Жабомишодраківка, або Прокрустове ложе для героїв

№38(788) 23 — 29 сентября 2016 г. 21 Сентября 2016 2 3.6

Як і всяку справу, декомунізацію також можна довести до абсурду незугарним виконанням. I тому, коли зраджує почуття міри і здорового глузду, коли не витримуються принципи історизму і науковості, завжди існує небезпека разом з водою вихлюпнути й дитину. Саме така ситуація, схоже, складається у Києві і довкола питання про знесення пам'ятника командиру I-ї Української радянської дивізії Миколі Щорсу, встановленого на стику вулиці Симона Петлюри і проспекту Перемоги.

30 червня члени Організації українських націоналістів на чолі з лідером «Добровольчого руху ОУН» Миколою Коханівським прийшли знести пам'ятник цьому військовому діячеві часів громадянської війни. Та це їм не вдалося. На захист пам'ятника вийшли кияни, які мають свій погляд на історичну справедливість і на те, в який спосіб вона мала б відновлюватися.

Щоб запобігти вандалізму і можливим сутичкам, пам'ятник оточили працівники поліції і Нацгвардії. Сторони не билися, а тільки зійшлися у гарячих дебатах, якими і скінчилася спроба повалення монумента. Члени Організації українських націоналістів від свого наміру не відмовилися.

Першими Щорса «декомунізовали» комуністи — пострілом у потилицю

Бойова «коммуністична» біографія Щорса тривала лише вісім місяців і закінчилася замовним вбивством

Прихильники повалення монумента приписували Щорсу відповідальність за усі злочини комуністичної системи, такі, наприклад, як руйнування церков і звірства ЧК в період його короткочасного перебування на посаді коменданта Києва, а також за його боротьбу як питомого українця на боці більшовиків проти військ Гетьманату і Директорії, які обстоювали державну самостійність України.

Але до кампанії богоборства Щорс просто не дожив!

Перебуваючи короткочасно на посаді коменданта Києва, Микола Щорс не міг впливати на діяльність ЧК як цілком закритої структури, що йому не підпорядковувалася.

А от збройна боротьба проти Гетьманату, Директорії і Української Галицької армії у біографії Щорса дійсно була.

30 грудня 1917 р. Миколу Щорса, сина заможних селян з хутора Коржівка (Сновськ) на Чернігівщині, 22 років від народження, було звільнено з діючої армії як непридатного для подальшого несення військової служби через сухоти — на які він заслаб, безвилазно перебуваючи в окопах як дуже відповідальний молодший командир піхотної роти.

Iдучи на фронт військовим медиком — випускником Київського військового фельдшерського училища, він перекваліфікувався у Віленському училищі на бойового офіцера, став піхотинцем, пішов на передову і повернувся з війни з Георгіївським хрестом на грудях у чині прапорщика царської армії. Дарма, що захворів на сухоти, цей пасіонарний юнак за два неповні місяці організував у себе на хуторі патріотичний загін для боротьби з німцями, які увійшли в Україну через слабкість режиму Скоропадського.

З боями відступивши зі своїм крихітним попервах загоном у нейтральну зону між Росією і Україною, Щорс побував у Москві, де мав намір вступати на медичний факультет. Але зійшовся там з більшовиками, які ним дуже зацікавилися, потім познайомився з членами більшовицького уряду і саме від них він, есер за поглядами, дістав підтримку для продовження боротьби і військової кар'єри.

Його подальша карколомна бойова біографія тривала лише вісім місяців. З 6 березня по 15 серпня 1919 р. Щорс командував 1-ю Українською радянською дивізією, яка в ході стрімкого наступу відбила у петлюрівців Житомир, Вінницю, Жмеринку, розбила головні сили петлюрівців у районі Сарни—Рівне—Броди—Проскурів. Потім влітку 1919 р. оборонялася в районі Сарни—Новоград-Волинський—Шепетівка від військ Польської Республіки, але була змушена під тиском переважаючих сил відійти на схід.

У травні 1919 р. Щорс не приєднався до Григор'євського повстання і нещадно виявляв серед своїх бійців заколотників, відновлюючи порушену дисципліну. З 21 серпня 1919 р., за 9 днів до загибелі, він прийняв командування 44-ю прикордонною дивізією, що складалася з чотирьох бригад, і, талановито керуючи обороною Коростенського залізничного вузла, забезпечив евакуацію Києва, який 31 серпня взяла Добровольча армія генерала Денікіна. Також його здобуток — успішний вихід з оточення Південної групи 12-ї армії.

30 серпня 1919 р., перебуваючи на передових позиціях у шанцях свого рідного Богунського полку, який вів бій проти 7-ї бригади II корпусу Української Галицької армії біля села Білошиця, що неподалік Коростеня, був убитий пострілом в потилицю з відстані 5—10 кроків.

За його спиною у траншеї було троє — його заступник по 44-й стрілецькій дивізії I. Н. Дубовий, який після бою не дозволив сестрі милосердя змінити на голові убитого поспіхом накладену особисто ним пов'язку, аби приховати, що постріл в потилицю з дрібнокаліберного пістолета міг зробити у шанцях тільки хтось із своїх, а також командир Богунського полку Казимир Квятик і уповноважений Реввійськради 12-ї армії П. С. Танхіль-Танхілевіч, направлений до Щорса з інспекцією ставлеником Троцького Семеном Абросимовим, членом РВС 12-ї армії. Танхіль-Танхілевіч і був підісланим вбивцею. А інші двоє — його співучасниками.

Тіло загиблого було одразу вивезене чомусь аж до Самари, де й було з почестями поховане на православному цвинтарі. I тільки 30 серпня 1949 р. при перепохованні останки Щорса було ексгумовано, голова відділена від тулуба і передана на експертизу до Москви. Там і було встановлено, як, з якої відстані та з якої зброї його насправді було вбито. Результати експертизи було утаємничено, а папери з її висновками передано до НКВС (пізніше — КДБ), звідки їх не видають ні рідним, ні музейним установам, ні науковцям по цей день. Офіційною стала версія про загибель Щорса від кулі, випущеної з петлюрівського кулемета.

Билинний образ Щорса, мало не казкове народне уявлення про нього надихнули кращих скульпторів України на створення йому величного монумента. Щорса зображено як тріумфатора верхи на баскому коні статурним чоловіком, якому на вигляд десь під сорок. Насправді ж його життя обірвалося на 24-му році. Здавалося, проживши всього нічого, він приречений на забуття. Та на подив багатьом він міцно вкарбувався у пам'ять своєю дивовижною вродою, винятковою пасіонарністю і здатністю вабити до себе людей, які йшли за ним, мов заворожені.

Чи буває фальсифікація справедливою

Те, що за радянського часу сприймалося як звитяга, тепер вважається зрадою. Схоластична декомунізація тримається на демонізації. Але в народу свої виміри. I пам'ятати Щорса йому не заборониш. Через це й коса декомунізації найшла у Києві на камінь.

Питання про те, як слід було б проводити декомунізацію, значно складніше, ніж видається, і нерідко потребує особливої делікатності. Чергова ревізія історії і національної пам'яті створює загрозу того, що ми можемо доревізуватися до того, що взагалі втратимо і культуру, і національну пам'ять.

Про це, зокрема, йшлося на зустрічі з мистецькою громадою, яка напередодні подій, пов'язаних зі спробою чергового демонтажу монумента Щорсу, відбулася в Українському домі. Відомі митці звертали увагу на те, що об'єкти, які втрапили до списку на усунення, часто є справжніми зразками мистецтва, яке слід не нищити, не прибирати, а не чіпати і берегти. Питання про демонтаж будь-якого пам'ятника має два аспекти: оцінку особистості, яку вшановано, і оцінку мистецької вартості самого пам'ятника. Кінна статуя Щорса є не тільки об'єктом монументальної пропаганди, а й витвором високого монументального мистецтва, який вже давно здобув і місцеве, і світове визнання своєю довершеністю як одна з найкращий кінних скульптур усіх часів і народів.

Навіть скульптор Володимир Мельниченко, роботи якого створені у співавторстві з покійною Адою Рибачук, знищувалися в радянські часи за наказом партократів, і який начебто мав би за це тепер їм люто помщатися, і той застеріг декомунізаторів від того, щоб іти шляхом їхніх попередників.

Декомунізація, що здійснюється за рецептами Українського інституту національної пам'яті, схоже, збилася на манівці. Замість того, щоб відновлювати національну пам'ять в усій її повноті й заповнювати її пробіли, займається ретельним ретушуванням і затушовуванням пам'яті про радянську добу, чим насправді національну пам'ять не тільки фальсифікує, а й обкрадає незгірш за радянських фальсифікаторів!

Прояви безкультур'я і варварства під виглядом декомунізації змушують уточнити, що це тільки вульгарна і брутальна декомунізація полягає в безоглядному знесенні пам'ятників, монументів і меморіальних дощок, у забороні творів мистецтва й літератури, у вилученні з бібліотечних фондів книг письменників і зачистці інших творів мистецтва, які підпали під схоластичні критерії декомунізації. А чим це по суті відрізняється від знищення талібами найбільшої у світі скульптури Будди в Афганістані, віднесеної до Всесвітнього культурного надбання? Чи від знищення античних руїн Пальміри правовірними бійцями «Iсламської держави Iраку й Леванту»? Чи від знищення книжок і творів мистецтва усіма тоталітарними режимами? Суть одна й та сама.

Декомунізація у виконанні Українського інституту національної пам'яті суперечить духу й букві ст. 8, 11, 12, 15 Конституції України, і тому є підстави визнати її антиконституційною, як і сам закон про декомунізацію. Бо жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова, цензура заборонена, суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної та ідеологічної багатоманітності, а суспільству під виглядом декомунізації єдиним пакетом нав'язується все те, що вже заборонене Конституцією.

Києву, який потерпає від епідемії кітчу, катастрофічно бракує якщо й не шедеврів, то добротних зразків монументального мистецтва, які б зберігали і гідно представляли його історію. Наприклад, таких, як кінний монумент Щорсу. Бо нічого кращого у Києві не створено, і невідомо, чи буде іще створено взагалі.

З офіційної статистики КМДА можна дізнатися, що в Києві з 144 монументів, які підлягали декомунізації, після зачистки залишилося тільки 11. Серед них вцілів і пам'ятник Щорсу. Разом з цими монументами зникло і 133 об'єкти, в яких було зафіксовано 133 епізоди національної пам'яті. Як це можна розцінювати? Чи не збіднили ми таким кровопусканням і свою національну пам'ять, і культуру? Чи не відбувається насправді самознищення?

У пам'яті місця вистачить

У зв'язку з цим хотілося б на простих прикладах показати, як, можливо, слід було б в ідеалі здійснювати декомунізацію.

Знесли у Києві пам'ятник Косіору. Тепер там стримить порожній осквернений постамент. А можна було його використати у процесі декомунізації значно продуктивніше. Наприклад, не чіпати пам'ятника, а написати поряд про злочини Косіора. А також про долю його власного сина, який, як передає київський поговір, до самої смерті працював скромним вахтером у приміщенні ЦК комсомолу України після того, як чекісти поглумилися з нього і ще дитиною кастрували.

Хіба приклад такої розправи системи над своїм служакою не став би кричущим зразком справжньої декомунізації? Або взяти пам'ятник Чубарю. Варто було б не зносити його, а доповнити написом про злочин самого Чубаря на прикладі порівняння з Шумським, Скрипченком чи Любченком, щоб усвідомити на контрасті з їхніми долями усю ницість пристосуванства.

Це тільки поодинокі приклади того, як мала б здійснюватися декомунізація. Якби ті, кому її доручено здійснювати, справді знали не тільки історію визвольного руху, а й історію у постатях і подіях тих конкретних міст і сіл, де має пройти декомунізація, — так, щоб не завдавати шкоди національній пам'яті.

Бо декомунізація мала б ефект, якби на озброєння були взяті не

механічна зачистка, а саме такі дохідливі методи. Нехай би національна пам'ять існувала в усій своїй повноті, без вирваних з неї сторінок. Бо національною можна вважати тільки таку пам'ять, у якій немає купюр. Проте цього якраз декомунізація за версією п. В'ятровича і керованого ним Українського інституту національної пам'яті і не допускає.

А як такий альтернативний підхід можна було б застосувати, наприклад, до монумента Миколі Щорсу?

Щонайменше, як вважає поважний київський пам'яткоохоронець Олександр Глухов, знайти розумний компроміс і обмежитися тим, щоб тільки стерти з пам'ятника його ім'я і залишити пам'ятник безіменним шедевром монументального мистецтва. Але це несерйозно. Це пропозиція в дусі анекдотів про Ходжу Насреддіна.

Майже так само, як і Глухов, у 2010 р. вважали і активісти «Братства».

У дусі стьобу, за яким вгадується режисура Дмитра Корчинського, вони у стилі міського божевільного написали на постаменті монумента Щорсу «Євген Коновалець» і зробили після цього заяву про те, що встановили у Києві пам'ятник фундатору і першому провіднику ОУН.

Однак навіть такий компроміс, неодноразово апробований у Давньому Римі, де голови на скульптурних зображеннях попередніх імператорів замінювали на голови їхніх наступників, не можна вважати оптимальним способом вирішити питання, як вберегти твір мистецтва від політичного, суто хунвейбінівського за формою переслідування, уникнувши при цьому над ним наруги і блюзнірства. Куди краще було б чесно навести на пам'ятнику чи десь поряд з ним життєпис Щорса таким, як він є, нічого до нього не додаючи і нічого від нього не віднімаючи.

I, не беручи на себе зайвого, залишити право судити про цю особистість та її добу нинішнім і прийдешнім поколінням. I так само вчинити в усіх інших випадках без будь-яких винятків. Бо тільки таке вирішення і можна назвати збереженням і твору монументального мистецтва, і повноцінної національної пам'яті.

Вулицю Щорса перейменовують на вулицю Євгена Коновальця. Як історична постать полковник Коновалець заслуговує на те, щоб його іменем назвали вулицю. I на пам'ятник також, бо саме він, замість повертатися до мирного життя у свою Галичину, прибув на чолі січових стрільців до Києва, щоб виборювати самостійність і державність України. Але для цього зовсім не обов'язково було перейменовувати на його честь вулицю Щорса! Бо на цю честь заслуговують вони обидва, і місця в національній пам'яті цілком вистачило б для них обох.

I вулиць для обох також вистачило б. А заодно вистачило б і місця для встановлення пам'ятника не тільки Коновальцю, а ще й Симону Петлюрі, який можна встановити і навпроти пам'ятника Щорсу. Бо, як запевняють знавці київської минувшини, саме тут зійшлися колись у бою богунці Щорса і гайдамаки Петлюри, які пробивалися від вокзалу, а богунці їх відтісняли. А тепер тут можуть зійтися і пам'ятники. I це мало б історичний смисл. Бо і той, і другий боролися на цьому місці за Україну. Тільки кожен за свою. I кожен мав на це історичне право, хоч би що про це б думав пан В'ятрович.

Генерал Франко, щоб замирити іспанців, влаштував меморіал, у якому однаково вшановано і тих, хто бився за нього, і тих, хто бився проти нього. У республіканській Франції ніхто не знищує музею, у якому зберігається пам'ять про страчених аристократів — ворогів Великої Французької революції. У Великій Британії ніхто не зносить пам'ятника Оліверу Кромвелю, якого суд викопав з могили, посадив його труп на лаву підсудних і визнав після ретельного розгляду справи державним злочинцем.

I тільки в Україні жабомишодраківка своїх зі своїми не вщухає...

На сьогоднішній день київські пам'ятники, які не вкладаються у прокрустове ложе декомунізації, сконструйоване Українським інститутом національної пам'яті, складують у Державному музеї авіації, який розташований в аеропорту «Київ», що в Жулянах. Їх зберігатимуть там до того часу, поки буде облаштовано парк тоталітарного минулого. Коли ж буде такий парк створено і чи буде він створений взагалі, достеменно нікому не відомо.

Втім, вже тепер є побоювання, що перенесений туди пам'ятник Щорсу стане його окрасою і тільки прославить тоталітарне минуле. Тому, аби цього не сталося, нехай би він і далі прикрашав і прославляв Київ як його перший народний комендант. I вірно служив би його минулому, сьогоденню і майбутньому, вітаючи усіх, хто приїздить до столиці залізницею чи прямує бульваром Тараса Шевченка, своєю переможно піднятою рукою. Бо переможців — не судять!

Уважаемые читатели, PDF-версию статьи можно скачать здесь...

Комментарии 2
Войдите, чтобы оставить комментарий
Александр Юрченко
23 Сентября 2016, Александр Юрченко

Нас дольше помнят те кто ... ненавидит

- 5 +
Александр Белковский
22 Сентября 2016, Александр Белковский

Злобный Басаврюк из "института за канавой" - это Тараканище нашего времени, живой символ мракобесия, поглотившего бесталанную Украину. Нелегитимность антинародного закона о декоммунизации при желании можно доказать в любом суде.
А лучшим наказанием за совершенные в стране злодеяния будет восстановление разрушенных памятников за счет "трудовых сбережений" инициаторов закона, фамилии которых можно легко отыскать на сайте Верховной Рады.

- 20 +
Блоги

Авторские колонки

Ошибка