Индекс запретных мнений

№37(787) 16 — 22 сентября 2016 г. 15 Сентября 2016 4.8

[img:95936, 325, right]

28 серпня 2015 р. на сайті Інституту українознавства НАНУ оприлюднено лист директора інституту академіка С. Павлюка «Нажаль небезпека на кожному кроці».

У цьому листі автори монографії «Патриотизм и национализм: опыт и уроки истории» д.і.н., проф. В. К. Якунін і д.і.н., доц. Р. В. Гула звинувачуються у пропаганді гуманізму, людинолюбства «страхітливої російсько-комуністичної епохи», фальшивої інтерпретації історичних подій, опосередкованої агітації до сумніву щодо демократичності Конституції України, фальсифікації програмних засад ОУН, глумливого ставлення до особи А. Шептицького, негативного ставлення до України, її Конституції, закликів до зриву мобілізації та міжнаціональної ворожнечі через недоброзичливе ставлення до поляків, євреїв.

Автор листа пропонує «заборонити для розповсюдження книгу Віктора Якуніна та Руслана Гули «Патриотизм и национализм: опыт и уроки истории», яка своїм змістом провокує до повалення конституційного ладу в Україні».

За клопотанням на підставі експертного висновку, підписаного С. Павлюком 15.07.15 р., Головним управлінням військової контррозвідки СБУ у Львівській обл. від 03.09.2015 р. було порушено кримінальну справу щодо монографії

В. К. Якуніна та Р. В. Гули «Патриотизм и национализм: опыт и уроки истории» за ст. 161 ч. 3 ККУ «Умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності, або образа почуттів громадян у зв'язку з їхніми релігійними переконаннями, а також пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками» (групою осіб), яка за територіальним принципом розглядалася також органами Національної поліції МВС м. Дніпропетровська.

Ми, автори згаданої монографії, вважаємо за необхідне висловити свою позицію стосовно висунутих нам звинувачень. Насамперед підкреслимо акцентовану місію — ми трактуємо звернення академіка С. Павлюка як політичний донос, який виходить за рамки раціонального дискурсу та складений у «найкращих» традиціях сталінського свавілля та нацистського терору на рівні, який не те що не відповідає мінімальним науковим стандартам, а й іде всупереч з елементарними принципами людської порядності та наукової етики.

1. С. Павлюк свідомо використовує те, що в науковому світі називається фальсифікаціями. Висмикування із загального контексту фраз і побудова на їх основі власних фантастичних припущень є загальною тенденцією даного опусу.

Почнемо із найяскравішого — звинувачення авторів у закликах щодо зриву мобілізації. Розгляньмо, де саме знайшов автор подібні заклики. На с. 169 бачимо: «Глобальной ошибкой стала историческая политика оправдания коллаборационизма в годы Великой Отечественной войны, исходя из мотивации борьбы предателей с «злочинним комуністичним режимом». Подмена правового статуса гражданина, который должен защищать свое государство от внешнего врага вне зависимости от своего отношения к политическому режиму, на моральное оправдание борьбы с ним в рядах агрессора полностью нивелировала значение основ государственного патриотизма. Воспитанные в такой изуродованной системе нравственных координат несколько поколений украинцев воспринимают собственное государство как асоциальный политический институт, который можно и нужно в случае предать, исходя из собственного видения своих интересов, что проявилось, в частности, в провальных результатах частичных мобилизаций 2014—2015 гг. в Украине».

Хотілося б почути від академіка Павлюка, де ж тут заклики до зриву мобілізації. Особливо якщо врахувати, що ключовою думкою є захист Батьківщини незалежно від особистого ставлення до політичного режиму. Утім, С. Павлюку, ймовірно, не хочеться визнавати моральне виправдання колабораціоністів часів Другої світової війни, глорифікація яких і призвела до руйнування основ військово-патріотичного виховання в Україні та дезорієнтації населення країни стосовно фундаментальних цінностей патріотизму. А потім ми дивуємося, звідки у нас стільки зрадників. А щодо «...провальных результатов частичных мобилизаций», що «з утіхою підкреслюється», то ми відправляємо автора до фахівців з мобілізаційного розгортання Генерального штабу ЗСУ.

Ось, наприклад: «Міністерство оборони України виявило 26,8 тисячі українців, які ухиляються від мобілізації. Про це на брифінгу у вівторок 18 серпня 2015 p. в Києві повідомив заступник начальника мобілізаційного відділу мобілізаційного управління Головного управління оборонного та мобілізаційного планування Генштабу Олександр Правдивець. «Кількість громадян, які після сповіщення не прибували у військові комісаріати, становила 50—55%. У результаті виявлено «ухильників» від мобілізації в кількості 26,8 тисячі осіб», — сказав він» («УП»).

Це і є серйозним сигналом про те, що однобоке висвітлення історичних подій у світлі виправдання колаборації руйнує й етичні засади суспільства і загалом негативно впливає на мобілізаційний ресурс країни. Утім, С. Павлюку простіше приписати нам «утіху», спираючись лише на йому зрозумілу систему аргументації, ніж глибоко проаналізувати причини та наслідки складного стану суспільства, армії та держави.

2. А чого вартий один з висновків про те, що книга «закликає до міжнаціональної ворожнечі через недоброзичливе ставлення до поляків, євреїв (с.94)». Що ж, наведемо цитату і з даної сторінки: «В советской исторической науке, даже в работах М. Грушевского, давно установлено, что враждебность к украинской культуре и православию исходила всегда от Польши». Все, більше згадок про польську націю на с. 94 нашої монографії немає. Хотілося б ознайомити С. Павлюка зі статтею «Львівські гапатисти» із газети «Діло» від 6 лютого 1914 р., де рефреном лунають рядки: «Поляки на кожному кроці насильно здержують наш національний розвій».

А складні та суперечливі процеси «пацифікації» та «полонізації» за часів Другої Речі Посполитої хіба не є доказом, м'яко скажемо, нелояльного ставлення Польщі до української культури на тому історичному відрізку, що вже визнане як польською, так і вітчизняною історичними школами!

Однак хочеться запитати С. Павлюка: «А де ж євреї?» На згаданій сторінці та й взагалі в монографії немає жодної згадки про єврейську націю, крім цитування програмних документів ОУН відверто антисемітської спрямованості. Або багатостраждальний народ доданий на підвищення градуса емоційної напруги, щоб шляхом прямої фальсифікації звинуватити авторів у антисемітизмі? Проте залишимо це на совісті «експерта».

3. Автор стверджує, що ми фальсифікуємо програмні установки ОУН. Але де ж приклади, факти? Жодного немає, усе це С. Павлюк замінює бравурними формулами про те, що ми «умисне» спотворюємо «реальність, демонструючи наукове невігластво». Немає навіть бажання обговорювати цю «обґрунтовану позицію» у науковому дискурсі...

Хотілося б уточнити, де саме С. Павлюк знайшов у авторів монографії рядки, що вони тішат «спогадами про «демократизм і гуманізм» сталінського режиму»? Втім, схоже, С. Павлюку «краще брехня, але яка лягає на душу», ніж відповідальний науковий підхід до вивчення складних і суперечливих моментів драматичної новітньої історії країни.

С. Павлюк робить спробу залякати істориків, які на основі принципів критичного мислення аналізують програмні ідеологічні засади ОУН та особливості бойової діяльності УПА, не приховуючи проявів масового терору щодо мирного населення України та Польщі, а також фактів відвертого колабораціонізму в роки Другої світової війни. За логікою академіка, історики повинні лише вихваляти український націоналістичний рух і пробачати його учасникам усі злочини тільки тому, що вони виступали за самостійну соборну Україну. Тобто сталінсько-беріївський терор поганий, злочинний (і це абсолютно справедлива оцінка!), а терор українських націоналістів задля «визволення з-під окупації і створення Соборної Держави на демократичних засадах» — справедливий та виправданий. Але це не що інше, як зразок подвійних стандартів, «а не серйозне науково відповідальне розміркування над складною, а заодно героїчною долею українців».

4. Звинувачуючи нас у «звеличуванні... «демократизму та гуманізму» сталінської епохи», наш опонент приписує авторам вигадані ним же штампи обвинувачення, які сам же з натхненням «викриває». Автор монографії (В. К. Якунін) у своїй кандидатській дисертації на тему «Борьба М. Н. Покровского против дворянско-буржуазной и мелкобуржуазной историографии» (Днепропетровск, 1972) на с. 25 прямо писав: «Та критическая работа по очищению исторической науки, которая развернулась с начала 30-х годов, обещала дать большие результаты. Но культ личности Сталина придал этому процессу негативный характер.

Огульно обвинялись многие историки-большевики, внесшие большой вклад в марксистское освещение нашей родины...»

У монографії В. К. Якуніна «На пути к правде истории» (К., 1989), що була подана до видавництва Київського університету ще в 1984 р., але видана у скороченому варіанті лише в 1989 р., на с. 4—5 говорилося про негативний вплив «монархических восхвалений Сталина» на формування теоретико-методологічної бази історичної науки. Жорстка критика сталінізму міститься також у статтях «Формування культу особи Й. В. Сталіна та історико-партійна наука 20-х —30-х років» (УІЖ, 1989, № 1), «Кто и зачем вызывает из забвения дух Иосифа Сталина» (Грані, 2002, №3), у монографії (у співавторстві з М. Мартиновим) «Клио и Сталин» (1998).

Хотілося б прочитати наукові праці С.Павлюка з критикою сталінізму принаймні періоду 80-х років минулого століття.

Митрополит УГКЦ А. Шептицький. Його багатогранна діяльність не вкладається в трафаретні схеми радянських істориків й істориків-націоналістів // geon.donetsk.ua

5. А зараз розберемося з питанням про особу А. Шептицького. Тут, на нашу думку, варті уваги два аспекти.

Перший — оцінка самої особистості А. Шептицького, особистості, безумовно, видатної, складної, суперечливої, трагічної та неоднозначної. С. Павлюк звинувачує нас у тому, що ми нібито глумилися над пам'яттю унікальної особистості митрополита УГКЦ А. Шептицького. Що ця історична постать мала видатні здібності, проявляла широкомасштабну благодійність для розвитку української культури та освіти, ми й не заперечували. Прояви гуманізму стосовно євреїв під час війни та його листи до Ватикану також. Виникає закономірне питання: чому ж, маючи справді вагомі заслуги у порятунку євреїв, А. Шептицький і досі не має статусу «Праведника народів світу»? Причиною відмови комісії Яд ва-Шем у 1981 р. стало співробітництво А. Шептицького з німецькими окупантами, у тому числі участь у створенні дивізії СС «Галичина».

Тому, «история не меню, где можно выбирать блюда по вкусу», — справедливо зазначав Юрій Лотман (1922—1993). Замовчування панегіричних листів до Миколи II, Сталіна не дозволяє більш об'єктивно оцінити місце та роль А. Шептицького у новітній історії.

Отже, про митрополита Андрея не можна говорити однозначно: або він святий, або безпринципний політикан. Його багатогранна діяльність не вкладається в трафаретні схеми радянських істориків й істориків-націоналістів. Ми не ставили собі за мету давати йому узагальнену оцінку, а відзначили лише ті факти, які мали місце в його біографії та були документально підтверджені. Його правдива наукова біографія ще попереду. Проте, для наших опонентів краще продукувати барабанний дріб тріскучих фраз у гірших традиціях ідеологічного «совка», ніж розібратися в причинах кривавої та страшної історичної картини 1941—1945 рр. і зрозуміти велич як благородства, так і помилок владики Андрея.

Другий — це аспект наукової етики. Використання такої термінології, як «квазівчені», «ідеологічні динозаври минулого» і «писаки», в документації підрозділу НАН України, на нашу думку, не робить честі цьому поважному науковому закладу.

6. Тепер стосовно ностальгії «за втраченим «советским патриотизмом», який ніс народам СРСР і зокрема українському «всемерное развитие и культурный расцвет» (с. 94)».

Що ж, знову процитуємо першоджерело: «...в отношении украинского народа и УССР политика была направлена на всемерное развитие и культурный расцвет Украины и украинского народа». Ми вважаємо, що це стосувалося, принаймні, й самого С. Павлюка, якому як членові КПРС (1982—1990) були надані можливості для наукового зростання та захисту кандидатської дисертації за часів «страхітливої російсько-комуністичної епохи, ідеологами якої були кровожерливі збоченці, типу Леніна, Сталіна, Дзержинського, Берії, Суслова, Брежнєва тощо».

Це чомусь абсолютно не заважало С. Павлюку натхненно писати в авторефераті кандидатської дисертації, що «методологической основой исследования послужили труды классиков марксизма-ленинизма.

Особенно ценные методологические и теоретические положения имеются в произведениях В. И. Ленина «Развитие капитализма в России», «Новые хозяйственные движения в крестьянской жизни». Наряду с богатейшим марксистско-ленинским наследием в основу работы положены также Программа КПСС, материалы XXV, XXVI съездов КПСС, партийные документы» [Павлюк С.П. Народная агротехника украинцев Карпат второй половины XIX — начала XX вв.: автореф... дисс. канд. ист. наук. Спец. 07.07.07. — этнография. — Минск, 1983. — С. 10].

I не треба казати, що часи такі були. Ми чомусь не можемо собі уявити, щоб подібні рядки написали В. Чорновіл, Л. Лук'яненко та брати Горині.

Однак ми досить толерантно ставимося до вибору людини сповідувати ту чи іншу систему цінностей, яка йому найближча. І якщо свого часу С. Павлюк вирішив бути «в первых рядах строителей коммунизма», то ми в жодному разі не критикуємо його свідомий світоглядний вибір. Навіть більше, цей вибір був зроблений ним у зрілому тридцятитрирічному віці. Одні в ці роки сходять на хрест, спокутуючи гріхи людства, а інші пишуть заяви про прийняття кандидатом в члени КПРС. Але, повторюємося, це право вибору кожного. Комуніст-етнограф теж має право на існування. Інша справа, що перш ніж читати проповіді, не завадило б почитати заповіді.

7. Напевно, ми все-таки наївні ідеалісти, якщо вважали, що з ідеями треба боротися ідеями. Висновки наших опонентів не залишають нам такої можливості: вони пропонують «заборонити для розповсюдження книгу Віктора Якуніна та Руслана Гули «Патриотизм и национализм: опыт и уроки истории», яка своїм змістом провокує до повалення конституційного ладу в України. ...Книга шкідлива, і неприпустимо її рекомендувати для навчання у школах, вузах і взагалі для читача. Авторів, які свідомо... своєю писаниною цілеспрямовано орієнтують населення України до незадоволення нинішнім суспільним ладом, опосередковано штовхають людей до масових протестів, позбавити права викладацької практики, а можливо і висловити підозру у зраді Державі».

I далі — «вишенька на торті»: «Дивує позиція ректорату як Дніпропетровського національного університету ім. Олеся Гончара, так і ректорату Академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного і його ректора генерал-лейтенанта Павла Ткачука, де на кафедрі гуманітарних наук тривалий час працює полковник Міністерства оборони України, доктор історичних наук, професор Руслан Гула. А ми безмежно обурюємося офіцерами-зрадниками, чия зрадницька позиція забрала сотні життів українських громадян у сучасній війні з Росією. Чи можуть автори цього маловартісного опусу прищепити любов до своєї Української Батьківщини, любов до чесного і справедливого життя?».

Наступним логічним кроком, у стилі нацистських законів про заборону на професію 30-х років минулого століття, було б запропонувати вимір штангенциркулем параметрів наших черепів й урочисте спалення тиражу монографії на площах українських.

Однак тут необхідно розглянути питання з наукової етики С. Павлюка. Роблячи подібні сміливі заяви та висуваючи нам серйозні звинувачення («зрада Батьківщині», «розпалювання міжнаціональної ворожнечі»), С. Павлюк повинен — за логікою — бути на рівні вимог до професійної відповідності предмета обговорення, тобто бути фахівцем у питаннях новітньої історії України.

Що ж ми маємо? Без будь-яких коментарів наведемо лише перелік монографій С. Павлюка з відкритих джерел: Павлюк С. П. Народна агротехніка українців Карпат другої половини XIX — поч. XX ст.: Історико-етнографічне дослідження (Київ, 1986); Павлюк С. П. Традиційне хліборобство України: агротехнічний аспект (Київ, 1991); Павлюк С. П. Етногенез українців: спроба теоретичної реконструкції. (Львів, 2006); Павлюк С. П. Словник основних понять і термінів з теорії етнології. (Львів, 2008).

То на підставі яких фундаментальних наукових досліджень С. Павлюк може давати настільки сміливі безапеляційні оцінки з питань новітньої історії України? Ми ж не критикуємо праці С. Павлюка з агротехніки та традиційного хліборобства...

8. Суворі реалії деградації суспільства та його наукового сегмента лише підтверджують, що «сон розуму породжує чудовиськ», особливо в умовах системної корозії моралі. Коли читаєш лист С. Павлюка, суцільно складений з палких ескапад аж ренесансної пафосності та екзальтованості, складається враження просторово-часового дежавю — перенесення в часи сталінсько-беріївського свавілля, у яких С. Павлюку не було б ціни.

Порівняємо стилістику: Вышинский А. Я. Дело троцкистско-зиновьевского террористического центра: «Взбесившихся псов расстрелять всех до одного! Перед нами — преступники, опасные, закоренелые, жестокие, беспощадные к нашему народу, к нашим идеалам, к руководителям нашей борьбы — вождям советской страны, вождям трудящихся всего мира! Враг коварен! Коварного врага щадить нельзя. Весь народ поднялся на ноги при первом сообщении об этом кошмарном злодействе. Весь народ трепещет и негодует. И я, как представитель государственного обвинения, присоединяю и свой возмущенный, негодующий голос государственного обвинителя к этому гулу миллионов!».

Ми думаємо, що читачі зауважать стилістичну спорідненість сучасних апологетів націоналізму «сталінського розливу» з їхніми духовними братами.

9. У вступі до монографії ми підкреслили, що: «авторы не претендуют на провозглашение истин в последней инстанции и открыты для конструктивной критики и научного дискурса». Якщо наші опоненти вважають, що найкращим місцем для проведення наукового дискурсу є кабінети слідчого управління СБУ та райвідділів Національної поліції МВС, то що ж... З поверненням усіх вас в моноідеологічний СРСР-2, пані та панове!

Фактично уперше в новітній історії України за допомогою С. Павлюка створено унікальний прецедент спроби судити вчених за їхню наукову позицію критичної оцінки ідеології ОУН. Наш опонент абсолютно не переймається, що на території України діють норми міжнародного та вітчизняного права, які визначено ст.ст. 18, 19, 23 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 р., ст.ст. 10, 15, 24 Конституції України та відповідного комплексу підзаконних актів.

Складається враження, що С. Павлюк свідомо та цілеспрямовано працював над спробою створення інформаційної картинки для пропагандистського апарату нашого супротивника, згідно з нинішньою доктриною — РосійськоїЇ Федерації.

10. Однак ми були б не до кінця відверті, якби не висловили щиру подяку панові Павлюку. Ви молодець, як би парадоксально це не звучало! Завдяки Вашій «блискучій» піар-акції наша книга набула значної популярності на південному сході України та потрапила в поле інтересів академічної спільноти України, Ізраїлю та Польщі. Ми навіть і мріяти не могли про таку масштабну рекламну кампанію. Тому ми будемо дуже раді, якщо ви й надалі будете також вивчати наші наукові праці, що, безумовно, підвищить їх маркетингову привабливість та зацікавленість у колах наукової спільноти.

Підбиваючи підсумки, ми приходимо до досить-таки сумних висновків. У даній ситуації немає тих, хто виграє. Є лише ті, хто програв. Програли наші опоненти, які довели свою політичну заангажованість та нездатність до адекватної оцінки об'єктивної історичної реальності. Програли і ми, втративши час і нерви на питання, які, за великим рахунком, і не заслуговували на нашу увагу.

В пам'яті спливають пронизливі слова апостола Павла в Першому посланні до коринтян: «Для мене то найменше, щоб судили мене Ви чи суд людський, бо я і сам не суджу себе. Бо хоча я нічого не знаю за собою, але тим не виправдовуюсь; суддя ж мені Господь. Тому не судіть передчасно нічого, аж поки не прийде Господь, що й висвітлить таємниці темряви та виявить задуми сердець, і тоді кожному буде похвала від Бога».


Хай вибачить Вас Господь, тому що не відаєте що творите...

З метою захисту честі та ділової репутації В. К. Якуніна та Р. В. Гула у наукові установи Польщі та Ізраїлю надіслано копії цього листа:

1. Яд ва-Шем Міжнародний науково-дослідний інститут Катастрофи.

2. Інститут національної пам’яті. Instytut Pami?ci Narodowej.

3. Комісія з розслідування злочинів проти польського народу. Komisja ?cigania Zbrodni przeciwko Narodowi Polskiemu.

4. Єврейський університет в Єрусалимі. Факультет гуманітарних наук.

5. Тель-Авівський університет.

6. Варшавський університет.

7. Ягелонський університет у Кракові.

Уважаемые читатели, PDF-версию статьи можно скачать здесь...

Некрасивые мультфильмы

У политической Николаевщины репутация тихого, но глубокого и грязного коррупционного...

ЗАЯВА ПРО НАМІРИ І ЕКОЛОГІЧНІ НАСЛІДКИ ДІЯЛЬНОСТІ

Проектом передбачено будівництво житлово-офісного комплексу з...

О чем бы я спросил Януковича

Судя по допросу экс-президента, восстановление полной картины событий на майдане не...

Тихое Прикарпатье

Для центральной власти возможная дестабилизация, активизация протестных выступлений...

Соло для саксофона и лопаты

Деятельность землячества ивано-франковцев в столице напомнила мне анекдот советских...

МАФы отправят в армию

Рациональное применение демонтированным МАФам нашли в Днепре. По решению...

Нас бросят не сразу

В Украине найдены друзья Трампа, а в США — друзья Украины

«Электрогенерирующее дерево» — первое в Украине

Стильный ветрогенератор установлен в Одессе, на Старосенной площади

Комментарии 0
Войдите, чтобы оставить комментарий
Пока пусто
Блоги

Авторские колонки

Ошибка