Культурно-національні багатства України: поляки

№45(967) 25 – 31 декабря 25 Декабря 2020

Взаємовідносини між українцями та поляками давні й тісні і водночас — дуже складні, вкрай суперечливі. Протягом століть польські пани пригнічували українців, ставили перешкоди розвиткові їхньої культури, силою нав'язували католицьку віру, придушували селянські повстання.

У XX ст., в умовах розпаду старих імперій і становлення національних держав, це історичне протистояння вибухнуло гострими збройними конфліктами, кульмінацією чого стала трагедія Волинської різанини.

Власне внаслідок складних і жорстоких процесів середини минулого сторіччя польська національна меншина в Україні, яка колись була численною, впливовою й родючою в сенсі народження видатних діячів культури, стала згасати, занепадати. Позаяк останній перепис населення у 2001 р. виявив в Україні лише 144 тис. етнічних поляків. Більш пізні оцінки дають чисельність ще на 20—30 тис. меншу.

Скорочення польського населення України тривало всю другу половину XX ст. Якщо у 1959 р. поляків налічувалося 363 тис., то вже у 1979 р.— 258 тис., а за останнім радянським переписом 1989 р. — 219 тис. осіб. Та вже перше десятиліття української незалежності скоротило нашу польську громаду на третину!

При цьому поляки — одна з найбільш асимільованих й українізованих меншин, що втратила свою мову та культуру. Вже під кінець радянських часів (за переписом 1979 р.) тільки 14% поляків вважали польську мову своєю рідною (українська мова була рідною для 66% поляків в Україні, російська — для 19%). У 2001 р. 71% поляків назвали рідною мовою українську, 16% — російську і лише 13% — польську.

Це важливо відзначити: поляки — чи не єдина зі значних національних меншин в Україні, яка вже віддавна власне українізувалася, а не русифікувалася. Вже згідно з переписом 1926 р. в УРСР україномовні поляки переважали над польськомовними — 48% проти 44%. Зниження питомої ваги тих поляків, які вважають польську мову рідною, якраз стабілізувалося після 1959 р. (коли цей показник становив 19%) — і в період незалежності, принаймні до 2001 р., вже не відбувається. Що ж стосується функціонування російської мови як рідної для поляків, то популярність її росла з 1959 р. (12,5%), сягнула максимуму 1989 р. (понад 20%), а потім пішла на спад.

За переписом 2001 р. 94,6% поляків вільно володіють українською мовою, 54,7% — російською, тоді як мовою прадідів вільно володіє тільки 27,6% поляків.

Демографи відзначають високий рівень старіння польської громади України, пов'язаний з асиміляцією та з міграцією молоді. Сьогодні поляки — переважно міські мешканці (на 70%), проте з даних статистики видно, що це здебільшого мешканці невеличких міст і селищ міського типу. Поляки вважаються затятими католиками, і побутує уявлення, що власне поляки становлять переважну більшість віруючих римо-католицької церкви в Україні.

Однак чисельність римо-католиків в нашій країні нині оцінюється у 500—800 тис. осіб, тобто вона в рази перевищує чисельність етнічних поляків. Звичайно, можна припустити, що римо-католицизм з давніх часів сповідує деяка частина українців-галичан, а також що ця конфесія притягнула до себе декого з прозахідно орієнтованої інтелігенції. Але логічно припустити, що значну масу тих, хто сповідує католицизм римського обряду, становлять зовсім асимільовані поляки.

Поляки, ясна річ, зосереджені в регіонах ближче до заходу України. Більше всього їх у Житомирській області — 3,5% загальної чисельності її населення (103 тис. осіб 1959 р., 49 тис. 2001-го — зменшення в 2,1 раза). У Баранівському районі (райони вказані станом до адміністративної реформи) поляки становлять аж 10,7% населення, приблизно стільки ж їх у Романівському районі (у радянські часи — Дзержинському). Близько 8% поляків проживало у Червоноармійському (після перейменування — Пулинському) районі, в обласному центрі — близько 4%.

На Житомирщині існує тільки одне село — Кордонівка Ружинського району, в якому польськомовні громадяни складають третину населення. Такий цікавий факт: на фаянсовій фабриці (нині вже знищеній) у смт Кам'яний Брід Баранівського району (колись це було єврейське містечко) в радянські часи 80% робітників були поляками.

На другому місці за концентрацією польського населення стоїть Хмельницька область — 1,6% (70 тис. осіб 1959 р., 23 тис. 2001-го — скорочення втричі, тобто набагато більше, ніж у Житомирській області).

Районами компактного розселення поляків там є Городоцький, Полонський та Хмельницький — від 7,6 до 3,9% загальної кількості населення. В самому Хмельницькому, а також у містах Славута та Шепетівка поляки становлять приблизно 2% громадян. У селах Олександрівка Старосинявського району та Мацьківці Хмельницького польська мова є рідною для 78% та 64% жителів. Разом у вказаних областях проживає половина поляків України.

А ось у Львівській області поляків лише 0,73% (скорочення їх чисельності у зазначений період з 59 тис. до 19 тис. — у 3,1 раза). Проте у Львівській області є район значної концентрації етнічних поляків — Мостиський на самому кордоні з Польщею — 7,6% населення. В ньому є ціла низка польських сіл з питомою вагою жителів з рідною польською мовою від 30 до 98%. Одне з таких сіл добре відоме львів'янам — це село Волиця, що знаходиться поблизу транскордонного переходу Шегіні, і через нього йде шлях наших громадян, які виживають дрібною контрабандою алкоголем й тютюном (чи виживали, принаймні, до епідемії). У прикордонному Мостиському районі таких «мікро-комерсантів» багато, і, напевно, польське коріння, оформлене в «карті поляка», трохи допомагає в їхньому «бізнесі».

Два умовно польських села також збереглися на Львівщині у Самбірському та Старосамбірському районах. У Самборі мешкає 3,3% поляків, а ось у Львові — лише 0,9%. Більш-менш значна польська меншина, окрім того, проживає у Чернівецькій (0,37%) та Тернопільській (0,34%) областях. У Києві поляків 7 тис. осіб (0,27%).

Поляки на теренах України: від Київської Русі до Російської імперії

Вперше родичі-слов'яни — русичі та поляки — по-справжньому зіткнулися наприкінці X ст., коли Київська Русь та Польща повели боротьбу за т. зв. Червенські міста (Белз та інші). Власне кажучи, якоїсь чітко усталеної межі між двома народами тоді ще й не існувало — у «контактній зоні» населення розмовляло на змішаних діалектах. Завоювавши вищевказані спірні території у 1030—1031 рр., князь Ярослав Мудрий поселив захоплених ним у полон поляків (або «ляхів», як їх називали давньоруські літописи) на створеній ним захисній лінії вздовж річки Рось.

Внаслідок династичних шлюбів між Рюриковичами і П'ястами у складі почтів польських князівен до Києва приїжджало чимало поляків. Пізніше «підтягнулися» й католицькі місіонери — вже у XIII ст. були засновані домініканські монастирі в Києві та Галичі. В стольному граді Києві виник особливий польський квартал біля Лядської брами. Вояки — вихідці з Польщі служили й галицько-волинським князям.

Однак масове переселення поляків на терени сучасної України почалося, ясна річ, лише після поглинання, починаючи з XIV ст., Західної та Правобережної України польською державою. Особливо міграції посприяло прийняття відомих уній: Люблінської 1569-го та Берестейської 1596 р. Але відзначимо, що католицька церква «просувала» полонізацію Західної України ще з XIII ст., коли почали створюватись її єпархії в Галичі, Перемишлі, Холмі, Володимир-Волинському тощо.

Основний потік переселенців йшов до Галичини, на Волинь та Поділля, хоча окремі польські колонії створювалися й подалі на схід та південь України, до самого степу. Велика міграція спостерігалася у XVII—XVIII ст., коли, з одного боку, Річ Посполита почала хилитися до занепаду й зазнавати військових невдач (зокрема в боротьбі з османами). А з іншого боку, в Польщі посилився феодальний гніт, який змушував «хлопів» шукати щастя на сході держави. Їхали більше поляки зі східних воєводств, але не тільки — переселялися навіть мешканці Мазурського Поозер'я.

Прибульці-поляки, зробившись політично, економічно та культурно-релігійно панівним етносом, витісняли зі старих міст корінне русинське населення, і в такий спосіб руське місто Львів перетворилося на польське місто, в якому для проживання русинів залишилася фактично лише відома вулиця Руська поблизу площі Ринок.

Хоча чимало значних міст у Галичині засновано власне поляками: Станіслав (Івано-Франківськ) або, скажімо, Тернопіль, заснований у 1540 р. як фортеця королем Сигізмундом I. Кристинопіль (Червоноград) був заснований близько 1692 р. коронним гетьманом Казимиром Потоцьким і названий ім'ям жінки цього знатного магната. Місто Жовква власне й назване так на честь польської феодальної родини Жовкевських. Белзький воєвода Жовкевський 1560 р. придбав тамтешнє селище Винники, а його син Станіслав наприкінці століття побудував фортецю для захисту від татарських набігів. Новостворене місто в 1603 р. дістало Магдебурзьке право та назву Жовква. У XVII ст. Жовква стала великим ремісницьким центром, де навіть працював єдиний в Україні монетний двір; вона була забудована чудовими пам'ятниками архітектури — і в містечку хазяювала багатюща родина Жовкевських.

Будучи панівним народом, поляки водночас не були соціально однорідними — значний прошарок серед них становили прості трударі-селяни («мазури»), міщани, а також дрібна шляхта. Проте у правлячій верхівці на українських землях у складі Речі Посполитої насправді домінували поляки та ті представники місцевої русинської знаті, які заради збереження привілеїв охоче ополячувались і приймали католицьку віру. В давні часи утвердилося ототожнення поляків і католиків — і тому міжетнічні конфлікти набували вигляду міжконфесійних суточок, а вони ж були тісно пов'язані з соціальними суперечками. Під час народних повстань під гнів бунтівників як «ляхи» часто-густо підпадали шляхтичі будь-якого національно-релігійного походження!

Тенденцію збільшення польського населення на українських теренах на деякий час перервала національно-визвольна війна на чолі із Богданом Хмельницьким — багато поляків тоді повтікало з України, рятуючись від погромів. Другою великою катастрофою для поляків України стала Коліївщина XVIII ст.: бунтарі без жалю нищили маєтки шляхтичів, вбиваючи разом з ними і євреїв, які нерідко служили в тих самих маєтках і були взагалі тісно пов'язані з польсько-шляхетською верхівкою.

До речі, в часи повстання Богдана Хмельницького Польщею правив король Ян Казимир II. 1 квітня 1656 р. у Львові в кафедральному соборі міста він здійснив акт, який увійшов в історію як «Львівська обітниця Яна Казимира»: монарх перед образом Богородиці благав її допомогти врятувати країну «від шведського потопу».

Цей епізод ілюструє, наскільки сакральне значення мав для поляків Львів. Після розділів Польщі 350 тис. поляків в Україні стали підданими Російської імперії. А згідно із Всеросійським переписом 1897 р. у Волинській губернії поляки становили 6,2% населення (в т. ч. у Житомирі —- 11%, в Рівненському та Луцькому повітах — більше 9%), у Подільській губернії — 2,3% (причому в Проскурівському та Винницькому повітах їх було більш ніж 5%). Значною меншиною поляки були й у деяких інших малоросійських губерніях: в Київській — 1,9%, Катеринославській — 1,1%. Цікаво, що в Севастопольському градоначальстві мешкало тоді 5% поляків! На півдні, у Причорномор'ї, кількість поляків дещо зросла після селянської реформи 1861 р. Взагалі наприкінці XIX ст. в межах сучасної України чисельність польського населення оцінюється в 2 млн. осіб, які складали 4,5% загальної маси.

До того ж, коли 1915 р. проводилася масова евакуація населення з Польщі, з якої під загрозою потрапити до «котла» відступали російські війська, в Україну переїхало чимало поляків — ці біженці оселялися, зокрема, в Києві, Харкові, Одесі.

Тож, як бачимо, за століття, що минуло, загальна чисельність поляків в Україні зменшилася на порядок, а питома вага їх в населенні країни скоротилась в 15 разів!

Земля та воля? Лицемірство польського «прометеїзму»

У польській історіографії та політології прийнято розрізняти два історичні напрямки польської зовнішньої політики: п'ястівський (мав місце до XIV ст.) і ягеллонський (запанував після XIV ст. за Ягеллонської династії). Перший був зосереджений на втриманні західних слов'янських рубежів (хоча й П'ясти зазіхали на терени Русі, і ще в їхнє правління Польща загарбала Львів); другий же розгорнув експансію на схід. Фактично в руслі цієї ягеллоньскої доктрини польська зовнішня політика рухається і тепер, намагаючись повністю затягнути до своєї орбіти Україну та Білорусь, встановивши над ними польський протекторат під маскою «євроопіки».

Ще в ті часи, коли Польща сама була позбавлена незалежності й боролася за відновлення своєї державності, виникла концепція «польського прометеїзму», що виражена у відомому гаслі «За нашу та вашу свободу!» Поляки стверджували (та й продовжують стверджувати нині), що несуть факел свободи поневоленим народам України, Білорусі, Прибалтики та навіть Молдавії і Кавказу. Насправді ж всі ці привабні, немов спів сирен, доктрини та лозунги служать ідеологічним камуфляжем великодержавних амбіцій Польщі, яким охоче підігрує й теперішня київська влада.

Досить пригадати Пілсудського — «великого друга України», який розділяв народи на «історичні» та «неісторичні». До других були віднесені, до речі, й білоруси, волею яких нині так переймається, мовляв, Варшава. Серед польської політичної еліти завжди було поширене уявлення про українців, білорусів та литовців як про «поляків нижчого ґатунку», не здатних до власної державності. Ці народи розглядалися як «етнографічний матеріал», котрий треба переробити на справжніх поляків (і така політика проводилася у Другій Речі Посполитій 1918—1939 рр.). Якщо польські «борці за волю» колись і загравали з українським рухом, на словах визнаючи право України на автономію чи незалежне існування, то тільки заради того, щоб використати цей рух у боротьбі проти Росії.

Лицемірство у стосунках між польськими та українськими націоналістами, що намагаються «дружити» проти спільного ворога, проявляється навіть у дрібницях. Для української «патріотичної громадськості» стало ідеєю фікс добиватися, аби в російській мові було прийнято сполучення «в Украине», — і вона вже добилася того, щоб англійською мовою писалося Kyiv, а не Kiev. Тож варто запитати: а чи вимагає офіційний Київ так само наполегливо того ж самого й від наших польських друзів? Адже у польській мові теж досі прийнято писати й говорити «na Ukrainie»!

Так чи інакше, польське населення України ще з часів поділів Польщі стало учасником — і заручником — складних геополітичних ігор.

На початку XIX ст. князь Адам Єжи Чарторийський, використавши свою близькість до царя Олександра I, домігся визначного розвитку польської шкільної освіти на тій території Польщі, яка відійшла незадовго до того до Росії, включаючи Правобережну Україну. Оці заклади й стали осередками антиросійських настроїв.

Як відомо, Поділля, Волинь та Київщина стали важливою ареною польських повстань 1830—1831 та 1863—1864 рр. Проте всі польські повстання мали метою не просто відновлення незалежності Польщі, а відновлення її в межах Речі Посполитої, тобто зі східними її кордонами по Дніпру та Західній Двіні. Максимумом поступок українцям, на котрі згодні були польські революціонери, було створення «козацької держави», але все одно у федеративних стосунках з Польщею. А позаяк дворянські революціонери не бажали також розв'язувати гострі соціальні, селянські питання, то цілком природно українське селянство не підтримало їхні змагання. Більше того, 1863 р. українське селянство взагалі на заклик російського генерал-губернатора створювало добровільні збройні варти, аби боротися проти польських інсургентів.

Придушення повстань призвело до масових репресій проти польської шляхти: багато поляків було виселено в інші регіони Російської імперії, закривалися польські школи та театри, були також утиски проти католицької церкви. Суттєвою складовою політики «розполячення» Правобережної України стали каральні заходи, спрямовані на підрив економічних позицій — а отже й всебічного впливу — польської шляхти: конфіскація маєтків повстанців, всілякі обмеження щодо землеволодіння та прав спадкоємства, впровадження виключно для поміщиків-поляків додаткових податків на доходи, скасування Магдебурзького права (це означало позбавлення міст певних привілеїв — а в багатьох містах польські громади мали вирішальний вплив) та інші.

Проте всі ці заходи не дали того ефекту, який очікувався: польські поміщики навчились обходити заборони та обмеження, зокрема шляхом підкупу чиновників, і напередодні Першої світової війни майже половина всієї землі на Правобережжі належала етнічним полякам. А обмеження можливостей займати державні посади призвело до того, що поляки стали активно займатися приватним підприємництвом, посіли ключові позиції у банківській, видавничій справі та адвокатській практиці.

Події 1917 р. розділили поляків України, які створили величезну кількість різноманітних громадських та політичних організацій. Така їх впливова організація, як Польський демократичний централ, визнала незалежну УНР та брала участь у роботі Центральної ради — незважаючи на те, що відразу постало вкрай конфліктне питання про розмежування етнічно змішаних земель на кордоні України та Польщі (і спір йшов не тільки про Галичину, а й про колишню Холмську губернію, де до війни проживало 52% українців). Проте серед поляків також були прихильники правих партій, які взагалі заперечували право України на самовизначення, — та й симпатики лівих організацій (Соціал-демократія Королівства Польського та Литви, Польська соціалістична партія — «лівиця» тощо), котрі акцентували на соціальному питанні.

Отже поляки — як і будь-який народ, який мешкав в Україні, — різко розділилися тоді на «білих», «червоних», «петлюрівців», тих, хто прагнув жити у «Польщі від моря та моря», та інших. І національне питання невід'ємно переплелося із земельним питанням. Від селянських заворушень сильно постраждали польські великі землевласники Волині та Поділля, які заради захисту своїх інтересів створювали загони самооборони та фінансували польські збройні формування. Хаос і безвладдя підштовхували польських поміщиків — спадкоємців старого шляхетства, пронизаних великопольським шовінізмом, — робити ставку на сильну польську державу, яку додатково підтримувала своєю військово-політичною міццю Антанта. Фактично поляки-землевласники, котрі контролювали головне тоді багатство країни — землю, виступали провідниками польської агресії в Україні.

Це була загальна тенденція: історично в Україні склалося так, що серед деяких нацменшин — зокрема серед поляків, болгар, німців — був суттєво вищий, ніж серед українців, відсоток людей заможних. До того ж ці народи традиційно були більш схильні до індивідуального господарювання та відокремленого життя «на хуторах», «своєю хатою». Ця соціально-економічна обставина з неминучістю «прив'язувала» класовий конфлікт до національного питання, створювала стереотипні уявлення про певні нації як суцільних «панів», «куркулів», «шинкарів», обумовлювала підозріле ставлення до них. Ота обставина відіграла свою роль і під час колективізації, якій «більш заможні» народи, природно, чинили більший опір, наражаючись на репресії.

Такий факт: наприкінці 1931 р. рівень колективізації у населеному поляками Мархлевському районі залишався вдвічі нижчим, ніж в цілому на радянській Волині.

Панівне економічне становище поляків Правобережжя напередодні революції, на наш погляд, передусім пояснює ті складні процеси, які мали місце у міжвоєнний період у Радянській Україні щодо «Польського питання». Ставлення радянської влади до поляків ускладнювала ще й та обставина, що Польща Пілсудського і після 1921 р. займала ворожу позицію, відверто продовжуючи курс на відвоювання «Втрачених Кресів» і загрожуючи новим походом на Київ. (Так-так, після вигідного для Польщі Ризького миру деякі радикали звинувачували Пілсудського в «зраді», у «четвертому розділі Польщі»).

А пам'ять про війну 1920 р., про звірства та грабіжництво під час неї «європейців», що несли народам на схід «факел Прометея», була в Україні та Білорусії тоді ще свіжою. Тому частиною партійного керівництва та очільників органів безпеки польське населення, сконцентроване у прикордонних районах УРСР, не могло не сприйматися як небезпечна потенційна «п'ята колона».

Особливе питання: «перегини» в антирелігійній політиці СРСР, що обурювали польське населення, серед якого традиційно великий відсоток віруючих і яке з часів царату сприймало католицизм як важливий елемент збереження своєї «польськості».

І все ж у 20-ті рр., під час т. зв. «коренізаціі», польська громада — яка, за даними перепису 1926 р., налічувала 476 тис. осіб (третя нацменшина після росіян та євреїв!) — отримала всі права та можливості для задоволення культурно-мовних потреб. В Україні існувало майже 400 польських шкіл. Були створені й інші заклади освіти, в т. ч. Польський інститут соціального виховання у Києві, а також особливі польські робфаки. Функціонували Інститут польської культури, Польський центральний робітничий клуб, польські бібліотеки, видавалася художня, політична й навчальна література, виходили польською мовою щотижнева газета та два журнали для молоді. Відзначимо, що серед поляків був високий відсоток членів партії. Так, етнічним поляком був, зокрема, відомий партійно-державний діяч Станіслав Косіор.

У 1925 р. був створений Мархлевський польський національний район на Житомирщині. Поляки становили 70—73% населення в 40 тис. осіб. Адміністративним центром стало селище Довбиш, перейменоване у Мархлевськ (на честь революціонера, поляка Юліана Мархлевського). В районі працювали понад 50 польських шкіл і різні культурні заклади, виходила польською мовою районна газета. Відзначимо, що в районі були створені ще й дві німецькі сільради, а окрім польських шкіл, функціонували також школи українські, російські, німецькі та одна єврейська.

Кількість же польських сільських рад в УРСР сягала півтори сотні, причому вони створені були не тільки на Волині, Поділлі та Київщині, а й на півдні республіки (наприклад, у Мелітопольській окрузі) та навіть у Молдавській АРСР.

Однак у 30-і рр. польське населення зазнало утисків. Тоді були ліквідовані польські адміністративні утворення, відбувалися депортації польських і німецьких сімей з прикордонних районів до Харківської області та Казахстану — але зауважимо, що це відбувалося в умовах надзвичайної активності польської розвідки, яка реально спиралася на антирадянськи налаштованих поляків, в т. ч. колишніх «пілсудчиків». Кількість польських шкіл зменшилася в кілька разів — причому їх перетворювали на українські школи. (Зазначимо, втім, що в той самий час, з середини 20-х рр. до кінця 30-х, кількість українських шкіл у Польщі так само скоротилася в п'ять разів).

Поляків України торкнувся й голод 1932—1933 рр. (існують дані, що від нього загинуло до 80 тис. поляків). Поширилося таке явище, як нелегальна еміграція до Польщі, — внаслідок цього та всіх інших процесів у 1939 р. чисельність поляків в Українській РСР (до возз'єднання Західної України) вже зменшилася до 350 тис.

Зіткнення двох націоналізмів з трагічними наслідками

Результатом поразки Радянських Росії та України у війні з Польщею 1920 р. — річницю чого сучасна українська влада відсвяткувала разом із польською! — стало те, що Друга Річ Посполита розширила свої кордони набагато далі на схід від «лінії Керзона», етнічного кордону Польщі. Проте захопленням Західної України поляки заклали справжню бомбу, й вона вибухнула під час Другої світової війни.

Волинська різанина є однією з найганебніших сторінок в історії України, але треба, абстрагуючись від моральних оцінок, аналізувати причини цієї трагедії. Адже ще з сивих глибин беруть початок напружені протиріччя поміж українцями та поляками — і вони були загострені національною політикою міжвоєнної Польщі.

У Східній Галичині, яка в австрійські часи входила до Королівства Галичини та Лодомерії, поляки в 1800 р. становили п'яту частину населення з тенденцією до збільшення їх питомої ваги. На початку XX ст. поляки складали вже 28% мешканців Східної Галичини. При цьому поляки переважали в населенні більшості міст, і їм належало 43% орної землі. 90% великих землевласників були поляками.

Політика Австро-Угорщини «розділяй та володарюй» зумовлювала те, що поляки в більшому числі, ніж русини, займали посади в адміністрації, у судочинстві та в збройних силах. Польські поміщики та католицьке духовенство домінували у Галицькому крайовому сеймі — представницькому органі, що засідав щорік у Львові.

А з іншого боку, промисловий пролетаріат у Галичині як відсталій провінції Австро-Угорщини, а пізніше Польщі, був здебільшого представлений поляками та євреями, тоді як українці становили масу селянства та аграрних пролетарів-батраків. І це також, очевидно, породжувало певне відчуження й непорозуміння між народами. Щоправда, польські та українські робітники таки були здатні до солідарних дій: це проявилося під час Галицького робітничого страйку 1921 р. — він був частиною загального польського страйку залізничників, яких підтримали також інші робітники.

За даними перепису населення, проведеного в Польщі у 1931 р., громадяни з рідною польською мовою становили 17% у Волинському й 22% у Станіславському воєводствах, зате 49% у Тарнопольському воєводстві та навіть 58% у Львівському. Проте дані польських переписів викликають сумніви — вони завищували питому вагу поляків у населенні. По-перше, до польськомовних громадян були віднесені євреї з рідною польською мовою — а на євреїв загалом припадало близько 10% населення.

По-друге, комісарами, що проводили опитування, призначалися здебільшого політично благонадійні етнічні поляки, які були здатні переконати людину, що вона є «поляком». Втім, не викликає жодного сумніву, що поляки становили величезну частину населення Західної України, а великі міста тоді були польськими.

Збільшення питомої ваги поляків у Західній Україні стало політикою Варшави в міжвоєнний період. Для досягнення цього на «Креси Всходні» масово переселялися, отримуючи чималі земельні наділи, т. зв. осадники — здебільшого з рядів колишніх військових, учасників війн 1918—1920 рр. Загальна кількість осадників та членів їхніх сімей у всіх східних воєводствах Польщі оцінюється в 300—320 тис. осіб. Відомо, що 7,3 тис. осадників зайняли малозаселені землі на Волині. Осадникам надали право носіння військової форми та володіння зброєю, і ті люди — як учасники нещодавніх війн «на сході» — ставилися до місцевого непольського населення особливо вороже. А у відповідь їх теж ненавиділи, вбачаючи в них чужинців-колонізаторів. Тодішній білоруський опозиційний діяч Бронислав Тарашкевич з трибуни сейму заявив, що міністерство земельної реформи перетворилося на «міністерство колонізації та осадництва».

Вся політика Варшави підігрівала ненависть українців до поляків. У 1937/1938 навчальному році на Волині залишилося лише 8 українських шкіл. Відзначимо ще такий момент: польська адміністрація практикувала «етнічне сито» — коли на посади вчителів навіть у непольських районах призначалися переважно поляки, які мали навчати учнів «думати польською».

Велику кількість православних церков на Волині було за польської влади перетворено у католицькі костели або взагалі зруйновано.

Мало хто знає, що вже у вересні 1939 р. по Західній Україні та Білорусії прокотилася хвиля насильства: корінне населення мстилося полякам за багаторічне приниження. Жертвами здебільшого ставали члени озброєних груп осадників, військові, поліцейські, резервісти тощо. Тільки вступ до населених пунктів частин Червоної Армії зупиняв ці антипольські ексцеси, відновлюючи порядок і спокій. Терпіти осадників надалі не стали — 90% їхніх сімей були в 1939—1940 рр. депортовані.

Волинська різанина стала кривавою кульмінацією загострення довготривалих польсько-українських суперечностей. Вона сталася з вини обох націоналізмів, і після неї стало по суті неможливим спільне проживання народів на одній території.

Ексцеси воєнної пори та післявоєнна підривна діяльність у суміжних районах двох держав ОУН-УПА та Армії Крайової призвели до необхідності післявоєнного обміну населенням між Радянським Союзом та Польщею, який, безперечно, мав характер примусової депортації. Всього з СРСР було депортовано близько 1,5 млн. поляків, серед яких 810 тис. переїхали до Польщі з Радянської України.

Слід, однак, мати на увазі, що в бурхливі періоди минулого століття, пов'язані з двома найжорстокішими світовими війнами та переділом кордонів, такі міждержавні депортації були в порядку речей. Достатньо лише пригадати греко-турецький обмін населенням 1923 р. або проведене з надзвичайною жорстокістю виселення 3,5 млн. судетських німців з Чехословаччини безпосередньо по закінченні Другої світової війни декретом цілком демократичного президента Едуарда Бенеша.

До речі, депортація поляків, наприклад, зі Львова призвела до досить тяжких соціально-економічних наслідків. Від'їзд спеціалістів (сантехніків та ін.) обернувся деградацією міської інфраструктури, а українці з сіл, що заміщали містян-поляків, були непристосовані до життя у великому місті, відчували себе там чужими та безпорадними та, кажучи прямо, занехаювали місто. Бо тих селян треба було ще виховувати, та й взагалі у місті мала формуватися вже нова міська культура.

Наскільки реальною і серйозною є загроза територіальній цілісності України з боку польського реваншизму, сказати важко. Можна навести дані соцопитування, проведеного у Польщі 2007 р.: 52% громадян країни вважали «Креси Всходні» зі Львовом та Вільно польськими землями. Серед молоді відсоток не менший — 51%, тобто ностальгія за «Кресами» і «польським Львовом» не згасає, як того можна було б очікувати з відходом із життя старшого покоління.

Польська громада України надто мала, щоб суттєво впливати політично, — на відміну від польської громади Білорусі, де поляків майже втричі більше, а їх питома вага майже дорівнює 4%. До того ж більшість поляків у нас проживають у невеличких містечках депресивних регіонів, а отже потерпають економічно, часто живуть у бідності.

Польська меншина України добре згуртована — її культурні товариства та інші організації створені практично в будь-якому більш-менш великому українському місті, їхню діяльність координує Спілка поляків України. Товариства ведуть широку роботу по збереженню польської культури та мови, яку можна наводити як взірець організованої активності національної меншини. Видається кілька польських газет.

Проте фінансово польські організації залежать від Варшави — і вже тому змушені цілковито рухатись у фарватері ідеологічно-інформаційної політики нинішньої Польщі, проводячи її політичну лінію, діючи синхронно з такими заполітизованими польськими установами, як, до прикладу, Польський інститут у Києві. Польські організації та ЗМІ України по суті дотримуються того ж «прометеїзму», заграючи заради вирішення певних геополітичних завдань з українським націоналізмом.

Безумовно, польська громада в цілому зацікавлена в євроінтеграції України. В умовах, що склалися, поляки стали в певному смислі привілейованою нацменшиною в Україні. Великі соціально-економічні можливості їм дає «карта поляка», яку часто-густо оформляють і люди з досить «хистким» польським корінням. Поляки можуть розраховувати на те, що польська мова як одна з офіційних мов ЄС отримає деякі послаблення в сфері шкільної освіти, скажімо, в протиставленні «мові агресора».

І все ж положення польської меншини в Україні надалі залишається складним і суперечливим. Попри нинішню палку дружбу України та Польщі нікуди не щезнуть антипольські прояви в Україні (шокуючий випадок стався 1 вересня 2019 р., коли невідомі закидали камінням лінійку у польській школі у Львові) — тим більше, що їх підштовхують все частіші антиукраїнські прояви польських радикал-націоналістів, невдоволених напливом заробітчан. Як ми відзначали вище, польська меншина України і без того є однією з найбільш асимільованих та українізованих, а тому нинішня мовно-національна та освітня політика Києва, спрямована на асиміляцію нацменшин, може взагалі в не дуже далекій перспективі покінчити з її існуванням.

В Україні залишились лише чотири польські школи — хоча ті школи (у всякому разі — у Львові) дуже популярні навіть серед інших національностей: вони дають знання мови, достатнє для вступу в польські вузи. Перехід до викладання всіх предметів у школі українською нівелює цю перевагу — так само, як і перевагу угорських шкіл.

Народжені в Україні

Поляки міфологізують історичні «Креси Всходні», зображаючи їх такою собі «землею обітованою», що породжувала цвіт польського лицарства та культури. Справді, в Україні народилася велика кількість поляків — діячів світового рівня.

Другий за значимістю після Міцкевича польський поет — Юліуш Словацький — народився у Кремінці нині Тернопільської області. Перший його вірш називався «Українська дума». Та й надалі Юліуш бував в Україні — в Одесі, Умані, Тульчині, досліджував український фольклор, написав ще низку творів, присвячених Україні.

В наступному році — 12 вересня — виповниться 100 років з дня народження знаменитого письменника-фантаста Станіслава Лема. Народився він у Львові, де також з 1939-го по 1941 р. навчався у медичному інституті. Родом із Вінниччини був Ярослав Івашкевич, автор епохального роману «Хвала і слава». До того ж він ще й закінчив у 1918 р. Київський університет; а крім того, він перекладав Шевченка.

1857 р. в Бердичеві народився Теодор Юзеф Конрад Коженєвський. Це ім'я, звичайно, нікому нічого не говорить. Людина ця стала славетним письменником, класиком англійської літератури під ім'ям Джозеф Конрад. 1886 р. він прийняв британське підданство, проте пізніше Конрад приїжджав до України, в деяких своїх творах та спогадах виразив свої враження від України, її людей, звичаїв та природи.

На околиці Києва побачив світ Казимир Малевич. Його батько працював управляючим на цукрових заводах Терещенків і тому постійно переїжджав разом з родиною з одного куточка України в інший. Дитячі враження Казимира від природи та народних звичаїв України сильно вплинули на формування його як художника. Щоправда, поляк за походженням Малевич за культурою своєю був росіянином.

Зате видатним майстром суто польського живопису XIX ст. став Юліуш Коссак, який народився у Вижниці, що нині у Чернівецькій області. Паралельно з художнім навчанням вчився у Львівському університеті. Писав пейзажі на Волині.

У Житомирі в 1836 р. народився Ярослав Домбровський — революціонер, генерал Паризької комуни, головнокомандувач всіма її збройними силами, який загинув на паризьких барикадах під кінець боїв з версальцями 23 травня 1871 р.

Філософам добре відома Львівсько-Варшавська школа математичної логіки. ЇЇ представляли такі вчені родом зі Львова та Тернополя, як Ян Лукасевич і Казімєж Айдукевич. У Львові до війни взагалі були серйозні наукові школи; дехто з вчених (загалом — видатних представників культури) став жертвою дикої різанини львівської польської та єврейської інтелігенції, яку влаштували фашисти по зайнятті Львова.

Перший польський космонавт Мирослав Гермашевський втратив більшу частину своєї родини під час Волинської різанини. Сам він залишився живим дивом — так сталося, що півторарічна дитина цілу ніч пролежала в снігу, вранці її знайшов батько, який вже вирішив, що втратив сина. Трохи пізніше вбитий був і батько...

Список видатних поляків, що народилися на Україні, можна ще продовжити.

В минулому залишилося таке яскраве культурне явище, як пісні львівських батярів — таких собі веселих, чарівливих богемних ледацюг, що любили побалакати за філіжанкою кави та позалицятися до гарних «коб'єт». Пісні ліричні, проникнуті любов'ю до життя в усіх його приємних проявах та й до свого рідного міста; пісні сумні та веселі, такі, що за душу беруть і сльози витискають; і в них потім знаходила вираження ностальгія колишніх львів'ян за старим, довоєнним польським Львовом. До речі, в старому Львові ще й розмовляли особливим діалектом польської мови.

В наш час у теперішньому, суто українському Львові намагалися привласнити культуру отого старого Львова — з батярами, разом із львівським пивом і львівською кавою, бренди яких теж виникли у польському, аж ніяк не українському Львові. Але спроби відтворити культуру старого Львова як культуру нібито українського міста можуть породити лише зовсім бездушні та безплідні туристично-комерційні ерзаци.

Старий польський Львів вже не може повернутися або відродитися. І ті молоді польські націоналісти, які вважають Львів польським і мріють повернути його до Польщі, не можуть розуміти та відчувати душу того Львова. Так чи інакше Львів буде розвиватися як українське місто. Але з історії польського Львова ми можемо зробити свої висновки. Бо в Україні є ще одне особливе, самобутнє місто зі своєю живою неповторною душею — Одеса. Проте при продовженні нинішньої мовно-культурної політики Одеса, яку ми знаємо й любимо, так само згине, як і старий польський Львів.

Уважаемые читатели, PDF-версию статьи можно скачать здесь...

О маме и блокаде. Ленинград

Дорогая Ксения Лукьяновна, может, эти твои картофелины спасли нас

Гагаузи

Гагаузи, становлячи самобутню гілку тюркського світу, водночас мають дуже глибоке й...

Эволюция человека и биосоциальная деградация...

Основной недостаток современных теорий социальных наук — это недооценка...

Восхождение на Голгофу

В очередную годовщину падения Сухуми в Грузии вспоминали жертв кровавого...

Черный день в истории

22-го июня 1941 года рано утром немецкие самолеты без объявления войны вторглись в...

Трудные уроки зафронтовой работы

В конце августа 1941 г. руководство Особой группы НКВД СССР приступило к формированию...

Учителя нашего народа

В 1862 г. в Харькове Христина Журавлева организовала первую в империи воскресную женскую...

Конвоир «невидимого» фронта

Наш рассказ о человеке, который прошел путь от обыкновенного солдата конвойного полка...

Вернадский: реальная личность и портрет с банкноты

Вернадский полагал, что биосфера эволюционирует в ноосферу. Этот переход он связывал с...

Уберечь душу свою от забвения

Если мы позволим памяти о холокосте угаснуть, а связанные с ним исторические события...

Гуманитарный экстаз им. Вятровича

В стремлении подчеркнуть значимость видных деятелей УНР-УПА «слуги» и...

Два взгляда на историю Украины

Когда искажают историю войны, начинается новая война

Комментарии 0
Войдите, чтобы оставить комментарий
Пока пусто
Авторские колонки

Блоги

Ошибка