Найголовніше завдання президента Зеленського

28 Сентября 2019 1 4.7

...визначене ним у програмній промові на першому засіданні Верховної Ради 9-го скликання. Це – завершення «донбаської» війни та повернення Криму. Але як?

Ось тут думки навіть з-поміж президентсько-парламентської більшості кардинально розходяться: від «війни до переможного кінця» (з акцентом, як не крути, на останньому слові, враховуючи силу супротивника) до «миру на будь-яких умовах». А між ними – прірва палкого суспільного дискурсу, нетерпимості до іншої думки, позиції і зрештою громадського протистояння. Чи можна їх примирити на спільне благо? Іншими словами, домогтися сталого миру та повернення втрачених територій і пригорнення до себе «сепарів»-співгромадян без втрати національної гідності, державного суверенітету.

Крим(кариб)ська криза

Думається, окреслені антагоністичні позиції можуть стати цілком сумісними за умови підключення до процесу їхнього узгодження… прагматичного патріотизму. Для чого, перш ніж приймати доленосне рішення, слід  згадати народну мудрість: сила без розуму руйнується під власною вагою. А ще – класичне визначення «залізним канцлером» Бісмарком політики як мистецтва можливого.

Тож тверезо, без навішування ярликів замислімося: чому північно-східні сусіди, свідомо ризикуючи потрапити під дипломатичні та економічні санкції, втрутилися у внутрішньо українські «розбірки» та ще й пішли на порушення міжнародних угод щодо незмінності повоєнних кордонів? Розповсюджені пояснення на кшталт «імперських амбіцій» або «неадекватності господаря Кремля» жодним чином не пояснюють драматичний міждержавний конфлікт, а тим паче не наближають його до взаємоприйнятного розв’язання. Саме так – ВЗАЄМОПРИЙНЯТНОГО!

Про що нагадує Карибська криза-1962, котра реально загрожувала перерости у Третю світову війну. Каменем спотикання виявилася Куба. Її революційний лідер Фідель Кастро вирішив позбутися американської опіки посередництвом військової допомоги СРСР. Зокрема, встановленням на Острові Свободи радянських ракет, що обґрунтовано було сприйнято США як загрозу власній безпеці у себе «під носом». Лише буквально в останню хвилину вдалося знайти рятівний компроміс: союзівські ракети повертаються назад в обмін на припинення штатівцями військової блокади Куби та згортання американських ракетних установок в Туреччині, націлених у наш бік.

Чом би й нині не застосувати успішно випробуваний рецепт уже в протилежному напрямку? Скажімо, РФ отримує гарантії від США та НАТО про невходження України до супротивного Росії військово-політичного блоку і, відповідно, нерозміщення на території  неньки  їхніх військових баз зі зворотним поверненням державно-територіального статус кво станом на 2013 рік. Така «рокіровка» має влаштувати всі сторони, коли і вовки ситі, і вівці цілі… Крім хіба що безнадійно нарваних сіамських близнюків – «чужинських» шовіністів та «рідненьких» націоналістів.

Про мене, так цю обопільно згубну братію відіслати б кудись подалі на безлюдний острів – хай там перегризуть один одному горлянки, залишивши в спокої обидва народи-сусіди. А прості люди без зомбування продажних ЗМІївців, думається, хутко і конструктивно розберуться між собою. Інакше як далі жити на спільній «сходовій площадці», густо покропленій кров’ю та руйнуваннями, спричиненими нацьковуванням «підзвітної» людності своєкорисливими політиканами з обох боків…

Чи вготована Володимиру Зеленському доля Сальвадора Альєнде?

Продовження ж накресленої «батьком» Порошенком політики НАТОїзації України так же безперспективне, як і слідування віслюка Ходжі Насреддіна за морквиною, підвішеною його хитромудрим господарем перед носом наївної тварини. Адже Росія, подібно до США під час згаданої кризи, НІКОЛИ не змириться з небезпекою розміщення наступальних озброєнь потенційного противника на критичній близькості до власних життєво важливих центрів. Відтак військове протистояння на Лівобережжі триватиме безкінечно довго, геть перекреслюючи спроби нашого приєднання до Північноатлантичного блоку, куди за жодних обставин не пустять нового кандидата з нерозв’язаним територіальним конфліктом.

Та й входження в економічний «європейський дім» з аналогічних причин (хто ж ризикне інвестувати господарство воюючої країни?) залишиться маревом у хворобливій уяві збанкрутілого попереднього розпорядника Будинку з химерами. Робіть же належні висновки, панове «Слуги народу»! Інакше той їх зробить сам. Вже щодо вас…

Вихід? Докорінна корекція зовнішньополітичного курсу: від євро- до україноцентризму! Нам слід стати не потенційним гарматним мясом та полем бою між Заходом і Сходом, а їхніми діловими партнерами-посередниками, містком співробітництва.  Від чого лише виграємо, у тому числі й безпеково: ніхто при здоровому глузді не стане руйнувати прокладку між двома протилежно спрямованими механізмами. Пам’ятаєте, як бурхливо розвивалася економіка на  початку 2000-х років за кучмівської «багатовекторності»? І хай не станемо «Швейцарією Східної Європи», але гідне життя собі й дітям таки забезпечимо. Чого ж далі баритися? Вічно вчорашні «яструби» -- політикани вкупі з дезорієнтованим ними «електоратом» ніколи не благословлять переходу родинних пріоритетів на рейки здорового глузду і прагматичного (а не галасливо пустодзвонного) патріотизму.

Тож, за слушною порадою Козьми Пруткова, зріть у корінь, Володимире Олександровичу! Подальшого «сидіння на двох стільцях» – прогресивності декларацій і консерватизму дій – на догоду абсолютній меншості заточених на конфронтацію націонал-радикалів  бідолашна людність уже не витримає. Підете на повідку у них – втратите ВСЕ, а отчий загал – вистраждану державність! Звісно, не закликаю вас іти напролом, ризикуючи стати українським Сальвадором Альєнде, який з автоматом у руках загинув під руїнами президентського палацу, атакованого чилійськими путчистами. Хоча їхніх аналогів поміж вітчизняного андеграунду, особливо приватних загонів озброєних «добровольців», – більш ніж доволі. Та й їхніх наглядачів -- «сірих кардиналів» теж не бракує… Однак не вони сьогодні правлять бал на наших теренах: за всіма соціологічними даними, до чотирьох п’ятих земляків підтримують довгоочікувані переміни в суспільстві. Ось ваш найнадійніший захист і пропуск у гідне майбутнє для «любих українців»!

Таємниця «весняних посадок»  

Проте проблема встановлення миру на південно-східних рубежах далеко не обмежується нормалізацією державних відносин між Україною та Росією. Значно складніше розплутувати кримсько-донбаський вузол… зсередини. Тут потрібне толерантне, послідовне, терпляче налагодження місточків порозуміння між розчахнутими  громадськими полюсами спільного дому, без чого вкрай важко «зшити» рідну дідизну, відмінну історично, культурно, духовно, ментально. Що надзвичайно важливо саме зараз, коли людство постало перед реальністю самознищення. Ну, хто б міг подумати, що послідовно відзначені 105-і роковини початку Першої і 80-ліття Другої світової війн так стрімко й страхітливо «помолодшають»? У тому числі на родинних обширах.

Мимоволі згадується євангельське повчання: «Блаженні миротворці, бо названі будуть синами Божими». Воно, як ніколи, актуальне на змальованому драматичному тлі. Ось чому із затаєною надією п’ять років тому був сприйнятий вітчизняною громадою, здавалося б, глибоко символічний збіг Трійці (дня народження духовної наставниці – Християнської церкви) з інаугурацією нового глави Української держави – тезки провідного апостола. Так хотілося вірити, що Дух Святий, крім найближчих учнів Христа, нарешті зійде на помисли та справи чергового отчого «гетьмана», принісши на рідну землю вистраждані мир і злагоду! Проте не так сталося, як гадалося…

Минула «п’ятирічка» кривавим ралом пройшлася ланами наших душ, ставши незагойною раною для суспільної свідомості. А найбільші прибічники та агітатори силового вирішення південно-східного «гордієвого вузла» – розрубування його мечем – добряче на цьому… підзаробили. Починаючи із самого-самого «верху». Як мовиться, кожному своє: одним – гнити в окопах, іншим – підраховувати «бабки» на постачальницьких гендлях. Невже обіцянка пана Зеленського ще в ролі кандидата в президенти «весною розпочати посадку» так і залишиться цяцянкою? Уже й літо минуло. Чи, може, то був черговий а ля «кварталівський» прикол? Мовляв, ішлося тільки про картопельку на дачних ділянках.   

«Земля горітиме під ногами!»

Так під завісу «титанічної діяльності» попереднього складу Верховної Ради грізно заявив її екс-голова Андрій Парубій на адресу тих, хто «спробує ревізувати» ухвалені його однодумцями закони про декомунізацію, духовність та мову, зокрема відповідні квоти в мас-медіа. Для переконливості пригрозивши «всім антиукраїнським силам» пекельними карами народного гніву – демонстраціями протесту, акціями непокори, силового тиску, зрештою – новим майданом. Ну що ж, очільнику тодішнього парламенту з рейтингом довіри у того самого народу в межах статистичної похибки, звісно, видніше, чим «дихає» його виборець і що думає про політику своїх «слуг». Воістину, за дотепним висловом одного з авторів «2000», вуха крутять віслюком…

Що ж найбільше вражає у парубіях порошенковичах, котрі, попри абсолютний розгром, тоненькою цівкою таки просочилися до парламентського «відра», то це затята віра у власне месіанське призначення стосовно співгромадян і безумовне відображення їхніх духовно-свідомісних потреб. Без найменших сумнівів та висновків з попередніх провалів! Враховуючи розповсюдженість серед новоявлених «революціонерів-просвітителів» подібного розуміння власної ваги в долі народу, вважаю доречним бодай побіжно  розібратися з поняттями, щодо яких зламано чимало полемічних списів, – націоналізму і патріотизму. Між ними останнім часом прийнято ставити знак тотожності. Наскільки це правомірно?

В мононаціональних, однокультурних та єдиномовних державах, що протягом тривалого часу «варилися» в спільному історично-ментальному «казані», – безумовно. Там націоналізм об’єктивно відіграє позитивну державотворчу роль, єднаючи співплемінників у стійку до зовнішніх негативних впливів громаду. Але чим строкатіші відповідні «інгредієнти», тим від’ємнішою стає «поклик крові», перетворюючись у довбню супроти всіх, хто по-іншому мислить, розмовляє, думає, молиться. Наочне тому підтвердження – згадані «героєм Майдану» закони. Думається, вони отримають належний респект, обіцяний новим гарантом Конституції. Але одне можна сказати вже зараз: замість формування «політичної нації» (чергова дурість псевдо-науковості: нація – поняття етнічне, а не політичне) ура-патріоти лише розбурхали суспільні пристрасті, далі розчахнувши й справді політизовані історією береги Дніпра. Ще б трохи – і повернення середньовічної Руїни стало невідворотним.

Недарма наш досвідчений люд, незважаючи на традиційну відмінність «східняків» та «західняків», дружно (за винятком, як завжди, особливих львів’ян) показав «національно свідомим» загальновідому конструкцію з п’яти пальців. Бачиться, допекли. То чого ж варта для українства така «любов», що руйнує, а не будує?! Правду кажуть: найбільше лиха своєму роду приносять не зовнішні недоброзичливці та внутрішні перекинчики, а нарвані, крикливі, показушні псевдолюби батьківських оберегів. Саме вони – о, іронія! – об’єктивно виступають «п’ятою колоною Путіна», розвалюючи таку нібито милу своєму серцю українську державність. Ось і поміркуймо, хто нам потрібніші для модернізації суспільства, – закільцьовані на себе націоналісти чи патріоти, для яких любов до рідної землі рівнозначна пошані до кожного в ній сущого?

Щодо ж «війни до переможного кінця», про таке  легко теревенити за сотні кілометрів від передової і годі терпіти, постійно очікуючи фронтову згубу на порозі власної оселі. Вже не кажучи про безліч тих, хто її взагалі втратив під безперервними обстрілами, перетворившись на рідній землі у безпритульних, знедолених перекоти-полів. І це не «зрада», не «капітуляція», а тверезе розуміння безальтернативності превалювання сили права над правом сили в подоланні найнепримиреннішої ворожнечі.

Звернімося ж, шановні колеги, до всього порядного міжнародного братства по перу та мікрофону із закликом всебічно сприяти пошуку рятівних розв’язок міжспільнотних протистоянь, міцно вчепившись у керманичів. І не «злазити» з них доти, поки не порозуміються між собою заради виживання всього загалу! Тоді й виправдаємо власну «четвертовладну» репутацію…

загрузка...
Loading...

Загрузка...
Загрузка...
Комментарии 1
Войдите, чтобы оставить комментарий
Владимир Онавамнадо
28 Сентября 2019, Владимир Онавамнадо

Может не прав, но на русском лучше получалось. Если в пику фашиствующим бандерлогам, что не они одни владеют украинским это ничего не даст, т. к. завтра коммунистка Фарион с комсомольцем Тягнибоком объявят ватой с сепарами всех у кого кастрюля слабо приклепана к голове или... Кормящихся на славянском раздрае остановит только отсутствие кормежки.

- 6 +
Loading...
Получить ссылку для клиента

Авторские колонки

Блоги

Idealmedia
Загрузка...
Ошибка