Вільний журналіст — незалежні ЗМІ

14 Марта 2003

Вільний журналіст — незалежні ЗМІ

Голова ради Асоціації працівників ЗМІ України

Віктор ПЕТРЕНКО

Постійна увага Парламентської асамблеї Ради Європи та Комітету міністрів Ради Європи до реальної ситуації в засобах масової інформації України є цілком природною і потрібною справою.

Заслуговує всілякої вдячності і намагання експертів Дейвіда Андерсона та Карела Якубовича вивчити, у якій мірі нинішня правова та фактична ситуація стосовно засобів масової інформації в Україні відповідає вимогам свободи висловлювань, як це записано у статті 10 Європейської конвенції з прав людини та їх спроба висловити свої поради.

Водночас не може не викликати стурбованості наявність неточностей у звітах експертів та деяка однозначна упередженість в оцінці окремих фактів. Зокрема, на наш погляд, немає достатніх підстав тлумачити природну зміну власників засобів масової інформації однозначно, як негативне явище (розділ II, п. 7 «а»). Газети і журнали, теле- і радіокомпанії, видавництва та інформаційні агентства в ринкових умовах продаються та купуються так само, як і будь-який інший товар, на який є попит. Дбаючи насамперед про прямі або опосередковані прибутки, власник ЗМІ вправі самостійно визначати його програмно-змістову політику. Цілком природно, що на діяльності ЗМІ позначаються і політичні симпатії та антипатії їх власників. Відтак — наявність більшої чи меншої кількості засобів масової інформації, які підтримують владу, не може слугувати підставою для звинувачень на її адресу. Це всього-на-всього одна з характерних ознак рівня розвитку суспільства. Головне, щоб усе відбувалося в рамках чинного законодавства.

Не слід, на наш погляд, однозначно негативно оцінювати і спробу Управління інформаційної політики Адміністрації Президента України запровадити розповсюдження інформації про діяльність вищих державних владних структур (розділ II, п. 7 «б»). За умов, коли засоби масової інформації, засновниками яких є суб'єкти підприємницької діяльності, політичні партії та фізичні особи, практично відмовляються висвітлювати діяльність органів державної влади, саме така реальна спроба забезпечення відкритості органів виконавчої влади потребує зваженої професійної оцінки. В разі потреби Асоціація зможе зібрати у кілька разів більше позитивних відгуків за ті інформаційні матеріали, які надходили в редакції ЗМІ (особливо місцеві), ніж досі було скарг від «незадоволених».

Що ж до створення нової профспілки журналістів, то це явище далеко не нове в новітній історії української журналістики. В країні зареєстровані й діють, окрім Національної спілки журналістів України, десятки громадських організацій у сфері ЗМІ, які тією чи іншою мірою намагаються захищати права і журналістів, і представників суміжних професій. Жодній із них не можна відмовити у чистоті благородних помислів, але цілком очевидно, що в основі створення справді масової організації мають бути не стихійні сплески емоцій невеликої групи представників журналістської еліти, а глибоке осмислення сучасної практики профспілкового руху, успадкованого від радянських часів, і реальна можливість його трансформації в нову якість за умов, коли ринкові відносини досить суттєво негативно позначилися на самій суті звичайної журналістської солідарності.

На наш погляд, сам факт довготривалості спорів довкола ліцензій на право мовлення теж не може бути серйозним аргументом для висловлювання невдоволення станом справ у сфері ЗМІ України (розділ II, п. 7 «в»). Більш доцільно було б звертатися до суті цих спорів та природи конфлікту сторін. Протистояння між телекомпаніями «Студія 1+1» та «АІТІ» — це наслідок конфлікту між Рабіновичем і Роднянським. І не рівень українського законодавства та сучасний стан взаємодій влади і ЗМІ визначатимуть дату припинення цього конфлікту, а вони самі. То чи варто дріб'язок приватних справ піднімати до загальноєвропейських узагальнень?

Що ж стосується зауваження щодо «введення вимоги отримання додаткової ліцензії на мовлення закордонних станцій і тих, хто ретранслює їхні програми» (розділ II, п. 7 «г») — то ця груба помилка не могла б потрапити у довідку, аби її автори взяли відповідну виписку з рішення Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення щодо унормування порядку ретрансляцій телерадіопрограм зарубіжних телерадіокомпаній. Не можна не відзначити й того, що в основі багатьох рекомендацій експертів лежить зовні цілком благородна спроба швидкого формального перенесення в українське суспільство досвіду європейських країн.

У розвинутих демократичних країнах справжня незалежність засобів масової інформації передбачає передовсім незалежність тих, хто безпосередньо причетний до підготовки матеріалів, які з'являються в телерадіоефірі та на сторінках періодичних видань. А це, за оцінкою більшості дослідників, означає, що справжня свобода слова можлива лише за умов достатньо розвинених ринкових відносин та наявності відповідної кількості конкуруючих ЗМІ. На жаль, в Україні про свободу слова заговорили набагато раніше, ніж з'явилися реальні результати впровадження ринкових реформ і задовго до появи перших паростків цивілізованої конкуренції між періодичними виданнями та телерадіокомпаніями.

Цілком природно, що в таких умовах аналіз процесів, які відбуваються в інформаційній сфері, як правило, не має науково обґрунтованої методологічної бази, предмет досліджень не проходить належного системного відбору, а відтак — більшість прогнозів, висновків та узагальнених різноманітних центрів, семінарів та «круглих столів» містить у собі серйозні неточності. Побудовані на хибних посиланнях висновки можуть слугувати основою для декларативних заяв на захист свободи слова, але вони не озброюють ні рядових журналістів, ні керівників засобів масової інформації знанням шляхів і методів здобуття справжньої незалежності.

Є серйозні сумніви і відносно наявності в деяких журналістських колах та й серед практичних політиків розуміння реального змісту поняття «свобода слова».

Світовий досвід функціонування засобів масової інформації в демократичному суспільстві дозволив вийти на ряд узагальнених моментів, що характеризують суспільне значення реальної свободи слова. Воно, зокрема, полягає в тому, щоб:

— з'ясувати істину;

— суспільству встановити справжнє демократичне правління;

— вирішувати суперечки, не вдаючись до насильства;

— окремій особі самореалізуватися як члену суспільства.

Усі ці моменти в достатній мірі присутні в українській дійсності. Разом з тим той, хто професійно займається питанням свободи слова, має бути обізнаний і з загальноприйнятим у демократичному світі положенням про те, що рівень свободи слова визначається рівнем розвитку законодавства про ЗМІ та рівнем журналістської етики. По кількості законодавчих актів, які регулюють діяльність суб'єктів інформаційної сфери, Україна значно випереджає і близьких, і далеких сусідів. Але кількість не завжди переростала в якість. Політичні пристрасті, які до недавнього часу домінували в сесійній залі Верховної Ради України, дозволили продекларувати свободу і незалежність ЗМІ, але майже нічого не дали для практичної реалізації цієї незалежності через забезпечення умов їх економічної незалежності.

Паралельно з цим активно проштовхується ідея роздержавлення ЗМІ. Неважко спрогнозувати, що у протилежному випадку ми одержимо в результаті нову партійну журналістику. Поки що наявність місцевої і центральної партійної преси створює умови для плюралізму думок, її підсилює перебування цілого ряду газет, великих і малих телерадіокомпаній у власності політиків, які представляють сьогодні щонайменше п'ять партій. Однак ця ілюзія неминуче розвіється після остаточної перемоги найсильнішого політичного гравця. Відтак — роздержавлення, як і прискорення процесу створення громадського телерадіомовлення, можуть не дати бажаного результату.

Що ж до журналістської етики, то вона, з одного боку, перебуває у прямій залежності від рівня освіти працівників періодичних видань, телерадіокомпаній, з іншого — є прямим наслідком самої свободи слова. «Свобода слова, — зазначив польський дослідник Войцех Цісак, — означає і те, що люди можуть вільно публікувати, транслювати дурну, неетичну, неправдиву, брутальну чи провокативну інформацію. Це своєрідна плата за свободу преси».

З огляду на сказане можна зробити висновки, що десятиліття функціонування незалежної Української держави не проектується безпосередньо на сферу ЗМІ. Незалежність країни визначається іншими параметрами. І те, що в незалежній Україні абсолютна більшість періодичних видань, телерадіокомпаній була і залишається залежними, — це, на наш погляд, цілком природне і закономірне явище.

Цю особливість потрібно врахувати всім, хто справді бажає добра нашій країні.

Тихі та непримітні білоруси

Небажаним і небезпечним було б втягування білоруських національно-культурних...

Гибель в воздухе

Недавно произошел морозящий душу случай гибели 38 щенков на борту самолета МАУ. Этот...

Развивающие игрушки – какие они бывают

Каждый родитель хочет, чтобы его ребенок развивался всесторонне и получал все...

Утилизаторы

Когда слышишь слово «утилизаторы», невольно перед глазами появляются зловещие...

Культурно-національні багатства України: угорці

Нав'язування певним людям в бідній країні чужої їм мови навряд чи додасть їм...

У столиці Галичини ксенофобії немає...

Якось мені трапилося на очі одне дуже цікаве друковане видання: журнал...

Комментарии 0
Войдите, чтобы оставить комментарий
Пока пусто
Авторские колонки

Блоги

Ошибка