Тихі та непримітні білоруси

18 Октября 2020

У зв'язку з бурхливими подіями в Білорусі певної актуальності набула й тема білоруської етнічної меншини в Україні.

Серед національних меншин нашої країни білоруси — громада, так би мовити, найбільш «тиха та непримітна»: вона не втягнута в жодні конфлікти й суперечки з приводу порушення прав та інтересів нацменшин, про проблеми білорусів — на відміну від проблем росіян, угорців, румун, євреїв та ін. — мало хто пише чи говорить. Можливо, хтось навіть і не здогадується, що білоруси чисельно одна з найбільших нацменшин України (276 тис. осіб станом на 2001 р.) — після масового від'їзду євреїв білоруси стали третьою національністю в Україні.

Можна було б припустити, що така їхня «непримітність» обумовлена рисами, притаманними білорусам: вони вважаються надзвичайно мирним, розсудливим, спокійним і працелюбним народом. Хоча, звичайно, слід не акцентувати на якихось особливостях «менталітету», а аналізувати соціальне становище етнічної групи та її територіальне розміщення, зумовлене історично. Власне, в цих площинах — разом із зовнішньополітичними аспектами — кореняться основні причини «конфліктності» чи «безконфліктності» тієї чи іншої національної меншини. Якщо, припустимо, етнос «розпилений» територіально, то він не володіє достатньою енергією, щоб захищати свої національно-культурні та мовні інтереси, легко піддаючись процесам асиміляції.

Кількість білорусів в Україні в часи незалежності невпинно й дуже швидко знижується: перепис 2001 р. показав скорочення чисельності на 37% порівняно із переписом 1989 р.! Таких швидких темпів зменшення чисельності не знає жоден більш-менш численний народ України, не враховуючи євреїв (так, поляків поменшало на 35%, росіян — трохи більш ніж на чверть, молдаван — на 20%).

Тут треба згадати, що 1970 р. білорусів було 386 тис. осіб, а в подальшому їх чисельність в Україні перевищила 400 тис. (406 тис. у 1979 р.). Взагалі ж із 1926-го по 1989 р. кількість українських білорусів зросла в 5,5 раза. Однією з причин цього — окрім інтенсивної імміграції їх у післявоєнні часи, пов'язаної зі жвавим індустріальним, економічним розвитком тодішньої України, — була більш висока народжуваність етнічних білорусів. Для прикладу, в 1959 р. вона дорівнювала 28,7 чол. на 1000 населення проти 21,4 у титульної нації — українців і 19,4 чол. на 1000 осіб у росіян, що мешкали в Україні. Як результат у радянські часи білоруси становили 0,8—0,9% населення Української РСР, тоді як зараз їхня питома вага дорівнює тільки 0,6%.

Водночас білоруси стрімко втрачають свою рідну мову: якщо в 1979-му та 1989 р. білоруська мова ще залишалася рідною для 35% українських білорусів, то у 2001 р. — лише для 19,8% (російська мова є рідною для 62,5%, українська — для 17,5% з них). За показником втрати рідної мови гірше становище мають тільки поляки, німці, греки та ще євреї. Вільне володіння білорусами білоруською мовою також суттєво скоротилося — з 48,5% у 1989 р. до 31,7% у 2001 р. Останній перепис виявив в Україні 19 населених пунктів, в яких живе понад 10% білоруськомовних громадян, але серед цих поселень тільки 6 сіл мають понад 25 мешканців загалом.

Щоправда, й у самій Білорусі білоруська мова зараз поширена дуже мало.

Фактором, що сприяє асиміляції, є спорідненість культур і мов трьох народів: завдяки їй білоруси легко приймають мову оточуючої їх більшості. В українському Поліссі це переважно українська мова, у східних областях — здебільшого російська.

У Поліссі, на кордоні з Білоруссю, існують райони концентрації білорусів, але тільки в Рівненській області їхня частка сягає 1% (у 1989 р. вона навіть дорівнювала 1,4% — втім зазначимо, що в цій області темпи скорочення білоруської общини значно нижчі, ніж в цілому по Україні, і кількість білорусів на Рівненщині скоротилася меншою мірою, ніж чисельність росіян і поляків). Власне, на Рівненщині у двох районах — Сарненському та Рокитнянському — існують, умовно кажучи, «частково білоруські» села як місця компактного розселення цього народу.

На другому місці серед областей півночі — Чернігівська (0,6% білорусів). Але єдине більш-менш багатолюдне село з 10% громадян, які розмовляють білоруською мовою, розташоване у Волинській області — це село Годинь Ратнівського р-ну.

Помітні громади проживають в індустріальних областях сходу: в Донецькій — 0,9% (четверте місце після українців, росіян та греків, але скорочення чисельності там — майже вдвічі!), Дніпропетровській — 0,8%, Запорізькій — 0,7%, Харківській — 0,5%. Десь у Бахмутському районі Донецької області є село Весела Долина, в якому білоруси офіційно становлять аж 60% мешканців, проте 2001 р. в ньому взагалі мешкало... лише 5 осіб. Чи хтось там живе зараз — сказати важко. 0,7% населення білоруси становлять у Херсонській області, в Києві їх 0,6%, на Львівщині — 0,2%.

Досить багато білорусів мешкає в Криму — 1,4% згідно з переписом 2001 р. (четверте місце після росіян, українців і кримських татар); у Севастополі їх — 1,6%.

Переважна більшість білорусів (78%) є мешканцями міст. Сільські жителі переважають лише на Рівненщині, значна їх питома вага у Миколаївській області.

Добре відомо, що урбанізація сприяє процесам втрати нацменшинами рідної мови та їхньої асиміляції. Це стосується й білорусів України. Найбільший відсоток тих, хто зберіг рідну мову, зафіксований у Рівненській області — 25% (59% там вважають рідною мовою українську). Більше того, соціологічні дослідження початку XXI століття показували певне зростання національної свідомості білорусів регіону: 30% їх вважали доцільним, аби їх діти навчалися білоруською мовою, тоді як 58% орієнтувалися на освіту українською. Проте в ті ж приблизно часи реально навчалися там білоруською мовою 12% білоруських дітей, а українською — 82%.

На даний час білоруських шкіл в Україні немає взагалі. Нібито працюють десь недільні школи, де дітей навчають мові та традиціям білоруського народу. Ясна річ, «хоч щось» краще, ніж нічого, але така форма навчання навряд чи здатна врятувати мову меншини від зникнення: функціонування недільних шкіл вимагає ентузіазму організаторів та вчителів, а також ентузіазму самих дітлахів, яких зараз у масі своїй треба змушувати навчатися. Тому перспективи білоруської мови в Україні мізерні.

Колись-то в Україну їхали в пошуках роботи та благополуччя

З історичних джерел відомо, що значна кількість білорусів поселялася на теренах сучасної України, починаючи ще з XVI—XVII століть. Причиною міграції їх була малоземельність Білої Русі. Селилися білоруси здебільшого в містах, таких як Київ, Черкаси, Канів, Луцьк. Окрім того, вихідці з білоруських земель осідали у Нижньому Придніпров'ї, аби займатися в тих місцях рибальством та мисливством. З другої половини XVIII сторіччя білоруси разом з українцями та росіянами брали участь у заселенні Степу, щойно приєднаного до Російської імперії. Там було засновано декілька білоруських військових поселень (призначених для захисту розширених кордонів). Так, у Миколаївській області існують історично білоруські (нині, звичайно ж, вони перестали бути такими) села Бармашове Жовтневого району (тепер, після перейменування у 2016-му, — Білозірка Вітовського району) та Явкине Баштанського району. Обидва були засновані селянами-білорусами з Могильовської губернії у 1812 р. А в Харківській губернії в середині позаминулого сторіччя налічувалось аж 27 населених пунктів, де компактно проживали вихідці з Білорусі.

Нерідко переселення кріпаків були примусовими, проте ці люди отримували статус на зразок статусу іноземних колоністів, що давало переселенцям певні привілеї. Цікавий епізод: з Могильовської губернії до околиць Катеринослава було переведено цілу суконну мануфактуру, котра належала колись князю Григорію Потьомкіну. Так утворилося село Сурсько-Литовське (нині — в передмісті Дніпра), в якому мешкали робітники підприємства — разом великороси, малороси та білоруси. У 1920-ті в цьому селі було створено білоруську національну сільську раду. Взагалі ж, в руслі тієї національної політики, яка проводилася в Радянському Союзі в ранній період його історії, в Українській РСР були засновані чотири білоруські сільські ради.

До речі, у селі Сурсько-Литовське народився відомий радянський художник Федір Павлович Решетников (1906—1988), котрого прославила картина «Знову двійка».

Від другої половини XIX століття спостерігається новий міграційний рух білорусів: до Придніпров'я та Донбасу, де стрімко розвивалася промисловість і було багато роботи для безземельних та малоземельних селян. При цьому самий спосіб міського життя сприяв швидкій асиміляції цієї людської маси. Отож, до революції і відразу після неї питома вага білорусів у населенні України не перевищувала 0,3%.

«Індустріальна міграція» продовжилася і в радянські часи з їх грандіозними проектами розбудови заводів і електростанцій. Але й масова «аграрна міграція» теж певний час ще мала місце: наприклад, у 1924 р. на території сучасної Запорізької області вихідцями, знов-таки, з Могильовскої губернії було засноване село Братське.

Також у середині 1920-х було засноване село Новий Мир Криворізького району Дніпропетровської області — в ньому і донині проживає 12,6% громадян, для яких білоруська мова є рідною. Село Ганнівка Приморського району Запорізької області виникло як болгарське село; сьогодні більшість його населення становлять болгари й росіяни, білоруси там на третьому місці — 20%. Ще у Запорізькій області є село Гусарка — а в ньому єдиний у нашій країні музей білоруського побуту та прикладного мистецтва (в селі Гусарка, яке було засноване етнічними білорусами зі Смоленської губернії, народився відомий політик Георгій Крючков).

Важливо також відзначити, що за часів СРСР етнічні білоруси України відрізнялися високим рівнем освіченості та професійної підготовки. За показником питомої ваги серед них громадян з вищою освітою та керівників вони поступалися лише євреям, знаходилися приблизно на одному рівні з росіянами й певною мірою перевищували українців. Це пояснювалося, з одного боку, тим, що більшість із них мешкали у містах, а з другого боку — тією суттєвою обставиною, що серед білорусів, які переїжджали до України, переважали молоді люди, активні, цілеспрямовані, з доброю професійною освітою. Вони, таким чином, збагачували трудові ресурси України, підвищували те, що в наші часи прийнято називати «людським капіталом».

Працею білорусів разом з працею десятків інших народів створювалися промислова велич Донбасу та аграрне процвітання родючих земель нашого півдня.

Тисяча кілометрів мирного й спокійного кордону

Між Україною та Білоруссю не існує жодних територіальних суперечок. Хоча свого часу провести державний кордон між двома радянськими республіками, який би відповідав етнографічному кордону українців і білорусів, було зовсім не так вже й просто. Мешканці Полісся — поліщуки — посідають проміжне положення між двома слов'янськими народами, вони розмовляють на специфічних діалектах української та білоруської мов (з боку України це північні, або поліські, говірки української мови). У XIX столітті деякі лінгвісти навіть виділяли окрему поліську мову! І оця мова фактично була конституйована у міжвоєнній Польщі: намагаючись відірвати поліщуків від білоруської нації, польська влада в переписі 1931 р. ввела їх в облік як особливу етнічну групу, що розмовляла на, як-то поліщуки кажуть, «тутейшій», «місцевій» мові (і нарахували таких людей аж 707 тисяч у Поліському воєводстві!).

Зазначимо, що на відомій «Діалектологічній мапі російської мови в Європі», яку склали 1914 р. Микола Дурново, Дмитро Ушаков та ін., значні території на півдні сучасної Білорусі — райони Бреста, Кобріна, Пінська, Мозиря — віднесені до говорів малоросійських (власне!), перехідних до білоруських. Це, звичайно, не може служити підставою до територіальних зазіхань, а лише говорить про спорідненість двох народів, про їхнє спільне формування в тісному історичному взаємозв'язку.

До спільного надбання обох народів слід віднести плоди діяльності Франциска Скорини, якого можна вважати як білоруським, так і українським першодрукарем. Працюючи в Празі та Вільно, він видавав книги спільною нам слов'янською мовою. Відомо, що коли Ф. Скорина вступав до європейських університетів, він позначав себе або литвином, або ж русином, себто він вважав себе слов'янином — підданим Великого князівства Литовського. Адже якогось чіткого розрізнення українців та білорусів тоді просто ще не існувало. (Етнонім «білорус» з'явився у XVI столітті та став загальнопоширеним лише в XIX сторіччі, після приєднання Білорусі до Росії.)

Білоруський поет Янка Купала (1882—1942) чудово знав історію українського народу, його фольклор і літературу, тричі відвідував Україну, присвятивши їй вірш «Україна». Він писав статті про Тараса Шевченка, перекладав його твори, написав поему «Тарасова доля». А Максим Рильський присвятив поетові вірш «Янка Купала». Так само дослідженням і популяризацією Шевченкового слова займався Якуб Колас (1882—1956) — він, зокрема, написав у 1939 р. наукову працю «Т. Шевченко та білоруська література». У поетичному доробку визнаного класика білоруської літератури є, до речі, твір під назвою «Українським та білоруським партизанам».

Максим Танк (1912—1995) також присвятив кілька віршів Україні, він перекладав твори Т. Шевченка, П. Тичини, М. Рильського, М. Бажана, В. Сосюри та інших.

Білоруська поетеса та революціонерка Цьотка (Алоїза Пашкевич, 1876—1916; її можна назвати «білоруською Лесею Українкою») наприкінці 1905-го, рятуючись від переслідувань царської влади, емігрувала до Галичини. Кілька років вона прожила там, вчилася у Львівському університеті, видала в Галичині дві збірки своїх віршів. Ім'ям славетного першодрукаря Ф. Скорини назване білоруське товариство у Львові. В 1995—1998 рр. воно організувало видання першої в історії сьогочасної України газети білоруською мовою «Беларус Галічыны» (втім, білоруські газети виходили у Львові в польський період, у 30-ті рр.). Взагалі, попри такий несприятливий фактор, як малий відсоток білорусів майже в усіх регіонах, білоруські національно-культурні організації створені у більшості областей України — і в 2000 р. вони об'єдналися у Всеукраїнський союз білорусів (ВСБ), який очолює Петро Лайшев.

На нашу думку, досить небажаним і небезпечним було б втягування — з подачі української влади — білоруських національно-культурних організацій України в політичну боротьбу у сусідній державі. Міністр зовнішніх справ України Д. Кулеба вже заявив про наміри Києва приєднатися до санкцій Євросоюзу. Треба пам'ятати, що Олександр Лукашенко займав стриману позицію щодо українського конфлікту та був цілком лояльним до режиму Порошенка — Зеленського, тому співучасть України у міжнародній кампанії проти «батька» виглядає вкрай непривабливо; все це аж ніяк не сприятиме розвиткові співробітництва двох країн. Не кажучи вже про те, що Мінськ наразі є єдиним можливим майданчиком для переговорів щодо врегулювання в Донбасі. Взагалі влада держави, де досі не розслідувані вбивства О. Бузини та П. Шеремета, де агресивне «громадянське суспільство» впливає на рішення суддів і відверто загрожує розправою опозиційним телеканалам, де законодавчо заборонене альтернативне трактування подій і особистостей минулого та виношується закон, який остаточно б зробив фікцією свободу слова, де відроджені середньовічні «індекси заборонених книг» і влада збирається «взяти на облік» усіх користувачів російських соцмереж (саджати будуть?), де закон передбачає перехід до монополії державної мови в усіх сферах, окрім спілкування на кухні й богослужіння в церкві, де мільйони дітей позбавлені права вчитися рідною мовою, — влада такої держави не має жодного морального права засуджувати будь-який режим, яким би «авторитарним» він не був!

Так само не має права давати «дружні поради» сусідові країна, в якій рівень життя вдвічі чи втричі нижчий, в якій знищена сучасна промисловість і згасає наука, в якій пришвидшеними темпами вимирає та втікає населення, в якій прем'єр вже попередив про можливе скасування в недалекому майбутньому пенсій.

Гибель в воздухе

Недавно произошел морозящий душу случай гибели 38 щенков на борту самолета МАУ. Этот...

Развивающие игрушки – какие они бывают

Каждый родитель хочет, чтобы его ребенок развивался всесторонне и получал все...

Утилизаторы

Когда слышишь слово «утилизаторы», невольно перед глазами появляются зловещие...

Культурно-національні багатства України: угорці

Нав'язування певним людям в бідній країні чужої їм мови навряд чи додасть їм...

У столиці Галичини ксенофобії немає...

Якось мені трапилося на очі одне дуже цікаве друковане видання: журнал...

Комментарии 0
Войдите, чтобы оставить комментарий
Пока пусто
Авторские колонки

Блоги

Ошибка