Чому наша мова заросла бур'яном

№40 (432) 3 - 9 октября 2008 г. 03 Октября 2008 0

«Сорняки языкового вопроса» — під таким заголовком з'явилася велика стаття О. Качмарського в «2000» (F8, 27.06.2008 г.).

І справді, «бур'янів у нашому мовному питанні більш ніж достатньо. Тільки замість того, щоб їх «виполоти», ми їх ще насаджуємо. В моїй Галичині бур'ян називається зілє, є ще один синонім — хопта.

«Зілє — бур'ян, який легко виривається, а хопта — густий бур'ян на зразок пирію. На жаль, давнє українське слово «хопта» виходить із ужитку, ним користуються переважно люди похилого віку. «Бур'яни» мовного питання автор статті вживає у переносному значенні терміна «стереотипи». О. Качмарський піддає критиці статтю журналіста В. Субботіна «Дві мови в голові». Як вважає Субботін, розв'язати справедливо мовне питання неможливо, бо воно, як куце одіяло, яким накрити все тіло неможливо. І саме його залишила нам історія. Висловлюючись по-галицьки, із одіяла нам залишився коц — слово ще коротше.

О. Качмарський рішуче заперечує версію Субботіна про те, що таку мовну проблему нам залишила історія. Головний стереотип, що россійська мова буцімто привнесена із сусідньої держави в Україну, автор статті вважає великим «заблуждєнієм». Великою помилкою називає О. Качмарський і твердження, що домінуючою російська мова в Україні стала саме в період імперської русифікації.

Сумний досвід «русифікації», як вважає автор статті, — це всього-навсього пропагандистський штамп. Ніякої русифікації в історії України не було, а вся історія російської та української мов — яскраве свідчення того, що російська виникла і отримала подальший розвиток саме в Україні. Про яку русифікацію може йти мова?

Припустимо, що твердження О. Качмарського вірне, а тепер прослідкуємо як на основі історичного досвіду автор статті намагається довести свою версію.

Для початку О. Качмарський посилається на монографію відомого українського мовознавця С. Єфремова «Історія українського письменства». Чому саме на Єфремова, а не на теперішніх українських мовознавців? Це тому, що теперішні українські мовознавці перебувають у тій же науковій парадигмі, як і їхній попередник Сергій Єфремов.

О. Качмарський зупиняється на характеристиці трьох періодів історії української писемності, поданих за науковою версією С. Єфремова. Автор статті вважає, що подібна версія «має мало спільного з історичною реальністю». Як бачимо, критичне зауваження досить серйозне. Але в тому-то вся біда, що «історична реальність» як така не існує, а є така, яку сконструював у своїй уяві О. Качмарський.

То якою ж була вона за версією автора статті?

Цитуючи С. Єфремова, зокрема: «За першої доби панувала перенесена з Болгарії мертва церковно-слов'янська мова...», О. Качмарський обурюється: «Назвати мову «мертвою» на тій лише основі, що на ній не говорила переважна більшість древньоруського народу (а не «русского»), може тільки невіглас».

Перш за все слід заначити, що невігласом в історії української писемності С. Єфремов аж ніяк не був. Вся біда в тому, що Качмарський неправильно зрозумів Єфремова. Єфремов назвав церковно-слов'янську «мертвою» мовою, маючи на увазі той період, коли він писав наукову працю. І дійсно, за життя Єфремова ця мова була мертвою.

Для тих, хто має справу з наукою, важливо називати речі своїми іменами. Той факт, що Качмарський мову Київської Русі називає російською, вважати науковим підходом не можна. Церковно-слов'янська мова впродовж історичного функціювання мала багато синонімів: давньоболгарська, давньоруська, словенська, старослов'янська, загальноруська, а не «общерусская» (загальноросійська) і не російська.

«Таким чином, — читаємо в статті, — через старослов'янську мову російська мова на початку свого розвитку сприйняла найбагатші досягнення всієї світової культури минулого».

О. Качмарський явно спекулює історичним часом: невідомо, коли саме російська мова започаткувала свій розвиток — паралельно зі старослов'янською чи після неї, і коли це було — у ХIII сторіччі чи у XVIII.

Крім того, автор вдається до непомірної ідеалізації ролі старослов'янської мови, за посередництвом якої досягнення візантійської культури (як акумулятора світової культури) начебто були передані російській мові, ну і, зрозуміло, російській культурі. Як тут не сказати: Москва — третій Рим, четвертому не бути.

З історії нам добре відомо, що російська православна церква, виходячи із суворих канонів візантійської традиції, пильно слідкувала за тим, щоб у церковнослов'янських перекладах з грецької не було крамоли, не було єресі. Тому далеко не всі досягнення світової культури перекладалися на старослов'янську, а тільки релігійна література і праці деяких філософів-богословів, які дотримувалися суворих фундаментальних принципів канонічного православ'я.

Так же поступала і католицька церква в епоху інквізиції. При таких підходах обох церков найвищі досягнення світової культури всіляко замовчувалися. І тільки в епоху Відродження, з появою альтернативних католицизму конфесій — протестантизму, кальвінізму, лютеранства, — ці найвищі досягнення поступово ставали доступними широким колам інтелектуалів. В Росії цей процес почався після петровських реформ.

«Говорячи про «диференціацію письменства» після розділу Русі, — читаємо далі, — і відходження південно-західної її частини під владу Литви і Польщі, пан Єфремов підтасовує факти. Диференціації піддавалася розмовна народна мова, але в цілком малій мірі — загальноросійська (правильно: церковно-слов'янська) мова». Щоб довести читачам, що це дійсно так, О. Качмарський цитує видатного релігійного діяча XVI—XVII ст. І. Вишенського. Після цитати автор статті робить висновок: «Ніякого натяку на сучасну українську мову ми тут не знаходимо, а бачимо російську літературну мову в процесі розвитку».

Оскільки ми бачимо у наведеній цитаті Вишенського російську літературну мову в процесі розвитку, то можна сміливо твердити, що це не сучасна російська мова. Якщо немає сучасної російської, то який натяк на сучасну українську тут може бути? І все-таки, натяк на літературну українську мову, яка, підкреслюю, розвивається у цитаті Вишенського, є: «І єслі ся нє почуєте і нє справіте...»

Приведу ще одну цитату із творчості Вишенского: «Тут теды вас вопрошу в доконченю тых пяти стопней. Покажте ми, о згоду вяжечи, откуду есте твое годности верою шафвати доспели, коли плоды веры сами собой есте разорили...» Тобто маємо ще один натяк на українську літературну мову, що знаходилася в процесі розвитку.

Але справа не в тому. І. Вишенський, як відомо, був найбільш послідовним захисником церковно-слов'янської, або як він її називав, словенської мови. Інші ровесники його епохи дозволяли собі висловлюватися в красному письменництві не так ригористично, як це було притаманно традиціоналісту І. Вишенському.

Аби не бути голослівним

Раджу О. Качмарському якщо не прочитати, то хоча б переглянути хрестоматійний посібник «Українська література ХIV—XVI ст.» (Київ, «Наукова думка», 1988). Тут всі літературні твори цього періоду подані в оригіналі того історичного часу, коли вони були написані, в тому числі і твори І. Вишенського.

В розділі «Апокрифи» на стор. 31 читаємо: «І скоро люципер помислив у своїм пишним серцу, зароз ся став от бога з високості голос: «О злий і лукавий слуго наш, гордий пишний і невдячний ласки моєї!»

Як бачимо, тут і натяку на сучасну російську мову немає. Ось цитата із «Духовного завщанія» Василя Загоровського (2-а половина XVI ст.): «А што ся дотычет доски моее Ганны, которую имел с первою жоною моею Мариною Збаразскою, той, ласку и милость повинную отцовскую цело отдаючи, хотя жем ее, про незыглывость матки ее, николи очима моима не видел...» Тут маємо літературний стиль більш наближений до літературної мови Вишенського.

А ось цитата із «Ключа небесного» Герасима Смотрицького: «Тут же єще зрозумти потреба, осли бы речено, але с папєжов римських жаден заплаті своєє такоє не взял, тым єще горше и прегорше». І знову маємо відмінний від усіх попередніх літературний стиль.

Ось цитата із «Перекладних повістей», зокрема «Історії о Атілі, королі угорськом»: «Кгди через давнім часи гун нове або, як їх нині посполиті зовуть, угрове із своїми княжати Белем, Кевом і Надиком положилися були обозом над рікою Тисою...» І тут — своєрідний літературний стиль.

Цитата із «Хронології» Андрія Римші: «Месяца сентебра, по-чебрейську єлюль, просто вресень, Двадцать четвертого дня месяца сентебра, дороблен Єросолим, сталося реч добра».

Читаємо уривок «Епіграми на граматику» Лаврентія Зизанія: «Граматика письма всх научаєт, чтырма частмы латве уразумляєт. Орфографією и просодією, сантаксисом и етимологією».

На підставі наведених цитат із творів української літератури ХVI ст. робимо висновок: абсолютно правий був Сергій Єфремов, коли писав про «диференціацію письменства» в Україні періодів литовського і польського. І якщо О. Качмарський доведе, що це не так, що Єфремов підтасовує факти, то буду йому за це тільки вдячний. Але боюся, що таких аргументів у Качмарського не знайдеться.

Непідготовленому читачеві важко розібратися в калейдоскопі різних назв: давньоруська, руська, староболгарська, загальноросійська чи загальноруська, старослов'янська і т. д.

Твердження автора статті про те, що церковнослов'янська письмова мова піддавалася меншій диференціації, ніж народна розмовна, — хибне, про що я довів вище, використовуючи посібник із хрестоматії української літератури XIV—XVI ст. З історії нам відомо, що в епоху середньовіччя літературна письмова мова була зосереджена в містах, де ритм життя і зіткнення різних культур було інтенсивнішим, ніж у «законсервованому» традиційному селі із його замкнутим натуральним господарством.

В Україні — не в Росії

Тому неважко здогадатися, що культурні диференціації (в тому числі і в мові) мали значно більше поширення в літературній писемній мові, ніж в розмовній народній. Крім того, на диференціацію церковнослов'янської мови в Україні впливала її значно більша (через Річ Посполиту) відкритість до європейських впливів, ніж це мало місце в Московській державі.

До петровських реформ Росія була в культурній ізоляції по відношенню до Європи. Тут існували значно суворіші підходи до збереження незмінності граматичних і лексичних форм церковнослов'янської мови. Не дивно, що російська літературна мова Пушкіна і Лермонтова формувалася зверху, на базі церковнослов'янської, яка згодом стала загальнонародною.

В Україні на мовному поприщі відбувалися цілком інші процеси, ніж в Росії. Тут формувалася літературна мова Котляревського і Шевченка, яка йшла знизу, на базі розмовної народної мови, зокрема, київсько-полтавського діалекту.

Ці два різні процеси формування сучасної літературної мови характерні для всіх країн Європи. Наприклад, сучасні італійська і іспанська мови — це трансформована латинська; сучасна грецька — трансформована старогрецька мова.

Давні греки були частково знищені, частково витіснені на південь. А сучасні, це в основному нащадки слов'янських та інших негрецьких племен. Відомо, що в католицьких країнах Європи до XVI ст. офіційною літературною мовою, з невеликими вкрапленнями лексики місцевих мов, була латинь.

Але на відміну від Італії та Іспанії, в таких країнах, як Німеччина, Швеція, Польща сучасними літературними мовами стали не сформовані зверху мови на основі латині, а народні мови, сформовані знизу.

В слов'янському світі (у південних і східних слов'ян) мовні процеси мали свою специфіку. Тут замість грецької мови, укладачі слов'янської писемності Кирило і Мефодій ввели церковнослов'янську, або староболгарську. Тисячу років тому мови південних і східних слов'ян були значно ближчими, ніж сьогодні. То ж не дивно, що староболгарська мова одночасно стала і древньоруською мовою.

Логічні нестиковки

В одному з пасажів О. Качмарський пише: «В епоху зародження і становлення нашої писемності старослов'янська мова вже володіла невимірно більшою кількістю слів і виразів для позначення абстрактних понять, ніж російська мова».

Виходить, що поряд із старослов'янською мовою існувала і російська. Але як тоді розуміти інше твердження: трансформації старослов'янської в російську. Про це мова йде в статті через декілька абзаців: «В історії мови відбувся надзвичайно швидкий перехід від більш чи менш однорідної, однотипної спільної (читай: старослов'янської) до мови цілком складної структури (читай: російської) з багатьма стилями і стилістичними структурами».

У першому випадку старослов'янська мова вивищується над російською, а в другому — все навпаки.

«Власне, українська література починається з Котляревського», — читаємо в статті, але що цікаво: ця українська література ще не може вважатися українською мовою, бо написана на малоросійському говорі, — так вважає Качмарський. Для прикладу можна взяти теперішню російську Кубань. У російських ЗМІ ми ніде не знайдемо «українська мова кубанців», а тільки «кубанське нарєчіе».

Українська мова як цілком повноцінне поняття отримує своє значення тільки в кінці ХIХ ст., як вважає автор статті. Качмарський не вказує, коли російська мова отримала статус літературної. Проте зі змісту його статті можна здогадатися, що це сталося набагато раніше за українську. Тим більше, що російська мова — пряма спадкоємниця мови старослов'янської, тобто можна вважати, що вона випереджає українську на тисячу років.

Ось наскільки ми, українці, відстаємо із своєю простонародною мовою від високорозвинутої російської. Як не крути, а змагатися нам із «високою імперською культурою» немає сенсу. То чи не краще сприйняти цю культуру як свою рідну? Весь підтекст статті Качмарського побудований саме в такому ключі.

Щоб не грішити щодо історичної правди

Так чим же була українська мова до кінця ХIХ століття? Слово автору статті: «До цього народна мова Південно-Західної Русі продовжувала називатися «руською». Воно й зрозуміло: бо у своїй основі ця староруська мова із-за досить сильного польського впливу запозичила собі велику кількість полонізмів».

Отже, все було б добре, і всі українці сьогодні розмовляли б російською, якби не оте польське втручання. Якщо без іронії, то зашмеліла версія ідеологів радикального євразійства щодо негативних зовнішніх впливів мені давно відома. Наприклад, СРСР ніколи не розвалився б, якби не підривні дії західних спецслужб.

Але що цікаво: ніхто із ідеологів «православ'янського єдинства» ніде і ніколи не представив хоча б щось схоже на наукове дослідження того, як староруська мова Південно-Західної Русі полонізувалася. Це й зрозуміло, бо зробити таку наукову розвідку неможливо, оскільки українська мова розвивалася так же самостійно, як польська і російська.

Народна мова, особливо в середовищі сільського населення, яке становило тоді абсолютну більшість, була досить консервативною у сприйнятті полонізмів чи впливів інших мов.

Інша справа — письмова літературна мова, в даному випадку — церковнослов'янська. Як свідчить посібник із хрестоматії української літератури XIV—XVI ст., український варіант строслов'янської мови залежно від часу і місця написання літературних творів містить слова польського походження. Всі вони винесені в окремий словник в кінці посібника.

Згодом, коли київсько-полтавський діалект було покладено в основу української літературної мови, всі ці полонізми зникли. Щоб переконатися, треба взяти посібник з української літератури XIV—XVI ст., а не робити голослівних тверджень, щоб не грішити цим самим щодо історичної правди.

Автор статті припускається помилки, коли говорить, що «руська» мова на території України в своїй основі — староруська мова. Руська мова у ХIХ ст. була синонімом мови української. Що стосується староруської мови, то це була церковнослов'янська. Отже, руська і староруська — різні мови.

Говорячи про розвиток української мови, автор статті стверджує: «Не могла же насправді українська мова з'явитися в епоху Київської Русі. Але як не дивно, саме над цим плачуть офіційні українські літературознавці». Цікаво, хто ж плаче? Зрозуміло, що в першу чергу Сергій Єфремов. Для підтвердження, що це саме так, О. Качмарський наводить цитату з його «Історії українського письменства». Однак скільки разів її не читай, не знайти там жодного натяку на те, що українська мова з'явилася в епоху Київської Русі. То навіщо приписувати Єфремову те, чого він не писав?

Що стосується вислову Єфремова: «Мало якому народові в світі доводилось переживати трагічнішу, нещаднішу долю, як та, якої зазнав... український народ», Качмарський вважає подібний вислів стереотипом, який засмічує національну свідомість. «На підставі чого український народ з самого початку роблять «нещасним», нещаснішим за інших?» — висловлює здивування автор статті.

Зупинюся на тому, чого не зрозумів О. Качмарський. Він докоряє С. Єфремову так, ніби той писав свою «Історію українського письменства» не майже століття назад, а в незалежній Україні. О Качмарський не бере до уваги специфіку епохи, в якій жили і діяли Єфремов, Грушевський і інші сподвижники української справи. Багато з них перебували під впливом ідеології народництва, що не могло не відбитися на їхніх світоглядних позиціях.

Не заперечую, що в даному випадку маємо перебільшення у констатації трагізму, який пережив український народ. Але мав все-таки Єфремов право у вступній частині своєї наукової праці висловити власне, хай навіть хибне, розуміння української історії. Тим більше, що він ніщо ніколи нікому не нав'язував.

На мою думку, робити акцент на тому, що буцім-то теперішнє покоління українців закомплексоване на сакраментальній чи, як пише Качмарський, «симптоматичній сентенції»: «Мало якому народові...» (і далі за текстом Сергія Єфремова), означає хибне розуміння ситуації і неповагу до видатного українського мовознавця.

Цікаво і надалі прослідкувати за спекулятивною софістикою міркувань журналіста О. Качмарського. Так, іронізуючи над Єфремовим, він пише, що головним нещастям для України була відсутність державності, якщо точніше — то втрата цієї державності після розпаду Київської Русі. Ось як Качмарський «спростовує» думку Єфремова: «В IХ—Х ст. стартувала зовсім не Україна, а Русь». Зауважу, що у IХ—Х ст. стартувала на історичний шлях Польща, але назву свою вона отримала пізніше. Подібне явище відбувалося із багатьма іншими країнами Європи. Підручник з історії Польщі починається від IХ—Х ст., коли назви «поляки» і близько не було. Це саме стосується і Німеччини.

Далі автор висловлюється ще цікавіше: «І якщо зробити історичне припущення, що у певний час вона (Київська Русь) зберегла б свою державну могутність і національну єдність, то таких понять як Україна, український народ і українська мова не виникло б у принципі! Були б єдина Русь, єдиний російський народ і єдина літературна російська мова».

Ось саме так воно мало бути, а не інакше. Так це що? Історична закономірність чи лише бажання журналіста Качмарського? Як на мене, то швидше всього бажання Качмарського. Звідки йому відомо, що у випадку збереження Київської Русі на її території з'явився б обов'язково російський народ і російська мова? Жодних, бодай найменших доказів того, що це мало бути саме так, автор статті не наводить.

Навіть школярам відомо, що в епоху Київської Русі не було не тільки українців і української мови, але й росіян і російської мови теж. Історичні процеси розвиваються не за чітко визначеним наперед історичним сценарієм, а в силу взаємодії величезної кількості різних факторів. Звідси випливає можливість здійснення учасниками історичного процесу величезної кількості варіантів тих чи інших історичних сценаріїв. Проте здійснюється лише один.

«Саме завдяки розгрому Русі, — читаємо в статті, — і наступному її розпаду на частини у XVI—ХVII ст., як одна із східно-слов'янських (а не «русских») гілок на арену виходить український народ і починає свій природній розвиток».

Хіба обов'язковим був Батиїв розгром Русі для того, щоб вона розпалася на частини? Адже ще до монгольського нашестя Русь стала феодально-роздрібленою. І без розгрому на цій території могли виникнути різні народи. Священна римська імперія була ровесницею Київської Русі. Її ніхто не завойовував і не громив, але з часом вона розпалася, а на її окремих частинах формувалися окремі народи.

Заперечуючи факт русифікації

О. Качмарський пише: «Саме радянському періоду Україна зобов'язана і створенням державних структур, і теперішньої територіальної цілісності, і стрімкому розвитку української мови і літератури».

Адміністративний устрій УРСР був створений таким, що значною мірою ігнорував регіональні особливості республіки. А органи виконавчої влади були повністю підпорядковані Центру. Що стосується «стрімкого» розвитку української мови і літератури, то на фоні ще більш стрімкішої русифікації, такий розвиток аж ніяк не виглядає стрімким. Він був пригніченим. Єдиною, де у радянські часи українська мова розвивалася, була художня література. Ще деякою мірою — художня самодіяльність.

Про «стрімкий» розвиток української мови можна говорити хіба що з іронією: українська мова в радянські часи настільки стрімко розвивалася, що на 1991 р. в інформаційному просторі України вона становила аж 5%, а могло б і цього не бути.

Читач, який перебуває в полоні стереотипів традиційного мислення радянського зразка, і який звик голі твердження сприймати, як правдоподібні, звичайно не буде вимагати від Качмарського конкретної статистики, конкретних фактів стану української мови після краху Російської імперії.

Критично мислячий читач неодмінно задасть Качмарському запитання: у чому різниця між насильницькою українізацією і українізацією, що проводилася природним шляхом? І якими конкретними фактами і конкретними статистичними даними можна підтвердити її? Зрозуміло, що такої конкретики у Качмарського немає.

Пригадую, як «конкретні» факти насильницької українізації у свій час на сторінках «Київського телеграфа» приводив київський монархіст Олександр Карєвін, використовуючи документи всеукраїнського зібрання вчителів, на якому обговорювалися питання українізації.

Два виступи були визначені різкою критикою українізації, як насильницької політики. А той факт, що з'їзд в цілому оцінив позитивно українізацію, Карєвін не згадує. Це й зрозуміло, адже головне кредо і журналістській діяльності Карєвіна це: «Единая и неделимая Святая Русь православная». Якщо наприклад, на сторінках «2000» інколи можна прочитати, що в Україні встановилася націоналістична диктатура «помаранчевих», то це аж ніяк не означає, що подібне твердження адекватне теперішній дійсності.

Це саме стосується і українізації 20-х років ХХ сторіччя. Я добре усвідомлюю, що процес українізації у 20-ті роки відбувався далеко не гладко. Противники українізації ділилися на активних і пасивних. Пасивним заважала традиційна сила звички, мовляв, так було непогано, то навіщо тут щось змінювати. Активні противники українізації свідомо заперечували цей процес, виходячи з імперських ідеологій двох культур: розвиненої культури російськомовних міст, і відсталої — україномовних сіл.

Мали місце і адміністративні перехльости запровадження української мови, але називати всі недоліки українізації, чи коренізації, абсурдом, можуть ті, кому таке поняття, як «українськість», м'яко кажучи, не дуже імпонує. Тодішня українська влада поступала в питанні українізації так, як в цей період поступала чеська влада, переводячи Прагу з німецької на чеську, чи литовська влада — з польської на литовську.

Якщо те, що робиться сьогодні в Україні стосовно утвердження української мови, автор статті називає безчинством, то з протилежної точки зору, яка теж має місце в ЗМІ, можна дізнатися, що за роки незалежності в Україні щодо утвердження української мови майже нічого не зроблено, а процес русифікації триває далі.

Автор статті розповідає про небувалий розквіт української мови в радянський період: «Всі, хто жив в СРСР, прекрасно пам'ятають, скільки тоді друкувалося книг і періодики на українській мові».

В цьому Качмарський нагадує радянського пропагандиста, який розповідає про небачені досягнення, наприклад, в промисловості і сільському господарстві. Проте радянські агітпропи для підтвердження успіхів хоч якусь статистику використовували, а тут ніяких цифр, тільки голі твердження. Це також зрозуміло, бо якщо застосувати статистику, то від розмальованої Качмарським картини залишаться одні клапті. Щоб не бути голослівним, пошлюся на власний досвід. У 1990 р. в Славуті Хмельницької обл. я зупинився біля центрального газетного кіоску. На перший погляд газет з українськими назвами і текстами ніби було вдосталь. Крім «Радянської України», «Робітничої газети» — чимало обласних і районих газет.

Я взявся за підрахунки. Виявилося, що газети «Правда», «Известия» за газетною площею та кількістю сторінок перевищують україномовні «Радянську Україну» чи обласні газети. До того ж наклад їх значно більший за місцеві газети. Кіоскерка дала мені можливість підрахувати кількість україномовної і російськомовної преси не тільки за кількістю газет, але й за їх газетною площею. В результаті виявилося: газетна площа українською мовою становить 5%, а російською — 95%. Ось таким він був, цей «стрімкий» розвиток української мови.

Те ж саме було і з журналами. Я постійно передплачував російськомовний журнал «Наука и жизнь», а до україномовного «Наука і суспільство» не проявляв інтерес. Мало того, що україномовний журнал містив значно менше друкованої інформації, ніж російськомовний. Він ще був надто пропагандистський. В радянські часи російськомовна продукція мала більший попит, ніж україномовна.

Саме ця обставина чимало сприяла поширенню песимістичних настроїв на зразок: «Да кому он нужен этот умирающий и непрактичный украинский язык». І книг багато друкувалося українською, але так, що на одну україномовну випадало як мінімум десять російськомовних книг.

«...Українська мова та література посилено вивчалися від другого класу», — стверджує автор статті. І справді, так «посилено» вивчалися, що згодом всіх охопила якась незрозуміла втома. І тоді дітей почали звільняти від вивчення української. Тому не дивно, що сьогодні чимало російськомовних мешканців країни здивовано запитують, почувши незнайоме українське слово: а что такое «бузок»?

Чим далі читаєш статтю Качмарського, тим цікавіше авторські «відкриття» для себе знаходиш. Наприклад: «Що стосується нездатності української мови конкурувати з російською у багатьох галузях науки і техніки, то ця обставина абсолютно ніким не інспірована, а пояснюється тими стадіями історичного розвитку, на яких знаходяться дані мови».

Щось схоже вже не раз зустрічав в ідеологів радикального євразійства, які все ще перебувають у полоні стереотипів імперського мислення. Це теорія двох культур: розвиненої цивілізованої культури великої нації, позитив якої протистоїть негативу культур малих націй, оскільки останні зациклені на традиційності і замкнутості власної культури, чинять опір цивілізаційній імперській культурі. Далі жирно виділений курсив пояснює, чому українська мова нездатна конкурувати з російською: «Українська, ще сто років назад будучи виключно народною, за такий короткий період не змогла досягти всіх лінгвістичних висот і водночас стати мовою науки і техніки. Для цього потрібно, щоби достатня кількість вчених і мислителів світового масштабу думали українською».

То як же таке могло статися, що російська «надзвичайно швидко» здійснила перехід від церковнослов'янської, ставши «мовою високої поезії, науки і релігії», витончених літературних стилів, а українська вже ціле століття тупцює на місці і неспроможна проявити свою конкурентоздатність? Пояснюється це, якщо вірити Качмарському, досить просто.

Від холопа і плуга

Все залежить від стартових умов, від того, яким ти народився, тобто детермінізм начала всіх начал, а не процес становлення. Російська мова вже в період появи церковнослов'янської була запрограмована на успіх, оскільки церковнослов'янська увібрала в себе всі досягнення грецької мови. Про помилковість подібного твердження я згадував вище. Тобто російська мова стала народною зверху, через посередницьку інтелектуальну діяльність «аристократів духу».

Що стосується української, то вона вийшла із народних низів, як кажуть в моїй Галичині, від холопа і плуга. Тому й несе на собі печатку традиціоналізму, провінційності та національної обмеженості. Ось такий він, невтішний старт української мови.

Це — якщо вірити Качмарському. Але якщо посилатися на альтернативні точки зору, то картина становлення і розвитку літературних мов виглядає дещо іншою. Відомо, наприклад, що сучасна мова народів Центральної та Південної Америки не походить знизу від мов індіанців, а є привнесеною зверху іспанською мовою. У той же час англійська, німецька, шведська та інші європейські мови походять з народних низів. Але ця обставина аж ніяк не свідчить про те, що іспанська мова конкурентоздатніша чи культурно багатша за англійську, німецьку і шведську.

Як вважає Качмарський, українська мова, щоб бути конкурентоздатною, повинна мати «достатню кількість вчених і мислителів світового масштабу, які б думали українською».

Гасло «думати українською» дехто сприймає досить спрощено. Для цього не обов'язково прокручувати думки в голові українською мовою. Думати українською означає жити українським: життям, культурою, політикою, економікою.

Що стосується українських вчених світового рівня, то, в розрахунку на кількість населення, їх було не менше, ніж у Польщі, Румунії, Греції чи навіть Росії і Франції. Українських вчених світового масштабу було більш ніж достатньо, і більшість з них, можливо, думали українською, але висловлюватися письмово і усно ці вчені змушені були російською, польською, німецькою, англійською мовами.

Це й зрозуміло. Чи міг Микола Гоголь в умовах Російської імперії писати і розмовляти українською? Безперечно, не міг. В Російській імперії культивувалася не українська, а російська мова. Щоб мова була досконалою, розвиненою, конкурентною, її необхідно плекати і ростити, як виноградну лозу. Ми добре знаємо, що в часи двох імперій — Російської і радянської — більшість українських інтелектуалів працювали на розвиток російської, а не української. Перед Миколою Гоголем стояла дилема: або бути україномовним, провінційним і маловідомим письменником, або повністю розкрити свій талант на теренах російської словесності.

Досить своєрідно, по-слов'янофільськи О. Качмарський трактує єдність українського і російського начал у процесі історичного розвитку: «Всіх перерахованих з повним правом можна вважати українофілами ХIХ ст. — вони жваво цікавились історією України: Гребінка, Мордовцев, Данилевський, Старицький немало зробили для розвитку української мови. Але ніхто з них, будучи нащадком не тільки українських козаків, але і давньоруських богатирів, навіть і в думках не допускав (як категорично! а чи насправді так було?) відмови від «русского» (як українською мовою це розуміти: «древньоруського» чи «російського») минулого. Обидва начала — українське і російське — у житті і творчості цих авторів злилися у нерозривному організованому розвиткові».

Із усіх ідеологічних течій теорії слов'янофільства ідеологія «православнослов'янської єдності» — найбільш вживана ідеологами євразійства. І будується вона на постулаті, що має чітко виражений проімперський підтекст: «Единая и неделимая Святая Русь православная». Саме вона є головним стрижнем, «альфою і омегою», визначальним атрибутом національної ідентичності трьох гілок єдиного руського чи російського (для ідеологів євразійства «руський» і «русский» — синоніми) народу: білорусів, українців і росіян.

Наступні історичні епохи, починаючи від XIV—XV ст., коли стали формуватися нові етнічні ідентичності: росіяни, українці, білоруси, такої пальми першості, як Київська Русь, в очах слов'янофілів не мають. Після єдиної Русі спостерігаємо відхилення, збочення від трансцендентного стовбурового шляху розвитку єдиного руського народу, який неминуче мав стати російським.

Благородну місію з виправлення цієї історичної помилки взяла на себе Русь Московська, яка після Переяслава 1654 р. трансформувалася в Російську імперію. Ідеологи імперії, повністю ігноруючи факт існування двох різних етносів росіян і українців, розробили свій ідеологічний формат: «Единая и неделимая Святая Русь православная». Українці (або малороси) вважалися невіддільною і органічною частиною великоросів.

Здавалося, що після приходу до влади більшовиків імперська національна політика царської Росії назавжди канула в Лету. Малороси були визнані як українці і як окрема від росіян нація. Навіть була утворена Українська республіка в СРСР. Але не так воно сталося, як гадалося. Політика українізації, чи точніше, коренізації, що проводилася у 20-ті роки ХХ ст., пробудила українців до самостійного культурного життя, що не на жарт стривожило більшовицьке керівництво в Москві. Адже культурна самостійність неминуче спонукає українців до самостійності економічної та політичної, а цього допустити більшовики аж ніяк не могли. Тому українізацію було швидко згорнуто.

Як би союзне керівництво не прикривалося ленінською національною політикою, імперська сутність на асиміляцію в його діяльності залишалася незмінною. Розроблена радянськими ідеологами доктрина формування єдиної спільноти — радянського народу — по суті продовжувала асиміляційну політику Російської імперії, тільки в іншому форматі.

Фактів більш ніж достатньо

У ЗМІ насаджувалась думка, що в ментальності росіян і українців є більше спільного, ніж відмінного. Звідси поговірка: «Українець і росіянин — два чоботи пара». Або слова із пісні: «Вижу степи Украины — это русские поля». Інтенсивно мусувалася тема переплетіння і взаємопроникнення обох культур, проте жодним словом не згадувалося, на користь якої саме культури відбувалося подібне зближення.

Якби взаємопроникнення обох культур було рівноправним, тоді О. Качмарському не доводилося б констатувати факт неспроможності української мови конкурувати з російською. Обидві імперії — як Російська, так і радянська — робили все, щоб конкурентоздатність української звести нанівець. І конкретних фактів такої мовної політики більш ніж достатньо, тільки О. Качмарський не хоче їх брати до уваги.

Рівноправність української і російської мов за часів СРСР я уявляв собі так: скільки російськомовної продукції займало український інформаційний простір, стільки ж україномовної продукції повинно було займати інформаційний простір у Росії. Скільки російськомовної продукції поступало з Росії в Україну, стільки ж україномовної — в Росію. Але нічого подібного і близько не було. Навіть в Україні ця пресловута «рівноправність» призвела до того, що на 1991 р. український інформаційний простір на 95% займала російська мова. То про що тут говорити!

Ідеологія євразійства

Після здобуття незалежності в Україні, хоч набагато повільніше, ніж у прибалтів, розпочався процес національного відродження. Повільно, бо наслідки тривалого панування обох імперій давалися взнаки. Зрозуміло, що такий складний і суперечливий процес українського відродження неминуче породив два радикальні полюси.

На одному з них націонал-патріоти рішуче взялися за негайну українізацію і одразу ж зазнали поразки, бо суспільство виявилося непідготовленим до цього.

На другому — трансформована ідеологія доктрини «единой общности советский народ» на нову концепцію «православнослов'янської єдності». Рішучі виступи за збереження пануючого статусу російської мови теж зазнали поразки, бо всупереч такій волі все-таки українізація в освіті та інших царинах суспільного життя впроваджувалася.

Українізація — не тільки утвердження державної мови в усіх сферах життя суспільства, це поняття має значно ширший контекст. Це остаточне визначення й утвердження нашої національної ідентичності, яка повинна бути не польською, не російською, а українською.

Ідеологія прибічників євразійства різних відтінків, яка вважає українців напівросіянами чи майже росіянами, поступово здає свої позиції. Пригадую зміст листа, прочитаного на одній із передач радіо «Свобода» відомим журналістом Анатолієм Стріляним кілька років тому. Пише жінка з півдня України: «Анатолий Иванович, ну зачем вы в своих передачах противопоставляете украинцев и россиян? Ведь это же один народ, один язык, одна культура». Навіть колишній проросійський президент Л. Кучма наважився видати книгу «Україна — не Росія», що, звичайно, викликало незадоволення певної частини українського суспільства.

Українська ідентичність у євразійському вимірі означає констатацію факту домінування спільності над роздільністю. Ідеологи євразійства стверджують, що між українцями і росіянами спільного в мові, культурі, історичній долі більше, ніж роздільного.

Європейський вимір ідентичності означає домінування роздільного над спільним: французи, наприклад, це одне явище спільноти, а німці — дещо інше. Чехи і словаки, попри усю їхню культурну, мовну ментальну близькість, все одно — різні народи. Європейська парадигма ґрунтується на біблейській істині: «всяке явище, щоб проявитися спочатку, повинно відокремитися від інших. І шляхом самоізоляції стати самим собою».

Отримавши внаслідок самоізоляції відповідний ступінь ідентичності, подібне явище вступає у активні взаємовідносини з іншими. Цей процес становлення ідентичності явищ добре описаний у фундаментальній філософській праці німецького філософа Г. Гегеля «Феноменологія духу».

Не дивно, що крихітні країни Балтії вступили у Європейський Союз, не боючись асиміляції, оскільки рівень їхньої національної ідентичності, а тому й солідарності, значно вищий за той, що мають українці, яких за кордоном часто приймають за росіян.

Один з українських істориків після 10-го року незалежності писав: «Україна вже 10 років виходить із Росії і ніяк не може з неї вийти». «И не надо выходить, — може заперечити мені один з ідеологів євразійства, — если оба начала — украинское и русское — слились в неразрывном органическом развитии».

Але як тоді бути з українською національною ідентичністю, як визначити цю ідентичність, коли російське і українське начала злилися в єдине органічне ціле? Ми добре знаємо, як несолодко живеться сіамським близнюкам, тіла яких зрослися. Ось тут можна не сумніватися, ніхто з ідеологів євразійства вам зрозумілої відповіді не дасть. Бо утвердження українськості вони сприймають як «оголтелый национализм». Поляки можуть гордитися своєю польськістю, росіяни — російськістю, а ось ми, українці, повинні бути роздвоєними: в одній половині душі носити українськість, а в другій — російськість. Де ж ідентичність? До речі, хай росіяни в Росії спробують бути наполовину українцями або чехи — наполовину словаками.

Кардинальна помилка О. Качмарського, як і інших ідеологів євразійства, — постійна апеляція до патріархального минулого нашої історії. Автор статті, перераховуючи імена письменників-українофілів ХIХ ст., стверджує, що «ніхто з них не будучи нащадком не тільки українських козаків, але і древньоруських богатирів, навіть і в думках не припускав відмови від «русского» свого минулого».

Отже, маємо змішування двох різних понять — «древньоруський» і «русский». Але справа не тільки в цьому. З історії відомо, що кожна наступна історична епоха — своєрідне заперечення попередньої. Козацька епоха в історії України є апогеєм утвердження української самобутності, яка робила українців окремим народом, відмінним від сусідів, в тому числі поляків і росіян. Саме ця козацька епоха знайшла свій найбільш сконцентрований художній образ в поезії Т. Г. Шевченка. Проте Шевченко в жодному зі своїх творів не згадує «древньоруських богатирів», та й Київську Русь взагалі. Апеляція до патріархального минулого недоречна. Ніхто сьогодні у європейській Скандинавії не нагадує норвежцям і шведам: «Пам'ятайте, ми є гордими нащадками славних вікінгів». Чи, наприклад: «Німці і французи, пам'ятайте — ми є гордими нащадками Священної Римської імперії Карла Великого».

Висновок автора в кінці його статті, виділений жирним курсивом, звучить так: «Цілком дико звучать слова пана Субботіна... про те, що «розвивати одну мову, не зачіпаючи іншої, — неможливо. Як неможливо вирощувати помідори, не прополюючи бур'ян. Сильна рослина заб'є слабу. Слабка мова буде забитою більш сильнішою».

Якщо для Качмарського слова Субботіна звучать «дико», то для мене цілком нормально. Більше того, вони досить влучно передають реальний стан речей на мовному поприщі. Єдине, що невдале, точніше, дещо неетичне, — це порівняння двох мов з помідорами і бур'яном. Замість бур'яну я вжив би слово «помідори», які ретельно доглядають і вирощують, і поряд такі, що дуже занедбані.

На розвиток російської мови працювали як держава (в часи двох імперій), так і значна частина інтелектуалів. На розвиток української мови тільки в радянські часи частково працювала держава і незначна частина інтелектуалів, тому українська в своєму розвитку постійно програвала російській.

Не дивно, що у 1991 р. в українському інформаційному просторі українська мова займала аж 5%. І ось тут захисники російської мови підняли голос на введення другої державної російської.

Зрозуміло, що юридично закріплений старт обох державних мов неминуче нагадував би старт двох бігунів. Один з них тренований, мускулистий, а інший — кволий, зовсім не тренований. Неважко вгадати, хто переможе.

Саме такий далеко не рівноправний старт обом мовам було дано в Білорусі. Тому й не дивно, що Субботін, якого так завзято критикує Качмарський, посилається на гіркий білоруський досвід, де друга державна російська мова одразу ж на старті стала першою.

Заперечуючи Субботіну, буцімто «білоруська мова практично вмерла», О. Качмарський твердить, що Субботіну слід було поїхати у будь-яке білоруське село, щоб переконатися у повному здравії білоруської мови. Як на мою думку, Качмарському теж не завадило б поїхати, і там, очевидно, він би побачив наступну картину. На крайньому заході й крайньому півдні Білорусі можна в селах почути сяку-таку білоруську мову. Але що стосується більшості сіл у центральній і східній частинах, то у них білоруська мова дуже хвора: на десять російських слів випадає одне білоруське. Братня російська мова настільки міцно стиснула у своїх обіймах братню білоруську, що остання буквально конає в цих обіймах.

Якщо в українських селах, за винятком Західної України, українська мова дуже засмічена русизмами, які утворюють гидкий суржик на зразок «чувствую», «волнуюся», «опаздую», «устаріває», «Семйоновна», «Петровна», «діректор», «собраніє», «предсєдатель», «сєльсовєт» і так далі до нескінченності, то що вже тоді говорити про білоруську мову у селах.

«Білоруська мова, — читаємо далі, — знаходиться у своїй природній стадії розвитку і, думаю, в теперішній час серед білорусів знайдеться небагато бажаючих читати цією мовою, наприклад, Канта». Дивні речі у світі відбуваються: російська мова впродовж якогось півстоліття із церковнослов'янської сформувалася у сучасну, а білоруська вже майже 5 століть (відколи білоруський гуманіст, філософ і просвітитель Франциск Скорина вперше став писати давньою білоруською мовою) топчеться на місці і ніяк не може з цієї «природної стадії» вирватися.

Причина криється у цілком іншому факторі, а не у якійсь міфічній «природній стадії». Якщо сам бацька Лукашенко, за прикладом нашого колишнього радянського керівника В. В. Щербицького, скрізь і всюди розмовляє російською, то про яке відродження білоруської може бути мова?

Мова вимагає постійного догляду, а це виражається в коштах, витрачених на її розвиток. Хай Качмарський поцікавиться статистикою: скільки білоруська влада витрачає на утвердження білоруської, а скільки — на пануючий статус російської, і тоді картина стане виразнішою. Але в тому-то вся справа, що таку статистику Качмарський використовувати не хоче, бо тоді його мовна концепція зазнає краху.

На білоруському мовному фронті відбуваються дивовижні речі. Білоруська, занедбана впродовж тривалого історичного часу, сьогодні вимагає якнайбільшої уваги з боку суспільства і держави. Насправді відбувається протилежне. Російській, яка постійно розвивалася і вдосконалювалася, значно більше приділяють уваги. Тобто маємо хід речей за Дарвіном: сильного підтримують, а слабкого добивають. Може, таку «природну стадію» розвитку білоруської мав на увазі О. Качмарський?

Останній абзац авторської статті стосується «городницьких розмірковувань» пана Субботіна. О. Качмарський, використовуючи алегорію, радить своєму опоненту, як треба доглядати різнокультурний чи різномовний євразійський город. Можна багато культур садити, і якщо їх відповідно доглядати, регулярно прополюючи бур'ян, то можна переконатися, що усі культури чудово розвиваються і співіснують.

На жаль, в реальній дійсності справа виглядає дещо не так, як на городі. Якщо російську мову у двох імперіях ретельно доглядали і плекали, то дві інші братні мови заростали бур'яном. І сьогодні цей бур'ян ми знаходимо на кожному кроці наших мовних буднів. Недавно на залізничному вокзалі почув діалог двох хлопців. Один з них каже: «Опоздав я на поїзд, той що на сім часов». Інший йому відповідає: «Та ти не волнуйся, буде ще на восєм часов». «Е, ні, — відповідає перший, — той що на восєм, мене не устраіває».

Причина мовного бур'яну, який називають суржиком проста: нерівноправність мов. Якщо одна із мов має значно більший діапазон застосування, то інша обов'язково буде засмічуватися великою кількістю слів від тієї, що домінує. Захисники російської мови в Україні на словах не мають нічого проти того, щоб українська розвивалася і процвітала, проте роблять все, щоб братня російська мова не поступилася місцем братній українській.

Буду вдячний О. Качмарському, якщо він спростує мої аргументи. Більше того, обіцяю бути розповсюджувачем світоглядних позицій Качмарського тут, у Західній Україні, якщо він аргументовано доведе мою неправоту.

P.S. Сучасна літературна російська мова виникла на території Росії, а не України. Про це знають навіть російські школярі. Першими на російській мові писали свої твори поет Державін і письменник Радищев. Церковнослов'янська — це все-таки не російська, як латинська — не італійська.

Для більшої ясності раджу О. Качмарському зустрітися і записати розмову з одним із найвідоміших спеціалістів з історії російської словесності в Росії, а матеріали опублікувати в «2000». Але боюся, що він цього не зробить, бо, як часто буває, любителю словесності інколи видається, що він розумніший за професіонала.

Кузнецовськ Рівненської обл.

Уважаемые читатели, PDF-версию статьи можно скачать здесь...


Загрузка...
Загрузка...

Осторожно! Не наступите на Геббельса!

Не выйдет ли так, что публика, познакомившись с дневниками, прозреет, скажем так, в...

Дефицит госбюджета должен быть нулевым

За последние 15 лет дефицит госбюджета в Украине колебался от 0,4% ВВП, т. е. был профицит,...

Авгуры

Производство лжи в Украине — весьма прибыльный бизнес

Доноры и потребители

Статья академика Петра Толочко «Федерализация Украины: угроза распада или путь...

Прокураторы

Это актуально и для нынешней Украины, где правят бал «поливариантные»...

Комментарии 0
Войдите, чтобы оставить комментарий
Пока пусто

Получить ссылку для клиента
Блоги

Авторские колонки

Маркетгид
Загрузка...
Ошибка