Валуєвський циркуляр діє і досі

№21v(749) 5 — 11 июня 2015 г. 05 Июня 2015 1 2

У листі до Мордовцева Михайло Коцюбинський писав, що у Валуєвському циркулярі особливий наголос було зроблено на забороні популяризувати українською мовою наукові здобутки. На світанку епохи науково-технічного прогресу то був точний постріл у майбутнє нації, бо найкращий спосіб зберегти статус «меншого брата» — це відтяти його від новітніх знань.*

_________________________________
* fleet.sebastopol.ua

1915 р., вже після Емського указу, власті дозволили Харківському товариству писемності провести з'їзд з організації розумних розваг для населення. Патріотично налаштована громадськість поклала бойкотувати захід, його ж несподівано для багатьох підтримав Олександр Яната. На зібранні він виступив з доповіддю, де прямо ув'язав мову, якою розмовляє населення, з розвитком виробничих сил у сільському господарстві, після чого, рятуючись від політичних переслідувань, виїхав до Білорусії. Ця доповідь, яку відомий еколог Володимир Борейко знайшов у Харківському державному архіві, побачила світ тільки у 90-х р. минулого століття — у «Віснику Академії наук». Проблеми, які поставив цей видатний вчений, не розв'язані й досі.

Українець з чехів

Олександр Яната народився 28 травня 1888 р. Його 115-ліття пройшло непоміченим для суспільства. Його мати Марія Фортман була німкенею, батько садівник Алоїс Яната — учасник чеського визвольного руху — емігрував в Україну, знайшовши прихисток в с. Крюковці під Миколаєвом. Як талановитий організатор науки Олександр визначився дуже рано: навчаючись на агрономічному факультеті Київської політехніки, створив гурток природничників, а через рік і Миколаївське товариство, яке випускало журнал «Природа».

З 1906 р. юнак під час вакацій ходив з гербарійною течкою селами, де жили нащадки турбаївців, — вони, збунтувавшись проти покріпачення, на чотири роки запровадили в себе козацьке самоврядування, аж поки їх виселили в колишнє Дике Поле, — і розпитувався у зустрічних, як називається та чи та рослина й що те слово означає. Згодом він напише: «...Український народ встиг створити величезну самобутню номенклатуру, охрестивши майже всі рослини, які його оточували. В народних назвах привертає увагу їхня дивовижна точність. Та воно й зрозуміло, бо народна назва — не продукт свавілля, фантазії одного автора, а те, що було піддане добору, отже, найбільш вдале, життєве».

У одній з наукових праць О. Яната наведе 579 назв для 402 рослин, які він зібрав на території Північної Таврії. Пізніше він створить Термінологічну комісію природничого відділу Українського наукового товариства в Києві, й вона звернеться до сільської інтелігенції з закликом «дослухайтесь мови й життя народу», дізнавайтеся від нього назви всього пов'язаного із значенням для людини живого світу, побутовим, обрядовим, медичним, технічним і тому подібним». 1921 р. ця структура як ботанічна секція стане складовою Інституту української наукової мови, і хоч він проіснував тільки десять років, його співробітники встигли видати багато словників із різних галузей науки, зокрема й капітальний Словник ботанічної номенклатури. Що ж до народного назовництва, то розгорнеться велика наукова робота, де будь-яка сільська жінка могла потягнути на статус професора.**

__________________________________
fleet.sebastopol.ua

Стан наукової термінології є показником загального рівня національної культури, і тут Яната мав гідних попередників. Базу з цього питання заклав видатний мовознавець і природничник Іван Верхратський, зібравши близько 2 тис. назв рослин у супроводі етнографічних відомостей щодо їх застосування, та й Борис Грінченко у капітальному Словарі української мови приділив цій темі багато уваги. Займалися нею й інші вчені.

А в юності Олександр Яната ставив на перше місце революційну діяльність, набувши відомості в підпільних гуртках під псевдо Тарас. У його помешканні було зроблено кілька обшуків, навіть у Лук'янівській тюрмі якийсь час посидів. Однак після Жовтневого перевороту Яната не тільки відходить від політики, а й пориває стосунки з більшовиками, до яких раніш належав, з тієї причини, що його не влаштовує притаманний цій партії національний нігілізм. Людина, в жилах якої не текло й краплини української крові, зросла в щирого патріота землі, що прихистила його батька. У документах він писав «українець / з чехів». Хіба не логічно було б тепер взяти цю формулу на озброєння? Під час одного з відряджень на Одещину сама чула в купе залізничного вагону від групи молоді: «Ми —українці: з гагаузів».

Другим аспектом діяльності Янати, якому він зберіг вірність на все життя, стає екологія. Ще в грудні 1911 р. при Кримському товаристві природничників він разом із дружиною Наталею Осадчею-Янатою створює комісію з охорони пам'ятників природи й старовини, вивчає кримські печери, встановлює зв'язок з іншими ентузіастами цього діла по всій Росії. Молоді люди прагнуть викупити «Кам'яні могили», щоб зробити цю цілинну ділянку заказником, але зібрати потрібну для цього суму грошей не вдалося.

«Кулацько-петлюрівський адвокат»

Після революції Яната повністю віддався науці, зокрема її організації в Україні. Розмах його діяльності як активіста українського відродження вражає: будучи одним з фундаторів та керівників Сільськогосподарського комітету України при Наркоматі земельних справ разом з Миколою Шарлеманем і незмінним своїм соратником дружиною Наталею Осадчою-Янатою, налагоджує наукову діяльність у Асканії-Новій, рятує від розорювання «Хомутівський степ» та інші заповідники. Без нього не проходить жодний агрономічний з'їзд; фундує низку профільних журналів, з яких «Український ботанічний журнал» та «Вісник сільськогосподарської науки» до недавнього часу виходили в світ. Він — один з організаторів Канівського заповідника та Кончі-Заспи. За всього того перелік його друкованих праць сягає сотень назв.

З іменем Янати пов'язані перші науково-популярні видання українською мовою, чому він надавав особливого значення. У держархіві Харківської обл. й досі зберігається запасний варіант доповіді Янати, підготовленої до з'їзду організаторів розумних розваг для населення Товариства писемності під назвою «Необхідні передумови до популяризації у нас природознавства й агрономії». Там є слова: «Замість зміцнення в народі, особливо в селі, любові до своєї природи, до свого краю, свідомого до них ставлення й поваги — у нас прищеплюється якась культура без грунту». Хіба такий стан речей не зберігся в нас і досі?

Будучи одним із засновників Української академії сільськогосподарських наук, Олександр Алоїсович застерігав проти швидкої колективізації, вважаючи, що цій ризиковій практиці мають передувати глибокі економічні дослідження.

Але найулюбленішою справою Янати було народне назовництво: крізь фітоніми поставали минувщина, фольклор, побутові звичаї, медична практика. За самими тільки назвами рослин можна було знайти поміч від хвороб: болібрюх, чистотіл, кривавник, живокость, бородавник, прозірник, стягач... А ось скільки синонімів у слова «жаба»: зеленуха, порхавка, босорка, раканя, рахкавка, ропавка, равер — і більшості відповідають латинські назви, бо ще з доліннеєвських часів наш народ умів класифікувати рослини й тварин. Все своє наукове життя Олександр Яната працював над «Українською ботанічною номенклатурою» та «Українською ботанічною термінологією».

Заходилося на школу світового значення, адже сама ідея — осмислення століттями нагромаджуваних природничих відомостей у зв'язку з практикою сільського господарства, природоохоронними традиціями, етнографією — дуже плідна, і цей пласт необхідно було підняти на поверхню.

Вже в наш час, створюючи «Чотиримовний словник назв рослин» (українсько-російсько-англійсько-латинський), академік НАН Дмитро Гродзінський був вражений інформаційною ідентичністю народної номенклатури. Так, якщо в Україні якусь рослину було названо «відьмячим зубом», то «відьмячим зубом» вона була і в Австралії.

Та в біології починалася епоха боротьби з так званою формальною генетикою, що увійшла до її історії як горезвісна «лисенківщина», не кажучи про те, що вчений таких поглядів взагалі не міг вписатися в ідеологічні рамки сталінського режиму.

До 1929 р. все було гаразд: професора Олександра Янату навіть висунуто в академіки — разом з Миколою Вавіловим. Обоє представляли цикл сільськогосподарських наук, набрали однакову кількість голосів, однак прізвище Янати до списку рекомендованих кандидатів не потрапило, і було порушено питання про надання для нього окремої вакансії. Невдовзі стало не до формальностей. Недоброї пам'яті академік сталінського призову Іван Презент так відгукнувся про труди Янати: «Проф. Яната також «посилається» на Енгельса, висуваючи принцип «непорушення гармонії», лиш замінює слово «гармонія» на слово «комплекс». Ставлячи перед собою завдання — розв'язати проблему степового комплексу, Яната всіляко вивертається, щоб законсервувати цілинний степ...»

15 березня 1933 р. Олександра Алоїсовича знімають з роботи в Інституті захисту рослин за «протягування буржуазних екологічних теорій в галузі боротьби з бур'янами», далі на вченого обрушуються найбезглуздіші звинувачення аж до того, що його називають «кулацько-петлюрівським адвокатом». 4 травня 1936 р. Янату арештували: як виявилося, чекістське досьє на нього вже було зібране, що ж до праць, то їх вилучили з обігу раніше. «...До керівництва Академії пролізла контрреволюційна націоналістична група на чолі з Сліпанським і Янатою, які розгорнули там роботу по знищенню нашого сільського господарства», — писав тодішній нарком освіти Володимир Затонський. Невдовзі він і сам буде звинувачений у приналежності до того ж, що й Яната, «Антирадянського національного центру» і розстріляний.

У книжці Семена Підгайного «Українська інтелігенція на Соловках», що вийшла в Мюнхені, розповідається, як після праці на дослідному полі цей професор спав до першої ночі, а потім прокидався й до ранку впорядковував гербарійні картки. Був мовчазний, ні з ким старався не вступати в контакт. Термін дії вироку закінчувався 4 травня 1939 р., але без видимої причини його продовжили ще на п'ять років, й то вже виявилося для хворого на туберкульоз і з враженим серцем Янати понад можливості: етап до Магаданських таборів, куди його перевели із Соловків, він не витримав. Моя стаття про цього вченого у співаторстві з працівником архіву Олександром Рибалком, надрукована у 80-х р. минулого століття у тижневику «Україна», кінчалася словами: «обставини загибелі Олександра Янати невідомі». Її було передано по радіо «Свобода», й у відгуку черкащанин Андрій Ковтун розповів, що ж сталося:

«Із села Палатки непрохідною тайгою треба було під конвоєм пройти дев'ятнадцять кілометрів до зрубленого в таборі бараку. Дощ лив, як з відра... Я взявся нести Янатину скриньку, на якій ножем було видовбано «Флора й фауна Соловецьких островів». Голодний, холодний, пригнічений Яната не полишав науку. Дорогою розповідав мені про симбіоз моху й гриба.

За два кілометри від майбутньої траси Яната почав сідати й навіть лягати — сили в нього кінчилися. До того ж настала ніч. З дозволу конвоїра знесиленого Янату залишили в тайзі!»

Вранці конвоїр разом з п'ятьма в'язнями пішов шукати покинутого. Вчений був непритомний і за кілька годин помер на руках у Ковтуна. Сталося це 23 травня 1938 р., напередодні його п'ятдесятиліття. Знайдені в скриньці рукописи було спалено на тюремному дворищі, інші фундаментальні праці Олександра Янати поки що не вивчені й не систематизовані. Наталя Осадча-Яната також була звільнена з наукового інституту і, перебиваючись випадковими заробітками, продовжувала збирати народні назви рослин, аж доки разом з донькою Мар'яною емігрувала спочатку до Німеччини, а потім до Сполучених Штатів. Там, працюючи в Українській вільній академії наук, видавала чоловікові праці, які зуміла врятувати, та власні дослідження з медичної ботаніки. Доля дарувала їй тривалий вік: померла 9 квітня 1982 р., маючи за дев'яносто. Про цей подвиг любові і до науки, і до чоловікової пам'яті я дізналася ще в дитинстві від своєї тітки — біолога Параски Карпухан.

Довго не могла зрозуміти, чому ім'я цього вченого не згадували навіть після його реабілітації за клопотанням «Української енциклопедії», а в капітальній «Історії Академії наук» йому було приділено лиш кілька слів. Фатальна випадковість, спричинена тим, що він до арешту не встиг стати академіком? Та виявилося, що причина інша: Олександр Яната близько знався з Симоном Петлюрою, познайомившись з ним під час Першої світової війни. І хоч від посади міністра освіти в уряді Української народної республіки він відмовився, все одно такого в СРСР не прощали.

Біолог за фахом, я більше контактувала з науковим світом, аніж з літературним, хоч і мала себе насамперед за письменницю. У 70-х рр. було піднято на поверхню указ тридцятих років про наближення української наукової мови до російської, і працюючи фаховим редактором видавництва «Радянська школа», я на власній шкурі відчула, до якого абсурду було доведено побудовану на цьому практику. Під сумнів ставився навіть термін «глід український», хоч це була офіційна назва рослини.

Варто згадати добрим словом тодішнього директора видавництва Івана Гончаренка, котрий як міг опирався авторам, що агресивно впроваджували в тексті явно російські слова, особливої ж шани заслуговує професор Андрій Голуб. Написавши перший український підручник із загальної та неорганічної хімії для вузів — доти були перекладні з російської, він видав його без гонорару в університетському видавництві, щоб не правити «східчасту дисоціацію» на «ступенчасту», а «кристалічну гратку» — на «кристалічну решітку». До останнього він боронив науковців та аспірантів своєї кафедри від нападок КДБ, через що й помер надто рано. За свідченням його учня Миколи Василеги-Дерибаса, в нього не виявилося навіть пристойного костюма, щоб бути покладеним до труни. Вважаю, що коло шістдесятників, до яких відносять насамперед літераторів, вельми сумнівних у своїй ідеологічній послідовності, неодмінно має бути розширене за рахунок науковців.

За часів незалежності у львівському Інституті екології Карпат НАН України було зроблено спробу відродити Янатину справу. Однак стаття Ю. Кобіва й К. Малиновського «Українська ботанічна номенклатура: історія, стан та перспективи» була надрукована в «Українському ботанічному журналі» /1995р., т.32, №2/, який Олександр Яната і заснував, в порядку дискусії, ще й у супроводі коментаря редколегії, де категорично твердилось, що «народна топоніміка не має однозначних наукових засад» і є «хуторянською».

Природно, що кошти на розвиток цієї теми виділені не були. Тим часом і справді важко не погодитись з авторами статті, які писали, що не варто розраховувати на ефективність природоохоронної роботи, закликаючи не зривати рослину під назвою «сіверія гірська», якщо серед місцевого населення вона відома як підойма. Найсумніше ж, що покоління, яке знало багато ботанічних назв, вже відійшло в минуле, й українська наука того не помітила. Не було навіть спроби привезти з-за кордону та перевидати «Українські народні назви рослин», а це ж безцінний скарб.

І вже зовсім кепські справи саме за незалежності склалися з науково-популярною літературою, розрахованою на правічний інстинкт пізнання, який вивів людину з печери. Серійні видання, які за радянських часів користувалися великим успіхом, були неодмінною складовою благотворного впливу на молоде покоління. Така література у всьому світі збирає великі тиражі, успішно конкуруючи з попсовими бестселерами. Колись у видавництві «Веселка» була потужна редакція пізнавальної літератури на чолі з завідувачем Миколою Василенком. Однак ставши директором, Ярема Гоян діяльність свою розпочав з того, що викорчував це плідне дерево в саду нашого духовного життя.

Наукова парадигма застаріває

Чи розумів цей автор барабанно-патріотичних статей, що вчинив у дусі Валуєвського указу, закладаючи цеглини в підвалини української державності, прирікаючи її таким мисленням на приналежність до країн третього світу? Наслідки не забарилися: випадання науково-популяризаційної ланки знизило не тільки інтелектуальний, а й моральний рівень суспільства: успішною у нас, на жаль, є література, яка пише про те, що «нижче пояса». З власного досвіду знаю, що видавництв, спроможних ризикнути задля благородної мети комерційним успіхом, у нас небагато, тому й довелося видати свою «Биологию для увлеченных» в Ростові-на-Дону.

Останні десятиліття ознаменувалися обвалом відкриттів у біології, але через брак їх популяризації загальна наукова парадигма невблаганно застаріває. Це особливо позначається в царині медицини, де саме через нерозуміння суті того, що відбувається в природі, стали можливі авантюри, подібні до істерії навколо «свинячого грипу».

Новостворений Конгрес літераторів України, який дістав права творчої організації, ставить собі за мету розвиток і художньої, і пізнавальної літератури. Але для цього потрібні не тільки автори, що суміщали б у собі письменницький хист з умінням осмислити науковий матеріал, а й гроші. Ситуацію могла б врятувати дешева в м'який обкладинці невеликого обсягу багатотиражна серія брошур про останні відкриття в науці, але державного інтересу до цього немає. Може, хто з приватних підприємців відгукнеться на таку ідею?

Уважаемые читатели, PDF-версию статьи можно скачать здесь...

Эволюция «человейников»

«На скорую руку «был сляпан социальный строй, который может быть назван...

Английский наставник «подводников» СССР

Скоро год, как ушел Джеймс Олдридж. Коллеги подводные охотники! Мальчишки 50-х и 60-х!...

Прощание с Будулаем

Когда этот номер уже был сдан в печать — пришла грустная весть. Ушел Будулай

Тринадцатое число Гулико

На зоопарк надвигается большая беда», — сказала Гулико

Пам'яті Тамари Щербатюк

Понад чверть століття її програма збирала біля телеекранів глядачів з усієї України. 15...

О чем рассказало письмо из лесов Жуковки

Желание побольше узнать о боевом пути Анатолия Величко вновь привело меня к Борису...

Лошадиная мистика

Этот город крепко связан с потусторонними силами. Практически любой, кто услышит...

Комментарии 1
Войдите, чтобы оставить комментарий
Александр Смирнов
09 Июня 2015, Александр Смирнов

Лет пять назад к одному моему знакомому специалисту по трибологии (наука о трении) обратились из какой-то киевской бюрократической конторы, ведающей украинизацией научной терминологии, с просьбой высказать мнение о вводимимых в словари научных терминах на мове. Там, в частности, вместо привычного всем "мастила", что подозрительно похоже на вражескую "смазку", предложили канонизировать национально-свидомое "шмаровидло". Этот мой коллега возопил: "Вы, что, хотите сделать из Украины вселенское посмешище?!" Благодаря его терпеливым разъяснениям тезаурус украинской науки остался без очередного "нацюцюрника". А я считаю - зря... В "шмаровидле" есть непередаваемое и непереводимое очарование самобытности очень самостийной украинской науки...

- 0 +
Блоги

Авторские колонки

Ошибка