Бригадир у 17 років

17 Сентября 2004

Бригадир у 17 років

Елла БІЛЮК, Острог Рівненської обл.

Вони приїхали у Кустанайський край 50 років тому — у 1954-му. Ще зовсім діти — по 17—18 років. Це був комсомольський призов молоді на освоєння цілини. Острожанин Олександр Федорович Григорчук, тоді просто Сашко (на фото — зліва) пробув тут 4,5 роки. Усе життя добрим словом згадував ці сповнені романтики і важкої праці роки юності, які, на жаль, не увійшли до трудової книжки, але живуть у його пам'яті.

Була рання весна. Молодих хлопців і дівчат зібрали на залізничному вокзалі у Рівному. Їхали спеціальним поїздом «Рівне — Кустанай» 7 діб до станції Бреди. А потім їх пересадили у причеплені до тракторів і вимощені сіном сани-волокуші, і ще 200 км вони їхали так, а далі 5 діб йшли пішки, зігріваючись.

— Ми вперше побачили степ, — розповідає Олександр Федорович, — білий, блискучий від снігу і сонця і безкрайній під чистим синім небом. Холоди були мінус 20 градусів. Жили у 40-місних палатках, що опалювалися буржуйками. Все було добре організовано, харчували нас непогано, пам'ятаю, що червона риба (сьогоднішній делікатес) нам геть набридла.

А коли зійшов сніг, то перед ними лежали 3500 га землі, якої століттями не торкався плуг. І вони повинні були її освоїти, виростити хліб. Земля була родюча, але суха, бо весною йшло мало дощів. Її необхідно переорати, полущити лущильником, поборонувати. Техніка була нова, пального вдосталь. Працювали на совість — добу робили, наступну відпочивали і знову до роботи, навіть тракторів не глушили. Однак перший засів був лише на початку літа.

— Я чомусь приглянувся нашому начальнику, він називав мене «синок» і назначив бригадиром 5-ї бригади. Довірив машину — «летучку». На ній потім возив товаришів «на кіно» у центральну садибу.

Милувалася українська молодь степовими краєвидами. Пам'ятаєте, у Миколи Гоголя: степ чим далі, тим ставав усе красивішим... Дійсно, дуже гарно навесні, влітку, особливо коли зацвітають польові тюльпани — червоні і жовті. І вітер колише це море квітів — ось жовта хвиля іде, а за нею червона. А у траві навкруги нори степових мешканців — байбаків. Вони сидять на пагорбах на задніх лапах, а як побачать людей, то починають свистіти один одному, сповіщаючи про небезпеку. Водилися там борсуки, степові вовки і дуже багато зміїв. Остерігалися їх, ходили у чоботах. Були у степу дрохви — рідкісні птахи, надзвичайно гарні, з жовтим пір'ям. А в озерах гніздилися безліч диких гусей і качок.

— Їдеш степом, — продовжує Олександр Федорович, — ані деревця, тільки трава-ковила. І раптом бачимо зовсім близько селище. Але то марево, обман, як у пустелі. Або озеро ніби поряд, а до нього ще кілометрів сорок. Так природа жартувала з людиною, що посягнула на її недоторканність.

І не тільки жартувала, а й намагалася помститись. Так, у страшну заметіль, коли день стає суцільною темрявою, хлопці, що йшли з їдальні, втратили орієнтир і загинули у степу. А ще у великі морози замерзала солярка, і її розводили керосином. Якось хлопці-білоруси «розкочегарили» у вагончику буржуйку і, зігрівшись, поснули. І згоріли...

Зустрічалися у степу і українські переселенці, які виїхали з України за часів царя. Вони зберегли свою мову, говорили у селах українською. Питали, з якої «губернії», хоча Союз давно вже був поділений на області. Жили там і представники інших народів — чеченці, інгуші, німці, вислані Сталіним. Справжнє диво, що зустрів Олександр за сім тисяч кілометрів свого земляка-острожанина. Багато було молоді, особливо з Хмельниччини.

Проте робочих рук не вистачало, щоб усю родючу землю обробити. У 1956 р. зібрали великі, як на ті часи, врожаї — 11 — 12 ц з гектара. Багатьох, серед них і Олександра, нагородили почесним листом. Будівельники зводили селище, і через рік отримав молодий бригадир у фінському будинку квартиру. Прижився. Але захворіла мати, і він поїхав у відпустку додому. Хоча не пускали, навіть жодних документів не видали.

Більше не судилося хлопцеві повернутися на цілину. Доглядав матір, працював водієм у автопарку, одружився. Отак і минуло 40 років. Виростили з дружиною двох хороших дочок, дали їм вищу освіту. Був депутатом міської ради. Половина записів у трудовій книжці — подяки за сумлінну працю. А першого запису — як освоював цілинні землі у Кустанайській області — немає через за відсутність документів.

— Образи не тримаю, — каже Олександр Федорович, — навпаки, останнє бажання у цьому житті — хоча б краєм ока глянути на ті місця, де пройшла юність...

P.S.Уважаемая редакция! Герой этого очерка — скромный, достойный человек. Друзья его юности разбросаны жизнью по свету, многие в России. Вашу газету любят и знают по всему бывшему Союзу. Возможно, кто-то и откликнется. Его домашний телефон: 3-04-97 в г. Острог Ровенской обл.

Украинцы — нация, которая почему-то в хорошем видит плохое. А надо наоборот — в плохом находить хорошее. Это я к тому, что 2004-й — год 50-летия освоения целины. Сегодня это относят к просчетам советского правительства, но там, как видите, было много хорошего...

(Хотя, возможно, это мнение субъективно.)

Тихі та непримітні білоруси

Небажаним і небезпечним було б втягування білоруських національно-культурних...

Гибель в воздухе

Недавно произошел морозящий душу случай гибели 38 щенков на борту самолета МАУ. Этот...

Развивающие игрушки – какие они бывают

Каждый родитель хочет, чтобы его ребенок развивался всесторонне и получал все...

Утилизаторы

Когда слышишь слово «утилизаторы», невольно перед глазами появляются зловещие...

Культурно-національні багатства України: угорці

Нав'язування певним людям в бідній країні чужої їм мови навряд чи додасть їм...

У столиці Галичини ксенофобії немає...

Якось мені трапилося на очі одне дуже цікаве друковане видання: журнал...

Комментарии 0
Войдите, чтобы оставить комментарий
Пока пусто
Авторские колонки

Блоги

Ошибка