Чому Тарас не хотів згадувати про перше кохання

05 Марта 2004

Чому Тарас не хотів згадувати про перше кохання

Володимир СИРОТЕНКО

Передкохання

Чомусь нас вчили, що поет любові Тарас Шевченко не писав віршів про кохання. Читаю його «Кобзар», і майже через вірш, майже в кожній поемі є рядки про кохання.

Так, присвячених конкретній коханій віршів мало. Чому коханих Тараса маємо шукати в малюнках, а не у віршах? Та тому, що він з дитинства звик не пускати нікого до серця. Хоча він закохувався, була в нього велика трагічна любов.

У його віршах живе навічно Оксанка, подруга його дитячих років.

Приятель Шевченка Гнат Бондаренко розповідав, що в дитинстві Тарас погано сходився з хлопцями-однолітками. Навіть з власними братами йому не дуже подобалося гратися. А от з сестричками бавитись полюбляв.

Старша сестра Катерина була для нього Берегинею, а молодшу Ярину він любив більше за всіх. Ярина товаришувала з трохи меншенькою сусідкою Оксанкою. От і грався малий Тарасик з ними обома.

А потім були смерть матері, відьмачка-мачуха, яка гнала Оксанку з двору. Смерть батька і життя у дяка, пошуки вчителя-маляра і повернення до домівки, де вже хазяйнував одружений Микита. Була праця пастухом біля громадської череди. І були безсмертні вірші.

«Мені тринадцятий минало. Я пас ягнята за селом... А дівчина / При самій дорозі / Недалеко коло мене / Плоскінь вибирала, / Та й почула, що я плачу / Прийшла, привітала, Утирала мої сльози І поцілувала...»

Але ж це Тарас описує відчуття після першого в житті поцілунку — того, яким закінчується наше дитинство.

Це про той час він згодом напише: «А я так мало, небагато / Благав у Бога. Тільки хату / Одну хатиночку в гаю, / Та дві тополі коло неї / Та безталанную мою, Мою Оксаночку...»

Тій Оксаночці Тарас присвятив поему «Мар'яна-чорниця».

Згадайте «Портрет дівчинки в червоному» Миколи Ге, який хотів зобразити саме Тарасову Оксану. До речі, він натурницею взяв схожу на дочок Оксани Коваленко — Варвару та Параску — дівчинку 12 років — таку, якою могла бути Оксанка. А згодьтесь: щоб вчити коханого «серцем розмовлять», треба якийсь досвід мати. Де ж йому взятись у дівчинки-підлітка?

Як бачите, та Перша Кохана абсолютно не схожа на невинне дівча. Та й на «Портреті дівчинки» МиколиГе вона не кароока, бо дочки Оксани Коваленко й сама вона мала сірі очі. Тарас повертається до створеного ним самим образу Першої Коханої і в тому клятому сорок п'ятому, коли йому навіть глянути не дали на його дочку Софійку, бо ж це навіки б знівечило її життя.

Він не забув зорю свого дитинства. Даремно вона казала йому, коли їхав з панами з Кирилівки: «Поїдеш з панами, / Знайдеш собі шляхтяночку, / Забудеш Оксану!»

Поїхав. Таки знайшов собі шляхтяночку. Та Оксану так і не забув. Навіть в останньому вірші Оксанкою з його дитинства світяться рядки: «Поставлю хаточку, садочок / Кругом хатини насаджу; / Прилинеш ти у холодочок, / Тебе, мов кралю, посаджу.» Вмирав він тяжко. Хто хворіє на стенокардію, знає, що то за біль... А гляньте на його посмертну маску: світлий спокій. В останню мить свого життя повернувся у світ того далекого дитинства. Оксани. Передкохання.

Перше кохання, перша кохана...

А про перше кохання Шевченко так і не написав нічого. І про першу кохану згадав тільки кількома рядками у «Дневнику». Чому? Мабуть, тому, що та перша кохана так поранила душу, що боляче було згадувати.

Так вже сталося, що у 80-х роках я майже півроку був у відрядженні в Литві, переважно у Вільнюсі — місті, де Тарас зустрівся з першим недосяжним коханням. Я ходив тими ж тінистими парками, якими блукав він з коханою, був у тому ж величному палаці — фортеці Міндовга, милувався спокійною Вілією та Закретом, кружляв по старовинних вуличках.

Був у тих двох будинках, де мешкав Енгельгардт, в університеті, на одному з корпусів якого ще була прибита меморіальна дошка: «Тут у професора Іонаса Рустемаса навчався великий український поет-революціонер Тарас Шевченко».

Не один вечір провів у республіканській та університетській бібліотеках, намагаючись зі словником розібратися в залах стародруків, що написано в часописах тієї пори, коли Тарас перебував у Вільно. Став по-іншому дивитися на речі. Для мене перестали бути зненависнілими кріпосниками Тарасові пани.

Поділюсь тим розумінням з вами. Знаєте, якась дивина виходить з тим Тарасовим паном Павлом Енгельгардтом.

Що вони з Тарасом терпіти не могли один одного, то цілком зрозуміло. Тарас для пана був бидлом, пана Тарас у свою чергу вважав бидлом, яке не здатне оцінити те, що має. А от незрозуміло інше. Якщо Павло Васильович Енгельгардт був таким багатієм, як пишуть майже всі біографи Тараса Шевченка, то чому за кілька свічок, які спалив Тарас, змальовуючи лубковий портрет Платова, він влаштував таку сцену, що навіть сам — нечувана річ для дворянина — власноруч побив кріпака? Скажете, характер — он Гоголь же зобразив Плюшкіна...

Та хіба ж виглядає Плюшкіним молодий штабс-ротмістр, який намагається на світських раутах видати себе за багатія? От, наприклад, Гнат Хоткевич, який докладно вивчив життєпис Енгельгардтів, пише, що Павло Васильович успадкував від батька більше трьох мільйонів грошима та й ще тільки на Київщині 18000 кріпаків. Директор Центру історії слов'ян Сорбоннського університету Даніель Бовуа називає Енгельгардтів серед першої четвірки найбагатших людей України.

То як же тоді пояснити, що такий багатий чоловік мешкає з родиною, де вже було троє дітей, у двокімнатній квартирці й слізно благає начальство поліпшити житлові умови?

Може, він був багатієм лише на папері? Хіба ж будуть діти багатія після його ранньої смерті (помер Василь Енгельгардт на 51-му році життя) продавати сімейні коштовності (статуетки, срібний та порцеляновий посуд), щоб розрахуватися з батьковими боргами?

До речі, Кирилівку після смерті Енгельгардта та банкрутства Флярковського купив цукрозаводчик Терещенко. Отож, якщо і отримав великий спадок Павло Енгельгардт, то спустив його швидко...

25 жовтня 1825 року Павло пише рапорт Римському-Корсакову про свій намір пошлюбити Софі, а 16 листопада дістає згоду. Весілля грали в Вільшанському маєтку Енгельгардтів. Певно, малий Тарас бачив те весілля, адже згадує про нього у «Прогулке с удовольствием и не без морали».

Через належний час у Енгельгардтів з'явилась на світ донечка. Всього ж за 10 років Софія народила чотирьох синів та трьох дочок.

Прекрасна Софі своє покликання вбачала однак не в дітях, а в балах. Павла Васильовича це теж влаштовувало: чарівна жінка — запорука успіху.

Та не будемо судити їх за це. Адже якби не потрапив Тарас до Софії —не було б великого українського поета-пророка. Був би звичайний п'яничка-маляр, адже як казав колись Кант, «життя визначає світосприйняття».

Отож світогляд Тараса визначився саме під час його перебування у Софії Енгельгардт. До неї потрапив він 15-річним підлітком, а звільнився від опіки вже 24-річним чоловіком. Роки змужніння минули під Софіїним крилом. Вона була не звичайною поміщицею. Її батько Готтгард Герхард був освіченою людиною, любив філософствувати, читав і Вольтера, і Руссо. Вольтер'янкою виховав і наймолодшу доньку.

В Тарасі Софі побачила свого Простодушного. І взялася за виховання кріпака. Та спершу про те, як Тарас став належати власне Софії, а не Павлу Васильовичу. Справа в тому, що пан для свого двору вільно набирав не козачків, а прислугу. Були там і кухарі, й конюхи, й просто слуги. Тараса Шевченка управитель ротмістр Дмитренко рекомендував саме як кімнатного художника. Козачком же поставив 8-річного Іванка Нечипоренка, бо що то за козачок у 15 років!

Та поки жив у казенній квартирі пана, кімнатний художник йому був не потрібний. А в цей час пані Софі була на останніх місяцях вагітності, і їй потрібна була поміч. От найкращим помічником і міг бути 15-річний Тарас. Софі була ровесницею його сестри Катерини. Софі ставилася до Тараса так, як колись Берегиня-Катерина. Бачила, що хлопець дуже цікавиться літературою. Отож дозволила користуватися бібліотекою Енгельгардта, щоправда, тільки за відсутності пана.

Та Тарас і сам добре розумів, що пану навряд чи сподобається, що кріпак читає ті ж книжки, що й він. Софі пояснювала Тарасу незрозумілі польські слова. Саме тут вперше прочитав Тарас Адама Міцкевича. Та не тільки читати дозволяла пані Тарасу. Вона дозволила гувернантці своїх дітей давати хлопцеві уроки французької мови. Недаремно ж згодом Елькан напише про Тараса, що той вільно спілкувався французькою.

Та якою не була б пані, але врятувати Тараса від порки 7 грудня 1829 р. вона не могла, якби й хотіла. Але перш ніж засуджувати пана за те, що власноруч відлупцював Тараса, подумаємо, чому так сталось.

По-перше, того вечора був не звичайний бал, а присвячений тезоіменству Миколи I. По-друге, він мав тривати до ранку. Щоб пани повернулись ще до півночі, повинна була бути поважна причина. Згадайте: попри царську заборону, в окремому кабінеті збирались на цілу ніч картярі, даючи можливість дружинам, сестрам, дочкам танцювати та веселитись з молодими шанувальниками. Кинути гру до ранку можна було лише, якщо тебе звинувачують в шахрайстві або ти програв і виявив свою неспроможність. Мабуть, за це й виперли гравці штабс-ротмістра.

Ясно, що він повернувся додому злий. І згадайте ще одну обставину: пан на казенній квартирі мав користуватися казенними ж свічками. В ті часи були перебої з постачанням свічок для офіцерів. А тепер подумайте, чи міг Тарас для копіювання використати лише одну свічку?

Крім того, у Вільно за порушення правил протипожежної безпеки карали, незважаючи на звання та чин. Зацитую з «Вулиці Вільна» М.Богдановича: «За наказом бурмістра усі, як належить, зачинили всі вікна, загасили вогні».

Тарас же копіював собі того отамана Платова, а на те, чи замкнуте вікно, уваги не звертав. Отож простимо Павла Енгельгардта і за те, що сам відлупцював Тараса, і за те, що наказав конюху його випороти. За цей гріх можна було й більше покарати. А от Тарас те приниження запам'ятав. Адже Софі зробила з нього Простодушного — людину, а не бездушне бидло!

Те покарання дозволило Софії зовсім відібрати Тараса від неврівноваженого чоловіка. Та, сказати по правді, це тоді було, здається, потрібно і самому панові. Річ у тім, що до Вільно приїхав уславлений віденський художник-портретист Йоган Батист Лампі. Всі найбагатші панянки кинулись до нього замовляти свої портрети. Бо художник навіть «сіру мишку» міг зобразити прекрасною принцесою, й при цьому вона залишалася схожою на себе...

Але за 55-річним портретистом водився невеличкий грішок: зробивши з «мишки» красуню, він не міг встояти, щоб не затягти ту красуню в ліжко. Дівчата ж, зачаровані його здатністю бачити в них ту красу, не дуже й пручалися. Не було жодної з портретованих Лампі, яка б проти нього встояла.

Павло Васильович добре знав про це. Та коли не замовити Лампі портрет Софі, це означатиме, що вона не з перших у віленському світі. А замовивши портрет — носитимеш роги. Отож вірність дружини Павло Васильович вирішив вберегти за допомогою Тараса, який мав невідлучно бути при пані під час її візитів до художника. Пан вимагав від нього детальних звітів про поведінку і пані, й художника.

Тарасові доручення дуже сподобалося. По-перше, він дістав змогу спостерігати, як працює справжній художник. По-друге, міг довести пані, що він її справжній друг, а не улюблене звірятко. Він завжди розповідав пану, як скромно поводиться пані, а художник нічого зайвого собі не дозволяє. Про Лампі розповідали, що він дівчат писав оголеними, а потім домальовував одяг. Тому вони на картинах були такими об'ємними, неначе оживали. Та погляньте на портрет Софі — побачите те саме.

Тарас старанно виконував наказ пана не відходити від пані під час сеансів. З насолодою виконував. Який би хлопець відмовився спостерігати свою богиню оголеною! А саме богинею була для 15-річного хлопця красуня Софі. В спальню художника за ними він не ходив. Що було там, міг тільки фантазувати. А про фантазії пану не зобов'язаний був доповідати. До того ж Тарас добре знав, що красень-ротмістр пишається своїми численними перемогами над світськими дамами, зраджуючи Софі. Отож на її зв'язок з Йоганом Батістом дивився як на справедливу помсту... Нарешті Лампі завершив портрет Софі. Так і залишилась вона завдяки йому назавжди юною, трохи примхливою красунею.

Скінчилися Софіїні побачення, а заразом — можливість Тараса спостерігати за роботою майстра. А вчитись малюванню так хотілося! У той час у Віленському університеті викладав малювання знаменитий професор Іонас Рустемас. Про нього Софія дізналась від учениці модистки Ядзі Гусиківської, що приносила на примірку плаття. Брат Ядзі Франек вчився у Рустемаса. Та кріпакові вчитися в університеті не дозволялось, навіть офіційним шляхом було не дістати приватний білет на відвідання лекцій. Приватне навчання у професора Рустемаса коштувало дорого. До того ж він вимагав, щоб його учні вивчали й історію у професора Павла Кукольника.

Софі вдалося умовити Павла Васильовича дозволити Тарасу відвідувати уроки, адже справжній, навчений художник підносив пана вище, ніж самоук. Енгельгардт дав згоду за умови, що не платитиме за це. Витрати, якщо вони і були, взяла на себе Софі. Та скоріш за все, тих витрат було небагато. Тарас ходив на уроки по квитку одного вибулого студента. Вважається, що Рустемас (трохи менше року Тарас відвідував уроки) встиг навчити Шевченка тільки копіювати.

У тому університеті Тарас зустрівся і з своєю Першою...

Тарас незабаром потоваришував з Франеком Гусиківським, а згодом став приятелем і його сестри Ядзі.

В неї вже було кохання. Було й загуло. А тут юнак, такий не схожий на інших, такий чистий, самобутній, симпатичний. Як не покохати такого! А навкруги сяє вишнево-яблучними заметілями віленська весна: все дихало коханням. Не міг залишатись байдужим Тарас, коли поряд не недоступна, як його хазяйка, богиня, а така своя, до щему в грудях чимось схожа на Оксанку з дитинства Ядзя — ті ж очі, та ж посмішка, той же товариський характер.

Отож вона, а не Оксанка з дитинства, була тією, про яку писав: «...чужа, чорнобрива! І ти не згадаєш того сироту... Кого ти без мови, без слова навчила Очима, душею, серцем розмовлять». Ядзя не знала української, Тарас добре вмів читати польською, а от розмовляти, будувати речення ще не вмів, хоч добре розумів мовлене польською. От і довелось Ядзі попервах розмовляти з хлопцем очима, серцем, душею.

Блукали вони тінистими парками, старовинними вузенькими вуличками, сиділи в віленських альтанках. Відкривали одне одному душу. Врешті-решт стали коханцями. Через те кохання Тарас навіть не запам'ятав часів навчання у Вільно. Про дяка, у якого пробув менше дня, напише згодом, а про Рустемаса згадає лише мимохідь у листі до Броніслава Залеського. І лише про те, що «старий Рустемас казав: 6 років копіюй, півроку рисуй, а тоді вже малюй». Та все ж Тарас таки навчився чомусь у Рустемаса, адже майже одразу став у Ширяєва першим рисувальником! А забув про все, бо крім Ядзі, своєї Першої, тоді нікого і нічого не бачив.

Гірко скінчилося перше кохання. Так гірко, що він ніколи не згадував Ядзю. Чому? Ядзя не бачила свого життя без Речі Посполитої. Була закохана в апостола польської незалежності Адама Міцкевича. Вона й Тарасу віддалася ще й тому, що він, українець, напам'ять знав вірші її божества, читав їй свої перші поезії, присвячені їй, написані під Міцкевича і мовою Міцкевича...

Тепер цього було мало. Закінчувався 1830-й. В Польщі назрівала революція, яка й спалахнула у Варшаві 29 листопада. У Вільно стояв великий російський гарнізон, і місто залишалося в руках росіян. Ядзині друзі готувалися до повстання. Вона була з ними.

У Тараса головним було їхнє кохання, а до революції, до Речі Посполитої було байдуже. Адже в панському маєтку і так майже всі пани-управителі, окрім головного — ротмістра Дмитренка, були поляками. Хоч від Яна Димовського він бачив лише добро, та йому доводилося стрічатись з багатьма панами й підпанками з поляків, і нічого доброго він від них не спізнав. Тарас зовсім не був революціонером. Не жадав воювати за свободу й панування чужих панів...

У лютому 1831-го Павло Васильович виїжджає до Петербурга, щоб оформити призначення та найняти помешкання для сім'ї, яку й вивозить через два тижні. Тараса з ними не було: відпросився у пані попрощатись з Ядзею й не повернувся. Валка Енгельгардтів від'їхала без нього.

Тарас думав перебути у друзів Ядвіги, а потім якось позбавитись і кріпацтва. Він вже знав досить втікачів, які купили нові документи і жили вільними людьми. Та не так сталося, як гадалося. Ядзя забажала, щоб Тарас приєднався до студентів, які йшли до повстанців. Тараса не вабила перспектива воювати зі зброєю в руках. Він відмовився. Тоді Ядзині друзі видали його уповноваженому віленського гарнізону, якому пан Енгельгардт доручив знайти Тараса, щоб відправити етапом як втікача до пана в Петербург.

Тяжким був той шлях. Розповів Тарас про ті свої поневіряння побратиму Віктору Забілі. Як 800 верст до Петербурга долав пішки, навіть чобіт протер. Довелося час від часу перевзувати його з однієї ноги на другу, щоб не відморозити ноги. Перевзувався, дістаючи за це солдатські штурхани...

Напише згодом: «Далекий шлях, пани-брати / Знаю його, знаю! Аж на серці похолоне, Як його згадаю. Понамірив я колись — Щоб його не мірять!.. Розказав би про те лихо / Та чи то ж повірять!...» Отак віддячила Тарасу Перша...

Тож і не хотів згадувати про неї ніколи. Лише в листі до Залеського згадав собор Святої Анни і чорнобриву Гусиківську. Як давній, забутий сон.

Чекала його в Петербурзі сувора кара. Та любила свого Простодушного прекрасна Софі. Відстояла перед паном. Обійшлося без покарання. Та пану вже не до нього було. Знайшов йому брат підходящий будинок, отож переймався ремонтом, а потім запросив розписати його чи не найкращого в Петербурзі кімнатного живописця Ширяєва. Звичайно, майстер працював не сам, лише керував роботами. І це так сподобалося Тарасові, що він буквально молив пані поклопотатися за нього перед паном, щоб дозволив піти у навчання до Ширяєва.

Жаль було Софі відпускати від себе відданого Простодушного. Та Петербург — не Вільно. Отож упрохала вона пана укласти з Ширяєвим контракт. Адже пан з цього мав би неабияку вигоду: такі живописці дуже цінувались, і після Тарасового навчання мав би з нього пан і прибуток, і славу.

Так закінчилося перше кохання Тараса. Прекрасна Софі так і залишилася для нього Богинею.

Це на її честь назвала Ганна Закревська Тарасову доньку. Це з нею ми зустрічаємось у багатьох його віршах і повістях. Та не пізнаємо. Так дбайливо він заховав своє Перше кохання. В самому серці, в глибині душі...

Тихі та непримітні білоруси

Небажаним і небезпечним було б втягування білоруських національно-культурних...

Гибель в воздухе

Недавно произошел морозящий душу случай гибели 38 щенков на борту самолета МАУ. Этот...

Развивающие игрушки – какие они бывают

Каждый родитель хочет, чтобы его ребенок развивался всесторонне и получал все...

Утилизаторы

Когда слышишь слово «утилизаторы», невольно перед глазами появляются зловещие...

Культурно-національні багатства України: угорці

Нав'язування певним людям в бідній країні чужої їм мови навряд чи додасть їм...

У столиці Галичини ксенофобії немає...

Якось мені трапилося на очі одне дуже цікаве друковане видання: журнал...

Комментарии 0
Войдите, чтобы оставить комментарий
Пока пусто
Авторские колонки

Блоги

Ошибка