Эксклюзивно для еженедельника «2000»

Украина и октябрьские выборы в Канаде

Чи "російська" руська мова?

21 Сентября 2019 2 4.1

Перше півріччя 2019 р. відзначилося для нашої держави законодавчими та адміністративними заходами щодо функціонування української мови. Але що вважати українською мовою? На якому з південно-руських (українських) особливих діалектів її базувати?

Цих діалектів (якщо абстрагуватися від дуже давно дисимільованих давньосхіднослов'янських підкарпато-русинських: марамороського, боржавського, південно-верховинського і ужанського) -- з десяток. Розглянемо тільки ті з них, які вже набули писемно-літературні форми.

1. Полтавсько-черкаський варіант-діалект. Мова І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, І. Нечуя-Левицького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, М. Коцюбинського, П. Тичини (і багатьох інших).

2. Наддністрянський (галицький). Творчість М. Шашкевича, І. Вагілевича, Я. Головацького, І. Франка (попри переклад його творів полтавсько-черкаською мовою в 1920‑х роках у Харкові), Н. Кобринської, В.  Стефаника та ін.

3. Буковинський. Літературний доробок Ю. Федьковича, О. Кобилянської та деяких інших.

4. «Скрипниківський» кабінетний суржик (койне) 1-го і 2-го з вищеперелічених діалектів. Це не народний суржик, який виникає завдяки змішаному розселенню носіїв двох споріднених говірок і формування поміж ними обома перехідного діалекту. «Скрипниківка» ж виникла впродовж 1926--1928 рр. (внаслідок тодішніх спільних засідань фахівців з полтавсько-черкаської і наддністрянської мов) у харківських кабінетах Народного комісаріату освіти, очолюваного тоді М. Скрипником.

Використовувався частково у творчості літераторів і публіцистів УСРР -- кінця 1920‑х -- першої половини 1930‑х років; Галичини -- 1930‑х -- першої половини 1940‑х; української діаспори -- з 1930‑х років і понині.

5. Так звана «російська» мова. Вона така ж російська (у значенні РФ‑івська), як і англійська -- «американська».

Англійська мова стала домінувати в північно-американських штатах (колишнїх колоніях Великої Британії) з середини XVIII -- на початку XIX ст., асимілюючи там мови більш давніх прибульців. Носіїв голландської, нортумбрійської, уессекської і німецької мов.

Так і на Русі. «Російська» (руська) мова сформувалася в Середній Наддніпрянщині і в долині Десни («Слово о полку Ігорєвє» -- Київ, 1187 р.; «Слово о погібєлі Зємлі Русской» -- Київ, 1238 р., «передмова» до церковнослов'янськомовної «Кієвской псалтирі» -- Київ, 1397 р., «Повєсть о Дракулє» -- Київ, 1500 р.). Впродовж XII--XVI ст. руська мова поширилася на північний схід і північ, асимілюючи сіверянський, радиміцький, в'ятицький (старомосковські берестяні грамоти), кривицький (старотверські берестяні грамоти) та ільмено-словенський (староновгородські берестяні грамоти) давньосхіднослов'янські діалекти.

Останній з перелічених процесів асиміляції був блискуче описаний А.Залізняком (Древненовгородский диалект. 2‑е изд. -- М., 2004. -- С.5, 284—285). Автор, а також Б. Крисько і В. Янін  переконливо показали поступове (впродовж середини XII -- на початку XIV ст.) поширення в Граді-над-Ільменем київської мови та заміщення нею місцевої.

А яка ж доля спіткала києво-руський діалект на своїй батьківщині? В Матері міст руських?

В Полоцько-Мінському і в Перемишльсько-Галицькому князівствах, в силу їхньої специфічності, почали дисимілюватися на базі перенесеної в означені землі ранішньої форми давньокиївского діалекту (зразка тексту «Правди Ярослава Мудрого»,  1019 р.) особливі говірки. У Полоцьку (за князювання Ізяслава Ярославича -- «Рогволодича» по діду матері) -- десь з межі X--XI ст. В Перемишлі (а потім у Галичі) -- з останньої третини XI ст. (Рюрік, Володар та Василько Ростиславичі).

Більшість же давньоруських земель в XI--XIV ст. продовжували орієнтуватися на київський мовний взірець та його семантико-граматичну динаміку в часі.

До середини XIV ст. сформувались у достатньо виразні діалектно-особливі говірки Литви-Білорусі і Галичини. Останню ж, окрім того, з середини XIII  і до початку XIVI ст. охопили (разом з Волинню) нові складні (у т. ч. як койнізаційні, тобто суржикаційні, так і дисиміляційні) лінгвістичні метаморфози.

З формуванням Великого князівства Литовського, Руського і Жмойського (ВКЛ) і внаслідок його територіальної (на схід і особливо на південь) експансії поширюється на нові терени полоцько-мінсько-віленський діалект (старобілоруська мова, інакше -- західноруська мова). Після того,  як ВКЛ відвоювало у постординських улусів значну лісостепову смугу майбутньої України, на означений «фронтір» (східноподільско-черкасько-полтавські землі) сунули мігранти не тільки з Середньої Наддніпрянщини, але й з «глибинки» ВКЛ. З Білорусії. Звідти прізвища: Литвини, Литвиненки, Литвяки, Литовченки, Шумейки, Борейки, Цибульки, Прокопені та ін.

Обидва субетноси розселялися на «фронтірі» мішано. Сформувалося койне (суржик) києво-руського і старобілоруського діалектів. Це койне і стало основою полтавсько-черкаської («суто»-української) мови.

На інших теренах майбутньої України відбувалися різні койнізаційні та дисиміляційні процеси. Але києво-руська мова в XV--XVII ст. зберігалася в Матері міст руських і в Центральному Поліссі. Старобілоруська мова в Києві була тоді однією з офіціозних, але вона не була поширена у побуті, в якому продовжувала домінувати саме руська мова. У грудні 1648 р., наприклад, «спудеї» Києво-Братського колегіуму привітали З.‑Б. Хмельницького руською мовою (Яковенко Н. М. Нарис з історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. -- Київ, 1997. -- С.211—212).

Та й у Гетьманській канцелярії (в Чигирині) близько третини текстів було (в 1648--1658 рр.) написано «російською» мовою, 60% -- старобілоруською (яка не була побутовою на Україні!), 5% -- польською, 2% -- старо-наддністрянською (частина переписки зі Львівським магістратом). Полтавсько-черкаська мова тоді ще була (до «Енеїди» Котляревського -- 1798 р.) безписемною, але інколи потрапляла (в XVI--XVIII ст.) в руські, старобілоруські, польські та чеські тексти --у вигляді записаних пісень. Як, наприклад, відома пісня «Їхав козак за Дунай».

Північно-східні та північні руські землі і далі (в XIV--XV ст.) додержувалися взірців мовної динаміки Києва і Київської митрополії (попри періодичні переїзди митрополита з Києва до Володимира-на-Клязьмі і навпаки). А потім, до середини XVII ст. (впродовж подальших 150 років), мови Києва і пост-Суздальщини не встигли суттєво дисимілюватися. Після ж Переяславської Ради міні-діалектний союз Києва і колишньої Суздальщини був поновлений.

Мова «спудеїв» Києво-Могилянської академії, Ф. Прокоповича, Ст. Яворського, Гр. Сковороди майже не відрізнялася (наприклад, у XVII--XVIII ст.) від мови протопопа Аввакума, В. Татищева, М. Карамзіна.

Більше того! Ціла плеяда російських письменників (О. Сумароков, В. Тредіаковський, М. Ломоносов (частково), Г. Державін, Д. Фонвізін, Я. Княжнін, О. Радіщев, О. Шишков, І. Крилов, Д. Давидов (ранній етап творчості), В. Кюхельбекер, О. Грибоєдов та багато інших) писали саме київським (прокоповичсько-шишковським) міні-варіантом києво-руської мови.

Міф же про те, що «російська» мова на Україні «чужинець», оприлюднив свого часу (в середині XIX ст.) П. Куліш. До нього (І. Котляревський, Гр. Квітка-Основ'яненко, М. Гоголь, Є. Гребінка) -- полтавсько-черкаське і «московське» наріччя -- просто вважалися варіантами (без уточнення їхніх теренів!) руської мови. Пантелеймон Куліш з однодумцями, догматизуючи факт руськомовності приїжджих (з Санкт-Петербургу і Москви) урядовців, чиновників і військовиків, не побачили такої ж руськомовності («російськомовність» -- від них!) серед корінних киян.

Центральне Полісся (без Київської округи Руського Царства) в останній третині XVII ст. зазнало масової міграції мешканців Черкащини, які тікали звідти «завдяки» протурецькій орієнтації гетьмана П. Дорошенка і наслідків цього «союзу». А саме -- розорення чигирино-черкаського краю турецько-татарськими походами. Центрально-поліський діалект зазнав значного лексичного впливу біженців-черкащан, але зберіг києво-руську семантико-граматичну основу.

Міждержавна напруга -- не аргумент для відмови від спільної мови з державою-опонентом.

Велика Британія двічі (у 1776--1883 та 1812—1814 рр.) воювала з США, але від цього не стала відмовлятися від англійської мови. Не стала переходити на нортумбрійську (творчість Р. Бернса та ін.), на уессекську чи на «кокні»-діалект. Попри те, що в 1812 р. відсоток англомовних мешканців у США був вищий, ніж аналогічний процент у Великій Британії (навіть без Ірландії).

«Гібридна війна» Лондона проти Вашінгтона (на боці «конфедератів» -- «діксі») у 1861--1865 рр. не призвела, у свою чергу, до відмови «федералістів» -- «янкі» від мови агресора -- британців. Хоча в північних штатах тоді була ще значна німецькомовна спільнота. Головним чином з представників міграційних хвиль другої чверті -- середини XIX ст.

Тепер щодо юридичного аспекту українських мовних колізій.

У законі про мову не конкретизується, яка з українських (південно-руських) писемних мов мається там на увазі. Полтавсько-черкаська, наддністрянська (галицька), «скрипниківська», києво-руська чи буковинська.

А треба орієнтуватися, в першу чергу, на найпоширенішу з них. Як на Україні, так і на планеті. Ще й на ту з українських мов, яка є однією з 6 офіційних мов ООН. В обох випадках це одна й та сама мова.

Треба базуватися на києво-руській формі української мови!

Якою творили Ст. Яворський, Ф. Прокопович, Гр. Сковорода, В. Капніст, М. Гоголь, Є. Гребінка, Т.  Шевченко (прозові твори), Гр. Данилевський, В. Короленко, М. Волошин, М. Зощенко, К. Паустовський, Б. Чичибабін, А.  Курков та інші.

Але цю мову, на жаль, вже 28 років пригноблюють на її ж батьківщині. В Києві! Там, де на сьогодні кількість руських шкіл зменшена до семи -- з майже 500 існуючих у місті. Це 1,4% шкіл у Києві. Автохтонна руська мова дискримінується у своїй же колисці! Це фактично лінгвоцид. Упевненість же частини української спільноти в кулішівському міфі (про «російськість» руської мови!) цю спільноту не виправдовує. Злочин є кримінальним попри неосвіченість злочинця про здійснення ним порушення прав людини!

Щодо ж 10-ї статті в Конституції України, то як там трактувати тезу про «захист російської мови»?

Нею можна вважати ільмено-словенський діалект! Мову старих новгородських берестяних грамот. Філологи-археографи здобули тисячі цих давніх листів і розробили «новгородсько-берестяну» граматику. Це зараз найвідоміша (після «київської» мовної інфрагрупи та підкарпато-русинської групи діалектів!) давньосхіднослов'янська архаїчна говірка.

Якщо якийсь громадянин вивчить цю староновгородську мову і почне нею розмовляти на території України, то його потрібно захищати. Згідно із ст. 10 Конституції України.

Руська ж мова -- одна з українських!

загрузка...
Loading...

Загрузка...
Загрузка...
Комментарии 2
Войдите, чтобы оставить комментарий
Владимир Онавамнадо
22 Сентября 2019, Владимир Онавамнадо

Представил фашистов дорвавшихся к власти в Украине или скачущих в кастрюлях читающих эту статью и порадовался за автора. Думаю ему ничего не грозит, т. к. не видел ни одного бандерлога осилившего более 3-х строк.

- 14 +
ivan_mixaly4
21 Сентября 2019, ivan_mixaly4

Спасибо, интересный подход и изложение статьи научное. Так и хочется попросить несколько ссылочек на источники, чтобы углубиться в тему :-))

- 16 +
Loading...
Получить ссылку для клиента

Авторские колонки

Блоги

Idealmedia
Загрузка...
Ошибка