Мовна ілюзія Гітанаса Науседи

№12(978) 25 – 31 марта 23 Марта 2021

Президент Литви, виступаючи 19 березня з трибуни Верховної Ради, торкнувся українській мовної проблематики.

«Звертаюся до вас давньою і достойною мовою, – сказав литовський гість під оплески нардепів. Багато століть тому ми були поряд одне з одном і навіть мали спільну державу, торгували, вели культурний обмін».

Г.Науседа своєю тезою про «давнюю мову» вочевидь мав на увазі відому дилетантську псевдогіпотезу про те, що сучасна українська мова (разом із сучасною білоруською!) – безпосередній нащадок офіційної мови Великого князівства Литовського, Руського і Жмойського. Т.зв. – старо-білоруської (або ж інакше «західно-руської)!

А хіба ж це так?

І.П. Котляревський, писемно оформлюючи (на межі 18–19 ст.) сучасну українську мову, однаково абстрагувався як від т.зв. «російської» (києво-руської) офіційної мови, так і від старобілоруських текстів, які ще зберігалися на горищі маєтку Котляревських.

Та й з точки зору порівняльно-історичного мовознавства (лінгвістичної компаративістики) сучасні українська (полтавсько-черкаська) й білоруська мови семантико-граматично рівновіддалені як між собою, так і кожна з них з «російськрю» (києво-руською). Більш того! Серед сучасних дилетантів дуже поширене відчуття того, що «російська» (києво-руська) і українська (полтавсько-черкаська) мови більш зрозумілі між собою, аніж білоруська до української чи до «російської». Це, звісно, не так, але досить суттєво руйнує міфологему про більшу близькість говірок гродненця й черкащанина, аніж мовлення останнього і вологодця.

Іван Котляревський впровадив до друку полтавсько-черкаську мову, але остання у розмовному вигляді сформувалася «трохи» раніше. В 15 16 ст.!

В класичній лінгвістичній компаративістиці фігурує уявлення про випадки т.зв. «койне». Або ж, по нашому, «суржику».

Коли носії двох близькоспоріднених мов (чи діалектів) розселюються черезполосно і, спілкуючись між собою, формують проміжну (з означених двох мов-діалектів) говірку. ЇЇ ж хтось один спочатку декламує у піснях, а потім хтось інший оформлює й писемно. Проте такий «суржик» можливий лише при взаємодії двох діалектів, семантико-граматична спорідненість яких (одного до іншого) менша 1000 років.

Якщо ж ця спорідненість більша, то «койне» неможливе. В такому випадку одна мова (один діалект) асимілює іншу мову (інший діалект). Або ж вони обидві зберігаються серед своїх первісних носіїв.

Сформований же зазначеним вище «койнізаційним» процесом «суржик» природно виявляється семантико-граматично рівновіддаленим поміж обох «койнізаторів».

Наприклад! Сучасна англійська мова нащадок мерсійського (оксфордського) англо-саксонського діалекту 9–14 ст. Останній ж сформувався раніше (в 68 ст.), як «суржик» пра-нортумбрійської (англської) і пра-уессекської (західносаконської) тодішніх говірок. В процесі тодішнього мішаного розселення саксів і англів на терені майбутньої Мерсії.

Проте, як для «стівенсонського» [«Острів скарбів»!] ейвонського хлопчика з-під Бристолю – Джіма Хокінса (природного носія уессекскої мови), так і для зовсім юного Роберта Бернса (носія нортумбрійської мови і майбутнього великого поета), який тоді мешкав десь між Йорком та Единбургом, – офіційна англійська ділова мова у 1765 році – була однаково «недозрозуміла».

Хоч більшість сучасних мов не «койнізаційного», а дисиміляційного походження, проте десятки відомих мов нашої планети «суржики»: грецька, німецька, англійська (як показано вище!), каталонська, болгаро-македонська, сербо-хорватська, словенска, киргизька, обидві сербо-лужицькі, горно-кримськотатарська тощо.

У т.ч. й суто-українська (полтавсько-черкаська) мова теж «койне».

В останній третині 14 ст. на більшість тодішніх південноруських земель поширилося Велике князівство Литовське, Руське і Жмойське. Впродовж же 15 ст. зазначена держава відвоювала значні лісостепові терени у ординських й постординських структур. Південна Київщина, Черкащина і Полтавщина зазнали своєрідної східнослов“янської «реконкісти».

Відвойовані землі заселяли як вихідці з Центрального Полісся, так і прибульці («бояри», їхні «військові слуги», прості «сяляни») з «глибинної Литви» (Білорусі). Сформувалася мовна черезполосиця на свого роду проти-постординському «фронтирі». Що й стимулювало формування «койне» між києво-руською російською») й старобілоруською (західноруською) тодішніми мовами.

Інші ж південн-руські (києво-руська, східнополіська, галицько-наддністрянська, гуцульська, буковинська, центральнополіська, бойківська, лемківська, волиняцька і західнополіська) та й реліктові давньосхіднослов“янські «першо-шахматівські» (марамороська, боржавська, південно-верховинська і ужанська) мови-діалекти-говірки мають свої особливі порівняльно-мовознавчі студії. Як «койнізаційні», так і дисиміляційні!

Проте «скрипниківські» та «постскрипниківські» кабінетні псевдокойнізаційні комбінації полтавсько-черкаської мови з галицько-наддністрянською за останні 100 років – нівелюють теперішню офіціозну (нібито українську) мову сучасних навчальних закладів, роблячи її суто письмовою – книжною.

Але не живою, не розмовною! Такою, якою була (не живою!) старобілоруська мова у Києві, та й в усій «підлитовській» Україні в 15 16 ст.

Якби «скрипниківська» мова була б не кабінетною, а формувалася широким мішаним розселенням полтаво-черкащан і галичан та й «койнізацією» між собою обох їхніх діалектів, то «скрипниківка» (або ж «постскрипниківка») можливо, стала б «живою».

P.S. Гітанас Науседа у своєму виступі міг би зазначти те, що мова Великого князівства Литовського (старобілоруська) мала значний вплив на формування української (полтавсько-черкаської) мови.

Але не було тотожності в 15 – 17 ст в побутовому мовленні полтавця й віленця. А тим паче в говірках полочанина й киянина. Проте простому полтавцю і міщанину-киянину доводилося іноді слухати владного оповісника, який промовляв до них не дуже зрозумілою їм полоцько-віленською офіціозною мовою.

Та й простий киянин і полтавський рядовий козак тоді теж не дуже розуміли мовлення одне одного. Києво-руськогоросійського») й полтавсько-черкаського!

Уважаемые читатели, PDF-версию статьи можно скачать здесь...

Сдали Крым – легко, возвращать тяжело

Остаётся только надеяться, что руководство страны – ввиду здравого смысла и чувства...

Реформаторы по объявлению

В «Укроборонпром»  всерьез озаботились поиском реформаторов для...

Дороги, которые выбирают за нас

Почти за 30-летнюю историю независимости Украины она так и не стала действительно...

Канонизация «революции достоинства»: перманентный...

«Идея фикс» украинской неогосударственности – мы ключ к «архитектуре...

Спорная аналогия украинско-российскому тандему

Гораздо иллюстративнее выглядит тандем Украина – РФ в сравнении с парой...

Усі разом під давньоруську «колиску»!

Цікаву аналітику щодо наближення сьомої роковини відомих кримських подій надав в...

Апологету демократии

Экономика — основа демократии. Как и основа благоденствия

Об информации и дезинформации

Контролируемым олигархами или правящими партиями СМИ удается манипулировать...

Новые варианты решения крымской проблемы и шансы на...

Приближается седьмая годовщина крымских событий, которые произошли, как всем хорошо...

Губительность революций

Экономика Украины за 30 лет так и не достигла исходного уровня. При этом в указанный...

Сад без земли

«Сад без земли» – так называется пьеса драматурга Людмилы Разумовской, по...

Комментарии 0
Войдите, чтобы оставить комментарий
Пока пусто
Авторские колонки

Блоги

Ошибка