше, якби цього не було.

Тому цю критику я сприймаю завжди як неодмінний атрибут української демократії, плюралізму думок. I за цей плюралізм, до речі, багато хто й постраждав на Майдані — саме за те, аби в цій країні кожен був почутий і кожна думка мала право на існування. Тому що ми є плюралістично європейська країна, де немає позиції, що всі мають от так от іти і мислити тільки отак, і аплодувати, чи, наприклад, когось нещадно критикувати тільки тому, що ми є ми...

— Ви автор і ведучий двох програм на телеканалі ZIK — «Прямим текстом» і однойменної вашому прізвищу Drozdov. Яка місія була у них при задумі, і чи вона зараз виконується? I чому саме такий формат?

— Почну з «Прямим текстом». Програма існує вже восьмий рік, тобто вона була заснована мною ще до того, як ZIK був ZIKом. Знаєте, яка основна функція була при задумі програми? Це, власне, запропонувати нетипову журналістику, — дивлячись на все те, з яким тріском ...ми виборсувалися з... епохи мовчазного, задушливого алілуйного служіння владі (це був 2007 рік — «помаранчевий» період відлиги, як я це називаю). I тоді з'явилася думка, що все-таки і глядач, і я як журналіст дозріли до того, що це буде суб'єктивна журналістика.

Мене зараз називають «піонером суб'єктивної журналістики». Так і є. Тобто я був одним із тих перших людей, які запропонували, скажімо так, суб'єктивну журналістику.

Я не визнаю об'єктивності апріорі взагалі. Як на моє переконання, об'єктивності не існує в принципі... Насправді люди реагують на конкретні умовиводи, на конкретні коментарі, на суб'єктивно заражені, на емоційні речі. I в такий спосіб іде взаємообмін інформацією.

I це моя концепція, тобто я є прихильником суб'єктивної журналістики, де основною цінністю є думка людини, навіть якщо вона помиляється. I оця позиція, як на мене, є визначальною в усьому тому, що я роблю.

Читайте также: Сергей КИЧИГИН «Избранные для демократии»

Тому програма «Прямим текстом» — як дискусійний майданчик для всіх, для різних думок... У нас дуже часто журналіста в кадрі розцінюють як надавача слова, як модератора сухого, який просто по черзі включає мікрофони і так плюс-мінус рівновіддалено від усіх себе поводить. Мене така журналістика ніколи не цікавила, мене цим не підкупиш. Цікаво, аби журналіст був безпосереднім учасником бесіди...

— Висловлював свою суб'єктивну думку...

— Моя концепція суб'єктивної журналістики, як і в усьому світі, полягає в тому, що власне людина як носій думки є основним фігурантом ефіру — не інформація, не намагання збалансувати її...

Вважаю, що коли людина щира навіть у своїй помилці, надривна, тут не обдуриш глядача, він завжди побачить who is who. Це моя концепція. Тому програма Drozdov, яка з'явилася зараз у київській студії, — авторська, побудована на щирій розмові з гостем. Де не буде зачитувань запитань з листочка: коли людина, яка сідає в це крісло, просто є собою, — в цьому є основна цінність. Принаймні я намагаюся це робити, а виходить чи не виходить — то вже не мені судити...

— А чи відслідковували ви рейтинг себе як ведучого цих програм від їх початку? Тобто як тільки вони пішли в ефір і станом на сьогодні.

— Я цифри не називатиму, бо це некоректно відносно колег. Але телеканал ZIK є лідером, безумовним лідером по Західній Україні, і мої програми в тому числі. Тут я можу себе потішити, що ми робимо все правильно, і ми викликаємо до себе цікавість саме через те позиціонування, про яке я сказав... Ми маємо певний фільтр, і маємо певний стандарт поведінки журналіста, який може помилятися в ефірі, але робить це щиро. А щирість за гроші не продаси і не купиш — вона або є, або не є. I невимушеність, демократичність, намагання бути собою — це є дуже велика розкіш.

I величезну порцію нерозуміння від колег з центральних телеканалів я отримую і наш телеканал, тому що там усі звикли — все гламурненько, всі упаковані в дорогі піджаки від «Бріоні»... і всі гламурно сидять на фотелях, які коштують по мільйону євро. Це не наш шлях — це є красиво, але це є нечесно. Краще бути чесним, невимушеним і ближчим до людей, і тоді це воздасться сторицею. I як показує досвід телеканалу ZIK, так і є, на щастя...

Телеканал ZIK є телеканалом журналістських розслідувань... Він неугодний для кожної влади, і це його основний капітал насправді. Хочу вам сказати одну парадоксальну річ. Коли телеканал ZIK робив нищівні і нещадні розслідування в епоху Януковича, це було легше робити. По-перше, тому що режим Януковича махнув рукою на Західну Україну, сказав: «Боже, там якийсь ненормальний, нарваний ZIK, хай там показують, що показують, нам усе одно Західна Україна нецікава, це не наш регіон, у нас базовий регіон це є Східна Україна, ми туди не будемо пхатися, нехай там гавкають, і оце буде така декорація демократичності... I ми тоді скажемо, що у нас же є свобода слова».

Тому реально ККД цих розслідувань був дуже низький з точки зору влади, бо ти ні на що не міг уплинути, це ж залізобетонні якісь бульдоги. Але це було те, що стало підготовкою до Революції гідності, коли це все накопичувалося, і ми працювали на народ. I це було легше робити, тому що сюди ніхто не пхався у силу дрімучості режиму Януковича.

I ви знаєте — парадоксально, але після Революції гідності прийшли на місце бульдогів розкормлені носороги й слони, і всякі бізони рогаті, які, прикриваючись Революцією гідності й Небесною сотнею, почали робити такі речі, які просто в голову не вкладаються і волосся дибки стає. I коли ти починаєш підіймати дуже незручні теми для власть імущих отої нової красивої післяреволюційної влади, то вони реагують погано. У нас уже є проблема з колишнім заступником міністра внутрішніх справ. Ми намагалися зробити розслідування, так на нашу знімальну групу напали, розбили камеру, зараз іде кримінальне провадження в Київській області. I це досі на гальмах. Це при свободі слова, це після революції все...

Будь-яка критика влади розцінюється дуже погано владою. Нам по багатьох моментах закривають наші медійні можливості через те, що, виявляється, ми тут щось трохи булькаємо. Це ж вони хотіли після Революції гідності опинитися в країні, де все хорошо, де вони можуть і далі, прикриваючись Небесною сотнею, опановувати схеми, всякі тендери цікаві проводити для своїх фірм, сидіти при державному бюджеті на кориті державному й далі все по схемах Януковича робити, а тут ще якісь журналісти будуть гавкати...

Я не перебільшую... Після Революції гідності журналістам-викривальникам стало гірше — вони мають прямі небезпеки, чого не було раніше. Це, можливо, не всі зрозуміють, але це так, я говорю абсолютно з відповідальністю за свої слова. Тому я до того, що показний патріотизм дуже часто розцінюється політиками як щит, який має їх захищати від розслідувань, вони дуже важко, виявляється, реагують (наші великі патріоти) на правду про себе. I це великий виклик перед журналістикою — вона мусить вистояти. I в даному випадку це справа принципу, справа честі. I цей хрест, я вже сумно скажу, ми несемо, і ми його будемо нести.

I кожній владі будемо нагадувати, що вона є ніхто у цій країні. Тому що, нагадую, тут не сталося чогось такого схожого на вибори, коли просто помінялася влада. Тут не було плавного переходу від режиму до режиму, тут тисячі людей загинули фізично за те, аби країна стала іншою. I коли ми бачимо, що країна стала іншою, а влада — ні, то, звичайно, це є великий виклик перед журналістикою на це реагувати, і навіть йдучи під певний град, скажімо так, опору, ми мусимо це робити й будемо це робити...

Я не є песиміст... Але я з тих людей, які не хочуть, щоби піддрімувало суспільство, тому що після кожної революції — а Революція гідності була кульмінаційною точкою 24 років існування України... — завжди природно йде відкат, іде момент заспокоєння, момент втоми. I от у цей момент кожна влада, всякі Арсенії Петровичі, Петри Олексійовичі, всякі Гройсмани, спікери, всякі ті, які налетіли як круки на розтерзане тіло, от вони користуються моментом відкату.

Для них момент відкату, коли суспільство заспокоюється, коли втрачає свою увагу, — це ідеальний момент для того, щоб їхні статки множилися в два рази за рік, як це ми бачимо з нашим президентом, щоб у них усе було нормально. От якраз цей момент нам не треба проґавити. I в даному випадку все-таки я вважаю, що має бути до певної міри якась місія у тих людей гавкаючих, щоби просто не позасинали всі нарешті.

— I ви себе так і позиціонуєте?

— Я себе так і позиціоную... Я дуже не хочу, аби всі позасинали, аби всі просто погодилися на те, що нічого не помінялося. Тому що дивимося, пройшло півтора року після тих страшних подій... Неможливо уявити, що в третьому тисячолітті щось схоже могло би бути, коли в центрі Європи відстрілювали дванадцятим калібром людей беззбройних!.. Це було у нас, і це не було давно...

Зараз суспільство підходить до певного Рубікону усвідомлення: а заради чого? От заради чого чоловік, якого я знаю, який був викладачем, йому навіть не було тридцяти років, пішов із життя — йому снайпер вистрілив у голову, а ця людина мала на собі курточку якусь там, і він не був озброєний? От заради чого ця конкретна людина загинула?

Заради європейської перспективи, заради того, щоби ця країна, в якій він уже не живе, мала шанс стати іншою. I у суспільства виникає питання: а заради чого це все діло, якщо нічого не помінялося засадничо? Ті люди, які вчора стояли на Майдані, пішли в кабінети й опанували всю систему збору данини, яка три роки вибудовувалася режимом Януковича. От заради чого це все? Це не є риторичні питання...

Я вважаю, цей момент не можна проґавити, бо тут багато що вже згаяно... Мені прикро це казати, але людина, яка вчора стояла на Майдані, сьогодні здає гроші волонтерам, завтра вона легенько йде й вирішує свої питання за хабар... Це ж та сама людина! I це також проблема, і про це комусь треба говорити.

Звичайно, це неприємно... це гавкання потрібно для того, аби люди до себе ставили більші вимоги, тому що вимога Майдану була не до політиків, а до себе — ми самим собі сказали, що ми стали інші. Так треба ставати іншими кожен день, а не тільки раз у чотири роки...

Від заокеанських я почув, що Україна — це така країна, яка ніколи не втрачає шанс втратити шанс. I країна втрачених шансів — це моя країна. Я говорю це з болем. Тобто у нас усі шанси, які нам даруються історією, даруються нам Всевишнім, як правило, чомусь... не конвертуються в кращу якість життя. I це стосується того страшного, що ми пережили в 2014 році також. Ми втратили швидкий шанс на швидкі зміни. I це треба визнати, це не песимізм, не оптимізм, це просто констатація факту, і відповідно від цього треба відштовхуватися...

Я вважаю, що, на жаль, можна зробити десять революцій, можна десять Небесних сотень послати на небо, можна робити неймовірні здвиги героїзму, але це ніколи ні до чого не призведе, якщо самі люди не захочуть по-іншому жити, а не вимагатимуть у політиків стати іншими. З якої радості політик має мінятися, якщо суспільство засадничо живе, як і жило 24 роки? Ну, це ж вічне питання.

Тому все-таки Україна майбутнього для мене — це дуже великий знак питання. I зараз це період, що ми платимо, на жаль, дуже високу ціну за відсутність державотворення усі ці 24 роки. Ми не будували державу, я це мушу по-капітулістськи, але визнати. Ми не будували державу, державу будували олігархи під себе, державу будували міністри, чиновники та інші, хто, крім корита, ну не вміють, як жити... Люди там не були присутні взагалі...

I всі втрати території, які зараз Україна переживає, — це дуже позитивний процес. Нехай не ображаються на мене українські патріоти, але втрата Криму — прекрасна подія. Ми нарешті позбулися дебільної п'ятої колони з недобитими руськими бабками, які голосували за Путіна, й вони хочуть Путіна. I якби вони голосували в Україні, то тільки за Партію регіонів, за відморожених комуністів. Нарешті у нас нема двох мільйонів повних неадекватів, які завжди будуть псувати, які завжди будуть п'ятою колоною, які завжди будуть тягнути цю країну на дно. От я це так сприймаю... I насправді Україна погодилася на втрату Криму. Так, це анексія. Ну і слава богу. Для мене це прекрасна подія.

З Донбасом ситуація гірша, тому що це континентальна Україна. Але ми також бачимо, що від України мимоволі відпадають ті регіони, які просто не прижилися в процесі державотворення. Донбас завжди був проросійським регіоном, і скільки він буде у складі України, це завжди буде «вата». Це буде «вата» через п'ять років, через десять років. Якщо їм вимкнути всі російські телеканали, включити їм український пропагандистський рупор, все одно це буде «вата», тому що на ментальному рівні закладена азіатська патерналістська модель поведінки. I це не витравиш нічим, має сто років пройти, а ні в мене, ні у вас їх немає.

Я до того, що коли Україна щось втрачає, треба розцінювати це як шанс, що Україна позбувається тих баластів, тих проблемних точок, тих гнояків, тої гангрени, яка не давала 24 роки будувати Україну в Україні. От я це так сприймаю, мене за це можна не любити й критикувати, але я принаймні щирий...

Україна, яка дасть можливість кожному громадянину визначитися, з ким він у цій війні, це буде дуже успішна. I ми силоміць не маємо права заганяти в Українську державу тих, хто її зневажає... Це є здорова логіка самодостатньої людини.

Тобто я би до всіх тих речей, які зараз розгризають Україну, ставився як до позитиву, як до можливості вийти здоровшими. I тут питання: чи ми будемо далі заражати свою кров усяким інфікованим вірусом, який буде йти з тих регіонів, чи ми нарешті отримали шанс зберегти свою кров чистою? Це для мене важке питання...

Кожен громадянин України має для себе визначитися, що він повинен будувати цю країну тільки з тими, хто хоче цю країну будувати. Хто не хоче — нам не по дорозі. А тут уже треба шукати різні політичні, дипломатичні варіанти виходу з цієї ситуації.

Оце моя Україна майбутнього, і я хочу, щоб у цьому майбутньому брали участь тільки ті, хто на це заслуговує, для кого Україна на молекулярному рівні є чимось рідним... Хто цього не розуміє — до побачення...

Вічне очікування від когось почути, як зробити, — це наша релігія. Ми хочемо, щоб хтось нам сказав, як зробити, і все зробимо. Зараз до нас привезли вагон грузинів, усі балдіють... А мені плакати хочеться від цього всього. Це ж як треба не поважати інтелектуальний ресурс свого народу, щоби на всі пости як не з Америки виписувати, то... А грузини — це лузери, це невдахи, які програли свою країну. Чого ми можемо у них навчитися!

...Пропозиції «як» — повинні давати політики на виборах, і інструментарій повинен бути озвучений ними. I люди тоді повинні підтримувати тих, за ким вони ідуть.

— Але ця схема не працює роками...

— Мушу визнати, що вибори як процедура — це є абсолютно програшний варіант. Через вибори жодну ситуацію, жодну владу в Україні поміняти неможливо. Україна — це є країна тільки революцій.

Я помітив, у міжвиборчий період люди досягають великих вершин: напрацьовуються громадянське суспільство, громадське середовище, громадські сектори, експертне середовище, активність, порядок денний. Пізніше приходять вибори — і ці власть імущі роблять їх за таким законом, де все те, що напрацьоване, не може потрапити в парламент... I у нас у принципі для громадсько активної, неполітичної людини, яка не хоче «лягати» в партійну труну з печаткою, немає жодних шансів потрапити в парламент.

Тому на виборах дуже часто Україна втрачає все те, що вона напрацьовує в міжвиборчий період. Це ще одна карма. Це неможливо змінити, тому що конструкція держави, конструкція всього законодавства, яке стосується основоположних речей, зокрема виборів, апріорі запрограмована таким чином, що народ програє в цій процедурі. Завжди виграє політик. Кожні вибори це показують... Кожні вибори — це є перепис розумного населення. I кожні вибори показують, що з цим у нас проблема величезна...

Те, за кого люди голосують, це треба бути сліпим, дурним, глухим бараном, щоби проголосувати за тих, за кого голосують. Знаючи про тих людей все... Людям як позасліпляло.

Я не вірю в виборця, не вірю в розумного виборця, я про це писав, і я каюся, так. Але я й не вірю в те, що народ може бути мудрим як такий. От не вірю я в мудрість народу. Народ завжди буде обирати гірших від себе, аби пізніше цього гіршого хаяти, аби казати, от які вони всі погані, а ми, народ, який хороший.

Це якась викривлена форма заздрості, коли виборець не може і не хоче проголосувати за кращого від себе. Ну чому ми так заздримо успішним людям і за них не голосуємо? Кожні вибори це показують... Вважаю, що, на жаль, вибори, які будуть, також будуть повною поразкою народу.

Дивлюся на рейтинги — як може президент очолювати рейтинг у країні? Президент, який пообіцяв закінчити АТО за лічені години, який пообіцяв кожному бійцю АТО тисячу гривень в день, який пообіцяв застрахувати кожного бійця АТО на мільйон гривень, який пообіцяв по Євросоюзу безвізовий режим з 2015 р. (вже півроку пройшло — нуль на масу), який пообіцяв продати свій бізнес, який пообіцяв стільки і нічого не виконав, — він може очолювати рейтинг? Sorry, це питання не до нього, це питання до суспільства. Хочете таке? — майте.

Як може друге місце в рейтингах мати Юлія Тимошенко? Ну, люди, ви що!.. Ви забули епоху Лазаренка, забули газові угоди з Путіним?..

Українці можуть програти навіть те, що вони зараз мають. Оце моє застереження. Думаю, що більше я не можу сказати наразі. На жаль...

Програму вела Оксана ЛУПИНIС

 

Уважаемые читатели, PDF-версию статьи можно скачать здесь...

Комментарии 8
Войдите, чтобы оставить комментарий
Neol

Мені концепція цього кліпу сподобалася.
https://www.youtube.com/watch?v=azjuaguXt28

- 0 +
Юрий Макаров
03 Сентября 2015, Юрий Макаров

Стаття сподобалась, особливо роздуми про дутий вишиваночний патрiотизм.

- -1 +
Евгений Лукьянов
25 Августа 2015, Евгений Лукьянов

Может быть проще Украине избавиться от таких вот Дроздовых?

- 5 +
Дед

Остап Дроздов сетует: «Я не вірю в виборця ...». Не в виборцях дело, если хунта пришла во власть, наплевав на конституцию. Кто из захвативших власть, в этой ситуации, вообще интересуется мнением виборця? Что, Остап Дроздов не понимает, почему Тимошенко на втором месте в рейтинге, после Порошенко? Ха-ха-ха!!! Грош цена Остапу Дроздову как политическому журналисту и медиадиректору канала ZIK, если он не понимает элементарного. Если он не понимает, почему Порошенко наградил главу вновь назначенного избиркома, после того как стал президентом. Простые виборці, как раз проголосовали против Тимошенко за Януковича в 2010 году, когда выборы были честными. Кстати, Симоненко чуть не хватило, чтобы оказаться во втором туре. Где сегодня Симоненко, несмотря что рейтинг КПУ высок как никогда? Кого благодарить за это если не хунту, которую теперь отодрать от власти можно только методом, которым они пришли во власть.

- 11 +
Вероника
23 Августа 2015, Вероника

И после всех этих рассуждений они хотят, чтобы Донбасс остался в Украине? После таких плевков и оскорблений? НИКОГДА!!!!! Дроздов (но не пан)! Носитесь со своими флагами, боритесь за европейские ценности и чистую украинскую кровь, но вы никогда не станете настоящими патриотами, вы так и останетесь субъективными местечковыми националистами. Аплодирую вам за искреннее признание, что ваш патриотизм - это "останній притулок негідника". Ваш патриотизм от "гідоти" (негідник, гідота - однокоренные слова), а наш патриотизм от любви не к "Я", а к истории своих предков, к "отеческим гробам". И МЫ не будем переписывать историю поражений и побед наших отцов, а будем чтить героев, святых и не откажемся от них в угоду аглосаксонского флюгера.

- 17 +
+ Показать все комментарии
Блоги

Авторские колонки

Ошибка