Вірмени України

№33(917) 16 — 22 августа 2019 г. 14 Августа 2019 5

Тисяча років славетної історії

Україна споконвіків є багатонаціональною країною. Більшість національних меншин в ній — це народи, які зовсім не є «прибульцями», а мешкають на її теренах вже пребагато століть, впродовж багатьох поколінь.

Зокрема, ціла низка народів пліч-о-пліч з українськими селянами заселяла та освоювала у XIX ст. степовий південь та південний схід України, багатонаціональне розмаїття яких таким чином склалося історично, а не внаслідок «радянської політики».

Безвідповідальними є теорії й гасла націоналістів, які розділяють народ України на титульну націю — «господаря у своїй хаті» — та «чужинців», які нібито не мають підстав навіть претендувати на якісь національно-культурні права для себе і мають покірно асимілюватися, розчинитися у «єдиній нації», позбавившись своєї мови та культурної ідентичності. Від такої політики давно відмовилися у більшості держав Європи, де зрозуміли: різноманіття мов і культур — це багатство країни, джерело її розвитку. Проте наша «еліта», і це очевидно, не дбає про розвиток країни, а в багатонаціональному характері населення України та його історично сформованій двомовності вбачає лише перешкоду для реалізації геополітичних цілей її «опікунів».

Ясна річ, сумнозвісним драконівським мовним законом, який підміняє саме поняття «державної мови» (державна мова — це мова державних установ та офіційних документів, а не всіх сфер суспільного й культурного життя; щоправда, депутати великодушно дарували послаблення (!) — побутове спілкування й проповіді у церкві), можна швидко зламати національну структуру нашого суспільства. Але чи піде це на користь розвиткові України, насамперед — розвиткові самобутньої української культури, яка протягом століть розвивалася під продуктивним впливом інших культур — російської, польської, єврейської і сама впливала на культуру сусідів?

І чи ця політика придушення «чужих» мов і культур нібито заради розквіту своєї мови не призведе невдовзі до того, що українська культура, «звільнившись» від «ворожого впливу», відкинувши геть Пушкіна, Булгакова та Висоцького (а це заповзято пропонує нам «головний носій української національної пам'яті»!), буде повністю й остаточно знищена уніфікованою, позбавленою всякого національного змісту, убогою американо-англомовною маскультурою? Але, можливо, про це і йдеться: знищивши все «вороже», відкрити шлях для панування «американщини»?

Тому боротьба за національно-культурне та мовне розмаїття України, проти будь-яких національних утисків і цього новітнього «культуркампфу» — це також є боротьба за збереження української культури, за збереження України як самобутньої країни та нації.

Цією статтею ми розпочинаємо цикл матеріалів, присвячених історії та теперішньому стану різноманітних народів, які споконвіку проживають на території сучасної України, проблемам і суперечностям їхнього розвитку.

Вірменська діаспора в Україні

Останній перепис населення 2001 р. нарахував в Україні 100 тис. вірменів. Найбільші вірменські громади — у Донецькій (15,7 тис.), Харківській (11 тис.) та Дніпропетровській областях. Чисельність вірменів у країні зросла з часів СРСР десь вдвічі за рахунок імміграції, яка була зумовлена міжнаціональними конфліктами на Кавказі та жахливим падінням рівня життя у Вірменії на початку 90-х.

Вірменська діаспора в нашій країні складається приблизно наполовину з тих, хто вже вкоренився тут, і «новоприбулих» громадян. Це знайшло відображення у даних того ж самого перепису, що стосуються рідної мови: для половини вірменів України (очевидно, переважно для тієї, що народилася й виросла на Кавказі) це вірменська мова, тоді як для 43% вірменів — російська і ще для 6% — українська.

І хоча більшість серед українських вірменів — це громадяни, чиї діди-прадіди не мешкали в Україні, сама їхня історія налічує вже рівно тисячу років. Адже вірмени почали селитися в Криму та у Київській Русі ще в XI ст.

Важко знайти на планеті більш багатостраждальний народ, ніж вірмени: вони кільканадцять разів пережили спустошливі іноземні навали та завойовування, втрату державності та розділення народу між могутніми сусідніми імперіями (Римом та Іраном, потім між Туреччиною та Персією), кривавий геноцид і масові депортації. Незважаючи на все це, вірмени (самоназва — гай) зберігали свою мову, писемність і віру. Цей народ створив багату національну культуру, а кількість прекрасних пам'ятників архітектури, прадавніх кам'яних храмів і монастирів, що збереглися на території історичної Вірменії, просто вражає! При цьому вірмени ще й виявили дивовижну здатність впливати на формування господарського устрою, політики і культури своїх же завойовників. Скажімо, кілька імператорів Візантії були вірменами за походженням, не кажучи вже про її полководців і патріархів!

Наслідком бурхливої й трагічної історії Вірменії та вірменського народу є надзвичайно широка, численна та впливова діаспора, яка почала формуватися ледь не за часів Олександра Македонського (а за елліністичних і давньоримських часів вже точно). Ще в давнину вірмени розбрелися по всьому світові, дійшовши навіть до Індії та Південно-Східної Азії. Так, навіть до Індії: у XVIII ст. Мадрас став провідним центром розробки ідеології вірменського національно-визвольного і демократичного руху — в тамтешньому гуртку інтелектуалів на чолі з Шааміром Шааміряном і Мовсесом Баграмяном був створений і надрукований перший проект конституції незалежної Вірменії, який передбачав республіканський устрій держави.

Існують відомості про те, що вірменські наймані воїни служили у дружинах київських князів ще на початку і в середині XI ст. — і вони брали участь у війнах Русі проти поляків і половців. Осідали у Києві також вірменські купці, які вели торгівлю з Візантією. Свій внесок у культурний розвиток молодої давньоруської держави зробили вірмени-майстри, що брали участь і в спорудженні Софії Київської.

Проте масова міграція вірменів у нашу частину Європи почалася після падіння у 1045 р. Анійського царства династії Багратидів (столицею котрого було місто Ані, нині на території Туреччини), яке було завойоване Візантією, а відразу ж після цього по тій само території пройшлися турки-сельджуки. Нові великі хвилі переселення пов'язані з навалами орди монголів і військ Тамерлана у XIII і XIV ст.

Важливий вузол міжнародної торгівлі Крим — Кафа (Феодосія), Солдайя (Судак), Солхат (Старий Крим) виступав і як місце масового розселення вірменів, і як перевалочний пункт для подальшого їх просування по Русі й у Європу.

Дуже рано, ще за правління Володимира Мономаха (початок XII ст.), помітна громада вірменів з'явилася у Києві, де виник цілий вірменський квартал. Здебільшого це були ремісники й купці. Славилися і вірменські цілителі, а один із них, на ім'я Агапіт, був особистим лікарем великого князя. В трохи пізнішу добу, в XV ст., вірмени зазвичай селилися на Подолі, де звели церкву Успіння Богородиці. Вірменські майстри — каменотеси і художники — знову попрацювали над Софійським собором, коли з XVII ст. проводилися роботи по його реставрації і перебудові в стилі українського бароко. Про це свідчать знайдені вірменські написи.

Вірмени, що селилися у Придніпров'ї та в інших частинах Русі, підтримували тісні економічні, культурні, релігійні зв'язки з кримськими співвітчизниками, через Крим вони вели торгівлю зі Сходом. А після того як 1475 р. християнський Крим був розгромлений потужними ударами турків, вже звідти, рятуючись, розтеклася по всій Східній Європі величезна маса вірменів. Регіонами їхнього «тяжіння» стали Поділля, Волинь і Галичина — землі, які в ті часи входили до складу Литовського князівства та Польщі, що у попередній період менше постраждали від татарського нашестя і через які йшов інтенсивний товарообмін між Європою, Руссю та Сходом.

Значні громади вірменів утворилися у Луцьку, Галичі, Снятині, Станіславі (нині — Івано-Франківськ) та інших містах, а насамперед у Кам'янці-Подільському, де у XVI ст. налічувалося 300 сімей вірменів. Вони там мали навіть свій магістрат (самоуправління). У багатьох містах на землях України існували вірменські школи.

Тісно і протягом багатьох десятиліть спілкуючись у Криму з тамтешніми тюрками-кипчаками, вірмени засвоїли їхню мову, витворивши свою специфічну вірмено-кипчацьку (або вірмено-татарську) мову, яка й зробилася рідною мовою для більшості вірмен Криму та Русі.

До речі, так само сталося у Криму і з частиною греків — урумами: вони прийняли тюркську мову, зберігши православну віру та еллінську самосвідомість. Варто розуміти, що тоді, за часів повного панування релігійного світосприйняття, віросповідання було важливішою ознакою національної ідентичності, ніж мова, — за віру, отож, і трималися зазвичай сильніше, ніж за мову. Кращий приклад цього: євреї, які у вигнанні в масі своїй практично забули мову предків, перейшовши на новостворені мови на основі германських або романських мов місцевого населення (ідиш, ладіно у сефардів), вперто трималися іудаїзму.

Для запису вірмено-кипчацької мови використовувався вірменський алфавіт — стародавній алфавіт, що був винайдений Месропом Маштоцем у 405 р. і лишається для вірменів фундаментальною духовною і культурною цінністю. Зазначимо, що в мертвій нині вірмено-кипчацькій мові, яка належала до тюркської мовної сім'ї, чимало було лексичних запозичень із слов'янських мов, зокрема польської, що свідчить про тісне спілкування різних народів, які мешкали поруч на одній землі.

У XVI—XVII ст. існувала досить розвинена література цією мовою — відомо 112 її пам'яток: ділові та судові документи, історичні хроніки тощо. Наприклад, у Львові тамтешні вірмени мали свій автономний суд, який вівся на підставі «Судебника» Мхитара Гоша (вірменський середньовічний мислитель, один із передвісників т. зв. Вірменського відродження). Цей збірник правових норм спочатку був перекладений з вірменської мови на латину (і в латинській редакції був затверджений польським королем Сигізмундом I), потім з латини на польську і нарешті — з польської на вірмено-кипчацьку, зрозумілу для пересічних людей.

Наприкінці XVII ст. на теренах України існувало вже 70 вірменських поселень. Суттєву роль відігравали вірмени й у житті півдня сучасної України на той момент, коли ці землі (як результат війн з Туреччиною) увійшли до складу Російської імперії і там почав формуватися сучасний склад народонаселення.

Мало хто знає, що Білгород-Дністровський (Акерман) на той час був власне вірменським містом — вірмени складали майже 40% населення (греки — 20%, болгари й молдавани — по 10%). У цьому місті — одному з найдавніших в Україні! — вірмени з Ані, за деякими свідченнями, почали селитися вже в XI—XII ст.; там був найважливіший центр вірменського життя у середньовічній Молдавській державі, і вірменів там проживало більше, аніж в Яссах чи Сучаві. У Білгороді-Дністровському і понині є Вірменська вулиця, Вірменський провулок, а також вірменська церква XIV ст. До речі, в Акермані 1881 р. народився Леон Попов (прізвище його батька, родом із Шуші, звідки він втік від різанини, — Папаянц) — лікар і революціонер, відомий як один із засновників радянського Червоного Хреста. У 1919 р. товариш Попов був направлений на Східний фронт, яким командував Фрунзе, для боротьби з епідемією висипного тифу, організовував протиепідемічні загони й госпіталі, але сам заразився і помер у сибірському Ішимі. Цікаво, чи збереглися у Білгороді після «декомунізації» набережна Попова і пам'ятна дошка на будинку родини Попових?

Маленький куточок Вірменії у центрі старого Львова

Коли вірмени вперше з'явилися у середньовічному Львові, достеменно невідомо. Існує думка, що ще засновник міста Лева князь Данило Романович Галицький запросив до щойно заснованого поселення вірменських майстрів. Інші свідчення кажуть про те, що князь (або, як його зараз увійшло у моду називати, — король, позаяк в певний момент він із зовнішньополітичних міркувань прийняв-таки королівську корону від Папи Римського) Данило використовував вірменських воїнів у боротьбі за престол, а його син Лев, на честь котрого й названий Львів, поселив цих вправних вояків у місті.

До Львова вірмени їхали здебільшого із Криму — львівська колонія підтримувала тісні всебічні зв'язки з Кафою, і розмовляли ці люди так само, вірмено-кипчацькою мовою, яка пішла з Криму.

Вірменська громада у Львові була в ті часи чи не найбільшою на українських землях. Згідно з історичними джерелами, у 1518 р. безпосередньо у місті Лева мешкало 48 вірменських сімей, у 1575-му — 60, а 1633 р. — вже більше 80 сімей. Проте ще понад 280 будинків вірменів налічувалося у Краківському передмісті Львова — отже, у вказаний історичний період у Львові загалом мешкало близько 2000 вірменів. Про велику чисельність і впливовість цієї колонії свідчить той факт, що ще 1364 р. у місті був створений єпархіальний осередок усіх вірменів Русі та Валахії.

Спочатку, скоріш за все, вірменські купці й ремісники оселялися коло підніжжя Замкової гори, тобто у тому місці, де й виник Львів, — і там, мабуть, стояла перша дерев'яна вірменська церква, яка згадується у письмових джерелах. Проте пізніше, коли після надання Львову в 1356 р. магдебурзького права формувалася структура середньовічного міста, вірмени зосередилися на вулиці, яка й дотепер називається Вірменською. Ансамбль цієї вулиці з національно-колоритним Вірменським собором (1363 р.) — одна з перлин середньовічної архітектури Львова.

Півтораметрові за товщиною стіни храму зведені з колотого каменю. Цікаво, що у цій споруді спеціалісти знаходять і деякі риси, характерні для давньоруських храмів, і це свідчення впливу зодчества Русі на вірменських архітекторів. Вірменський собор неодноразово перебудовувався та постійно прикрашався витонченим оздобленням: скульптурою (наприклад — барельєф «Фома Невіруючий» на північній стіні споруди), фресками тощо. У храмі збереглися хачкари — «кам'яні хрести», притаманні лише вірменській релігійній культурі, причому найдавніші з них тут датуються XIV—XV ст.

Щоправда, спритні ділки за підтримки міської влади нещодавно спотворили цей ансамбль: загородили вид на цю зовсім невеличку, приховану вглибині вузенької вулички споруду, побудувавши поруч, на місці скверика на розі Вірменської вулиці, черговий готель — такий собі бетонний «новобуд» у зовні стародавньому декорі.

Але спотворення (ба навіть можна сказати відверто — паплюження) історичного центру столиці Галичини, внесеного до Списку всесвітньої культурної спадщини ЮНЕСКО, з метою суто комерційного розвитку туристичної індустрії міста, заради прибутку бізнесменів і «ґешефту» можновладців — це тема для окремої розмови...

Величезним попитом користувалися вироби вірменських ремісників, зокрема ювелірів, золотих справ майстрів і зброярів, які виготовляли вишукану холодну зброю, інкрустовану золотом і сріблом. Провідну роль в економіці міста відігравали також вірменські купці, чиї каравани досягали Стамбула, Каїра, Олександрії, Багдада. Не випадково східні товари — килими, шовк, сукно, зброя, фрукти, перець, вина, які високо цінилися на ринку, у Львові так само й називалися: вірменські товари.

Вже у XV ст. вулиця Вірменська мала кам'яну бруківку, водопостачання та зливну каналізацію — а це був неабиякий благоустрій для часів Середньовіччя!

У вірменській колонії Львова постійно чи певний час жили визначні діячі культури: філософ Степанос Львівський, історик і письменник Симеон Дпір Лехаці, який, поміж всього іншого, писав публіцистичні твори проти експансії католицизму, живописці Павло та Симеон Богушевичі, а також народжений у Гданську Мартин Ґруневег, який залишив всебічний історичний опис Львова. На вулиці Вірменській у 1668—1669 рр. відбулися перші театральні вистави, які поставили учні вірменського колегіуму. Вірменська автономна громада, на чолі якої стояли війт і рада старійшин у складі дванадцяти найзаможніших громадян, мала власні школи, шпиталь і бібліотеку.

У Львові працювала друкарня Тер-Ованеса Карматенянца (Івана Муратовича) — в ній, між іншим, 1618 р. випустили єдину в історії друковану книгу вірмено-кипчацькою мовою: «Молитовник» (зберігся лише єдиний її примірник у бібліотеці Лейденського університету). І вона вважається першою друкованою книгою взагалі тюркськими мовами! (Турецький першодрук — лише 1729 р.)

Тут доречно нагадати, що серед усіх народів колишнього СРСР саме вірмени надрукували першу книгу: у 1475 р. у Майнці (Німеччина) — вірменською мовою, щоправда, латинським шрифтом. А 1512 р. у Венеції була вперше надрукована вже «суто вірменська» книга — це на п'ять років раніше початку книговидавничої діяльності Ф. Скорини і більш ніж на 100 років раніше першої друкованої грузинської книги.

Вірмени Львова тривалий час чинили опір окатоличенню, нав'язуванню їм церковної унії. Проте коли це сталося, коли унія жорсткими методами була-таки їм нав'язана (у 1630 р. її прийняв львівський єпископ Микола Торосович), з цього моменту вірменська колонія Львова стала занепадати. Пішов активний процес полонізації заможної верхівки, яка єдналася з польською шляхтою. Етнічний склад Вірменської вулиці потроху «розмивався». Тяжкого удару по вірменах Львова, як і по всьому місту, завдало пограбування Львова шведськими військами під час Північної війни, у вересні 1704 р. А після того як Львів внаслідок поділу Польщі, 1772 р., перейшов до складу Австрії, нова влада скасувала самоврядування вірменів.

Польські вірмени були повністю асимільовані. На даний час, за офіційними даними перепису, у Республіці Польща мешкають всього близько 1 тис. вірменів — і це мігранти вже пострадянського періоду. Проте деякі оцінки говорять про те, що приблизно 100—150 тис. поляків мають вірменське коріння.

Втім, вірменська громада Галичини, вже гинучи, зуміла дати світові ще одну видатну людину — знаменитого художника-мариніста Івана Айвазовського. Його предки на початку XVIII ст. перебралися на Західну Україну з турецької Західної Вірменії — так Айвазяни стали на польську манеру зватися Гайвазовськими. Свідчення про їхнє життя дуже скупі — відомо лише, що вони володіли земельною ділянкою поблизу Львова. Батько художника — торгівець — з якихось причин залишив Галичину, переїхавши спочатку у Валахію, а вже потім у Крим, де у Феодосії у 1817 р. й народився майбутній живописець.

Уважаемые читатели, PDF-версию статьи можно скачать здесь...

загрузка...

Загрузка...

В копилку власти: История -- локомотив… экономики?

Опровергая устоявшийся стереотип о якобы туристической неперспективности...

Математик из Одессы в концлагере придумал систему...

Ментальную арифметику, которую изучают в 70 странах, открыл математик из Одессы

Разложение русского общества накануне Февраля – с...

Подавить революцию можно комплексом мер системного антитеррора и глубоких реформ.

Пересадка в Могилеве-Подольском длиною в жизнь

Он взял с сына слово не переделывать памятник — выполненное в камне усохшее дерево с...

Загрузка...

Война в богом забытом селе. Часть вторая*

Наступил следующий год. Какой — я узнала позже. В то время для меня он был просто...

С чего начинался политех

В конце лета 1898 г. неподалеку от построенного в 1887 г. храма Святой равноапостольной...

Время денег

Трудные времена -- «дешевые» деньги 

Война в Богом забытом селе

Я в розовом платьице... Помню точно, что оно было розовое и очень мне нравилось. И в этом...

Имя твое будет известно

Пока силы зла методично и последовательно разрушают Украину, переписывая историю,...

Комментарии 0
Войдите, чтобы оставить комментарий
Пока пусто

Получить ссылку для клиента
Авторские колонки

Блоги

Idealmedia
Загрузка...
Ошибка