Самовикриття пристосуванця

11 Апреля 2019 4 4.8

Мемуари, спогади, роздуми політичних і державних діячів про процеси, що відбуваються в суспільстві, до яких вони особисто причетні, завжди викликають інтерес. Це можна сказати й про нещодавно видану книгу "Перший про Владу", автором якої є колишній високопоставлений діяч Комуністичної партії України, перший президент України (1991-1994 р.р.) Леонід Кравчук, а співавторами - журналісти газети "День". Сьогодні, коли Україна переживає чи не найтяжчі часи в своїй історії, особливо цікаво почути думку людини, яка майже півстоліття перебуває в політичному процесі і з висоти 85-ти прожитих років прагне осмислити причини і наслідки такого розвитку подій.

Ознайомлення з книгою залишає неоднозначне враження. Розкидані по тексту характеристики трансформацій в різних сферах українського суспільства, особливо за останні п'ять років, дають всі підстави для зробленого автором висновку: в результаті відомих "помаранчевих" подій, Євромайдану "ті, хто найбільше хотів змін і віддав своє життя, не отримали нічого, крім жертв і смертей. Народ програв. Ніякого поліпшення життя не відбулося, люди лише отримали право - говорити що хочеш. Але це не свобода слова, це - говорильня. В деякій мірі це навіть перетворилося у вседозволеність... Революцією це назвати не можна", бо змінилися тільки люди при владі. Система залишилася старою. Вперше за роки незалежності порушені територіальна цілісність держави, недоторканність її кордонів і суверенітет; не вдалося припинити війну на Донбасі; зменшити прірву між багатими і бідними; зменшити корупцію, яка завойовує все нові й нові сфери; зламати кланово-олігархічну систему; об' єднати суспільствоі організувати всі політичні сили на вирішення фундаментальних завдань. В країні відсутні відповідальність і порядок, брутально порушується законність. Автор фактично визнає, що положення статті першої Конституції: "Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава" - залишається загальною декларацією, добрим побажанням.

Головну причину такого  становища Л.Кравчук вбачає в в тому, що в країні не викорінені до кінця наслідки комуністичного правління, не завершено "суд над тоталітарним минулим, над комуністичною диктатурою, яка вбивала і нищила все живе, все прогресивне". Висловлюючи задоволення тим, що 

"в Україні , хоч із запізненням, все-таки розпочався процес декомунізації", називаючи це "великим позитивом", він особливо турбується про те, "щоб цей процес не обмежився поваленням пам'ятників Леніну і заміною радянських назв (проти цього у нього заперечень, судячи з усього, немає), важливо, щоб декомунізація відбулася в головах людей, в їхніх думках і поведінці".

Пояснення примітивне і непереконливе, обумовлене  агресивною ненавистю до радянського минулого нашої Вітчизни, якою пройнята  книга недавнього провідного комуністичного ідеолога. Майже тридцять років режим, в якому Л.Кравчук займав не другорядне місце, витравлював  з свідомості людей прихильність до соціалізму, вдруге робиться спроба заборонити  Комуністичну партію, насильницьким шляхом насаждаються войовничий антикомунізм, націонал-шовіністична  ідеологія, Зоологічна русофобія, однак бажаного для неонацистського режиму результату не досягнуто. 

В книзі не наводяться конкретні цифри, які б відображали розвиток України  при "тоталітаристах-комуняках" і до чого вона дійшла за часів правління "демократів". Не зайве у зв'язку з цим нагадати, що лише за 17 з лишком років, коли республіку очолював Перший секретар ЦК Компартії Володимир Володимирович Щербицький, потенціал народного господарства України  зріс майже в чотири рази, обсяги промислового виробництва збільшились приблизно в п'ять разів, а в таких галузях, як електроенергетика - в шість, у машинобудуванні, приладобудуванні, металообробці - в 12 разів. Подвоїлось виробництво в аграрній галузі. Продуктивність суспільної праці і реальна заробітна плата зросли більше ніж у 2,5 раза.

За рівнем економічного розвитку Українська РСР була співставною з тодішньою Францією - п'ятою за величиною економікою світу. Чисельність населення збільшилась за чверть віку на 10 мільйонів людей.

А сьогоднішня Україна, в якій реставровано капіталізм, стала найвідсталішою, найбіднішою, найкорумпованішою, найнещаснішою, вимираючою країною Європи. За обсягом ВВП вона відстає майже на третину від рівня кінця 80-х років минулого століття. Населення зменшилось щонайменше на 10 мільйонів. На жаль, автор не ризикнув навіть сказати про це. 

Оскільки книга - про владу, українську владу, спроба дати характеристику діячам, які перебували в ці роки на провідних постах і яких автор добре знає, уявляється доречною. Є досить влучні оцінки. Це можна бачити на прикладі президента Петра Порошенка. Відзначаючи його "достойну підготовку" , послідовне кар'єрне сходження - "легкий біг по життю", готовність займати будь-яку посаду, працювати з різними президентами і незаперечно виконувати їхню волю, Л.Кравчук переконливо говорить про авторитарний характер Порошенка, здатність переоцінювати себе і свої успіхи, перебирати на себе всі "досягнення", хворобливе ставлення до критики. Будучи обраним президентом України, він керувався не Конституцією, а доцільністю, що вносило безлад в управлінські повноваження. Його кадрова політика ґрунтувалася на тому, що управління державою було яскраво забарвлене бізнесом (Л.Кравчук назвав це бізнес-управлінням), сприйняттям всієї країни як своєї корпорації.

Збільшення особистих доходів в сто разів за один лише 2018 рік - переконливе підтвердження такої характеристики. Бачучи все це, співвітчизники цілком обгрунтовано назвали Порошенка головним олігархом країни. Можна не сумніватися, що виборці враховуватимуть ці обставини під час другого етапу президентських виборів. 

Звичайно, оцінки людей завжди носять суб'єктивний характер. Не в усіх випадках є переконливими й ті, які даються Л.Кравчуком у книзі. Характеристики вищих партійних і державних діячів загальносоюзного рівня видаються поверховими і навіть примітивними. Це стосується й оцінок перших керівників Радянської України -- Петра Шелеста і Володимира Щербицького. Відвертою недоброзичливістю і навіть неправдою пройняті сюжети, що стосуються Леоніда Кучми, який на дострокових виборах 1994 року змінив Кравчука на посаді президента України. Неповага просвічується в сюжеті, де згадується про видатного українського поета Б. І. Олійника. Можливо, Леонід Макарович "недоглянув" те, що написали журналісти газети "День", яка ще за життя Бориса Ілліча вимагала його "декомунізувати", звільнити від керівництва Українським Фондом культури, який він очолював багато років - від часу його створення.

Взагалі характеристики кадрів пройняті самовихвалянням, подаються так, нібито Л.Кравчуку належить особлива місія - давати всім безапеляційні оцінки. До того ж, вони зведені, в основному, до особистих взаємин, закулісних інтриг у "верхах", і менш за все стосуються виконання тими чи іншими діячами покладених на них відповідальних державних повноважень. Не висловлено ним зауважень хіба що стосовно Є.К. Марчука, погляди і позиція якого багато в чому, особливо відносно втягнення України в Європейський союз і НАТО, повного розриву з Росією, співпадають з кравчуківською.

Є в книзі неточності, хибні твердження. Водночас деякі важливі моменти автор обходить. Даючи в основі правильну оцінку кланово-олігархічному режиму, який утвердився в Україні після антисоціалістичного перевороту 1991 року, дорікаючи в цьому - не без підстав - Леоніду Кучмі, він не тільки фактично стверджує, що без олігархів тепер вже не обійтись, а й не згадує про те, що злочинна "прихватизація" розпочалася при ньому - першому президентові України - зі знищення найбільшого в світі Чорноморського морського пароплавства, перетвореного за його Указом (визнаним у судовому порядку незаконним) в акціонерний судноплавний концерн "Бласко".

Флот мав 235 океанських суден вантажопідйомністю 3,6 млн. тонн, 19 сучасних пасажирських суден загальною місткістю понад 10 тис. місць. В пароплавстві працювали 36 тис. людей, у тому числі понад 27 тис. - плавального складу. До 2000 року останні судна були розпродані. І сьогодні в Одесі немає жодного судна, навіть човнів. У Верховній Раді України багато разів порушувалось (в тому числі мною як головою парламентського Комітету з питань національної безпеки і оборони) питання про необхідність об'єктивного розслідування злочину, який призвів до того, що Україна позбулася важливої галузі своєї економіки, яка приносила великі доларові доходи, про роль, яку відіграв у цьому Кравчук. Тодішній голова парламенту Іван Плющ зробив все, аби не допустити цього. 

Значне місце в книзі займають сюжети, пов'язані із забороною Компартії України. В них правдою є лише те, що головна роль у цьому процесі належить Кравчуку, що він вважає однією з основних своїх заслуг. За його пропозицією підписаним ним Указом Президії Верховної Ради від 26 серпня 1991 року діяльність партїї, звинуваченої в участі в так званому "путче" 19-21 серпня 1991 року, було тимчасово припинено. Далі автор зазначає: "Минають два тижні, я бачу, що Політбюро ЦК КПУ знову починає активно засідати. Звичайно, все це відбувається не без контактів з Москвою. Тоді ми збираємо Президію Верховної Ради і вносимо пропозицію... про заборону Компартії. Щоб не було жодних розмов і розкачки, я одразу підтримую це рішення... Однак я знав, що цього замало, тому ми негайно ухвалили рішення затвердити указ голосуванням парламенту. Верховна Рада майже одноголосно затвердила заборону Компартії України..." 

Все це - СУЦІЛЬНА БРЕХНЯ. І виходить вона від "першої особи в державі" (так полюбляв називати себе Кравчук), покликаної за посадою стояти на сторожі законності і правопорядку, але в даному випадку брутально розтоптала їх. 

- ВИГАДКОЮ є твердження, що після тимчасового припинення діяльності КПУ "ПОЛІТБЮРО ЦК ПОЧАЛО АКТИВНО АКТИВНО ЗАСІДАТИ", до того ж "не без контактів з Москвою". 

 - Компартію було заборонено НЕ ЧЕРЕЗ ДВА ТИЖНІ, А ЧЕРЕЗ ЧОТИРИ ДНІ після тимчасового припинення її діяльності - 30 серпня 1991 року , НА ДРУГИЙ ДЕНЬ ПІСЛЯ ЗАТВЕРДЖЕННЯ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ТИМЧАСОВУ КОМІСІЮ, яка мала перевірити діяльність на території України посадових осіб органів влади, управління, громадських об'єднань і організацій у зв'язку з "путчем". 

- Будь-яких ФАКТІВ, які свідчили б про підтримку керівництвом Компартії конкретними діями державного перевороту і сприяння тим самим його здійсненню на території України, КОМІСІЯ НЕ ВСТАНОВИЛА. 

- Спроба поставити Указ про заборону Компартії на затвердження сесією Верховної Ради не вдалася: ВЕРХОВНА РАДА ВІДМОВИЛАСЬ РОЗГЛЯДАТИ  ЦЕ ПИТАННЯ. 

- Абсолютно безпідставними, необґрунтованими є пояснення Кравчука, ЧОМУ ПИТАННЯ ПРО ЗАБОРОНУ КОМПАРТІЇ НЕ ВНОСИЛОСЬ НА СУДОВИЙ РОЗГЛЯД, хоча цього вимагало чинне законодавство.

ЗАМОВЧУЄ Л. КРАВЧУК І ТАКІ ПРИНЦИПОВІ ОБСТАВИНИ: 

 - Останнє - і ЄДИНЕ після серпневих подій 1991 року - засідання Політбюро ЦК КПУ відбулося 22 серпня 1991 року - ДО прийняття Указу Президії Верховної Ради про тимчасове припинення діяльності партії. 

В ЗАСІДАННІ БРАВ УЧАСТЬ ЯК ЧЛЕН ПОЛІТБЮРО ЦК Л. КРАВЧУК. Поводив себе досить активно, до того ж, за багаторічною "апаратно-цекістською" звичкою редагував підготовлений проект Постанови Політбюоро. НИМ БУВ СФОРМУЛЬОВАНИЙ ЦЕНТРАЛЬНИЙ ПУНКТ ЦЬОГО ДОКУМЕНТА, в якому зазначається: " ПОЛІТБЮРО ЦК ПІДТРИМУЄ ДІЇ СЕКРЕТАРІАТУ ЦК КОМПАРТІЇ УКРАЇНИ, який оперативно орієнтував партійні комітети, первинні партійні організації, комуністів республіки на необхідність всебічно сприяти неухильному дотриманню законності і правопорядку в республіці, згуртуванню всіх патріотичних, демократичних сил в ім'я громадського миру і спокою, відверненню будь-яких дій, які могли б привести до небезпечного загострення обстановки, застосування сили, кровопролиття". Для такої констатації були всі підстави. Повторюю: будь-яких дій в Україні, які б свідчили про підтримку Компартією "путчистів", не було зафіксовано. 

До цього слід додати таке. Після перевороту Кравчук стверджував, що ще 19 серпня, в перший день "путчу", подав заяву про вихід з Компартії. Кому подав, якою була доля заяви, - невідомо. Між тим , 22 серпня, як відзначалося вище, він брав участь у засіданні Політбюро ЦК як повноправний його член, ні слова не сказавши про вихід з партії. 

- Досі йшлося про процесуальні аспекти заборони Компартії. Та більш важливе значення мають СУТЬ І ОБҐРУНТОВАНІСТЬ ЗВИНУВАЧЕНЬ КОМПАРТії, її керівництва у вчиненні тяжких державних злочинів. Кримінальну справу за ознаками статті 56 Кримінального Кодексу (зрада Батьківщини) було порушено 25 серпня 1881 року. Розслідування її тривало до 22 травня 1992 року і завершилося ухваленням слідчим постанови про відмову в порушенні кримінальних справ проти керівних працівників і функціонерів Компартії України " ЗА ВІДСУТНІСТЮ В ЇХНІХ ДІЯХ СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ". Це викликало роздратовану реакцію тодішнього керівництва Генеральної прокуратури України, і не тільки: адже Кравчук, ініціатор звинувачень керівництва Компартії і заборони партії, залишався Президентом України.

Слідство було поновлене і тривало ще до 29 січня 1993 року. Та й воно не дало будь-яких фактів для звинувачення посадових осіб Компартії. 12 лютого 1993 року постановою заступника Генерального прокурора України Даниленка В.П. кримінальну справу було знову припинено за відсутністю у діях посадових осіб Компартії України складу злочину. 

У травні 1993 року на розгляд Президії Верховної Ради був внесений проект Постанови про скасування указів стосовно заборони діяльності Компартії. З 26-ти членів Президії 17 беззастережно письмово висловились, тобто проголосували за її прийняття, один - із застереженням. Однак під тиском Голови Преидії Верховної Ради Івана Плюща цей пункт з проекту Постанови був вилучений. При цьому Президія зазначила у Постанові про згоду з висновками Генеральної прокуратури стосовно безпідставності звинувачень посадових осіб Компартії у підтримці своїми діями державного перевороту і сприянні його здійсненню на території України, що було єдиним звинуваченням, покладеним в основу рішень про заборону партії. 

Президія зафіксувала в ухваленій Постанові право громадян, які сповідують комуністичну ідеологію, об'єднуватись у партійні організації з дотриманням вимог Конституції України. Цим була відновлена можливість легальної діяльності комуністів, правда, під брендом створеної у червні 1993 року ЮРИДИЧНО НОВОЇ Компартії України. 

Запобігти цьому Кравчук, який все ще залишався Президентом України, не наважився: для цього потрібно було б ще раз брутально порушити Конституцію. За те, що тоді було зроблено перший крок до відновлення справедливості відносно незаконно забороненої Компартії, тепер він киває на свого наступника Л.Кучму, який, за безпідставним твердженням Кравчука, "почав загравати з комуністами", їм нібито "уже виділяли гроші й "ублажали" різними способами".

Після обрання в березні 1994 року нового складу парламенту на його розгляд був внесений проект Постанови про скасування указів Президії Верховної Ради відносно заборони Компартії. За її прийняття проголосувала більшість депутатського корпусу. Однак тодішній Голова Верховної Ради України О.Мороз під тиском агресивно-антикомуністично налаштованих депутатів не підписав її, пославшись на те, що кілька народних депутатів під час голосування були відсутні в залі засідань, їхніми картками проголосували колеги. Підстава обґрунтована. Варто лише відмітити, що на порушення Регламенту Постанова на переголосування не вносилась. Це був чи не єдиний випадок у практиці Верховної Ради України непідписання ухваленого правового акту. Не зайве нагадати, що президентом України тоді ще був Л.Кравчук.

- Крапку у справі про відновлення справедливості щодо забороненої Компартіі поставив Конституційний Суд України, який розпочав діяльність у 1997 році. Звернення 139 народних депутатів з цього питання було одним з перших, внесених на розгляд Конституційного Суду після його сформування. Мені випала честь разом із Станіславом Івановичем Гуренком і Петром Миколайовичем Симоненком офіційно представляти позицію народних обранців - ініціаторів Звернення.

Непросто далося рішення Суду. Конституційне подання було внесене 23 січня 1997 року; конституційне провадження відкрите тільки 25 листопада 1998 року; розгляд справи у відкритому провадженні тривав - з перервами - з 17 лютого 1999 року до 11 січня 2000 року; рішення Конституційного Суду оголошене майже через два роки після завершення відкритого розгляду справи - 27 грудня 2001 року.

Конституційний Суд України - зауважимо: БУРЖУАЗНИЙ (НЕ РАДЯНСЬКИЙ!) СУД - визнав укази Президії Верховної Ради України від 26 і 30 серпня 1991 року про припинення і заборону діяльності Компартії України такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) і такими, що втратили силу. Щоб домогтися цього, потрібні були БІЛЬШЕ НІЖ ДЕСЯТЬ (!) РОКІВ наполегливої, невідступної боротьби. Але справедливість восторжествувала. Це стало важливою перемогою комуністів. 

Л.Кравчук у своїй книзі пише: "мене, коли розглядалося питання заборони в Конституційному Суді, викликали на засідання, тому що я підписав документ про заборону КПУ. Була дуже важка розмова. Відчувалося, що судді мали підтримку "згори", тому атакували. І коли вони мене запитали: "Що ви думаєте з цього приводу?", я їм відповів: " Та я б і ще раз підписав цей указ!.. Тим паче, що його, як відомо, підтримали народні депутати". А тим комуністам, які називали мене зрадником, я би відповів так: вас особисто я можу зраджувати, і не відчуваю в цьому своєї провини. Найголовніше, що я не зрадив Україну".

До цього ще додав: "і коли я сьогодні, у 2018-му, дивлюся, як нинішня влада, після всіх потрясінь в Україні, в яких є безпосередня вина комуністів, не здатна остаточно юридично заборонити цю партію, я просто шокований".

Мені важко навіть уявити, що таке міг написати Кравчук. По-перше, ВІН ВІДВЕРТО ВИЗНАВ І НАЗВАВ СЕБЕ ЗРАДНИКОМ - зрадником товаришів по партії, отже зрадив партію, яка дала йому путівку в життя, піднесла до величезних кар'єрних висот, і хизується цим. По-друге, вигадкою є його твердження , що судді мали "підтримку згори" (Кравчук натякає на нібито прихильну до Компартії налаштованість суддів).

Щодо розмови в Конституційному Суді, то відчувалося , що для Кравчука вона дійсно була непростою, адже виправдовувати неправедні рішення нелегко. Але атмосфера на засіданнях Суду була спокійною, діловою; судді, інші учасники процесу, прагнучи розібратися в обставинах справи, ставили питання, на які Кравчук відповідав. Ніяких "грізних" заяв він не робив, в чому неважко переконатись, ознайомившись зі стенографічним звітом про цей процес ( "ВІДНОВЛЕНА СПРАВЕДЛИВІСТЬ. Матеріали розгляду Конституційним Судом України справи щодо конституційності указів Президії Верховної Ради України від 26 серпня 1991 року "Про тимчасове припинення діяльності Компартії України" та від 30 серпня 1991 року "Про заборону діяльності Компартії України". ОРІЯНИ, Київ, 2005, 817 стор.) . Це тепер він такий "хоробрий". 

А щодо того, що Кравчука "шокує" нездатність нинішньої влади "остаточно юридично заборонити Компартію", то слід насамперед сказати, що ЗА П'ЯТЬ РОКІВ НЕОНАЦИСТСЬКИЙ РЕЖИМ, який утвердився в Україні внаслідок державного перевороту 2013-2014 років, НЕ ЗМІГ ЗІБРАТИ  ФАКТІВ НА ПІДТВЕРДЖЕННЯ ЗВИНУВАЧЕНЬ КОМПАРТІЇ У ЗЛОЧИННИХ ДІЯХ -СЕПАРАТИЗМІ І ПРИЧЕТНОСТІ ДО ТЕРОРИЗМУ, ЯКІ МОГЛИ БУТИ КОНСТИТУЦІЙНИМИ ПІДСТАВАМИ ДЛЯ ЗАБОРОНИ ЇЇ ДІЯЛЬНОСТІ: ніякої вини комуністів у "потрясіннях в Україні", про які марить Кравчук, немає. Винести ж справедливе рішення в умовах антикомуністичного терору, залякувань суд, схоже, не наважується. 

Впевнений, що про це добре відомо Кравчуку. І якщо при цьому він "шокований" тим, що влада нездатна заборонити КПУ, то це означає, що він ШТОВХАЄ ВЛАДНІ СТРУКТУРИ НА ЯВНО НЕЗАКОННІ ДІЇ. І цей діяч дозволяє собі говорити про якусь законність, правовий порядок! А ми дивуємося, чому так деградував український парламент!

Своєю книгою КРАВЧУК РОЗКРИВ СПРАВЖНЄ ОБЛИЧЧЯ ЗРАДНИКА, ПРИСТОСУВАНЦЯ, КАР'ЄРИСТА, який люто ненавидять радянське минуле, звершення радянського народу, здобуті під керівництвом Комуністичної партії. З нашого минулого він запам'ятав лише "голодомори" і репресії, й те, що в гуртожитку, де він з молодою дружиною жив після закінчення університету , "не було чоловічого туалету": в таких "жахливих умовах, пише він, ми тоді жили". Він і в Компартію, виявляється, вступив, бо "підштовхували обставини - потрібна була квартира". У нього "навіть думки не було про партійну роботу".

Факти свідчать про інше. Членом партії він став ще в університеті, на останньому році навчання, кандидатом - на передостанньому. Відомо, що в партію в навчальних закладах відбирали лише найактивніших студентів, які конкретними справами підтверджували відданість комуністичній ідеї. Ці якості Кравчук демонстрував сповна. Що це не було, як тепер він не приховує, його справжнім обличчям, то вже інша справа.

Стрімке кар'єрне зростання - в Чернівецькій області до завідуючого відділом обкому партії, навчання в Академії суспільних наук при ЦК КПРС, захист кандидатської дисертації, відповідальні посади в апараті Центрального Комітету Компартіі України - це, виявляється, його не задовольняло.

"Я переконаний, - пише він, - що саме ці обставини ("історія з рідним дядьком, якого судили і розстріляли"), незважаючи на мою хорошу освіту і якості (як скромно!), перешкоджали призначити мене на більш високу посаду. До мене взагалі було таке ставлення, що найвище, чого я можу досягти, - це стати завідувачем відділу". Лише горбачовська так звана "перебудова", "період відкритості", коли Кравчук, за його словами, "зміг проявитися", дозволив йому "піти вгору по кар'єрі".

Заради кар'єри він був готовий на все. Виявляється, у справедливості комуністичної ідеї, соціалізму він засумнівався ще під час навчання в Академії суспільних наук при ЦК КПРС після ознайомлення із закритими працями В.І.Леніна, коли "переконався у жорстокості , нелюдяності, негуманності радянської державної машини". Але після цього МАЙЖЕ ДВАДЦЯТЬ РОКІВ ПРАЦЮВАВ, "нічого не роблячи формально", В АПАРАТІ ЦЕНТРАЛЬНОГО КОМІТЕТУ КОМПАРТІЇ УКРАЇНИ І В СКЛАДІ ЙОГО ПОЛІТБЮРО, НА СЕКРЕТАРСЬКИХ ПОСАДАХ. Ненавидячи все радянське, комуністичне, наставляв партійний актив "забезпечувати високий науковий рівень, наступальний характер пропаганди і агітації, зміцнювати їх зв'язок з життям, з практикою комуністичного будівництва, активніше доносити до широких мас ленінізм - найпередовішу, найвпливовішу ідеологію, символ соціального оновлення світу, виявляти непримиренність до буржуазної ідеології і опортунізму, буржазного націоналізму і релігійного екстремізму, сіоністської пропаганди".

Не обійшов Кравчук у своїх спогадах і тему "голодомору", згадав навіть, що брав участь у роботі створеної Центральним Комітетом КПУ ще наприкінці 80-х років минулого століття Комісії для вивчення цього питання. Але не говорить, що комісія, до складу якої входили авторитетні науковці,дійшла твердого висновку, що немає ніяких підстав розглядати трагедію голоду 30-х років, смерть багатьох наших співвітчизників як голодомор - свідоме знищення українського народу. Якихось заперечень з цього приводу Кравчук як член комісії не висловлював.

Ще недавно, до перевороту 2013-2014 років, будучи народним депутатом України, він заявляв про себе як прихильника законодавчого закріплення нейтрального статусу України, готував для розгляду в парламенті відповідні документи. Тепер він - один з найактивніших прибічників членства України в НАТО.

Безпринципне флюгерство заради кар'єри - характерна риса цього діяча, який претендує мало не на "батька нації". 

Зрадників і пристосуванців в КПРС виявилося немало. Але випадок з українським "вірним марксистом-ленінцем" Кравчуком - на пострадянському просторі унікальний.Цей "демократ" і "гуманіст", говорячи про ситуацію на Донбасі, де триває братовбивча війна, може сказати таке (цитую по книзі "Перший про владу"): "Якби я сьогодні був переконаний, що Росія не буде втручатися, то проголосував би за те, щоб ми звільнили ці територію силою". Тобто зброєю придушили волю жителів регіону жити за власними законами, розмовляти, навчатися, навчати своїх дітей рідною мовою, шанувати своїх героїв, а не бандерівсько-шухевичівських запроданців німецько- фашистських окупантів.

Багато ще чого можна було б сказати про книгу Кравчука. Та й сказаного, вважаю, задосить, щоб переконатися: АВТОР ПОКАЗАВ СВОЄ СПРАВЖНЄ ОБЛИЧЧЯ. Життя підтвердило, що Володимир Васильович Щербицький з його потужним політичним чуттям мав рацію, коли на пропозиції висунути Кравчука на посаду секретаря ЦК відповідав: "Я не можу цю людину до кінця зрозуміти. Боюсь, що він повністю покаже себе лише тоді, коли прийде до влади . До того ж, не з кращого боку. Я цій людині не довіряю".

Величезну помилку, яку не можна виправдати, зробили колеги мудрого Володимира Васильовича, проігнорувавши його думку, довіривши Кравчуку долю України.

загрузка...
Loading...

Загрузка...
Загрузка...
Комментарии 4
Войдите, чтобы оставить комментарий
Владимир Онавамнадо
13 Апреля 2019, Владимир Онавамнадо

Для меня Кравчук ренегат, за тридцать сребреников поспособствовавший развалу великой державы и пересадивший свой народ с "Мрии" на кравчучки. Может ренегатам карманы к гробам большего размера пришивают ? Пусть радуется.

- 23 +
Владимир Теренин
13 Апреля 2019, Владимир Теренин

Кравчуки выползали и держались на крючковых.

- -2 +
Владимир Теренин
12 Апреля 2019, Владимир Теренин

Есть преступники, а есть пособники. Оборотился бы Крючков на себя и рассказал бы как пособничал в развале КПУ и доведении Украины до ее нынешнего состояния.

- -11 +
Владимир Теренин
18 Апреля 2019, Владимир Теренин

Минусанты не знают или не хотят знать, как этот "благообразный" старик-ашка обосновывал проводимые симоненковщиной погромы партийных организаций. Под его идеологическим прикрытием терроризировались активные боевые (не аморальные уроды типа симоненко или пьяницы) коммунисты и исключались целыми райкомами. Вот оставшиеся и разбежались при первой же опасности. Даже свой ЦК без боя сдали нескольким хулигантствующим активистам.

- -4 +
Loading...
Получить ссылку для клиента

Авторские колонки

Блоги

Idealmedia
Загрузка...
Ошибка