Руїну треба долати

№32 (616) 10 – 16 августа 2012 г. 08 Августа 2012 0

Бажання написати виникло після прочитання статті Миколи Слабенка «Здесь была культура» («2000», №25(611), 22—28.06.12)... Наша проблема настільки болюча, що «не терпит отлагательств». I вона не нова для України. Більше того — коли я звернулася за порадою, як бути, до авторитетних людей, у відповідь почула: «Що ви хочете? Підприємства-гіганти лежать у руїнах, а ви про клуби...»

А може, вони тому й лежать у руїнах, що свого часу і школи, і культурно-освітні заклади недостатньо працювали над формуванням у підростаючого покоління почуття господаря, над вихованням людини-патріота, небайдужої до того, що робиться в рідній хаті — в Україні. А у нашому немалому селі Борочиче, що у Горохівському р-ні на Волині, замість культурно-спортивного комплексу, побудованому за кошти місцевого господарства — бурякорадгоспу Горохівського цукрового комбінату 1986 р., через 10 років «спорудили» пам'ятник місцевим вандалам.

Утім, розповім усе по порядку. Коли після здобуття незалежності в державі настали фінансові труднощі, почалися скорочення і в системі освіти, і в культурі. Директора нашого Будинку культури Раїсу Андріївну Лащук, яка майже 30 років пропрацювала на одному місці, за півтора року до виходу на заслужений відпочинок перевели на 0,25 ставки. Це було, звісно, принизливо для людини, яка не била байдики на культосвітній ниві, а працювала з повною віддачею (про що свідчать газетні публікації та численні фотоматеріали), — і жінка пішла на пенсію достроково.

На той час я стояла на обліку в центрі зайнятості, тож звернулася у відділ культури до завідуючої Діни Iванівни Колесник з проханням прийняти мене на вакантну посаду, оскільки я згодна працювати на 0,25 ставки, бо, як кажуть, на безриб'ї і рак риба. Мене запевнили, що так і буде, але мої сподівання виявилися марними. Вдалося працевлаштуватися в школі за 20 км від дому, куди відділ освіти направив мене заступником директора школи.

Коли через 5 років я повернулася до рідного села, то застала на місці новозбудованого Будинку культури на 400 місць, бібліотеки з читальним залом, чудового приміщення для дискотеки і сімейного відпочинку страшну руїну. Виявляється, в час матеріальної скрути, коли місцеві органи самоврядування ледве животіли, а їхньою головною справою стала роздача талонів мешканцям населених пунктів на продукти і товари, голова Цегівської сільради, до якої належало й Борочиче, відмовився брати культурно-освітній заклад на баланс.

Комусь стрілило в голову сказати, що клуб аварійний, бо навіть комісія, що приймала новобудову для експлуатації, вагалася в її оцінці. За оте «аварійний» і вхопилися ті, кому культурно-спортивний комплекс видавався зайвим тягарем. Нове керівництво господарства, яке сотні тисяч людських карбованців вклало в заклад культури, почало його розтягати. Вивозили секції крісел із глядацької зали, обшиті бархатом дивани й м'які розсувні крісла з кімнати сімейного відпочинку, шафи з кількома комплектами сценічних костюмів; районна бібліотека забрала книжковий фонд...

I це в той час, коли поруч функціонувала середня школа, в якій навчалися і мали потребу в художній літературі близько трьох сотень школярів... Чималою була і доросла читацька аудиторія, адже майже тисячу людей становить список виборців.

Спочатку всі думали, що клубний інвентар вивозиться на збереження до кращих часів, та через деякий час зрозуміли, що будівля залишена напризволяще. Отоді й заметушилися нечисті на руку людці: зривали паркетну підлогу, яку використовували як дрова, дерев'яну обшивку стін та віконні рами; руйнувалася освітлювальна, опалювальна та каналізаційна системи...

В результаті культурно-спортивний комплекс перетворився на справжнє жахіття. Визнаний аварійним, він і досі не розвалився і навряд чи впаде коли-небудь сам. I так триває вже майже 15 років.

Бывший танцевальный зал Дома культуры с декоративным панно и светомузыкой

А молодь проводить «дозвілля» в численних забігайлівках на території села. Витриваліші йдуть розважатися у сусідні села за 3—4 км, а батьки з тривогою чекають їхнього повернення, бо вже трапився нещасний випадок, коли при поверненні з дискотеки загинула від наїзду автомобіля 16-річна юнка. Молодь незадоволена відсутністю культурно-освітнього закладу, але мало вірить в те, що проблему можна вирішити.

На жаль, і сільрада нічим допомогти не може, хоча портрет сільського голови Валерія Анатолійовича Холодзьона — на районній Дошці пошани. Мені як депутату сільської ради не раз на сесіях доводилося «схрещувати шпагу» з головою щодо клубу в селі. Недавно в розмові він повідомив, що йому обіцяють колись виділити кошти на побудову нового клубу.

— А як бути зі старим? — запитала я.

— На жаль, його не так просто знести — почула у відповідь.

Може, й не треба зносити? Нехай стоїть як докір тим, хто перетворив грандіозну споруду в небачену руїну. Але може вдарити грім, і під руїнами можуть опинитися діти, які влаштовують там ігрища, адже поруч школа і дитячий садочок, а ще — футбольне поле, на якому щонеділі відбуваються зустрічі спортсменів.

Розумію, що редакція не всесильна, але при бажанні і наполегливості могла б нам допомогти, ставши набатним дзвоном, який почують ті, кому слід почути і задуматися над долею десятків молодих людей, що проживають у звичайному волинському селі, де процвітали самодіяльні таланти, відроджувалися народні традиції, шанували українську пісню й поетичне слово. Вірю разом з автором статті «Здесь была культура»: «Настанет когда-нибудь время в нашей стране для разумного устройства жизни... культура займет достойное место в обществе».

Але «когда-нибудь» нас не влаштовує. На руїнах культури в нашому селі вже виросло нове покоління молоді, а віз і нині там. Звичайно, я вже могла б обійтися без закладу культури, хоча ще й нуртує кров у жилах, але обов'язок депутата — слуги народу, а також совість людини, яка звикла жити не одним днем, спонукає діяти. Бо, як сказав поет, «якщо я горіть не буду, і якщо ти горіть не будеш, і якщо ми горіть не будемо, то хто ж розсіє цю пітьму?»

Сподіваюся, що моє звернення не залишиться гласом вопіющого в пустелі й газета стане тією трибуною, з якої почують нас «власть имущие».

с. Борочиче Горохівського р-ну Волинської обл.

Уважаемые читатели, PDF-версию статьи можно скачать здесь...

Языковая дилемма

Закрытие классов с обучением на русском языке в Украине принято объяснять отсутствием...

Популизм и суверенитет – явления одного порядка

Ответ на статью Петра Шляхтуна «Лабиринты и тупики социального государства»

Не молчать (хотя бы)

"Наверное, мои эмоции перехлестывают здравый смысл, но так думают многие..."

Мій практикум в Америці

Двадцять чоловіків обслуговують 120 гектарів території, яка належить гольф-клубу. Наше...

Інформацію треба перевіряти

Я вже неодноразово публічно заявляв, що не займаюся будь-якою політичною діяльністю....

Люблю пунктуальность

Каждому известно, что если человек что-то пообещал, то должен это сделать. Ну а как...

Чому Порошенку не треба брати приклад з нас, галичан

Після перемоги пана Трампа в Америці так звані рідні політологи говорять, що ніби пан...

В Украине нефти с газом не меньше, чем в Кувейте

По поводу своих находок и предложений обращался ко всем президентам, кроме Кравчука....

Телепатология

Эта тема отнюдь не нова, но постоянно о себе напоминающая. Речь идет о преобладании...

Мини-словарик сослужит хорошую службу

Я согласен со статьей «Ликбез по китайским иероглифам» Александра Павкина

Для кого все эти погремушки?

Гласность, демократия, свобода слова, правовое государство.., говорят, скоро власти...

Комментарии 0
Войдите, чтобы оставить комментарий
Пока пусто
Авторские колонки

Блоги

Ошибка