Країна квадратних коліс

21 Декабря 2016 9 3.8

Хотіли як краще, а вийшло, як завжди.

Віктор Черномирдін

Якийсь час роботи по спорудженню комунального драматичного «Театру на Подолі», що відновилися завдяки меценатській підтримці дочірньої компанії «Рошен», велися за щільною запоною із щитів. Але 28 листопада, коли запона урочисто впала, киян мало шлях не трафив: перед очима постало щось таке, чого аж ніяк не можна було уявити навіть у страшному сні. Лиховісна ребриста кубічна споруда з жовтої цегли під важким масивним чорним каптуром з вікнами-бійницями аж ніяк не скидалася на той будинок, який був наданий для реконструкції під театр. І її одразу ж охрестили «крематорієм». Народна творчість на цьому не спинилися і буйно фонтанує далі з відчутною перевагою цвинтарних асоціацій.

Провокативне архітектурне вирішення будинку Театру на Подолі осквернило, на думку київського загалу, вигляд сакрального для киян Андріївського узвозу, цього чи не останнього знакового куточка Старого Києва, що набув у 2012 році статусу пам’ятки містобудування національного значення «Замкова гора – Андріївський узвіз ІХ-ХІІІст., VII-XX ст.» Він став улюбленим місцем проведення масових мистецьких заходів та туристичних екскурсій, народних гулянь і свят.

Провокативне архітектурне рішення було сприйняте киянами як відверта наруга над їхніми почуттями. Їм здалося, що архітектор познущався з предмета їхньої любові, прикрившись претензією на геніальність і зникнувши з місця злочину, не відповівши за скоєне. Мало не Герострат в їхніх очах, він став героєм численних публікацій, які миттєво надали йому скандальної слави тріумфатора. А киянам залишив головний біль від думок про те, що з його творінням робити тепер далі. Якщо греки заборонили навіть згадувати ім’я Герострата, який заради слави підпалив священний храм, то сучасна преса стає для його послідовників чимось на зразок рекламного агентства. Тому імена цього Герострата і його посібників тут принципово не згадуватимуться, щоб не популяризувати їх іще більше. Бо справа зовсім не в іменах, а в суті. В нашому ставленні до культурної спадщини.

Підлив масла у вогонь і агресивний виступ по ТБ директора Театру на Подолі. Лейтмотив його виступу звівся до банальної богемної формули «публіка — дура, митець — молодець». Послухати його, то кияни просто не розпізнав чорній споруді театру знаменитого «Чорного квадрата» Казимира Малевича. Усім зрозуміло, що директор дме в одну дудку з архітектором, який те саме, але іншими словами заявив у своєму творчому маніфесті: «Это архитектура сегодняшнего дня.  Мы пользуемся своими представлениями — этот проект это диалог с Андреевским спуском». І ні слова про те, що архітектурне рішення, хоч би яке воно було геніальне, мало об’єктивно відповідати щонайменше вимогам пам’яткоохоронного законодавства, статусу Андріївського узвозу, його історичному середовищу, що склалося довкола скандального новобуду і є предметом охорони. Адже це альфа й омега будь-якого архітектурно-планувального завдання і містобудівних умов при проектуванні і будівництві у зоні історичної забудови Андріївського узвозу —  пам’ятки містобудування національного значення. Ось чому насправді мала б насамперед відповідати робота архітектора. А зовсім не «Чорному квадрату» Малевича, побачити який у чорній халабуді цієї споруди це все одно, що шукати чорного кота у темній кімнаті за умови, що чорного кота в ній немає... Спекуляція на Малевичі очевидна і проста, як двері: хто зніме руку на архітектора, той зніме руку на самого Малевича. А хто «за» Малевича, той  і  «за» архітектора.

Та хоч як старайся, а прикрити Малевичем невдачу навряд чи вже вдасться. Про цей прийом вже давно сказано у народному прислів’ї: коня кують, а жаба ногу підставляє. Якщо згадати, що архітектуру називають застиглою музикою, то чужорідна споруда Театру на Подолі, свавільно вставлена у автентичну забудову ХІХ століття, перетворює ансамбль узвозу з його елегійно-романтичною і ностальгічною атмосферою «срібного віку» на безглузду какофонію. І від цієї далеко не бетховенівської глухоти архітектора у простеньку архітектурну мелодію узвозу, мелодію старої катеринки і патефону, вривається акорд лиховісного траурного маршу у виконанні хрипливого саксофону, що звучить дисонансом до сентиментальної музики обивательського Києва ХІХ століття.

В анекдоті про Чапаєва розповідається, як Василь Іванович пояснив, від чого виникає стукіт вагонних коліс: від того, що в обчисленні площі колеса є корінь квадратний. От цей квадрат у круглому колесі і гуркоче. Щось подібне вбачається і в натужному намаганні притягти до споруди театру  «Чорний квадрат». Оця претензія на крихту слави Малевича й гуркоче, як гуркоче, за версією Василя Івановича, і корінь квадратний у вагонному колесі. І вийшло, як у народному прислів’ї: мах на сонце, ляп на землю... Та якби тільки цього лиха! У ході втілення цієї маячні безслідно зникла і сама пам’ятка київської давнини, надана містом під реконструкцію для театру. А це вже справа серйозна, бо набуває ознак не тільки скандалу, а й злочину — пошкодження, руйнування і знищення об’єкту культурної спадщини, який передавався на реставрацію, за що статтею 298 Кримінального кодексу України передбачена карна відповідальність. Рятує їх від кримінальної відповідальності тільки те, що Андріївський узвіз взятий під охорону не пооб’єктно, а в цілому. І це залишає лазівку для  метких забудовників...

Немає ніякого сумніву, що завжди знайдеться і той, хто вбачатиме навіть в оксюмороні «квадратне колесо» і глибокий смисл, і той, кому припаде до вподоби авангардистський стьоб. Смаки у кожного свої. Але справа вже не в смаках, бо йдеться про дотримання авторського права і пам’яткоохоронного законодавства. Аналізом зайнялися на обговоренні, що знаково відбулося в Спілці архітекторів України у четвер, напередодні Всесвітнього дня боротьби з корупцією, що припадає на 9 грудня, і Всесвітнього дня прав людини, що відзначається днем пізніше, і за два дні до Міжнародного дня благодійництва. Зорі зійшлися...

Прояснилося, що сталося за двадцять з гаком років затяжного будівництва театру, яке скінчилося скандалом і знищенням об’єкту культурної спадщини. Від самого початку це була історія самодурства спочатку «господаря» Подільського району Івана Салія, який надав споруду й ділянку непридатні під театр, а потім і головного режисера, який на власний розсуд змінив початковий архітектурний проект, створений у співавторстві двома знаними спеціалістами з будівництва і реставрації театрів. І це не просто слова. Тільки в одного з них, який з’явився на «допит» колег, є у творчому доробку такі об’єкти, як реставрація столичного оперного театру і Театр ляльок, не кажучи про всі інші знакові об’єкти. Так само і в другого.. Коли повноваження «Укрреставрації» , яка починала проект, вичерпалися, до нього приєднався і «Діпромісто». А далі все пішло, як завжди. Через хронічне недофінансування будівництво велося з перервами, а згодом і взагалі надовго зупинилося у стані майже повної готовності через відсутність у міста коштів. Через ці паузи і технологічні розриви і вкралося лихо: контроль за станом споруди було втрачено, авторський і всякий інший нагляд ослаб. Якщо підбити підсумок, то можна коротко все викласти словами, сформульованими у законі Мерфі: все покинуте напризволяще має здатність розвиватися найгіршим чином. Що й підтверджується усім перебігом подій.

І раптом в цій ситуації режисер комунального театру, спорудження якого фінансувалося за рахунок місцевого бюджету, дістає доступ до меценатських грошей дочірньої фірми «Рошен», від яких у нього голова пішла обертом. Як твердить поговір, на нього з неба впало аж 165 мільйонів гривень! Від цього взагалі можна втратити голову. Настав час здійснення бажань. З’явилася щаслива можливість збудувати розкішні кабінети, балкони, збільшити кількість глядацьких місць, щоб було їх, як у солідному театрі, а на довершення іще й відкрити ресторан... Хто б встояв?! І нічого дивного немає в тому, що скромним режисером опанувала фікс-ідея перетворити свій театр якщо і не на Большой, то, принаймні, на творіння, гідне Соловцова чи Бергоньє, а самому стати ще й ресторатором, як Михалков чи Кікабідзе...

Уявивши себе мало не Деміургом, головний режисер геть забуває і про закон, і про авторів проекту, який його перестає влаштовувати, і з ролі Фімки Собак, героїні Ільфа й Петрова, яка заочно змагалася з мільйонеркою Вандербільд, перескочив на роль старої з казки про Золоту Рибку. Він вступає у відносини з модним архітектором, який поділяє його грандіозні плани. Вони на пару руйнують зроблений на 90% театр і починають творити його з чистого аркуша. Чим це скінчилося, вже відомо — скандалом. Тому питання тепер полягає в тому, яке в цього самоуправства буде продовження. Наприклад, чи буде подана авторами первинного проекту та їхніми проектними установами до правоохоронних органів заява про порушення їхніх авторських прав, чи все так і буде спущено на гальмах.

Як завжди у таких випадках проблема зводилася до „що робити” і „хто винен”. Зазвичай усе чомусь коротко замикається тільки на архітекторі і замовнику. А де ж ті, хто за посадами зобов’язаний здійснювати контроль за будівництвом і відповідати за дотримання пам’яткоохоронного законодавства? І чому чиновники, які давали свої погодження на це неподобство, залишаються безкарними? Архітектора й режисера занесло, вони люди творчі, без гальм, та на те й чиновники, щоб їх вчасно спинити! Де відповідальність чиновників Міністерства культури України, які відсторонено споглядали за тим, як вкотре вже за їхнього повного невтручання плюндрується підконтрольна МКУ пам’ятка містобудування національного значення «Замкова гора – Андріївський узвіз ІХ-ХІІІ ст., VII-XX ст.»? Чиновників Управління охорони культурної спадщини КМДА, які не зупиняли порушників і не виступили на захист пам’ятки?

Співробітників заповідника „Стародавній Київ”, у зоні відповідальності яких перебуває узвіз? Посадовців Державної архітектурно-будівельної інспекції? Департаменту містобудування та архітектури КМДА, який дав «зелене світло» цьому неподобству? У відповідь представник Департаменту парирувала, що в дозвільних документах Департаменту зазначалася необхідність отримання дозволу авторів на внесення зміни у їхній затверджений проект. З цього вбачається, що погодження на зміни надавалися Департаментом не після отримання їхньої згоди, що було б єдино правильним, а до цього, а сама умова має через це вигляд пустопорожньої єзуїтської формальності, що не перепиняє, а тільки відкриває шлях беззаконню. Бо вона дає можливість здійснювати діяльність незалежно від виконання умови, яка в такому викладі насправді ні до чого не зобов’язує і виконання якої ніким не контролюється.

Прояснився і нібито загадковий вплив «Чорного квадрата» як символу сучасного мистецтва. Ніякої містики в цьому так і не виявилося. Це був чистий блеф. Усе, як з’ясувалося, набагато простіше. У місті Шеффілді, що в Британії, існує майже такий самий на вигляд театр, який можна вважати якщо й не двійником, то принаймні близьким аналогом того, що постав і на Андріївському узвозі. Тож якщо й залишається про щось говорити, то це або про плагіат, або про відверте епігонство. І «Чорний квадрат» після Шеффілда точно вже ні при чому.

Перебір споруди по висоті, як і всі інші її надмірності й недоладності, теж дістали своє пояснення. Професіонали мотивували їх роздутим самолюбством головного режисера, безпринципністю архітектора і грішми мецената, які їм дозволили розперезатися і свавільно чинити самоуправство. На такий маленький театр ніде й ніколи ніякими нормативами не передбачене ні спорудження настільки грандіозних колосників, ні балконів, ні такої кількості глядацьких місць, ні таких розкішних кабінетів для начальства, і навіть такого театрального буфету, який тільки називається буфетом, а насправді має працювати цілодобово як ресторан. Схоже на те, що саме ресторан і стане головним об’єктом, а власне театр буде тільки скромно існувати як прибудова при ньому.

Прикрість, що сталася з Театром на Подолі, — це приклад незрілості і дикуватості суспільства. Його невміння цінувати гроші, користуватися ними і вести їм лік. Контролювати бажання. Раціонально використовувати можливості. Стримувати себе від спокус. Тримати себе в руках. Любити, в прямому і переносному розумінні, театр в собі, а не себе в театрі. І служити справі, а не Золотому Тільцю. Всього того, що дає людині з усією притаманною їй слабкістю повага до закону. Це — відкритий урок усьому суспільству. Бо це не провина, а біда українців, які в усе вкручують свій «чорний квадрат»...

загрузка...
Loading...

Загрузка...

Ясно, що діло темне...

Коли після «революції гідності» політики почали гаряче дебатувати щодо...

Забыв о строительстве Украинского государства

Продолжая историко-документальный рассказ о ноу-хау гитлеровских спецслужб в области...

Никто не виноват?

Отсутствие авиасообщения между Россией и Грузией больно бьет по карману грузинского...

Вернется ли страна в советскую эпоху

Абсурдно рисовать наше прошлое исключительно в черных красках. Это уже история, и...

Есть ли выход для человечества из цивилизационного...

Двадцатый век стал во многом переломным в истории человечества. Взбунтовавшаяся...

Лидеры или лузеры

Одна молоденькая елочка способна за год «утилизировать» до килограмма вредных...

Загрузка...
Комментарии 9
Войдите, чтобы оставить комментарий
Архитектор Савчин
28 Декабря 2016, Архитектор Савчин

Пришел в Департамент архитектуры (ГлавАПУ) на публичное обсуждение "Театра на Подоле". Охрана и представитель ничего не знают, направили в мерию. В мерии в архитектуру. Повышаю голос, требую пояснения. Отвечают, что я такой не один, но другие тихо ушли. Приходят организаторы протеста. Со временем с мерии (посовещавшись) приходит руководство департамента. Архитектор обсуждение игнорирует. Публику впускают в стесненное помещение и беспардонно навязывают повестку собрания без учета мнения общественности. Свистунов поручает модератору (не его чин) прочитать никому не нужную лекцию о чьем-то исследовании истории строительства Театра. Она несет всякую чушь уводя вкривь.. Публика ропщет. Несогласных (виновников собрания) просят покинуть помещение. Кричал и возмущался. Такого пренебрежением к общественному собранию еще видеть не приходилось. Вот как выглядят результаты революции достоинства. Форменное свинство. Протестующие поднялись и вышли. Поразился количеством пришедших под заказ для разрушения исторического Киева. Еще раз убедился, что проблема не сколько во власть имущих, сколько в нас самих. Если мы не объединимся, сожрут дотла, с Андреевским спуском. Тарас, почему Вы не пришли на "обсуждение"?

- 1 +
Архитектор Савчин
26 Декабря 2016, Архитектор Савчин

Увы, здания театра я еще не видел. Мои суждения лишь о статье.
Бросается в глаза склонность автора к художественному восприятию реальности. Это ощущается как по удивительной красоте его украинской речи, так и по вычислению площади круга через корень квадратный. Напомню, что площадь круга вычисляется не через корень квадратный, а через квадрат радиуса (S = п R2). Плохо это или хорошо? Для суждения об Архитектуре – плохо, поскольку Архитектура не только и не сколько эстетика, а функция и экономика. Так, что об Архитектуре как о скульптуре (по внешнему виду) судить не правильно, а нужно рассматривать эстетику здания совместно с функциональностью и экономичностью сооружения. Если последние критерии игнорировать, то мы будем игнорировать не только Архитектуру, но и Прогресс в целом. По этой причине всё прогрессивное, облеченное в новые формы, публикой вначале отвергается, а со временем, за содержательную полезность, принимается и восхваляется. Идти по такому пути нам, думающим людям, негоже. Нужна архитектурная критика. И если редакции будет интересно, то можно начать с архкритики «Театра на Подоле». Кстати, у нас, в архитектурной провинции, этот жанр отсутствует. А жаль, ведь постоянная рубрика повысила бы уровень понимания Архитектуры у читателей и подняла бы уровень самих архитекторов, поскольку Архитектура рождается исключительно на архитектурных агорах. Но вернемся к статье.
Я согласен с автором в том, что Киев нещадно руйнуется. Вспомнился рассказанный Д. Корчинским на TV «анекдот» в форме вопроса: «Что общего между Омельченко (тогдашним мером) и птенцами Геринга?» И ответа: «И те и этот руйнували Киев». И истребление продолжается и по сей день. Много уже нет, многое изуродовано, многое задвинуто на задворки. Оставался Андреевский спуск. Вот его то и собирались сохранить как образчик былого и милого, провинциального города. Эклектичного Киева, дорогого не только нам, но и предшествующим поколениям Булгаковых и Лесковых и многих других. Так зачем же его менять? Андреевский спуск нужно беречь как зеницу ока и тщательно реставрировать – поддерживать его первозданный архитектурный облик. И никакая современная архитектура тут неуместна, поскольку разрушает данное историческое наследие. Инородная архитектура на Андреевском неуместна априори!
Но нам не дождаться понимания от корыстолюбцев и циников, у них свои культурные ценности – деньги и тщеславие. Нужны решительные действия. Потому я и примыкаю к протестующим и встаю в один ряд с автором статьи.

- 3 +
цзы лисицин
26 Декабря 2016, цзы лисицин

Если откровенно ,то я с большим нетерпением ждал именно ваш комментарий,,комментарий профессионала и доволен его содержанием. Правда местами хочу подискутировать . А именно! С вашим тезисом,где вы утверждаете,что архитектура не только и не столько эстетика,сколько функция. Да ,конечно, для вас,творца - это функция,для меня глазеющего ,это в первую очередь красота творения, -эстетика созданного. Разглядывая творения Великих зодчих прошлого о функции и мысль не приходит. Чего совсем не скажешь о "отреставрированном" театре на Подоле. Ну и о грохочущем корне квадратном,Тарас говорит об этом с юмором (мах на солнце,бух на землю) ссылаясь при этом на В.И. Чапаева.Как-то так. С уважением!!!

- 3 +
Архитектор Савчин
26 Декабря 2016, Архитектор Савчин

Именно Великие архитекторы античности сформулировали содержание Архитектуры в в триаде Витрувия: "Прочность. польза, красота". Причем красота стоит на последнем месте, и это не случайно. Попробуйте представить своё жилье без удовлетворения жизненных функций (отдыха, питания, Вашей деятельности в 2000), без экономических показателей (надежности и долговечности конструкции, завышенной до недосягаемости стоимости), а лишь в эстетической красоте. Что получится?
Что касается корня, то юмор тем и замечателен, что подмечает отклонение от Закона, а ёрничанье направленно на устранение Закона. Уверен, что Вы с этим согласны.

- 1 +
цзы лисицин
27 Декабря 2016, цзы лисицин

У каждого профессионала своя колокольня признанная окружением.Так вот я, в данном случае глазеющий и у меня нет колокольни ,но есть чувство прекрасного и это чувство не вписывается в триаду Витрувия,вернее меняет местами приоритеты,это не значит,что оно неправильно. Правда это уже из серии выпендрёжа на академических семинарах. Я писал о более приземлённом,о сохранении памятников культуры в максимально первозданном виде только и всего. Тарас не ёрничает он искренен ,он не равнодушен,он ищет помощи. Так мне показалось.Моя деятельность в 2000 сильно позабавила,-спасибо. Что касается поляризации Закона,моё полное согласие. С наступающим.

- 1 +
цзы лисицин
24 Декабря 2016, цзы лисицин

Вот уж воистину -инициатива наказуема!Автор чётко и ясно ,рідною мовою,доповів нам,що коли величезна запона урочисто впала,перед очами постало те про, що далі йдется у статі Но с такими же точно претензиями можно обращаться к каждому заинтересованному киевлянину и любому украинцу заботящемуся о сохранении культурного наследия,но мы все молчали в тряпочку и молчим,Тарас заговорил,и вместо того,чтобы ему помочь ,начинаем пространно обсуждать,где был Голова ОБЩЕСТВЕННОЙ рады, он был ,он есть ,он появился и он нуждается в помощи,только всего.Это напоминает анкетные вопросы послереволюционной поры: -Чем занимались до революции? Сидел и ждал,а после: _-Дождался и сел! Помочь надо ,а не садить. Видно же по тексту,что человек пишет не ради самопиара, пишет потому,что болит,а болеть должно у МКУ и его куратора кириленко ,потому ,как и за это им не погано платят в нищей стране,но они молчат.Вот если бы ваш пост да к ним ,тогда без вопросов. Мой пост не в осуждение вас Владимир Васильевич,хотя вы ,где-то правы вообще,но в данном случае речь о чёткой конкретике, а не возрождённой в конце 20 века абстракции.

- 1 +
владимир васильевич сиротенко
24 Декабря 2016, владимир васильевич сиротенко

Не розумію, чому Людина, яка мала право зупинити цю наругу, зараз лементує. Та архітектор і директорр театру отрмали конкреьтне завдання від нової влади - Збудувати крематорій для ідей Майдану і Людей Майдану. І успішно виконали доручене завдання! Ви що, вірите, що влада, яка отримала владу на крові Небесної Сотні буде втілювати в життя Ідеї Майдану? Та вона, крім своєї кишені, ні про шо думати не здатна! То ж яке право має Людина, яка є сама часткою цієї влади, має галасувати про Чоний квадарат безнадії Малєвича та не визнавати "Крематорію"?

- -2 +
serr

Снявши голову по волосам не плачут...
Претензии в адрес суспильства не к лицу особе гордо носящей титул Голова комісії Громадської ради при ГУМВС України в м. Києві з моніторингу економічних злочинів, захисту власності і культурних цінностей від злочинних зазіхань. Люстерко треба пану с собой иметь и почаще в него заглядывать...

- 4 +
+ Показать все комментарии
Loading...
Получить ссылку для клиента

Авторские колонки

Блоги

Idealmedia
Загрузка...
Ошибка