Культурно-національні багатства України: румуни

30 Апреля 2021

Статтю про румунів України ми вирішили приурочити до 200-річного ювілею Волоського повстання проти османського панування, яке навесні 1821 р. підняв румунський національний герой Тудор Владимиреску (близько 1780–1821).

Вступивши зі своїми загонами до Бухаресту 21 березня, він до травня того року був правителем Валахії, але внаслідок конфлікту із союзниками – з греками, т. зв. «гетеристами» – Тудор Владимиреску був схоплений ними, звинувачений у зраді – у співробітництві з ворогом і страчений 8 червня 1821 р. в місті Тирговіште (такий поворот історії: у цьому ж самому місті буде страчене у грудні 1989 р. й подружжя Чаушеску).

У Тудора Владимиреску вельми цікава біографія. Селянин за походженням, він зумів навчитися грамоті й «вибився в люди», ставши успішним комерсантом, а згодом і очільником місцевого органу влади. Під час російсько-турецької війни 1806–1812 рр. Владимиреску – палкий патріот, борець за звільнення батьківщини з-під турецького ярма – записався до лав румунського добровольчого корпусу пандурів у складі російської армії, отримав офіцерське звання та був за проявлену хоробрість нагороджений російським орденом святого Володимира третього ступеня з мечами.

У другій половині 1814 р. він у справах їздив до Відня, де став свідком подій Віденського конгресу. І тут найцікавіше: в той час як реакційне зібрання домагалося ліквідувати у всій Європі прогресивні результати Великої французької революції та наполеонівських війн, Владимиреску, слідкуючи за ходом конгресу, навпаки, зацікавився ідеями Французької революції! Його задум полягав у тому, щоб підняти повстання всіх поневолених християнських народів Балкан, – задля чого Тудор і встановив ще там, у Відні, стосунки із грецьким таємним товариством.

Очолене Владимиреску повстання було спрямовано не лише проти турків, а й проти іншого експлуататора – тісно пов’язаної з османами, економічно та політично панівної на Балканах грецької еліти т. зв. фанаріотів (слово це походить від назви стамбульського кварталу Фанар – того самого, де й досі розташовується резиденція константинопольського патріарха, маріонетки турецької влади!). І, власне, суперечка з греками призвела до поразки – Румунія отримає повну незалежність тільки 1878 р.

Проте ім’я Тудора Владимиреску залишилося в пам’яті румунського народу. Відразу ж після його загибелі осиротілі пандури склали про свого вождя пісню, яка привернула до себе увагу О. С. Пушкіна, коли той невдовзі побував у Кишиневі. А під час Великої Вітчизняної війни з-посеред румунських військовополонених, котрі забажали взяти участь у боротьбі проти німецького фашизму та диктатури Йона Антонеску, була сформована у складі Червоної Армії 1-а румунська добровольча піхотна дивізія ім. Тудора Владимиреску. Воювала вона у складі 2-го Українського фронту, її бойовий дебют відбувся наприкінці серпня 1944-го неподалік міста Ясси.

Пізніше, у боях за угорське місто Дебрецен дивізія втратила майже половину особового складу – і була нагороджена за проявлену її воїнами мужність почесним званням «Дебреценська», а також радянським орденом Червоного Прапора. Після ж війни дивізія вважалася одним із найкращих з’єднань армії соціалістичної Румунії.

Близькість наших народів обумовлена не лише їхнім географічним сусідством. Є деякі схожі моменти в історії країн. Так, селянська реформа 14 серпня 1864 р., проведена в тільки-но в об’єднаній Румунії (й невдовзі після аналогічної реформи в Росії), скасувала кріпосну залежність і феодальні повинності, але по суті залишила землеробів без землі, заклавши тим самим гострі соціальні суперечності. На початку XX ст. 5 тис. румунських поміщиків володіли більшою площею орних земель, ніж майже мільйон селянських господарств! А 400 тис. селян були взагалі безземельними. Тому селянство змушене було орендувати землю у землевласників, віддаючи їм половину врожаю. Більшість селян харчувалась виключно мамалигою та овочами, м’ясо їли тільки у великі свята. Масовою бідою стала в Румунії пелагра.

Революція 1905 р. в Росії революціонізувала й Румунію – тим більше що власне в Констанці зійшли на берег і були інтерновані румунською владою моряки броненосця «Потьомкін». У березні – і знову-таки в березні! – 1907 р. в Румунії спалахнуло потужне селянське повстання. До речі, одним із епіцентрів його стало місто Ботошані, розташоване майже на межі історичної Буковини. Повстання доведених до відчаю поборами поміщиків і чиновників, вкрай зубожілих селян було придушене з надзвичайною жорстокістю – 11 тис. страчених і закатованих, десятки спалених дотла сіл. «Косіть їх з кулеметів!» – віддав наказ один із катів-генералів.

Біля витоків румунської соціал-демократії стояв Костянтин Доброджану-Ґеря (1855–1920), народжений на околицях Катеринослава як Соломон Кац. Навчався у Харківському університеті, брав при цьому участь у народницькому русі. Рятуючись від переслідувань, емігрував до Румунії. Соціолог і літературний критик, він, поміж іншим, перекладав румунською Т. Шевченка та написав працю про його творчість.

А вже під час Першої світової війни румунські ліві соціал-демократи знайшли притулок від переслідувань з боку свого уряду в Одесі, де з літа 1917 р. до початку 1918-го працював Румунський соціал-демократичний комітет дії на чолі с Мігаєм Бужóром та ін. Комітет видавав газету «Лупта» («Боротьба») та сформував у січні 1918 р. два батальйони (піхотний та морський), які билися проти румунських інтервентів у районі Бендер, Аккермана (Бєлгорода-Дністровського) та Вілкова.

Якщо ж ми торкнулися теми селянської боротьби, то як тут знов не пригадати славетного румунського опришка Григора Пинтю (1670–1703), який діяв і на нині українській території, зокрема в районі Хуста, та боровся проти панів пліч-о-пліч з українським опришком Іваном Піскливим. Могутній тілом, хоробрий, освічений (Пинтя, який чимало мандрував світом, знав декілька мов), цей народний заступник оспіваний не лише в румунському, але й в українському закарпатському фольклорі.

Локальна національна меншина, яка міцно тримається своєї ідентичності

Згідно з переписом 2001 р., в Україні налічується 150 тис. румунів (0,3% від загального населення) – і румуни посідають восьме місце серед усіх національностей нашої країни (одразу ж після угорців і перед поляками; ба навіть, ймовірно, угорців вони вже й випередили – адже, за даними деяких досліджень, з 2001 р. громада мадярів Закарпаття суттєво скоротилася). При цьому, однак, румунів у нас набагато менше, ніж молдаван, – їх під час останнього перепису нарахували 258 тис. осіб.

Але відразу ж кидається у вічі такий факт: якщо чисельність молдаван в період з 1989 по 2001 р. скоротилася аж на 20%, то румунів, навпаки, побільшало на 12%. Взагалі ж румуни – це одна з небагатьох національностей, які в умовах депопуляції сучасної України зуміли прирости чисельно, – фактично це навіть єдина така велика національність, якщо не брати до уваги хіба що кримських татар, а також вірмен, азербайджанців і грузинів, котрі після розпаду СРСР імігрували до нас з Кавказу.

Зрозуміло, що така динаміка чисельності двох дуже близьких за культурою та звичаями народів – румунів і молдаван (а дехто вважає, що це взагалі один народ!) – не може бути пояснена якимось разючими відмінностями між ними у показниках народжуваності. Все пояснюється, звичайно ж, тим, що в соціально-економічних та політичних реаліях, які склалися, бути румуном – представником однієї з націй ЄС, яка охоче роздає одноплемінникам європейські паспорти та надає допомогу, – більш вигідно у суто матеріальному плані, ніж бути молдаванином. Ось тому прагматично налаштовані громадяни «переписують» свою національність, стаючи румунами. Ясна річ, таким етнічним метаморфозам сприяє також бухарестська пропаганда.

Вважається, що молдавани Одещини та інших південних регіонів більш стійко тримаються своєї ідентичності, тоді як на Заході (передусім у Чернівецькій області) набагато більше тих молдаван, що «перебігли у румуни». Про це можна судити з того, що за переписом 2001 р. скорочення молдаван в Одеській області склало лише 15%, а у Вінницькій – 13%, в той час як у Чернівецькій – 20,5%. Хоча слід відзначити й величезне скорочення молдавської громади, наприклад, у Кіровоградській області – 22,5% та у Миколаївській – 21%, проте там цей тренд може пояснюватися іншими причинами, міграційним відтоком у різних напрямках (оскільки зазначені регіони розташовані далеко від Румунії, то й румунський вплив там не може бути великим).

Важливим фактором є те, що в Одеській області румунів мешкає зовсім мало – і над ними там молдавани абсолютно переважають; на Буковині ж, навпаки, велика маса румунів здійснює вплив на настрої помітно меншої (65 тис. осіб проти 115 тис. румунів) кількості сусідів-молдаван. Румунська ж громада України сама дуже міцно тримається своєї ідентичності: це проявляється в тому, що 92% румунів назвали рідною власне румунську мову (лише 6% – українську й тільки 1,5% – російську).

В цьому мовному аспекті спостерігаються досить цікаві тенденції. Раніше, у радянські часи, велика кількість етнічних румунів називала під час переписів своєю рідною мовою молдавську. Хтось вважає це наслідком тиску з боку «совєтів», але в будь-якому разі користуватися молдавською мовою з кириличним алфавітом було в той час, напевне, більш комфортно – і це, вважаємо, сприяло інтегруванню громадян румунської національності в українське суспільство. За переписом 1979 р. питома вага румунів з рідною молдавською мовою сягнула максимуму – 45%, тоді як частка румуномовних румунів зменшилася до 41% з 64,5%, зафіксованих переписом 1970 р. Але вже у пізньорадянські часи почалося свого роду румунське національне відродження – і ось за переписом 1989 р. румунську та молдавську мову назвали своєю рідною мовою відповідно 62 та 24 % румунів. Тепер же молдавська мова у румунському середовищі «повністю зникла» (лише 0,5% за переписом 2001 р.).

Більше того, тепер вже румунська мова почала «підкоряти» тих громадян, які до цих пір ще вважають себе етнічними молдаванами. У двох районах Чернівецької області – Герцаївському та Новоселицькому (приведений старий адміністративно-територіальний поділ України, далі також) – румуномовних жителів за переписом більше, ніж власне румунів (а у Новоселицькому районі їх аж на третину більше!).

Відсоток російськомовних румунів завжди був малим – максимуму його було досягнуто 1989 р. (3,5%); нині ж це, нагадаємо, – 1,5%, а у Чернівецькій області – взагалі лише 0,9%; себто, як можна зрозуміти, російськомовність розповсюджена тільки серед невеличких громад румунів з-поза меж Західної України. Проте й доля румунів, для яких рідною стала українська мова, знижується, починаючи ще з часів пізнього СРСР: 1979 р. – 10,3% (історично максимальне значення), 1989-й – 9,8%, 2001 р. – 6,2%. І це досить нетипове явище, оскільки для більшості національних меншин України характерне збільшення відсотка тих, хто перейшов на українську, – й це явище свідчить про прагнення румунської громади зберегти свою національну ідентичність.

Цій національній стійкості румунів сприяє низка факторів, як-от: їхня велика концентрація у місцях компактного проживання, територіальна близькість до Румунії і підтримка з боку Бухареста, а також та обставина, що три чверті румунів України мешкає на селі і тільки чверть – у містах, причому переважно у невеликих.

Ще зазначимо, що навіть у 2001 р. менше половини румунів (44%) вільно володіло українською мовою, хоча за роки незалежності цей показник суттєво зріс – з 17% 1989 р. Показник володіння ж російською мовою зменшився – з 54 до 45,4 %. Як ми бачимо, давно й згуртовано проживаючи у своєму «національно тісному» сільському середовищі, румуни довго не вбачали особливої необхідності вивчати офіційну українську мову, проте, судячи зі всього, молоде покоління вже в перші роки незалежності стало виявляти зацікавленість у вивченні мови Тараса Шевченка. Але в будь-якому разі нав’язування цим людям чужої для них мови, законодавче зобов’язання спілкуватися нею між собою в усіх сферах громадського життя – все це може тільки відвернути їх від української мови та підсилити орієнтацію на Бухарест.

Вліту минулого року, як повідомила румунська служба «Радіо Свобода», Національна рада румунів України поскаржилася бухарестській владі на порушення прав їхньої громади стосовно навчання рідною мовою (говорилося про культурно-мовний геноцид!). Крім того, румуни, так само як мадяри та болгари, незадоволені адміністративною реформою в Україні. Ці меншини вимагали створення цілісних адміністративних районів в межах компактних районів їхнього проживання – проте, скаржаться ті ж румуни, українська влада перекроїла райони таким чином, щоб у новостворених одиницях ці народи не мали більшості, – а це знижує їхні можливості обрати своїх депутатів до представницьких органів і відстоювати національні права.

  Три чверті румунів України сконцентровано у Чернівецькій області. В ній особливо вирізняється Герцаївський район, який розташований на самому кордоні з Румунією, – більш ніж 90% етнічних румунів у населенні! В інших прикордонних районах півдня області – Сторожинецькому та Глибоцькому – румунів відповідно 37 і 45 %. Якщо ж рухатись далі на схід, ближче до Молдови, то там молдавани вочевидь переважають румунів – у сусідньому з Герцаївським Новоселицькому районі поряд з 64% молдаван проживають тільки 6,8% румунів. В обласному центрі румунів налічується 4,5% (при цьому, відзначимо, румуномовних – на чверть менше; отже і тут діє ця закономірність: у великому місті більше людей втрачають рідну мову).

  Загалом румуни становлять 12,5% населення Чернівецької області, посідаючи у складі населення друге місце й значно випереджаючи молдаван і росіян. В області (найбільше у Герцаївському районі) є велика кількість сіл, у яких доля румунів перевищує 95%, досягаючи де-не-де 99%! З-посеред міських поселень найвищий показник має смт Красноїльськ Сторожинецького району – 92%. Проте у райцентрі, місті Герца, питома вага у загальному його населенні румунів трохи нижча – 68%.

Ще п’ята частина румунів нашої країни проживає у Закарпатті – в тій частині краю, що відноситься до історичної області Мармарощина (рум. Марамуреш). За Тріанонським мирним договором 1920 р. угорський комітат Марамарош був поділений по Тисі на Північну Мармарощину (60% території), нині в Україні, та румунський Південний Марамуреш (40%). Наша Мармарощина включає увесь схід Закарпатської області: Рахівський, Тячівський, Хустський та Міжгірський райони. В Тячівському та Рахівському районах етнічні румуни становлять трохи більше 10% (в цілому по області – 2,6% населення). Всього останній перепис населення виявив у Закарпатській області 32 тис. румунів. Серед народів, котрі проживають в ній, румуни посідають третє місце, щоправда, набагато поступаючись угорцям. Проте у порівнянні з 1989 р. румуни незначно, але таки випередили етнічних росіян.

Мармарощина – споконвіків багатонаціональний терен, в якому здавна живуть русини-українці та валахи-румуни, а з XI ст. стали поселятися й угорці – вони заснували у складі Угорського королівства комітат з центром у місті Борша (нині на території Румунії). У Південному Марамуреші живе й самобутня німецька меншина.

Цікаво, що навіть на зовсім невеличкій території лише двох східних районів Закарпаття румуни локалізовані на крихітному клаптику землиці на стику вказаних районів, який прилягає до річки Тиса. Там є кілька чисто румунських сіл, в т. ч. село Пещера Тячівського району, в якому перепис-2001 виявив аж 100% румунського населення! На межі Тячівського та Рахівського районів вирізняються села Середнє Водяне, Глибокий Потік та Біла Церква, але єдиним більш-менш значним населеним пунктом області з румунською більшістю (56%) є славетне стародавніми соляними шахтами селище Солотвино – точно навпроти румунського міста Сігету-Мармацієй, в якому, до речі, Україна якраз тільки-но вирішила відкрити консульську установу.

Водночас у Рахові румунів лише 3,2%, а в Тячеві (в якому чверть мешканців – мадяри), а також у сусідньому з румунськими селами Великому Бичкові питома вага румунів незначна. Мешканці цих румунських сіл легко переходять на мови сусідів та цілком приязно живуть поряд з угорцями (наприклад, у Солотвині прийнято, щоб посади голови та його зама займали румун та угорець, або навпаки). Рівень добробуту в селах достатньо високий, хоча й забезпечується він часто-густо заробітчанством.

 Пригадую таке враження зі свого радянського дитинства. Якось мандруючи по Закарпаттю, я чув від гіда розповідь про те, як родичі-румуни, котрі жили по обидва боки кордону, домовлялися про приїзд один до одного в гості. Вони просто ставали на протилежних берегах прикордонної Тиси – а в тих місцях річка зовсім вузька! – і перегукувалися між собою. А далі наша людина їхала чи то до Києва, чи то навіть до Москви – вже не пам’ятаю, – щоб отримати візу та довкільними шляхами дістатися до пункту, який розташований буквально в якомусь кілометрі від її чи його домівки!

Особливу малочисельну (5–6 тис. душ) етнічну групу складають т. зв. волохи, або «білі цигани» (їх зовуть «білими» за світлу шкіру й подекуди біляве волосся), які мешкають своїми громадами на північному заході Закарпатської області (зокрема в селищах Тур’ї Ремети та Порошково Перечинському районі). Волохи, скоріш за все, мають румунське походження (з Мармарошу) та розмовляють діалектом румунської – чим відрізняються від угорськомовних циган Закарпаття; хоча при цьому волохи не підтримують тісних контактів з румунською громадою. Українські та румунські вчені навіть прийшли до висновку, що оці волохи зовсім не є румунами. Промишляють вони лісозаготівлею (нерідко, як то взагалі повелося на Закарпатті, – незаконною) та виготовленням сувенірів з дерева, внаслідок чого найрозповсюдженішим прізвищем у волохів стало Каналош (угорське «ложкар»).

Закарпаття – дивний край, в якому переплелися долі різних людей та народів. Ось неподалік від румунських сіл у Рахівському районі є село Ділове, в якому проживають нащадки італійців з типовими прізвищами Корадіні та Монті. Їхні прадіди, спеціалісти з гірського дорожнього будівництва, в австро-угорські часи працювали на спорудженні залізниці – і так ці люди й залишилися в Закарпатті.

Румуни Буковини та Закарпаття відрізняються надзвичайною згуртованістю – і в цьому їхня сила! Вони створили величезну кількість різноманітних організацій: культурно-просвітницьких, громадсько-політичних, благодійних, молодіжних, спортивних та інших, видають кілька газет. Насамперед у Чернівцях діє Товариство румунської культури ім. М. Емінеску (класик румунської літератури Мігай Емінеску (Емінович) народився у Ботошані, проте навчався у Чернівецькій гімназії). Широко представлені народні танцювальні та музичні колективи – зазначимо, що у румунів надзвичайно багата танцювальна культура: налічується близько 2000 різновидів танців! Ще з радянських часів в Україні розвинена художня література румунською мовою.

Станом на 2009/2010 навчальний рік тільки у Чернівецькій області працювали 76 шкіл з румунською мовою навчання та ще 13 змішаних – загалом румунською мовою тоді навчалося майже 19 тис. школярів. У Чернівецькому університеті існує кафедра класичної та румунської філології. Близько 100 православних храмів в Україні ведуть богослужіння румунською мовою. Румуни широко відзначають свої свята, зокрема «мерцішор», свято весни 1 березня (назва – від назви місяця, «март»).

Румуни: фракійське коріння, латинська основа, слов’янський вплив, антислов’янське «переформатування»

Етногенез румунів (самоназва «роминь» (români); відзначимо, що в давнину цей етнонім – самоназва валахів – звучав як «руминь») надзвичайно складний, в ньому багато невідомого та й неясного науці, а тому в це питання втручаються міфи, котрі експлуатує румунська націоналістична пропаганда. Дуже складним є питання походження романських мов; романістика, починаючи з позаминулого сторіччя, розвивалася через боротьбу та подолання різних гіпотез.

Врешті-решт вчені прийшли до розуміння того, що романські мови походять не від літературної латинської мови, а від т. зв. народної, або вульгарної латини. Ця мова приходила в ті чи інші частини Римської держави в різні історичні моменти – а отже, розвиваючись, вона приходила на різні терени різною; вона накладалася на різні субстрати (галльську, іберійські, фракійські мови тощо); ступінь романізації територій був різним в залежності від тривалості й «глибини» римського панування; і врешті, локальні варіанти народної латини пізніше зазнали різних впливів (з боку франків, вестготів, арабів, слов’ян тощо). Цими факторами зумовлені особливості різних романських мов, а румунська мова серед них, напевно, найбільш самобутня.

Від найдавніших жителів сучасних Румунії та Молдови – фракійських племен даків і гетів – слів у румунській мові збереглося небагато, зате залишилося чимало топонімів, особливо гідронімів, таких як-от, наприклад, Дунай, Прут, Серет тощо.

Цікаво, що румунський націоналізм примудряється дотримуватися протилежних ідеологічних концепцій: «дакізму» та «латинізму» – з одного боку, прославлення героїчної боротьби даків під проводом царя Децебала проти римських загарбників, а з другого – привласнення давньоримської імперської спадщини. Так, румунські геополітики, копіюючи давньоримський вираз «внутрішнє море» (про Середземне море), говорять про необхідність перетворити Чорне море у «румунське озеро». Це реакційне намагання відродити давньоримські імперські традиції та славу тих давно вже забутих часів споріднювало фашистські режими Б. Муссоліні та Й. Антонеску.

На цій самій «латинській хвилі», до речі, у XIX ст. в об’єднаній Румунії виникла мода на давньоримські імена, такі як Траян (завойовник даків) чи Лівія.

Втім, уявлення про те, що Румунія виступає спадкоємцем Риму, – це штучна геополітична конструкція, яка не має під собою реального історичного ґрунту. Дакія була частиною Римської імперії, її периферійною провінцією, зовсім недовго – із 106 по 271 (чи 274) рр. н. е., і якщо навіть прийняти теорію про «швидку романізацію» даної території, слід мати на увазі, що в Дакії було зовсім мало римських міст (та й ті були зруйновані одразу після відходу римських легіонів!), отже, там не склалося міської культури, не набули поширення освіта й писемність. Народна латина, яка дала початок балканській латині, була лише розмовною мовою «темних» селян.

Вторгнення слов’ян на Балкани близько VI ст. розірвало, так би мовити, широкий ареал розповсюдження романського населення, від якого врешті-решт залишився тільки великий дако-румунський масив, а також невеличкі уламки в інших місцях Балкан. Йдеться про малі народності, які розмовляють на діалектах, близьких до румунської мови: про аромунів в Північній Македонії, Греції та Албанії, меглено-румунів, або мегленітів у Греції та зовсім малочисельних істрорумунів, що мешкають на півострові Істрія в Хорватії. Слов’яни й здійснили вирішальний вплив на формування мови та культури румунів – набагато більший, ніж той, який здійснили на західно-романські мови германці. Завдяки цьому впливу румунська мова сильно відрізняється від західно-романських мов. Якщо брати лексику, то навіть у наші часи слова слов’янського походження складають до 20% її розмовного фонду (питома вага в письмовій мові набагато нижча, близько 10%).

Для прикладів приведемо такі румунські слова, як «драг» («дорогий»), «слаб» («слабий»), «больнав» («хворий»), «весел» («веселий»), «богат» («багатий»), «плуг», «попе» («піп»), «балте» («болото»), «юбі» («любити»), «чіті» («читати») тощо. Деякі слов’янські слова набули в румунській мові трохи інших значень: «труп» («тіло»), «резбой» («війна») та «резбойнік» («воїн»), «боб» («зерно») та ін. В румунській мові навіть для позначення найближчих родичів замість латинських за походженням слів «mater» і «pater» використовуються слов’янські слова, власне «тате». До того ж для словотворення широко застосовуються слов’янські афікси не-, раз-, -іца, -ка.

Суттєвий вплив слов’янська мова справила і на граматику румунської мови: вона єдина серед романських мов зберегла систему відмінків. Цікаво, що в ній є, як в українській, кличний відмінок (укр. «Петре!»), але він застосовується рідко й нині характерний тільки для говірки селян, в той час як мешканці міст і молодь його вже майже не вживають, оскільки вважають цю форму ознакою «селянськості».

Народна матеріальна культура румунів дуже близька до культури східних і південних слов’ян; під слов’янським впливом розвивалася усна народна творчість. Румуни перейняли від сусідів-слов’ян низку імен (Богдан, Влад, Драгомир тощо).

Останні дослідження свідчать про те, що внаслідок слов’янського вторгнення романська мова взагалі на довгий час зникла на придунайських землях, зберігшись на північному заході від них – у Трансільванії, в Банаті й Марамуреші, а потім вже звідти вона повернулася на береги Дунаю та Прута. Там на початку II тисячоліття склалися близько споріднені народності валахів та молдован – предки румунів.

Причому тільки у XIV ст. в них виникла нарешті власна державність, а в XIX ст. дійшов до завершення процес формування румунської буржуазної нації.

Важливо також відзначити, що на валахів більший вплив справили болгари, а ось на молдаван – східні слов’яни, русичі. Східнослов’янський вплив на терени на північ від Дунаю ослаб внаслідок нашестя кочівників до Північного Причорномор’я, а особливо після угорського завоювання Середнього Подунав’я. І якщо на південь від Дунаю слов’яни асимілювали валахів, то на північ від нього сталося навпаки.

Православ’я валахи отримали наприкінці першого тисячоліття від Болгарії – а разом з ним засвоїли церковнослов’янську мову, яка довго слугувала їм офіційною та мовою богослужінь. Пригадаймо, що у Молдавському князівстві, так само як і у Великому князівстві Литовському, офіційною мовою була слов’янська. Слов’яни дали румунам і їхню першу писемність. Найдавніший відомий письмовий пам’ятник старорумунською, або волоською мовою – лист 1521 р. (виходить, якраз цього року святкується 500-річчя румуно-молдавської писемності!), написаний кирилицею.

Дещо пізніше – наприкінці XVI ст. – у Трансільванії спробували писати, беручи за основу угорський латинський алфавіт (вочевидь під впливом угорців і німців).

Латиниця була офіційно введена в Румунії – в Об’єднаному князівстві Валахії та Молдови – тільки 1860 р. Розроблена румунська латиниця була, знову ж таки, у Трансільванії, що перебувала тоді під владою Австрії, т. зв. Трансільванською, або Латинською школою. У намаганні замінити у молодій Румунії кирилицю латиницею – буцімто заради повернення до латинського коріння – був політичний смисл: завдяки цьому Австрія прагнула посилити власний вплив на Дунаї та на Балканах, витискуючи звідти Росію. Більше того, створювали Латинську школу єзуїти й уніати – представники греко-католицької трансільванської румунської інтелігенції. Отак її діяльність стала виразом ненависті румунського націоналізму – в державі, створеній завдяки військовим перемогам Росії над Туреччиною! – до всього слов’янського.

В новоствореній румунській державі почалися мовні перетворення, суть яких полягала в очищенні румунської мови від давно усталеної слов’янської лексики – із заміною її латинізмами та галліцизмами (вплив французької мови був зумовлений тим, що вона тоді була мовою дипломатії й міжнародного спілкування, а до того ж чимало представників румунської інтелігенції мешкало у Парижі). Як результат, якщо в румунському словнику 1879 р. налічувався аж 41% слів слов’янського походження, то в словнику 1931-го – лише 16,5% (зате 27% французьких слів).

Внаслідок такого насильства над мовою, відзначали філологи, в румунській мові утворився стилістичний розрив між усною та книжковою мовою. Ясна річ, що всі ці реформи, включно з переходом до латиниці, не були прийняті в російській Бесарабії, й це призвело тоді до посилення розбіжностей між говіркою румунів та молдаван. Потім вже – у період з 1918 по 1940 рр. та з 1990 р. – стиранням цих розбіжностей заради створення «єдиної великої нації» зайнялися можновладці.

Буковинська Русь: чия це земля?

Назва історичної області «Буковина» походить, звісно, від слова «бук» – вона від того, що букові ліси типові для цієї частини Карпат; проте назва ця не настільки вже й давня: вона вперше зустрічається в документі, датованому лише 1392 р.

Корінним населенням цих теренів були східнослов’янські племена тиверців, чиї землі простягалися на південний схід аж до самого Чорного моря. Пізніше ті слов’яни, що населяли межиріччя Дністра та Прута, були асимільовані молдаванами, причому цей процес був тривалим: у Молдавському князівстві слов’яни становили третину населення! На Буковині ж слов’янське (русинське) населення збереглося.

Вся територія Буковини, включаючи румунську в наш час Південну Буковину, входила до складу Київської Русі, південно-західний кордон якої проходив по річці Серет і дельті Дунаю. Нинішнє румунське місто Бирлад на межиріччі Серету та Прута – це колишнє підвладне Києву місто Берлад, у багатоплемінному населенні якого вирізнялися «берладники» – смерди, що втікали від гніту феодалів з Русі на її окраїни.

Згодом всі ці території, в т. ч. майбутня Буковина, входили до Галицького та Галицько-Волинського князівств, але після монгольської навали та спричиненого нею занепаду Галицько-Волинської держави були «підібрані» іншими державами.

  Спершу, з середини XIV ст – після короткочасного угорського панування – це була Молдавська держава, яку заснував, до речі, правитель, що прийшов з того боку Карпат, з підвладного мадярам Марамурешу. Першою столицею Молдавського князівства стало власне південно-буковинське місто Сучава, де у Тронній фортеці коронувалися господарі; лише набагато пізніше столицю було перенесено до Ясс. Фактично Південна Буковина стала центром формування молдавської державності. У регіоні знаходяться визначні пам’ятники тієї епохи, найбільш шановані монастирі.

Місто Чернівці вперше згадується за часів Молдавського князівства (1407), але за археологічними даними поселення існувало раніше, ще у другій половині XII ст.

Валахи-румуни почали оселятися на Буковині у XIII ст., мігруючи сюди із Західної Валахії та з сусідньої Трансільванії. Заселенню ними Буковини сприяла політика молдавських господарів, а пізніше й австрійської влади. Австрія захопила Буковину внаслідок поразки Туреччини у війні 1768–1774 рр., причому ці землі Австрії чомусь віддала Росія, хоча власне її війська звільнили Буковину від турків.

За австрійської влади Буковина спочатку входила до Королівства Галичини та Лодомерії, а пізніше була виділена в окремий «коронний край» зі своїм ландтагом (сеймом). У складі населення перше місце посідали українці-русини – 42% проти 32% румунів (з перевагою перших на півночі, других – на півдні); ще 12% становили євреї та 8% – німці. Але у представницькому органі домінували німецькі чиновники та румунські поміщики. Австрійська влада всіляко розпалювала ворожнечу поміж українцями та румунами, проводила політику онімеччення українського населення.

Національний та соціальний гніт призвів до селянських заворушень та повстань 1838–1839, 1843–184 та 1848–1849 рр. – особливо ж потужним стало останнє повстання, очолене Лук’яном Кобилицею (1812–1851), селянським ватажком, діяльність якого досліджував Іван Франко. Кріпосне право, як і в цілому в Австрійській імперії, було скасовано 1848 р. – під тиском революції, що охопила Австрію та всю Європу.

Кульмінаційним моментом в історії Буковини став 1918 р. Під час розпаду Австро-Угорської імперії три сили в багатонаціональному краї повели боротьбу за його самовизначення. По-перше, українські націоналісти – прибічники української самостійної держави, які утворили 25 жовтня Український крайовий комітет – а він 6 листопада заявив про взяття влади у свої руки. По-друге, це були політичні кола, орієнтовані на більшовиків і Радянську Україну; і ними 3 листопада було засновано Комуністичну партію Буковини. В той самий день українці провели Буковинське народне віче, яке проголосувало за возз’єднання з Україною – чи то з ЗУНР і УНР, чи то з Українською РСР, – різні джерела й сьогодні говорять про це по-різному.

І нарешті, третя сила: Румунська національна рада в Буковині, яка покликала на допомогу румунські війська – й ті здійснили 5–11 листопада 1918 р. окупацію Буковини, подолавши збройний опір української громади. Економічним підґрунтям було те, що румунські поміщики мали на Буковині 300 маєтків з 200 тис. га земель – причому переважна частина цього багатства знаходилася власне у Північній Буковині.

Ті події – приєднання Бесарабії та Буковини до королівства у 1918 р. – в Румунії й досі цілком офіційно називають «Уніря» («Об’єднання»). Для українців же Буковини тодішнє «об’єднання» обернулося румунізацією громадського життя, утисками української мови. Буковинські терени активно колонізувалися етнічними румунами – насамперед відставними жандармами й унтер-офіцерами та всілякими «благонадійними елементами». Кінець румунському хазяюванню поклав 1940 р.

Буковина остаточно – хочеться на це сподіватися – була розділена на Північну Буковину, населену переважно українцями, та Південну Буковину (жудець Сучава), де на ті часи румуни становили близько 90% населення (з українською меншістю).

Румунізація молдаван – загроза для України

Політика київської влади у відносинах із західними «єесівськими» сусідами являє собою дивну суміш відвертого загравання з одночасним утиском відповідних нацменшин України (а також з героїзацією історичних персонажів, котрі є зовсім неприйнятними для наших сусідів – конкретно для Польщі, – викликаючи в них роздратування). Нашим можновладцям така політика здається найкращою з точки зору боротьби зі східним супротивником та «укріплення єдності нації». Насправді ж якраз ота суперечливість між зовнішньою та внутрішньою, національною політикою ослаблює країну та створює потенційні ризики для її територіальної цілісності.

Бо, з одного боку, Київ вперто налаштовує проти себе національні меншини та ті держави, що стоять за ними, їхню громадськість і політичні кола; позаяк з іншого боку, набиваючись у друзі до наших «адвокатів у ЄС», тільки спонукає їх до більш активного втручання в українські справи. Вони ж розуміють, що Україна залежить від них! При цьому українська влада закриває очі на ті геополітичні доктрини, що панують та є цілком офіційними в Польщі, Угорщині та Румунії, які, м’яко кажучи, не є дружніми до України, розглядаючи її як об’єкт, а не суб’єкт зовнішньої політики.

Ось Бухарест підіймає на щит ідею «Великої Румунії» (România Marea) та не приховує прагнення досягнути лідерства – панування! – у Чорноморському регіоні.

Румунський політичний географ, якщо точніше – геополітик, першої половини XX ст. Сімеон Мехедінць, якого поважає й сучасна румунська політична еліта, стверджував, нібито природнім кордоном Румунії є Дністер. Більше того, Дністер розглядається румунською геополітикою як природній кордон, який відокремлює Європу від слов’янського світу, від Росії, від Євразії.

Інший геополітик міжвоєнного періоду, Братіану, писав про те, що «неможливо помислити існування румунського народу без Дністра, як неможливо його помислити без Дунаю та Тиси, вони нас відокремлюють від слов’янського елементу».

Під час війни, що дуже цікаво, румуни проводили дослідження на окупованій німецько-румунськими військами території України на предмет належності її до прадавньої румунської лінгвістичної спільності – вели такі пошуки не тільки до Південного Бугу, а ледь не до Донецька й Харкова!

Кордон по Дністру, розмірковують собі румунські геополітики, дозволив би їхній державі контролювати гирло Дунаю – а це й дало б ключове положення на Чорному морі для того, аби перетворити його на «румунське озеро».

У сьогоднішній Румунії спостерігається багато епізодів реабілітації та героїзації режиму Йона Антонеску, що заплямував себе злочинами на окупованій території України.

У громадській думці всіляко підтримується ідея про те, що Румунія має обґрунтовані історичні права на Бесарабію та Буковину. І з таким потенційно небезпечним сусідом Україна охоче розвиває військове співробітництво, проводить спільні військові навчання на Дунаї!

Водночас влада України заграє з прорумунсько-уніоністським керівництвом Молдови, незважаючи на те, що входження Молдови до Румунії послабило б позиції України на південно-західному напрямку, «підвісивши» всю задністровську частину Одещини. Не кажучи вже про те, що у випадку об’єднання двох країн неминучим стало б катастрофічне, з великою кров’ю, розв’язання придністровської проблеми.

Більшість молдаван України поки що дотримується молдавської ідентичності і не сприймає твердження про те, що молдавани – насправді ті ж самі румуни, тільки «зіпсовані» впливом слов’янської, особливо російської культури. Проте приєднання Молдови – та ще й разом із Придністров’ям – до «Великої Румунії» автоматично б перетворило й усіх молдаван України в румунів. Отже Україні об’єктивно вигідно підтримувати існування незалежної Молдови та окремої молдавської ідентичності, а не загравати з Бухарестом та з прорумунськими політичними колами у Кишиневі.

В національному питанні треба бути послідовним: якщо українці не бажають бути поглиненими росіянами (всупереч твердженню деяких російських діячів, що нібито великороси та українці – один народ), то чому вони підтримують поглинання молдаван румунами? Тільки тому, що це б завдало шкоди інтересам Росії? А якщо це зашкодило б також інтересам самої України? Час врешті замислитись над цим.

Вельми показово, що в українській «Вікіпедії» у статті «Румуни в Україні», в її історичному розділі проходить цілковите ототожнення румунів й та молдаван. А Національна рада румунів України твердить про 500 тис. румунів в ній – проте це набагато більше, навіть ніж офіційно визнана кількість румунів і молдаван разом! 

Тим часом в Одеській області активізувалася т. зв. Бесарабська митрополія Румунської православної церкви, яка колись – у боярсько-румунські часи – діяла в регіоні. Ця церковна організація дискредитувала себе під час румуно-фашистської окупації «Трансністрії». Її відродження почалося в 90-і рр.; в 2011-му під егідою митрополії було збудовано румунську церкву у селі Камишівка Одеської області.

А тепер іноземна церква – дуже впливова, друга за чисельністю вірних помісна православна церква! – претендує, діючи через всілякі хитромудрі комбінації, також на Свято-Параскевинський храм у сусідньому селі Приозерне (на березі озера Китай).

Усі ці румуно-молдавські села Одещини дуже бідні, тому місцеві парафіяни не мають грошей для спорудження та ремонту церков – отже «на допомогу» приходить сусідня держава в іпостасі свого консульства в Одесі. Бесарабська митрополія почала здійснювати витиснення звідси УПЦ (МП) – в одному, так би мовити, потоці з діями новоствореної ПЦУ; причому такі дії небезпечні тим, що вони провокують протистояння поміж місцевими румунами та молдаванами на релігійному ґрунті.

В даний час ймовірність того, що Польща, Угорщина чи Румунія спробують захопити українські території, дорівнює нулю. Ностальгія за Львовом, Береґсасом (Берегово) чи Бесарабією збуджується правлячими колами більше для розв’язання їхніх внутрішніх проблем. Проте розслаблятися «в дружніх обіймах» Україні не варто.

Бо все свідчить про те, що світ нині стоїть перед нечуваної сили фінансовою і політичною кризою. І якщо криза таки вибухне, можуть настати часи, коли все буде вирішувати сила, коли неможливе стане можливим. Тоді фатальними можуть стати суперечності, які зараз поглиблює сама наша влада своєю національною політикою.

Страны Европы приняли Венскую декларацию об...

Сегодня страны Европы приняли Венскую декларацию, направленную на стимулирование...

В Беларуси заблокировали оппозиционный портал TUT.BY

В Беларуси заблокировали домен оппозиционного портала TUT.BY. На данный момент доступ к...

Во Франции заговорили о вакцинации детей: это...

Во Франции власти рассказали, будут ли вакцинировать от коронавируса детей. По их...

Всемирный экономический форум в Сингапуре отменили

Годовая сессия Всемирного экономического форума (ВЭФ), которая должна была пройти в...

У Путина отреагировали на идею обмена Медведчука на...

В Кремле отреагировали на идею обмена нардепа Виктора Медведчука, которого...

Португалия открывает границы для туристов - кого...

Португалия разрешит туристические авиарейсы из стран ЕС с низким уровнем заражения, а...

Великобритания и Португалия ослабляют карантинные...

Власти Великобритании и Португалии ослабляют ограничения, направленные на...

В Индии подтвердили сброс в реку Ганг тел жертв COVID-19

Власти Индии признали факт сброса в реку Ганг тел жертв коронавируса. Правительство...

Беларусь с июня вводит плату за выезд в Украину,...

В Беларуси областной совет депутатов Гомельской области, граничащей с Украиной, с 1...

В Польше разрешили COVID-вакцинацию с 16 лет

Медицинский совет Польши рекомендовал как можно скорее начать вакцинацию от COVID-19 лиц...

Греция открывает границы для туристов

Греция в пятницу, 14 мая, открыла границы, в том числе для туристов. Они не будут...

Комментарии 0
Войдите, чтобы оставить комментарий
Пока пусто
Авторские колонки

Блоги

Ошибка