Діалектика дишла

№33(783) 19 — 25 августа 2016 г. 18 Августа 2016 4.7

Фіговий листок на грішному тілі держави

У критичний перебіг подій на Старокиївській горі не втручається не тільки дирекція Національного музею історії України, не тільки Мінкульт, а й дирекція Національного заповідника «Софія Київська». Чи не тому, що існують кулуарні домовленості? // eco-turizm.net

Коли життя змушує скористатися з конституційних прав, то за них доводиться чомусь боротися з тими, хто їх зобов'язаний гарантувати, обстоювати і дотримуватися. Отоді ми й переконуємося у справедливості одного з законів Мерфі, відповідно до якого справи, покинуті напризволяще, схильні розвиватися найгіршим чином. Це аксіома, яку легко проілюструвати в Україні на прикладі стосунків церкви й держави.

На право втручатися в процес державної освіти клерикали претендують як офіційно, так і шляхом кулуарних політичних і корупційних домовленостей, не вдовольняючись правом на відкриття власних недільних шкіл, семінарій та академій. Справа ускладнюється конфесійним розколом православ'я і взаємним поборюванням церковних структур, кожна з яких тісно пов'язана з конкуруючими фінансово-промисловими групами і їхніми суспільно-політичними утвореннями.

Прикладом повзучої релігійної експансії може слугувати київська загальноосвітня середня школа №25, що розміщується за адресою: Київ, вул. Володимирська, 1.

Ця школа за змовою працівників районного відділу і міського управління освіти та частини педагогічного колективу з вищими функціонерами Партії регіонів і чесними отцями УПЦ впустила колись до державного освітнього закладу представників громадської релігійної організації. Їх зарахували на посади педагогів з виплатою зарплати з фонду заробітної плати школи, передали у використання шкільні спеціалізовані кабінети, а також право формувати початкові класи з дітей своїх адептів, які мали навчатися за окремою церковною програмою. Перевірка молодших класів, набраних з дітей адептів православ'я, виявила в них відсутність необхідних для їхнього віку знань та навичок.

Бо їх вчили молитвам та християнським заповідям з відвідинами церковки, далеко не випадково поставленої на Старокиївській горі навпроти школи. З часом стало відомо, що за змовою клерикалів з політиками і керівниками освітньої галузі потайки планувалась не тільки поступова заміна контингенту учнів, а й передача самої школи під православний колегіум ім. Св. Володимира. Проблема до цього часу остаточно так і не вирішена. Класи, сформовані з дітей адептів, збереглися. Наміри також, що має ознаки активізації православного фундаменталізму.

Правових наслідків скандал, що зчинився довкола 25-ї школи, не мав. Про ст. 36 як про конституційну норму ніхто б з осіб, уповноважених на виконання функцій держави, навіть не згадав, якби не активна позиція більшості батьків і залучених ними представників інститутів громадянського суспільства.

У полі зору клерикалів ця школа опинилася через сусідство з церковною спорудою УПЦ, незаконно встановленою через дорогу на території Старокиївської гори, де нині розміщується Національний музей історії України.

Iсторія цієї культової споруди доволі показова. Вона починалася з рішення Шевченківської в м. Києві райради і указу президента про дозвіл встановити тут намет для проведення богослужб. Потім намет змінила тимчасова легка споруда без фундаменту, яка на сьогоднішній день без землевідведення та отримання дозволів трансформована шляхом повзучих перебудов у постійно діючу храмову споруду УПЦ. З цього намету, виявляється, мало розпочатися спорудження державним коштом Десятинної церкви і створення потужного центру православ'я з власним навчальним закладом, для чого якраз і підходила розташована поряд школа.

На поетапне виконання цього проекту вже виділялися з бюджету десятки мільйонів гривень, зроблено проект Десятинної церкви і здійснено перші кроки до його втілення. А як же ст. 35 Основного Закону? Вона не діє там, де усе вершить незрима закулісна сила. Бо при цій церкві, про яку несхвально відгукнувся сам патріарх РПЦ, вже, виявляється, існує і чоловічий монастир з насельниками, зареєстрований в іншому кінці Києва, і знайшлися високопоставлені чиновники і державці, які протизаконно надають їм державну підтримку.

Коли ж не вийшло зі школою, то для утримання монастирської братії з благословення Міністерства культури створили Музей історії Десятинної церкви. Розмістили його спочатку у приміщенні Національного музею історії України. Штат укомплектували з кількох десятків служителів культу, яких зарахували на посади науковців із виплатою їм заробітної плати з міського бюджету, а підпорядкували — Міністерству культури. При цьому нібито державний музей заснований на недержавній формі власності.

У зв'язку з цим знову постає питання: де кінчається держава і де починається церква? Чи справді у нас церква відділена від держави, а держава — від церкви, якщо у них спільні джерела фінансування? I чому ченців слід було утримувати коштом міського бюджету, якщо церква відділена від держави? I нащо було створювати музей саме цієї однієї церкви, якщо втрачених церков у Києві налічується близько семи десятків?

Через протести громадськості цей сумнівний музей було спішно переведено з приміщення Національного музею історії України в орендоване по сусідству приватне підвальне приміщення і миттєво змінено штат працівників, щоб, як можна здогадатися, формально перервати юридичну відповідальність за дії з ознаками злочинів.

Але державний музей має створюватися на державній власності. Кому платять за орендований підвал? Коли наприкінці травня випало відвідати цей музей Десятинної церкви, там діяла експозиція, присвячена відомим киянам. На почесному місці там висіли труси і боксерські рукавиці Віталія Кличка. Яке, цікаво, відношення ця реліквія мала до святинь Десятинної церкви?

Ні рейдерський підкоп клерикалів під школу, ні створення сумнівного музею, ні самоуправне встановлення храму УПЦ на підпорядкованій державному музейному закладу земельній ділянці не спонукали Міносвіти, Мінкультури, правоохоронні органи і прокуратуру до перевірки. Це свідчить про наявність у порушників високої протекції, яка за всіх політичних розкладів надає їм захист і паралізує дію закону.

Гаряча точка Києва

Підозріла замороженість конфліктної ситуації довкола знакового місця, де колись була споруджена Десятинна церква, а також довкола школи і церковної споруди при зміні у владі конкуруючих політичних еліт свідчить, що статті Основного Закону в Україні ніколи не працюють тоді, коли існують кулуарні домовленості у верхах. Ці факти набувають прочитання, лише коли їх ув'язати з боротьбою, що точиться за церковний і політичний контроль над цією сакральною територією зокрема і над суспільством в цілому. I вона не вщухає.

Сьогодні на цій гарячій точці Києва відзначається нове загострення ситуації. Без отримання дозвільної документації від Мінкультури України і без врахування позиції ЮНЕСКО на заповідній території давньоруського дитинця «Міста Володимира» в порушення пам'яткоохоронного законодавства наближеною до влади громадською організацією, яка тісно пов'язана з партією «Громадянська позиція», здійснювалася реконструкція сходів, що ведуть з вул. Володимирської, 1 на територію Національного музею історії України. Під час самоуправного виконання земляних і будівельних робіт вчинено наругу над людськими рештками з поховань язичницького і пізнішого періодів — як з дохристиянських часів, так і з 998 р. і до другої половини ХIХ ст. тут спочатку при капищі, а згодом і при Десятинній церкві діяв цвинтар.

Тут же упокоїлися і тіла тих віруючих киян, які намагалися врятуватися з Божою допомогою від орди Батия, для чого зібралися у Десятинній церкві, стіни якої не витримали ваги людських тіл, завалилися і поховали усіх під уламками. I справа не тільки, як передає давній поговір, у вазі людей, які вщерть заповнили храм, а ті, кому не вистачило в ньому місця, видерлися іще й на його стіни в чеканні чудесного вибавлення. Виявляється, Десятинна церква щоразу, коли її знов і знов зводили в пізніші часи на старому місці, теж давала просадки, а стіни її розколювалися. Причину у ХХ ст. встановили археологи: стіни церкви ставили на стрічкових фундаментах прямо поверх могил язичників, облаштованих у вигляді камер. Тому, коли камери провалювалися, поставлені на них стіни просідали і руйнувалися...

Усе це належним чином описано у наукових дослідженнях, якими слід було запастися перед початком робіт, щоб знати про масові поховання на цьому місці і не наробити лиха. Однак саме цього зроблено якраз і не було. I через відсутність кваліфікованого наукового супроводу робіт, за які взялися дилетанти, було вчинене кричуще блюзнірство. Вийняті екскаваторами людські кістки і зняті цінні археологічні шари ґрунту складалися в контейнери і без археологічного дослідження вивозилися, але не на спеціальний полігон для дослідження шляхом багатократного просіювання, як це зазвичай має робитися, а в невідомому напрямку.

Люди звернулися до поліції. Прибувши на виклик і зібравши у мішок людські кістки, правоохоронці відкрили кримінальну справу за статтею про вбивство. До абсурдної кваліфікації поліція вдалася для того, щоб не відкривати справу за ст. 297 (наруга над людськими рештками чи похованням) і ст. 298 (завдання шкоди чи знищення об'єкту культурної спадщини) Кримінального кодексу України. Це давало їм можливість не висувати підозри чиновникам, замовникам і виконавцям робіт і легко потім справу закрити, оскільки вони нікого у 1240 році не вбивали!

За цими фактами громадські активісти та представники інститутів громадянського суспільства — знані фахівці пам'яткоохоронної справи, долаючи саботаж і спротив правоохоронних органів (які, маємо підстави вважати, від початку діяли і діють за змовою з чиновниками КМДА, а також з покровителями і спонсорами замовників робіт), порушили за рішеннями судів низку кримінальних проваджень. Розслідування по них, однак, гальмується органами слідства.

Громадська організація як замовник робіт хизується, що її спонсорує колишній топ-менеджер «Рошена», і повідомляє про намір поставити тут, на сакральній території, на яку пред'являють права і сучасні неоязичники, іще й Десятинну церкву. Слово «Рошен» справляє на правоохоронців магічний вплив. Тож зрозуміло, чому органи слідства демонструють службову бездіяльність, а незаконні земляні і будівельні роботи йшли повним ходом навіть у День Конституції, яку варто було б виконувати бодай один день на рік.

Обвинувачення у бездіяльності громадські активісти закидають поліції не випадково. У разі виявлення археологічних артефактів при здійсненні земляних робіт всі роботи на виконання вимог державних будівельних норм (ДБН) мають бути негайно припинені, в тому числі і за втручанням правоохоронних органів на час проведення досліджень. На охоронюваній археологічній ділянці виявлено купи кісток з артефактами матеріальної культури, а органи правопорядку всупереч вимогам ДБН земляні і будівельні роботи так і не зупинили.

15 червня ц.р. на прийом до начальника Шевченківського РУ ГУНП України в м. Києві прибула депутація заявників разом з помічниками народних депутатів ВР України, експертами та громадськими інспекторами охорони культурної спадщини. Начальнику поліції пояснили, які повинні бути вжиті заходи для припинення дій, що мають ознаки злочинів. Однак дій з ознаками злочинів працівники поліції не припинили і дали можливість довести їх до кінця і завершити урочистим відкриттям.

Так правоохоронці стали безпосередніми співучасниками порушень ст. 66 Конституції, ДБН і ст. 297 і 298 КК України. Та їм, схоже, до цього не звикати. Бо вказівки негласних господарів міста для них важливіші за Конституцію і закони. Iншого пояснення не існує. Подиву гідну службову бездіяльність продемонструвала і директор Національного музею історії України, яка несе особисту відповідальність як за збереження, захист і цільове використання переданої під її контроль заповідної території Старокиївської гори — «Міста Володимира», так і за все, що тут коїться.

Рекет

чи роздвоєння особи

Слідом за т. зв. реконструкцією сходів на цій ділянці почалися роботи з заміни покриттів доріжок. Київські неоязичники, які здійснювали тут свої служіння на місці капища Перуна, де встановили ідола, отримали відповідь Департаменту благоустрою КМДА, що замовником робіт виступає чомусь не музей, а чоловічий монастир, який, на їхнє переконання, у недалекому майбутньому готується до захоплення цієї сакральної історичної території. Вони вийшли з акціями протесту, у відповідь на які невідомі запропонували їм поділити право користування цим місцем. А директор музею жодним чином не втручалася у те, що робилося у неї під вікнами. Постає питання: чому? Хто насправді тут порядкує?

Відмовчується і міністр культури — «голос майдану» разом зі своїми заступниками та начальниками профільних управлінь, департаментів і відділів. На письмові звернення з проханням призначити прийом надаються відповіді, що через щільний графік роботи міністр не зможе прийняти. Усі чиновники від культури немов оніміли і проковтнули язики.

Куди ж той голос, який не змовкав на майдані, подівся, коли його власник повторно опинився у кріслі міністра? Чого він одразу замовк? Чи голос втрачають усі, хто з майданів пересідає у міністерські крісла? Лише під шаленим тиском пам'яткоохоронної громадськості вдалося спонукати Мінкультури письмово визнати і документально підтвердити, що дозволу на виконання земляних і будівельних робіт, без якого на цій конфліктній ділянці не можна встромити в землю навіть лопату, міністерство для проведення реконструкції сходів не надавало.

Однак навіть після того як було отримано документальне підтвердження, що дозволу на проведення земляних і будівельних робіт за гроші топ-менеджера «Рошена» центральним органом виконавчої влади не було надано, роботи все одно йшли повним ходом.

Як кваліфікувати таку демонстративну бездіяльність профільного органу центральної виконавчої влади? Мабуть, як звичку діяти поза правовим полем під ситуативним тиском впливових персон. Бо нещодавно комісія Мінкульту, яка інспектувала стан дотримання пам'яткоохоронного законодавства на частині території Києво-Печерської лаври, переданої УПЦ, так само не побачила там ніяких порушень всупереч виявленим численним об'єктам нової забудови і перебудовам історичних споруд. А от архітектори-пам'яткоохоронці їх чомусь бачать. То може, слід звільнити з посад тих працівників Мінкультури, які бояться дивитися правді у вічі?

У критичний перебіг подій на Старокиївській горі не втручається не тільки дирекція Національного музею історії України, не тільки Мінкульт, а й дирекція Національного заповідника «Софія Київська», правомочності якої в чималій мірі поширюються, зокрема, і на територію «Міста Володимира», де було вчинено відверте блюзнірство. Чи не тому, що існують чергові кулуарні домовленості? Адже йти на компроміси дирекції Національного заповідника «Софія Київська» не вперше.

Не випадково у приміщенні Малої Софії, пам'ятки історії національного значення, яка входить до складу Національного заповідника, охороняється державою, є об'єктом Всесвітньої культурної спадщини, перебуває під покровом не тільки Оранти, а й ст. 35 і 66 Конституції України і ЮНЕСКО, УПЦ КП за сприяння дирекції відновила регулярне церковне служіння.

Та з якого, питається, дива, якщо ця пам'ятка передана державі під заповідник і є музеєм? I чому тільки УПЦ КП? Адже тут в різний час роками й десятиліттями служили і автокефалісти, і греко-католики, і РПЦ... А з такого ж дива, що коїть тепер ніби у відповідь і УПЦ на Старокиївській горі. Про виконання Основного Закону ні в тому, ні в другому випадку і мови немає, бо насправді тут діє не Конституція і закони України, а домовленості політичних, церковних і бізнесових еліт. А там, де говорять вони, Конституція і закони України мовчать.

Прикладом такої змови є і проблемне будівництво на залишках фундаменту палацу князя Володимира офісного будинку у Десятинному провулку на тій же Старокиївській горі, за яким стоїть УПЦ КП спільно з самим п. Зубиком (ПР). За документами ця земельна ділянка надавалася не для забудови, а для обслуговування дивом вцілілого будинку священика, безоплатно переданого УПЦ КП Київрадою як майно територіальної громади Києва. У ньому романтичні кияни хотіли відтворити для нащадків хатній побут церковного служителя. Але сучасні чесні отці історичний будинок священика знесли. Садибу забудували. А закон мовчить.

Будувати в буферній зоні Софії Київської заборонено. Проти будівництва на вул. Гончара, 17 безпосередньо поблизу храму Софії виступає громадськість. А дирекція Софії одночасно і бореться з цим неподобством, і приймає від забудовника спонсорську допомогу та вводить його представника до складу своєї опікунської ради. Що це: рекет чи роздвоєння особи? Iнший благодійник Софії, Р.Ахметов, дав великі кошти на розкішний ремонт і вмеблювання митрополичих палат, а за це мав у Софії у цих палатах мало не свій офіс і безборонно збудував у заповідній зоні іще й готель і своє представництво. I закон також промовчав. А дирекція і поготів.

Таким самим блюзнірством виглядає і зарахування до попечителів Софії пароха згадуваної раніше одіозної церкви УПЦ на Старокиївській горі, через яку сколотилася уся київська пам'яткоохоронна громада. Вона вимагає застосувати до цієї церкви силу закону і прибрати її, а дирекція Софії принишкла і мовчить, солідаризуючись із Мінкультури, яке ігнорує протокольне рішення Комісії громадської ради Мінкультури з питань захисту культурної спадщини, датоване іще 2015 р.

Народ каже, що закон як дишло: куди повернуть, туди й вийшло. А тут в усій повноті розкривається не просто закон, а прямо-таки якась діалектика дишла... У якій сам чорт ногу зломить. За такою діалектикою, коли стало непереливки, навіть людські кості, викопані на місці давніх поховань, видали за собачі.

Культурна спадщина

як предмет торгу

Безпринципну позицію займає у цих делікатних питаннях і київський міський голова — голова Київської міськдержадміністрації, яка відповідно до ст. 3 і 6 закону «Про охорону культурної спадщини» у повному складі відповідає за охорону і збереження культурної спадщини в столиці. Втім, нічого дивного у його бездіяльності немає, бо й сам голова, і його заступники і підлеглі вже не вперше ставлять свої особисті стосунки й домовленості вище і Конституції, і законів України.

Як приклад можна навести самоуправне встановлення 27—29 травня 2015 р. на Володимирській гірці монументальної скульптурної групи на честь Данте Аліг'єрі. За особистим розпорядженням Віталія Кличка. Нагадаємо, Володимирська гірка також входить в охоронювану зону заповідника «Софія Київська» і є до того ж іще й пам'яткою садово-паркового мистецтва державного значення та природним заповідником, що перебуває під захистом держави.

Цю монументальну скульптурну групу також встановили без обов'язкових погоджень і дозволів Мінкульту і Мінприроди як профільних центральних органів виконавчої влади, відповідальних за дотримання охоронного режиму цієї території. Встановили в порушення положення Кабінету Міністрів про порядок встановлення пам'ятників і монументів та з грубим порушенням чинного і безстрокового Генерального плану Києва до 2020 р. (останнім на цьому місці заплановано відновити пам'ятку історико-культурної спадщини — знищену вогнем славнозвісну панораму «Голгофа»).

Зневажено рішення Науково-консультативної ради Управління охорони культурної спадщини КМДА, яким фахівці не рекомендували Кличку встановлювати монументальну скульптурну групу Данте саме на Володимирській гірці — місці, тісно пов'язаному з історією хрещення Русі, та ще й в переддень роковин преставлення рівноапостольного князя Володимира. З пам'ятником йому та з історичним середовищем, пов'язаним з Михайлівською горою як колискою православ'я, монументальна скульптурна група католика і політичного вигнанця Данте Аліг'єрі з його творами про віртуальні відвідини пекла різко дисонуватиме.

Це рішення Науково-консультативної ради Управління охорони культурної спадщини КМДА настільки не сподобалося київському міському голові, що він взагалі ліквідував дане управління, щоб воно ніколи більше не ставало йому на заваді. Натомість створив йому на заміну для проформи жалюгідну пародію при Департаменті культури КМДА.

Безглузда наруга над місцем недавнього паломництва православних на священну Михайлівську гору, як вона зветься в цілому, була вчинена винятково за приватною домовленістю міського голови, який не завжди тямить, що творить, з послом Iталії, який не знається на місцевих реаліях. За цим фактом двома рішеннями судів було подолано саботаж правоохоронців, які під різними приводами чинили перешкоди внесенню заяв про ці порушення В. В. Кличка, що мають ознаки кримінальних злочинів, до Єдиного реєстру досудових розслідувань, і відкрито дві кримінальні справи проти київського міського голови і низки відповідальних посадових осіб КМДА та підпорядкованих КМДА підрозділів.

Справи понад рік практично не розслідуються, і підозра нікому не висувається. Чому ж ніхто і за це порушення пам'яткоохоронного законодавства ні з кого не питає, якщо в нас є і ст. 66 Конституції, і ст. 298 та 356 Кримінального кодексу? А тому, що ніякі закони в корумпованій державі, якою є Україна, не діють.

На окреме дослідження заслуговує київська практика формування кишенькових інститутів громадянського суспільства з адептів різних конфесій, які в обмін на особливу прихильність влади до їхніх конфесій і до них особисто платять владі своєю постійною готовністю імітувати гарячу підтримку суспільства, отримуючи за це земні вигоди і житейські блага. Особливу активність у цьому симбіозі церкви й держави виявляють представники харизматичних церков. Рука руку миє?

На цих типових для сьогодення прикладах з життя столиці можна наочно показати, що ні ст. 35, ні ст. 66 Основного Закону у нас не дотримуються, що Україна не правова держава, і верховенство права тут не діє, що освіта і культурна спадщина є предметом торгу й перетягування між державою і церквою, а церква і держава — це сполучені посудини.

Тому і постає питання: що таке Конституція України — мрія чи дійсність? Конституція залишатиметься утопією до тих пір, поки не буде виконуватися буквально. Без цього Конституція — це тільки задрукований папір. Фіговий листок на грішному тілі держави. А все в країні і далі відбуватиметься за діалектикою дишла, завдяки якій можна знову сурмити про відкриття фундаменту палацу Володимира, що був відкритий і досліджений іще в 1911 році...

Уважаемые читатели, PDF-версию статьи можно скачать здесь...

О чем бы я спросил Януковича

Судя по допросу экс-президента, восстановление полной картины событий на майдане не...

Тихое Прикарпатье

Для центральной власти возможная дестабилизация, активизация протестных выступлений...

Соло для саксофона и лопаты

Деятельность землячества ивано-франковцев в столице напомнила мне анекдот советских...

МАФы отправят в армию

Рациональное применение демонтированным МАФам нашли в Днепре. По решению...

Нас бросят не сразу

В Украине найдены друзья Трампа, а в США — друзья Украины

«Электрогенерирующее дерево» — первое в Украине

Стильный ветрогенератор установлен в Одессе, на Старосенной площади

Этот жир убил Саакашвили. Кто отравится следующим?

Чудовищная цена Одессы — одна из причин того, что полный контроль над регионом...

Вы одесситы или где?

Сейчас с варьете дела обстоят значительно лучше, но кое-чего городу у моря все-таки...

Комментарии 0
Войдите, чтобы оставить комментарий
Пока пусто
Блоги

Авторские колонки

Ошибка