Незнайомий Тарас Шевченко

21 Мая 2004

Незнайомий Тарас Шевченко

Володимир СИРОТЕНКО

ДИТИНСТВО

Усі ми родом з дитинства. З країни дзвінких бурульок-льодяників, срібних та золотих медових кульок березневого верболозу, гудіння бджіл над білими заметами вишнево-яблуневого цвіту, таємничих лісових хащ... Саме в цій таємничій чарівній країні протікало і Тарасове дитинство.

На жаль, з раннього віку над ним тяжіло прокляття. І зовсім не кріпацька злиденність була тим прокляттям. Давно в минуле відійшли ті часи, коли кріпак нічого не мав. Це ж вже було ХІХ сторіччя. Кріпаки починаючи з 14—15-річного віку зобов'язані були двічі на тиждень відробляти панщину і робити те, що їм накаже панський управитель. Повинні були віддавати грошима чи натурою десятину з вирощеного на своїй землі врожаю (власне, земля їм не належала, вони її орендували). Київський губернатор Бібіков подав царю рапорт про те, що багато хто з поміщиків чинять беззаконня і вимагають від кріпаків у посівну чи жнива відробляти не два, а три дні на тиждень. І просить дозволу покарати винних... Все, що кріпак заробив на стороні, залишалось йому. На зароблене він міг і себе викупити, й землю. Найвідоміші цукрозаводчики — Терещенки, Ханенки, Симиренки — вийшли з кріпаків. Самі себе викупили.

Не з бідних була й сім'я Тараса. Батько його Григорій Іванович Шевченко-Грушівський взяв шлюб не за вибором батьків, а покохавши красуню Катерину Бойко, дочку заможного закріпаченого козака Якима Бойка з Моринців. У батьківському обійсті молодятам було тіснувато, адже у старого Івана Шевченка було ще четверо дітей. То ж Яким добився в управителя вільшанського куща сіл пана Енгельгардта, відставного ротмістра Дмитренка, щоб молодим віддали хату і землю його сусіда Колесника. Оті чужі земля і хата й були причиною прокляття родини Шевченків. Бо несправедливо повелися з Колесником. Коли він чумакував, помічник управителя у Моринцях погнав його жінку, яка була на останньому місяці вагітності, на жнива. Там вона й померла під час пологів разом з дитиною. Повернувся Колесник в пусту домівку. Дізнавшись про все, напився з горя й добряче «накопав» тому нелюдові. За це й прозвали його люди Копієм. Та хіба ж міг допустити управитель, щоб його помічника побив власний кріпак? Віддав він Колесника в солдати.

Незабаром почалася війна з Наполеоном, і думали всі, що згине Копій десь на чужині. Думав так і дід Яким, поселяючи зятя з дочкою в обійсті Колесника. Жили вони тут непогано. Тримали корівку, свиней та овець, мали воли, а літом Григорій чумакував. Зимою ж заробляв гроші теслярством та стельмашством, бо добре відчував дерево, любив працювати з ним. Та недовго було те раювання.

Тарас народився 25 лютого 1814 року (за старим стилем. — Ред.), а вже через півтора року, розбивши Наполеона, повернулась в Росію значна частина армії. Повернувся й Колесник. Не схотів він більше тягти солдатську лямку. Втік. Приїхав додому, а в його хаті живе сімейство сусіда Бойка. Прокляв чоловік зайд та й подався в гайдамаки. В ті часи Моринці оточували ліси з непролазними хащами. Туди й відправився неборака. Зацитую Петра Шевченка у запису Кониського: «Копій назбирав собі ватагу таких голінних молодців, як сам, окукобився з ними десь у лісі. З того кубла і почав Копій набігати на людей та грабувати робом розбишацьким, по-гайдамацьки з ножем за халявою. Кілька разів усеред ночі нападав він і на Григорія Шевченка за те, що взяв його хату. Прийде, було, серед ночі, стукається у вікно. Шевченко відчепить квартирку і питає: «Хто і чого треба?» А той відповідає: «Копій, от хто! З товариством прийшов до тебе в гості. Забрав єси мій грунт і хату, дак тепер годуй нас. Не даси по-чеськи, так даси по-песьки!» Отаким робом Копій чисто об'їв Шевченка; за недовгий час забрав у нього дванадцятеро овечат і корову та ще й каже: «Корову з'їмо, хату спалимо і самого тебе замордуємо. Не хочеш сього, дак геть з моєї хати забирайся!» А ми ще дивуємося, звідки такі кровожерливі образи гайдамаків у Тарасових поемах. Та звідти, з чарівного світу дитинства. Кинувся Григорій Шевченко в ноги тестю і батьку, щоб позбавили вони його від того гайдамаки. Порадились батьки та й купили йому за 200 рублів хатку з садибою в Кирилівці...

А тепер скажіть, чи сьогодні український селянин може купити своєму сину хату з ділянкою землі? І не думайте, що ті 200 рублів були такі, як теперішні 200 гривень. В ті часи у наймах отримували 10—15 рублів на рік (для прикладу — гарна корова коштувала не більше 1,5 рубля). Отож грошовиті були батьки у Григорія та його жінки, раз могли, не позичаючи ні в кого, викласти 200 рублів... Нове обійстя теж було не з бідних. От як описує ту садибу Тарас Шевченко: «Коло хати на причілку яблуня з краснобокими яблуками, а круг яблуні квітник старшої сестри, моєї терплячої, моєї ніжної няньки! А біля воріт стоїть стара розлога верба з усохлою верхівкою, а за вербою стоїть клуня, оточена копицями жита, пшениці і різного всякого хлібу; а за клунею, по косогору, піде вже сад. Та який сад! Густий, темний, тихий... А за садом левада, а за левадою долина, а в тій долині тихий ледь дзюрчить ручай, обставлений вербами та калиною й оповитий широколистими, темними, зеленими лопухами...» (повість «Княгиня»).

Звісно, в дитинстві нам все здається більшим, ніж є насправді. Величезні кімнати в юності стають низенькими й тісними — все відносно. Так от, ділянка, яку купили батьки Григорію разом з хатою, була не такою вже й маленькою. Опанас Маркович, у 60-ті роки державний представник при земському суді, писав, що на Чернігівщині, а значить, і на Київщині, при виділенні землі селянам по виходу з кріпацтва повинні були надати ту ділянку, якою вони користувалися, але не менше 7 десятин на сім'ю (десятина = 1,029 га). Отож і в Григорія Шевченка було принаймні 7 гектарів! Чи кожна селянська сім'я на тій же Черкащині має нині таку ділянку? В тихому саду, в метеликовій долині над ручаєм і протікало щасливе дитинство Тараса. Коли не бігав вулицею з такими ж голоногими дітлахами, то блукав садом, спускався в долину, умощувався під найбільшим лопухом і дивився на струмок, який тік кудись у безмежність...

Ми пізнаємо світ очима, на запах, на дотик, на смак. Іноді дивні речі бувають. Подібний «схиб» був і в Тараса — він ласував глиною. Їв землю змалечку великий поет української землі. Хіба ж не символічно! Повертався ввечері додому мурзаний, з різачкою в животі, та незважаючи на те, сяяв від щастя. Його всесвіт все більше і більше розширювався. Спочатку це було обійстя сусідів Коваленків, потім вулиця, далі село, затим поля. Коли йому виповнилось 6 років, літом захотів він подивитись, де ж ті залізні стовпи, на яких тримається небо. Вийшов за село, дійшов до величної Пединівської могили, забрався на саму верхівку і вдалині за зеленим полем і синім лісом побачив маківки церкви. Недовго думаючи, почимчикував у те чимось знайоме далеке село. То були Моринці. Біля самих Моринців натрапив на чумаків. Ті спитали, хто він і куди йде. Відповів: Тарас Шевченко, і йде до своєї хати в Кирилівці. Посміялись чоловіки над мандрівником і відвезли його додому. Хоч Тарас і казав завжди, що мати надто про нього піклувалась, однак ось як він описує повернення, після того як був невідомо де з раннього ранку до сутінків: «На дворе уже смеркало, когда я подошел к нашему перелазу; смотрю через перелаз во двор, а там, около хаты, на темном, зеленом, бархатном шпорыше, все наши сидят себе в кружке и вечеряют; только моя старшая сестра и нянька Катерина не вечеряет, а стоит себе около дверей, подперши голову рукою, и как будто посматривает себе на перелаз. Когда я высунул голову из-за перелаза, то она вскрикнула: «Прийшов! Прийшов!» Подбежала ко мне, схватила меня на руки, понесла через двор и посадила в кружок вечерять, сказавши: «Сідай вечерять, приблудо!..» Дивна якась материнська любов. Дитина щезла, а крім старшої сестри, цього ніхто й не помітив.

Батько Тараса був грамотний. Хотів, щоб освіченими були й діти. Отож коли Тарасу виповнилось 8 років, віддав його вчитись грамоті до церковно-приходської школи. На Україні ті школи при церквах були здебільшого польськими, та у дійсного статського радника графа Василя Енгельгардта — православними. Важко сказати, хто був той Совгир, дяк, який став першим вчителем Тараса. Знаємо тільки, що він поров учнів нещадно, бо в ті часи вважалось, що ніщо так не закріплює пам'ять, як биття.

Та не довелось Тарасу закінчити навчання. Йому й дев'ять не виповнилось, як пішла з дому старша сестра-нянька Катерина — її видали заміж (це був січень 1829го). А восени того ж року під час епідемії захворіла й померла мати... Повернувся з чумакування Григорій Шевченко, а вдома ні жінки, ні спокою. Плачуть голодні діти. Що одному чоловіку робити з малечею один одного менше?.. Привіз йому з Моринців тесть молодшу сестру Катерини — Оксану, яка чотири роки тому овдовіла, залишившись з трьома малюками на руках. Підкорився Григорій тестю, пошлюбив з Оксаною, хоч і знав про її відьмацький характер, хоч ще й 90 днів не пройшло по смерті дружини. Отож не було йому щастя з того порушення дідівських звичаїв. Гризла його поїдом жінка. Не мирились між собою й зведенюки. Тікав від тих сварок Григорій з дому чумакувати.

Якось коли батько з Микитою їздили по сіль, на постій до Шевченків прислали москаля. Скільки він там жив, невідомо, та настав час служивому рушати в похід. Кинувся він до ранця, а трьох золотих немає. На кого б могла подумати мачуха, на рідних дітей? Найстаршим з чужих був Тарас, от і вказала на нього. Втік малий з переляку в садок до сусіда. Носила йому туди їжу сестра Яринка. Зведені сестри вислідили її й привели до схованки мачуху з дядьком Павлом. Три дні нещадно бив дядько Тараса. Зізнався той у крадіжці, а от місця, куди сховав гроші, не міг назвати. Адже поцупив їх не він, а його зведений брат Степанко. Після того випадку Тарас на все життя зненавидів і зведених сестер-зрадниць, і злодюжку Степана, й ката дядька, й відьму мачуху. А дід Іван наказав Григорію брати з собою не Микиту, як завше, а Тараса. Став їздити Тарас з батьком до Єлисаветграда. Здійснилась його мрія побачити світ. Та не таким виявився той світ, як гадав він малюком.

Скоро ті чумакування скінчилися. Поїхав восени 1824-го батько до Києва. По дорозі назад разом з возом упав у річку. Вибрався, але змок до нитки і схопив пропасницю. А вдома — ні лік, ні спокою... Прохворів він осінь та зиму, а в березні віддав Богові душу. Залишились діти зі злою мачухою. На весну, на час оранки, взяв Тараса до себе в помічники дядько Павло. Бо ж наймиту треба платити, а племінник працюватиме й за кусень хліба.

Закінчилась посівна, і випер дядько Тараса знову до мачухи. А вона пустилась берега з молодим дяком Богорським, який, виставивши зі школи Совгиря, став сам вчити дітей. Та яке там навчання! — дяк і днював, і ночував в Оксани, яка пропивала з ним Григорієве добро. Щоб Тарас не заважав їм, Богорський запропонував «поселитись в нього, яко школяр і робітник». Позаяк хлопцю вже виповнилось одинадцять, дяк запропонував йому виконувати обов'язки «консула», а за його відсутності — читати над покійниками псалтир за 20 відсотків принесеного людьми. Тарас радо згодився. Адже це була можливість позбавитись нарешті від мачушиних штурханів. Крім того, давало й якийсь заробіток, і певну повагу школярів, бо головним обов'язком «консула» було слідкувати за їхніми успіхами у навчанні і давати різок за невивчене завдання.

Та от з прибутками від «консульства» не вийшло. Після того як зі школи пішов суворий, але справедливий і грамотний Совгир, покинули її й більшість учнів. Тарас же хоч і напам'ять завчив псалтир і міг навчати йому інших, а от грамоти у Совгиря навчитись не встиг... Отож дні в Богорського згадував як найголодніші й найганебніші в своєму житті. Згадує Петро Шевченко в переповіді Кониського: «Хто приносив йому більше наїдків, тому він менше різок давав, а хто приносив мало або зовсім не приносив хабарі, того бив боляче... Та школярів в школі було небагацько; через це самими хабарами не можна було прохарчуватись, і «консул», голодуючи, мусив пускатись на інший промисел: він крав гусей, поросят і серед ночі варив собі юшку отам на Пединівській могилі. Кирилівці, помітивши, що в печері часом вночі горить вогонь, почали гадати, що в печері поселилась нечиста сила, і прохали попа вигнати чортяку. Піп, взявши громаду, пішов до печери, вичитав молитви, окропив свяченою водою вхід у печеру і казав, щоб хто поліз туди та подивився, що там є. Ніхто не відважувався. Тоді люди скинулись, щоб заплатити тому, хто полізе в печеру. Охочім перш за всіх виступив Тарас, який добре відав, що в печері тій чортяки нема, а тільки кістки з покрадених ним птахів та поросят. Та він вдавав, що боїться лізти, і казав, щоб до його про всяк випадок прив'язали мотузку: коли, мовляв, нечиста сила скоїть над ним в печері щось непевне, так будь-яким робом витягти його. Отож він на прив'язі поліз в печеру; там поприбирав сліди свого куховарства і виліз назад в доброму гаразді, повідаючи, що в печері жодного чортяки нема. От і заробив гроші...»

Якби те життя у Бугорського тривало довше, невідомо, в якого злодюгу чи хабарника перетворився б Тарас. Та діду Івану увірвався терпець дивитись, як його невістка пропиває з дяком синове добро, і він наказав Якиму Бойку забрати свою дочку-хвойду в Моринці. З дітлахами і з залишком чужого добра повернулася Оксана до себе в село, залишивши у хаті голі стіни...»

Микиті ще не виповнилось і 15-ти, як дід одружив його на сусідській дівчині, і головою в домі став Микита. Богорський повернувся до школи. Але не для того, щоб навчати, а продовжувати пиячити. Все, що міг заробити Тарас на заупокійних молитвах, відбирав дяк. Карав учнів теж він. Що ж, Тарасу було з голоду вмирати? До того ж під час тих гулянок дяк тицяв у руки хлопцю стакан, не даючи закуски. Щоб зовсім не загинути, після чергового чаркування, коли оковита кинула дяка на підлогу, Тарас надавав йому добряче різок і, зібравши свої речі, пішов до дяка-маляра в Лисянку вчитись малярству. Однак у нього він лише носив тяжкі відра з водою та розтирав фарбу-мідянку на залізному листі. Довелося йти у сусіднє село Тарасівку, де жив знаменитий богомаз, який вважав себе ще й хіромантом. Подивившись на ліву долоню хлопця, заявив, що той не має ні до чого здібностей і відмовився брати його в учні. Повернувся бідолаха ні з чим додому, а там усім командував Микита. Брат спробував навчити Тараса теслярству і стельмашству. Не вийшло. Спорядив пасти громадську череду. І тут, незважаючи на те що разом з ним пасла корови найкраща подруга коханої його сестри Яринки — Оксанка Коваленко, у Тараса нічого не вийшло.

Увільнила його громада з пастухів. Пішов він наймитувати до заможного дяка Кошиця. Заможного, але скупердяя. Заставив він хлопця супроводжувати сина Яся у Шполу продавати ранні сливи. Зразу за селом, на мосту, віз поламався, і сливи посипались у багно. Весь день горе-торговці витирали їх. Ясно, що нічого за них не виручили. Хоч все село сміялось з тієї дякової комерції, та на горіхи дісталось Тарасу. Після цього не схотів він залишатись у Кошиця. Подякував за хліб-сіль і пішов у село Хлипівку, що славилось своїми малярами, проте й там відмовились навчати живопису.

Дід Іван, бачачи, що онук пропадає без діла, упрохав кирилівського помічника управителя взяти його до себе хлопчиком для доручень. Тоді помічником у Дмитренка був збіднілий польський шляхтич Ян Станіславович Димовський. Він закінчив Дерптський університет, пройнявся його людинолюбними ідеями, намагався чим міг допомагати нужденним. Сподобався йому кмітливий і допитливий помічник. Він навчив Тараса письму, якому не спромоглися вивчити дяки. Дивно так склалося у житті Кобзаря, що найперше він засвоїв не українську, навіть не російську, а польську мову.

1828 року вмирає старий пан Василь Васильович Енгельгардт, так і не отримавши дозволу на шлюб з фактичною дружиною — польською княжною, яку він викрав з монастиря і з якою нажив трьох синів та двох дочок. Маєтності розділили між спадкоємцями. Вільшанський кущ сіл дістався Павлу Васильовичу Енгельгардту, наймолодшому братові. Служив він у гвардії, дослужився лише до штабс-ротмістра. Зразу після отримання спадку його призначили ад'ютантом вільновського генерал-губернатора графа О.Н.Римського-Корсакова, батькового товариша. Щоб показати, який він цабе, до нового місця призначення Павло Васильович захотів приїхати з новонабраною гвардією молодих кріпаків. Наказав Дмитренку сформувати гвардійський екіпаж. Отже, Ян Димовський, бачачи, що Тарасу вже тісно в Кирилівці, що він хоче навчатись живопису, порадив йому їхати з паном до Вільно. А коли той згодився, порекомендував Дмитренку включити хлопця до складу екіпажу кімнатним художником (на прохання Тараса записав його півроку тому до знаменитого вільшанського художника Степана Превлоцького, який навчив юнака азам малярства).

Отож восени 1829-го у Вільно з Вільшан вирушила валка возів, на одному з котрих їхав і Тарас Шевченко. Козачком їхав його друг дитинства Іван Нечипоренко. Не всім розповідям Тараса слід вірити беззастережно. Так, він пише, що в обов'язки козачка входило «подавати пану люльку чи стакан і стояти непомітним істуканом поряд...» Насправді ж козачок — це хлопець для доручень при панові, причому часто інтимних. Тобто наближена особа, що користувалася певними привілеями. Зазвичай у панів було по одному козачкові, а також дівчина для доручень при пані. Козачком у Павла Васильовича служив Іван Нечипоренко. Тараса взяли кімнатним художником, до того ж виконував він ще й окремі доручення хазяїв, головним чином пані. Саме пані, першій віленській красуні, баронесі Софії Григорівні Енгельгардт, і зобов'язаний Шевченко світлими спогадами дитинства. Баронеса походила з остзейського відгалуження роду Енгельгардтів, виховувалася в родині з масонськими поглядами про рівність людей, а тому, на відміну від чоловіка, бачила в Тарасі не бидло, а людину. Це вона навчила його читати і писати російською, розуміти французьку.

Та про все це в наступній главі. Адже з від'їздом до Вільно закінчилося Тарасове дитинство. Дитинство, яке назавжди заклало у ньому любов до рідної землі. Дитинство, в якому залишились і покійні батько з матір'ю, й нянька-сестра Катерина, й улюблена сестра Яринка, і не по-дитячому поважний брат Микита, і його передкохання — сусідська дівчинка Оксанка, і мудрий дід Іван, і ненависні мачуха, дяк Богорський, дядько Павло, зведені брат та сестри, й всі інші друзі та недруги...

Тихі та непримітні білоруси

Небажаним і небезпечним було б втягування білоруських національно-культурних...

Гибель в воздухе

Недавно произошел морозящий душу случай гибели 38 щенков на борту самолета МАУ. Этот...

Развивающие игрушки – какие они бывают

Каждый родитель хочет, чтобы его ребенок развивался всесторонне и получал все...

Утилизаторы

Когда слышишь слово «утилизаторы», невольно перед глазами появляются зловещие...

Культурно-національні багатства України: угорці

Нав'язування певним людям в бідній країні чужої їм мови навряд чи додасть їм...

У столиці Галичини ксенофобії немає...

Якось мені трапилося на очі одне дуже цікаве друковане видання: журнал...

Комментарии 0
Войдите, чтобы оставить комментарий
Пока пусто
Авторские колонки

Блоги

Ошибка