Культурно-національні багатства України: угорці

№8(942) 21 - 27 февраля 2020 г. 20 Февраля 2020 5

Є у нас така давня ідея — прийняти закон про права корінних народів. Він надав би певні привілеї національним меншинам, що позбавлені низки прав драконівськими законами про державну мову та освіту. Проте законопроект заточений фактично тільки на один народ: на кримських татар — окрім них, статус корінних народів мають отримати лише вельми малочисельні кримчаки та караїми.

Проект закону, що пропонується, має іще одну приховану мету: додатково принизити українських росіян, які століттями живуть в Україні і становлять такий відсоток населення, що їх і меншиною важко назвати!

Та надання привілейованого статусу корінного народу лише кримським татарам поставить і таке питання: чому корінним народом у нас не можуть вважатися угорці, які населяють Закарпаття вже тисячу років і мешкають там з таких давніх часів, коли Кримського ханства, як то кажуть, навіть у проекті не існувало? Саме визначення корінних народів досить дивне: чомусь на цей статус претендують не просто народи, які споконвіку живуть у даній країні, але обов'язково при цьому не мають власної державності.

Слід мати на увазі, що угорці на Закарпатті, у Словаччині, Трансільванії, у Воєводині тощо — це не діаспора, а іредента. Їхні прадіди не виїжджали за кордон — навпаки, це «закордон приїхав до них» внаслідок поразки у Першій світовій війні та Тріанонського мирного договору 1920 р. Кордони новостворених держав тоді різалися по живому і не завжди справедливо, оскільки Антанта мстилася своїм нещодавнім супротивникам і намагалася підсилити своїх фаворитів-лімітрофів.

Звичайно, все це позначилося на національній свідомості угорців, зумовлюючи, поміж іншого, і зростання шовіністичних і реваншистських настроїв серед частини еліт та суспільства сучасної Угорщини. Усі ці обставини треба враховувати при проведенні національної політики Україною: Києву слід із розумінням ставитися до почуттів угорців Закарпаття. І якщо новий закон надасть особливий статус та привілеї лише кримським татарам, це викличе нову хвилю незадоволення за Карпатами.

Угорців в Україні налічується, за даними перепису 2001 р., трохи більше 150 тис. осіб, і майже усі вони проживають у Закарпатській обл., становлячи 12% населення краю. Проте нещодавнє дослідження, проведене за участю науковців з Угорщини, виявило значне скорочення угорської общини — переважно внаслідок еміграції. Зараз кількість мадярів на Закарпатті оцінюється числом не більше 130 тис. Найбільше скоротилася громада угорців в Ужгороді.

Питома вага угорців по районах Закарпатської обл. така: Берегівський — 76,3%, Ужгородський (здебільшого його південна частина) — 32,6%, Виноградівський — 26,1%, Мукачівський (південна частина) — 12,7%, Хустський — 3,9% (при цьому угорці сконцентровані у селищі Вишково, де їх майже стільки, скільки українців), Рахівський — 3,1%, Тячівський — 2,9%. У містах: Берегово (Берегсас угорською мовою) — 48,1%, Мукачеве (Мункач) — 8,5% (майже стільки ж, скільки й росіян), Ужгород (Унгвар) — 6,9% (трохи менше, ніж росіян), Хуст — 5,4% (а ось там їх більше, ніж росіян). У прикордонному ж місті Чоп угорців проживає до 40%.

Про Чоп варто розповісти окремо. Адже до Першої світової війни він був суто мадярським містом — угорців тут мешкало майже 100%. За часів Чехословацької Республіки Чоп навіть адміністративно не був частиною Підкарпатської Русі — він відносився безпосередньо до Словаччини. Але оскільки це стратегічно важливий залізничний вузол, у 1945 р. Радянський Союз наполіг на приєднанні його до Закарпаття — заради чого пішов на поступки Чехословаччині на інших ділянках кордону. Так Чоп, який ніколи й не був українським, зробився українським містом.

Українських угорців відзначає високий рівень національної самосвідомості — 95% їх вважають рідною угорську мову (при цьому дуже мало російськомовних угорців — лише 1,5%). Угорська національна самосвідомість, власне, і тримається на унікальності угорської мови в Центральній Європі, її несхожості з мовами сусідів. Завдяки цьому, а також при компактному розселенні мадярська община стійка до процесів асиміляції, хоча ці процеси й дещо пришвидшились останнім часом. Активно діє Товариство угорської культури, яке налічує близько 30 тис. членів — а це дуже висока питома вага серед національної спільноти загалом.

У публікаціях зустрічається чимало нарікань на невисокий рівень володіння державною мовою угорцями Закарпаття, зокрема серед учнів. Об'єктивно мадярам важко вчити слов'янські мови, як і нам було б важко вчити угорську.

Відомо, що серед угорців переважають католики. Співвідношення між католиками та протестантами (кальвіністами-реформатами та частково лютеранами) — 2:1 чи навіть 3:1. У XVI ст. в Угорщині перемогла Реформація, проте пізніше, за умов панування католицької династії Габсбургів, у країні відбувся реванш католицизму.

Оплотами ж протестантизму виявилися схід Угорщини, Трансільванія та й власне Закарпаття — на цих теренах серед мадярів значну більшість мають кальвіністи. За сучасними даними, серед закарпатських угорців реформати становлять дві третини, тоді як католиків — менше 20%. Досить багато греко-католиків і православних (12,5 та 2,5% відповідно). Зауважимо, що рівень релігійності дуже високий — дослідження виявило лише 1% угорців регіону, які не належать до жодної релігійної конфесії.

Поміж усіх мадярських іредент община Закарпаття є третьою за показником питомої ваги серед загального населення країни чи регіону. Вищий показник мають їхні общини у Трансільванії (20%; взагалі у Румунії угорців, включаючи особливі субетнічні групи секеїв та чангошів, — 6,5%) та у Воєводині (Сербія) — 13%. Навіть у Словаччині угорців лише близько 10% — щоправда, там вони сконцентровані у вузький смузі вздовж кордону країни з Угорщиною.

Окрім іредент, існують також помітні угорські діаспори (у США, Канаді, Південній Америці, Німеччині тощо), і загалом серед 15 млн. угорців у світі кожний третій мешкає за межами національної держави. Це дуже високий відносний показник, який робить мадярів одним із найбільших «розділених народів» на планеті. Ця обставина травмує націю, але й підвищує її почуття співучасті з одноплемінниками, які розкидані по світові.

Ось вам такий приклад. На кордоні Єгипту і Судану живе незвична етнічна група: мадяраби. Це нащадки угорських воїнів, яких турецький султан колись давно розмістив там для охорони рубежів Порти. Мадяраби давно прийняли іслам і забули рідну мову, перейшовши на арабську; в них залишилися хіба що деякі елементи угорської культури та рештки угорської мови в їхньому діалекті. Проте Всесвітня рада угорців офіційно визнала мадярабів частиною народу, прийнявши до своїх лав.

Honfoglala's — «знаходження батьківщини»

Вважається, що у 895—896 рр. угри на чолі з вождями Арпадом і Курсаном перетнули Карпати через Верецький перевал та вторглися на Середньодунайську низовину. В наш час, коли відзначалося 1100-річчя цієї доленосної історичної події, на перевалі був встановлений монумент — пам'ятний знак. Оце місце в Україні, на межі Львівської та Закарпатської обл., є священним для кожного угорця: адже тут почався процес, який вони називають «знаходження батьківщини» — Honfoglala's (hon, власне, й означає «батьківщина», звідси «гонвед» — «захисник батьківщини». Зазначимо, що в угорській мові наголос у слові завжди падає на перший склад; ще одна цікава особливість, без знання якої правильно угорське слово не прочитаєш, — s означає «ш», sz — «с»).

Проте не слід думати, буцімто кочівники-угорці рухались у якусь невідому їм далеку «країну мрій». Насправді, мадярські військові дружини, натхнені богом війни Гадуром, ще задовго до 896 р. неодноразово вдиралися до Центральної Європи та на Балкани, беручи участь у збройних конфліктах поміж Візантійською імперією, Першим Болгарським царством, Моравією та Східно-Франкським королівством.

Історична прабатьківщина угорців — степи Південного Уралу та Зауралля — територія сучасних Башкортостану (його сходу), Челябінської та Курганської областей. На початку нашої ери відбувся розпад мовної спільноти угорців та прародичів хантів і мансі, і угорські племена відкочували до басейну Ками — а пізніше переселилися до приазовських та причорноморських степів. Лише маленька частина протоугорців, як вважається, залишилася на просторах Азії: її нащадками став існуючий і донині казахський рід Мажар (назва співзвучна зі словом «мадяр»!). У нинішній Угорщині зростає інтерес до праісторії угорців — і до їхніх казахських далеких родичів також.

У VI—VII ст. у степах Причорномор'я (країна «Етелькьоз») утворився племінний союз оногурів — до нього увійшли 10 племен: 7 власне угорських та ще 3 роди каварів, які відокремилися від хазарів. «Он огур» на давній булгарській мові означає «десять племен, або родів»; звідси пішла більшість етнонімів, що прийняті у європейських мовах (Hungari на латині, Ungarn у німецькій, uhor і uher у словацькій та чеській мовах, «венґжи» у польській мові, звідки походить російське «венгры»).

Предки угорців деякий час перебували у залежності від булгарів, а потім від Хазарського каганату. І якщо лінгвістично угорці — фінно-угорський народ (причому угорська мова, розвиваючись довгий час відокремлено, настільки відрізняється від решти споріднених мов, що її належність до фінно-угорської сім'ї була доведена лише наприкінці XIX ст.!), то генетичні дослідження свідчать про близькість мадяр чи то до сучасних болгар, чи то до казанських татар і башкирів.

Перед заселенням Паннонії угорці були типовим кочівницьким народом, такою собі дикою ордою; тому після завоювання ними цієї території, до того (ще з доби Давнього Рима) досить квітучої, її господарське та культурне життя майже на сто років зазнало помітного занепаду.

Підкоривши усе Середнє Подунав'я, угорська легка кіннота цілих півстоліття наводила справжній жах на Європу, неодноразово пройшовши вогнем і мечем скрізь всю Німеччину, Італію та Францію, а у 942 р. войовничі мадяри дійшли навіть до Іспанії — вони завдали тоді поразки військам Кордовського халіфату і повернулися додому, отримавши відкуп! Усе це неподобство тривало до 955 р., коли німецькі лицарі розбили угорців на річці Лех, біля Аугсбурга, поставивши цим край натиску чергової хвилі степняків на Захід. Після цього мадяри трохи вгомонилися, почали переходити до осілого життя, оформили свою державність і прийняли християнство.

На Дунайських рівнинах до прибуття туди угорців жили різні народи: слов'яни, германці, валахи, авари та ін. — і усі вони були асимільовані прибульцями, перейшовши на їхню мову. Особливо розвиненим був власне слов'янський етнічний компонент: адже на Дунаї та його притоках утворилися перші в історії слов'янські держави: князівство Сa'мо, Великоморавська держава, Блатенське князівство тощо.

Слов'яни відіграли дуже важливу, справді ключову роль в етногенезі угорців, формуванні їхньої культури. Переходячи до осілого способу життя, угорці вчилися у підкорених ними слов'ян, переймаючи в них також слова, що стосуються рільництва, ремесел, громадського та державного життя. 20% словникового фонду угорської мови — це слова слов'янського походження. Серед них, наприклад, «каса» («коса»), «капоста» («капуста»), «сена» («сіно»). Як це не дивно, але навіть «підкова» звучить як «патко» — мабуть, кочівники тримали своїх коней непідкованими. Відоме слово «пушта» («сухий степ») насправді читається «пуста» (puszta) — тобто «пусто»!

На території Угорщини залишилося багато слов'янських топонімів. Більшість назв річок там — слов'янські; назва озера Балатон походить від «болото» («блато»). Серед найдавніших угорських міст деякі зберегли старі слов'янські назви: Вішеград, Чонград. Нарешті, є схожість сюжетів угорських та слов'янських народних казок.

І після угорських племен Середнє Подунав'я приймало ще нові хвилі кочових народів з нашого боку Карпат — і усі ці хвилі угорці успішно поглинали, інтегрували у свою спільноту. Так виникли дуже цікаві особливі етнічні групи угорців: бешеньо — нащадки печенігів; куни та палоці — нащадки половців; яси — потомки тієї частини аланів (ясів), себто пращурів осетинів, яка втекла від монголів з Північного Кавказу у XIII ст. Куни, наприклад, аж до XVIII ст. зберігали свою кипчацьку мову.

Особливо місце посідають «гірські мадяри» секеї (або секлери), які становлять половину угорців Трансільванії. Їхні легенди виводять їхній рід від самих гунів, проте наука більше схиляється до гіпотези, що предками секеїв насправді були угорські племена, які проривалися за Карпати ще до основної хвилі 896 р. Серед вказаних вище особливих етнічних груп мадярів зустрічаються люди з монголоїдними рисами.

Асимілювали, переварили угорці й мігрантів з Європи: німців, італійців, болгар тощо. Болгари, що цікаво, ознайомили угорців з городництвом, завезли їм культуру славетної паприки. Асимільовані мадярами були також українці-русини, котрі жили нижче по річці Тисі, на північному сході сучасної Угорщини. За даними перепису населення, менше 10 тис. громадян країни вважають себе українцями або русинами. Проте Угорська греко-католицька церква з митрополією в м. Хайдудороґ налічує 300 тис. вірних — і це, вочевидь, здебільшого мадяризовані українці (хоча не тільки: під час Контрреформації чимало угорців, які поверталися з протестантизму, чомусь віддавали перевагу не римо-католицькій, а саме греко-католицькій церкві).

Від Київської Русі до Русі Угорської

На момент Honfoglala's Закарпаття населяли східнослов'янські племена білих хорватів. За даними археології, Ужгород був заснований ними задовго до приходу угрів. І Закарпаття відразу ж стало тим «геоетнічним стиком», за який розгорнулося протиборство між Угорщиною та слов'янством. Одна з пізніших (кінця XII ст.) угорських хронік розповідає про те, як ще 892 р. — за чотири роки до офіційної дати Honfoglala's! — напівлегендарний правитель Альмаш, батько Арпада, пішовши війною, вбив слов'янського князя Лаборця, котрий володарював тоді в Ужгороді.

Становлення Угорського королівства практично збіглося з розквітом Київської держави: правління Іштвана I Святого (король у 1000—1938 рр.) припало якраз на завершення княжіння Володимира та початок — Ярослава Мудрого. І якщо перший приєднав білих хорватів до княжих володінь, то вже при Ярославі угорські феодали захопили частину Словаччини та розпочали натиск на Карпатську Русь. А коли вже Давньоруська держава почала слабнути та розпадатися, утримувати землі по той бік Карпат стало неможливо.

Ще до кінця XI ст. рівнинна, а трохи пізніше й гірська частина Закарпаття перейшли до Угорщини. Більше того, у 1099 р. король Коломан намагався захопити також Галичину, але був розбитий об'єднаним військом руських князів поблизу Перемишля. Подальші спроби угорських королів розповсюдити свою владу на Галицько-Волинське князівство теж провалилися — і Карпатські гори, таким чином, у всьому своєму півкрузі стали природним кордоном історичної Угорщини.

Відомі дві великі хвилі переселення угорців до Закарпаття, які були пов'язані з нашестям зовнішніх ворогів, — проте цей міграційний рух частково врівноважувався міграцією слов'янського (русинського) елементу з півночі, здебільшого з Галичини. Перша така хвиля — це друга половина XIII ст., коли після спустошливої монголо-татарської навали 1241 р. Закарпаття, до того досить густо населене, знелюдніло.

Тому угорські королі вдалися до політики сприяння міграції населення як із внутрішніх районів королівства, так і ззовні: до краю переселялися не лише угорці, які тоді досягли третини його населення (а у великих містах — 2/3), а й валахи, німці, галичани, південні слов'яни тощо. В той час, як вважається, на Закарпатті й з'явилися перші суто мадярські села. Вже у XV ст. важливим центром угорського життя стає заснований в XI ст. Берегсас, у якому виникли ремісничі цехи (шевців, чоботарів, бондарів тощо) і проводились ярмарки.

Далі була хвиля у XVI ст. — після пам'ятної битви при Мохачі (1526) та турецько-османського завоювання більшої частини, «ядра» Угорщини. Мадяри почали втікати до підкарпатської периферії країни, в т. ч. до Закарпаття. Ще зі сто років тому угорці становили 30% населення краю, або Угорської Русі, як тоді казали, — це показав перепис населення 1910 р. Щоправда, ці дані викликають сумніви — до угорців віднесли частину циганів, німців, словаків та ін., які назвали рідною угорську мову. Треба розуміти, що за віки проживання пліч-о-пліч народи Закарпаття тісно переплелися. І, напевно, навіть неможливо чітко відокремити там жителів з угорським та українським (русинським) корінням.

Коли Підкарпатська Русь увійшла до Чехословаччини, угорці з панівної нації перетворилися на меншість — до того ж нелояльну до Праги. Хоча конституція 1920 р. декларувала можливість використання угорської мови в районах компактного проживання мадярів як мови офіційної, на практиці закон виконувався погано. У багатьох випадках угорські школи закривалися через нестачу коштів. І вже в 1930 р. внаслідок еміграції та інших процесів питома вага угорців скоротилася до 16%.

За даними перепису 1959-го, вони становили 16,5% населення області. Надалі питома вага їх знижувалась — останній радянський перепис 1989 р. виявив 13,7%.

Взагалі тенденція до зменшення чисельності та питомої ваги угорців діє у всіх угорських іредентах. Наприклад, у Воєводині доля угорців зменшилася з майже 30% у 1910 р. до 13% нині, в Румунії — з 9,5% у 1948 р. до 6,5% на даний час.

П'ять епізодів спільної історії народів Закарпаття

Угорські правителі віддавна здійснювали політику мадяризації інших народів своєї держави. Мадяризації русинів сприяла Ужгородська церковна унія 1649 р. — не випадково ж ми відзначали стількох нинішніх угорців серед прихильників греко-католицької церкви! Проте попри усі національні утиски майже не існувало якоїсь запеклої ворожнечі між звичайними угорцями та українцями. Напевно, це тому, що й українські, й угорські селяни однаково страждали від безземелля або малоземелля, були однаково пригнічені. Угорці та українці однаково були вимушені виїжджати в пошуках кращої долі за океан: у період з 1899-го до 1913 р. з території Угорського королівства при загальному населенні його в 21 млн. осіб емігрували 2 мільйони!

І коли в 1945 р. народ Закарпаття зробив свій історичний вибір, більшість угорської громади краю поставилися до цього з розумінням. Протягом тисячоліття спільного проживання народів вони неодноразово боролися разом за свою свободу.

1514 року всю Угорщину охопила надпотужна селянська війна, яку очолив служилий чоловік, секей за походженням (секеї зроду-віку славилися як вправні воїни) Д'єрдь Дожа. Повстання підняло 100-тисячне військо куруців (хрестоносців) — народне ополчення, набране для хрестового походу проти турків. У боротьбі проти свавілля феодалів, проти процесу закріпачення об'єдналися угорські, словацькі, русинські, волоські селяни. Спалахнуло й Закарпаття: повстанці захопили замки в Ужгороді, Мукачеві, Корольові; пізніше влада оголосила Ужгород, Мукачеве, Хуст і ще кілька міст бунтарськими. Д'єрдь Дожа намагався створити республіку, в якій усі люди мали б рівні права, — ця ідея носилася у повітрі напередодні Реформації.

Проте у битві під Темешваром (Тімішоарою) військо селян зазнало поразки. Його керманич був по-звірячому страчений: Дожу живцем підсмажили на залізному троні. Загалом страчено було близько 50 тис. повстанців. Як свідчили сучасники, тисячі трупів валялися на вулицях сіл та міст. А відразу ж після придушення повстання феодали зібрали т. зв. «дикий сейм», котрий остаточно закріпив селян за панами.

Діячі, які всілякими фарбами розписують «звірства революціонерів», чомусь забувають пригадати, як безжалісно розправлялися панівні класи з народними повстаннями — чи то повстання Спартака в Давньому Римі, чи то згадане повстання Д'єрдя Дожі, чи то Коліївщина в Україні або ж пугачовський бунт у Росії...

В 1703—1711 рр. Закарпаття стало ареною руху Ференца II Ракоці. Це був рух, направлений проти поглинання угорських земель австрійськими Габсбургами. Князь Трансільванії Ференц II Ракоці (1676—1735) народився на території теперішньої Словаччини, проте значна частина його юності пройшла у Мукачівському замку, який правитель дуже любив. Цей замок став головним оплотом повстанців. Князь очолив військо, основою якого були селяни, що звалися куруцями, — і цей рух знову об'єднав селянство угорське та русинське. Селяни боролися як проти іноземного (австрійського), так і проти феодального гніту — тоді як більша частина угорського дворянства або взагалі не підтримала Ференца Ракоці, або ж хиталася.

Ференц Ракоці намагався відновити Угорське королівство, і в певний період під його владою опинилася майже уся Угорщина разом із Трансільванією. Проте боротьба за незалежність виявилася нерівною. Угорські дворяни таки схилилися до компромісу з Габсбургами й зрадили батьківщину. Станове Національне зібрання звільнило учасників визвольного руху від кріпацької залежності, але селянство не досягло своєї мети і тому послабило підтримку антигабсьбурзькому рухові. Ференц II Ракоці дуже розраховував на таємний військовий союз з Петром Першим, але Росія, яка напружувала свої сили у війні зі Швецією, не змогла надати допомоги.

Останнім епізодом подій 1703—1711 рр., власне, й стала героїчна оборона Мукачівського замку, який, однак, змушений був капітулювати 22 червня 1711 р. Князь Ференц Ракоці провів останні свої роки у вигнанні, в Туреччині, його прах був перепохований у соборі св. Єлизавети Угорської в словацькому місті Кошице.

Ім'я Ференца Ракоці носить нині Закарпатський угорський інститут у Берегові.

Угорська революція 1848—1849 рр. була зустрінута на Закарпатській Русі з великим ентузіазмом. Влада швидко перейшла до революціонерів, з Мукачівського замку був без бою витіснений австрійський гарнізон. У Мукачеві, Ужгороді, Берегові формувалися загони національної гвардії, причому у списках добровольців-гонведів ми зустрічаємо не тільки угорські, а й українські прізвища. Головною рушійною силою революції були міщани, селяни, учнівська молодь. Цікаво, що до лав національної гвардії записалося чимало семінаристів. Звичайні трударі пов'язували з революцією свої надії на звільнення від кріпосницького та національного гніту.

Проте угорські революціонери — палкі патріоти своєї країни, які намагалися звільнити її від тиранії Габсбургів, — внаслідок власної обмеженості припустилися трагічних помилок, які й призвели до поразки революції. По-перше, вони не пішли далі половинчастої аграрної реформи, не задовольнили вимог селянства; ба навіть прийняте парламентом звільнення селян від кріпосної залежності гальмувалося і відверто саботувалося угорським дворянством.

По-друге, рішуче виступаючи проти онімечення угорської нації, вони залишалися на позиціях націоналізму та шовінізму, категорично відмовляючись надати національні права неугорським народам країни. Цим і скористалася влада Австрії, яка незмінно проводила політику «розділяй та владарюй», і використала хорватів, румунів, русинів як контрреволюційну силу.

Мовно-національна політика угорських правлячих кіл тієї пори дуже нагадує політику сучасного Києва: відвертий курс на асиміляцію народів, створення єдиної однорідної нації; одна лише офіційна мова — угорська, інші народи були позбавлені можливості використовувати свої мови у громадському житті, розвивати власну культуру. Ті, хто не був здатний розмовляти угорською, не могли претендувати на громадянські права.

Угорська влада навіть не визнавала існування українців-русинів — їх називали «мадярами, що розмовляють слов'янською мовою», або ж «угорцями греко-католицької віри». Все робилося для того, щоб позбавити русинів відчуття єдності, спорідненості з братами-слов'янами по той бік Карпатських гір.

На жаль, революційний уряд на чолі з Лайошем Кошутом не відмовився від тієї хибної політики. Під час виборчої кампанії до Національного зібрання на Закарпатті населенню силоміць нав'язувалися кандидати від угорських дворян, а висуванців від слов'янського населення відверто утискали. Тоді, до речі, й були відзначені нетипові для Закарпаття випадки міжнаціональної ненависті, коли посеред русинів лунали заклики вбивати власне угорців, ототожнюючи їх усіх з угорськими панами.

І коли вороги пішли походом на революційну Угорщину й Кошут закликав усе населення згуртуватися для відсічі інтервентам, українці Закарпаття залишилися до цього заклику байдужими. Рекрутувати місцеве населення до революційного війська тепер вже довелося насильницькими методами. Угорські воєначальники так і не наважилися дати під Карпатами бій російській армії Паскевича — бо вони добре розуміли, що місцеве населення в більшості своїй підтримає не їх, а супротивника!

Російський царизм залишив по собі недобру пам'ять в Угорщині, проте вступ російських військ посприяв тоді підняттю русинської національної свідомості. Біда в тому, що лідери русинського руху — О. Духнович та інші, — зробивши багато для розвитку культури та просвітництва народу, стояли на реакційних позиціях т. зв. австрославізму, вірили, що Габсбурги на противагу угорському сепаратизму підтримають слов'янство, стануть його захисниками. Ці діячі не пішли далі вимог культурної автономії і об'єднання Галичини й Закарпаття у «Руське воєводство» — та навіть цього австрійська влада так і не здійснила!

Трагічний урок угорської революції 1848—1849 рр. в тому й полягає, що угорці та слов'яни, розділені тоді націоналізмом, не виступили пліч-о-пліч проти тієї сили, що пригнічувала їх усіх.

На Закарпатті є чимало місць, які зберігають пам'ять про події 1848 р. У Тячеві встановлений пам'ятник Кошутові, й місцева угорська громада традиційно 15 березня (в день початку революції) вшановує пам'ять героїв визвольної боротьби. Ще один герой тієї революції, національний поет Угорщини Шандор Петефі влітку 1847 р. здійснив подорож Закарпаттям: Ужгород, Мукачеве, Берегове. В останньому є пам'ятник Петефі, а у селі Бадалово, де поет чекав на переправу через Тису, на його честь встановлено мармурову дошку у стіні реформатської церкви.

Соціалістична революція в Угорщині 1919 р. врахувала помилки 1848 р. у національному питанні. Угорська Радянська Республіка визнала право націй на самовизначення, закликавши неугорські народи увійти до нової Угорщини на федеративних засадах. Було проголошено рівноправність усіх народів, українська мова на Закарпаття врешті-решт була введена в офіційних установах та школах.

Революція на Закарпатті перемогла вже наступного дня після її перемоги у Будапешті — тобто 22 березня. У Мукачеві владу взяв у свої руки революційний директоріум. Мукачеве стало центром формування Закарпатської, або Русинської червоної гвардії, чисельність якої перевищила 6 тис. бійців. Створена пізніше на її базі Русинська червона дивізія у квітні 1919-го дала серйозний бій чехословацьким і румунським військам під Чопом. Проте сили виявилися нерівними, 28 квітня румуни повалили радянську владу в Мукачеві, а у травні весь край був окупований чехами.

Цікаво, що Чоп у міжвоєнній Чехословаччині називали «червоним гніздом» — на парламентських виборах 1924 р. 60% голосів у місті отримали комуністи.

А місто Берегове в той період відзначилося великим Берегівським страйком виноградарів 1929 р. Страйк розпочався 29 березня і тривав аж до 20 квітня. Вимоги найманих робітників, які вони висунули до хазяїв плантацій, — збільшення заробітної плати, скорочення робочого дня, покращення їхніх побутових умов. Уряд учинив розправу над страйкарями — 200 осіб були заарештовані, проте в знак солідарності з виноградарями застрайкували цеглярі та будівельники Берегова. Страйк завершився частковою перемогою робітників: їм таки підвищили зарплату.

Гуляш та полотна Мункачі

В нашій мові також зустрічаються слова угорського походження: «гусар» (від «гус» — «двадцять» та «ар» — «по'дать»; це колись було ополчення, куди забирали кожного двадцятого чоловіка), «шабля» (угорське «сабля» від «сабні» — «різати»).

Деякі слова пов'язані з угорською кухнею, яку в нас традиційно шанують: згадаємо гуляш (буквально «пастух», себто це їжа пастухів). На Закарпатті популярний суп бограч. Це слово також цікаве: воно означає «котел» і є спільним для угорської та деяких тюркських мов — що відображає прадавні тісні угорсько-тюркські зв'язки.

Звичайно, мадяризація вплинула на культуру, побут, мову українців Закарпаття. Закарпатські говірки української мови, на основі яких склалася карпато-русинська літературна мікромова, поєднують у собі архаїчні риси давньоруської мови (наслідок тривалого відокремлення краю від Великої України) та численні запозичення з угорської та інших сусідніх мов. Тому простонародна мова краян не завжди буває зрозумілою для тих, хто володіє літературною українською мовою.

В Мукачеві народився найвидатніший угорський живописець Мігай Мункачі (1844—1900). Власне, Мункачі — це його псевдонім, справжнє ж його прізвище Ліб (митець був німецького походження). Багатогранний майстер реалізму плідно працював у різних жанрах і дав глибоку картину народного буття; він також віддав данину революційним подіям 1848 р. Наприкінці життя Мігай Мункачі написав грандіозне полотно, присвячене Honfoglala's. Його картини представлені в Ужгородській галереї, а ім'я художника увіковічене в пам'ятках та топонімах його рідного міста.

З іншого боку, в Будапешті, в родині закарпатських українців, народився Ігор Грабар — видатний російський художник і мистецтвознавець (багатотомне видання «Історія російського мистецтва»). З Угорщиною тісно пов'язані життя і творчість закарпатських художників XX ст. Адельберта Ерделі та Йосипа Бокшая — вони обидва вчилися в Будапешті. Цікаво, що Ерделі, мешкаючи у Мюнхені, як художник зафіксував сцени судового процесу над учасниками нацистського «пивного путчу».

В угорському місті Токай, який славиться своїми винами, декілька років прожив молодий Григорій Сковорода. Там він займався важливою державною справою: Сковорода входив у комісію, створену російською імператрицею для закупівель угорського вина. На цьому благородному напої мислитель знався! У 1998 р. в Токаї була встановлена пам'ятна дошка на честь перебування там філософа.

І ще один цікавий історичний факт: найважливіша святиня угорського народу — корона святого Іштвана (з характерним похиленим хрестом, що вінчає її) — у 1805—1806 рр., під час наполеонівської навали, була схована у Мукачівському замку.

Стосовно

«угорського питання»

За останній час угорська дипломатія кілька разів нагадувала Києву про права та інтереси угорців Закарпаття. Міністр закордонних справ Петер Сійярто заявив, що Угорщина блокуватимете Україні шлях у НАТО, доки та не скасує мовні закони.

Зазначимо, що відтепер надважливий пост комісара ЄС з питань розширення та політики добросусідства посідає представник Угорщини Олівер Вархелі.

2 грудня минулого року МЗС України вручило ноту протесту послу Угорщини в Україні, уродженцю Берегова Іштвану Ійдярто за його слова «про автономію Закарпаття». Взагалі-то у своєму інтерв'ю «Главкому» від 28 листопада пан посол якраз швидше заперечував загрозу сепаратизму в Закарпатті: «Та яка автономія? На Закарпатті 1,2 млн. українців, угорців — 150 тис. Які передумови є до сепаратизму, автономії? ...Закарпаття — завжди була цікава територія, але ніколи там конфліктів між українцями та іншими націями не було». Дипломат лише підкреслив те, про що й ми пишемо: Київ має з розумінням ставитися до почуттів угорців як розділеної нації.

Наразі угорська громада вимагає тільки створення нової ОТГ з центром у Береговому, до якої увійшли б усі переважно угорські села. Ну і, ясна річ, угорців не влаштовують запевнення влади про те, що мовний закон дуже корисний для самих нацменшин, оскільки він, мовляв, допомагає їм інтегруватися в українське суспільство. Напевно, угорські шовіністи, змушуючи русинів розмовляти угорською мовою, теж були впевнені в тому, що роблять їм добро: залучають їх до європейської культури!

Питання автономізації гостро стоїть і в інших угорських іредентах. В Румунії у 1952—1968 рр. існувала Угорська автономна область із центром у Тиргу-Муреш. Чаушеску ліквідував її, чим налаштував угорців проти соціалістичної влади. Проте й нова, «демократична» влада їхні вимоги щодо відновлення автономії виконувати не бажає. Тоді у вересні 2009-го секеї провели свій з'їзд і оголосили про створення автономії Секейський край у складі трьох жудеців (повітів) з мадярською етнічною більшістю. Це утворення так і залишається невизнаним центральною владою.

Для того, щоб зняти «угорське питання» (чи «закарпатське питання»), потрібно насамперед розв'язати соціально-економічні проблеми області. Основним фактором сепаратизму є те, що Закарпаття жебрацькими очима дивиться в бік набагато заможнішої Угорщини. Проте в рамках нинішньої аграрно-сировинної економічної моделі України населення Закарпаття, де немає великих покладів корисних копалин та обмаль орної землі, приречене на те, щоб виживати контрабандою та порубкою карпатських лісів. А також — заробітчанством в Угорщині чи то в інших країнах ЄС.

Вперте ж небажання влади дозволити подвійне громадянство — прописавши чітко у законі категорії держ- та військовослужбовців, яким заборонено його мати, — виглядає просто смішно, як страусове намагання не помічати реалії, як нездатність контролювати суспільно-політичні процеси. І нав'язування певним людям в бідній країні чужої їм мови навряд чи додасть їм патріотичних почуттів.

Навіть вигідне географічне розташування Закарпаття у самому центрі Європи, на кордоні з чотирма державами, тепер ні до чого: в умовах конфлікту на сході країни та повного втягування Києва до орбіти Вашингтона Україна не може інтегруватися в перспективні транспортні маршрути китайського Нового шовкового шляху. Тепер географічне положення краю скоріше грає проти України: є потенційна загроза того, що Карпати відріжуть його від України, як за часів нащадків Ярослава Мудрого.

Уважаемые читатели, PDF-версию статьи можно скачать здесь...

загрузка...
Loading...

Загрузка...

Утилизаторы

Когда слышишь слово «утилизаторы», невольно перед глазами появляются зловещие...

У столиці Галичини ксенофобії немає...

Якось мені трапилося на очі одне дуже цікаве друковане видання: журнал...

ТОП-6 неочевидных плюсов образования за границей

Обучение за рубежом — это не только студенческие работы, экзамены и лекции

ДВОР БЕЗ МАШИН — ПРИЯТНЫЙ БОНУС ЖИЛЬЯ КОМФОРТ- И...

Далеко не каждому жилому комплексу удается предложить покупателям квартир...

Загрузка...
Комментарии 0
Войдите, чтобы оставить комментарий
Пока пусто
Loading...
Получить ссылку для клиента

Авторские колонки

Блоги

Idealmedia
Загрузка...
Ошибка