Мені стало байдуже, кого вбивати...

№34 (136) 23 - 29 августа 2002 г. 23 Августа 2002 0

Я журналіст телеканалу «Заграва». У серпні позаминулого року головний редактор запропонувала мені зробити ексклюзивний репортаж про воєнні події в Чечні. Я погодилась, хоча знала, яка небезпека спіткає мене, як буде важко туди добратися, а ще важче — повернутися додому неушкодженою. Свого я таки домоглася — усіма правдами й неправдами дісталась місця подій. А там... Скажу одне — серце й досить щемить...

Тієї ночі (22 серпня) внутрішні війська Росії робили «зачистку» селища Н. від військових угруповань чеченців. Під час операції загинуло 11 осіб. Серед них — рядовий Сорокін... Його звали Стасом. Йому не виповнилося ще й 19 років. З фотокартки мені усміхався гарний парубок, на вигляд — зовсім ще дитина. А в очах якась хвороблива дорослість, якась дивна серйозність і сум.

Він наштовхнувся на міну. Після нього залишився тільки його блокнот, автомат Калашникова і пакунок з листами від матері. Його товариші з підрозділу передали мені цей сповнений глибокими роздумами, як для 19-річного хлопчика, щоденник. Спитали, може, я напишу про нього або розповім у репортажі?

Через 2 тижні я повернулась додому із цього пекла, що зветься Чечня. Наступного ранку дізналась, що у Стаса нікого з рідних не залишилось. Мати померла від розриву серця, дізнавшись про загибель сина.

Стас Сорокін народився в Україні, у Львові. Тут він зростав, ходив до школи... А у травні 1991 року мати після того, як через невиліковну хворобу пішов із життя батько Станіслава, повернулась до свого рідного міста — у Саратов. Працювала медсестрою, виховувала єдиного сина. Мати і син стали неподільним цілим. І навіть їхня смерть настала майже одночасно — з інтервалом у кілька днів.

І ось я перегортаю сторінки записника рядового Сорокіна. Маленький блокнот синього кольору. Трохи пом'яті сторінки із загнутими кутами. Акуратний круглий почерк. Записані прізвища, імена, адреси. Вірші Блока. Малюнки. А всередині — нотатки, схожі на щоденникові записи. 10 вщерть списаних аркушиків...

26 травня. Сьогодні я прийняв присягу. На вірність Батьківщині. Військову присягу. Якесь дивне відчуття. Переповнюєшся гордістю. «Клянусь... сумлінно і чесно виконувати військовий обов'язок». Я солдат. Людина честі. Так сказав нам старшина. Я почав нове, доросле життя. Буду вести солдатський щоденник про солдатські будні. Щоб було що згадати...

28 травня. Я рядовий 102-ї бригади внутрішніх військ. Ми розквартировані у місті П. З дитинства мріяв стати офіцером. Пам'ятаю парад військ на головній площі міста. Військові у формі. Вони віддають честь... Для нас, малечі, військові були найсміливіші, найчесніші люди у світі, віддані Батьківщині. Офіцер — людина честі. Духовно шляхетна.

6 червня. Пішли будні рядового солдата. Навчання, тренування і т.д. Вночі снилася мама зі сльозами на очах. Вона не хотіла мене відпускати. Боялась. Та я наполіг. Не хотів відкосити, отримавши якийсь липовий діагноз. З дитинства мріяв стати офіцером. Сьогодні зранку нас із частини забрала машина. Поїхали до полковника на дачу. Там фарбували підлогу, клеїли шпалери, мили вікна. А яка в нього дача! Наче замок якогось графа. Ходять чутки, що нашу бригаду будуть відправляти до Ч. Нарешті зможу по-справжньому виконувати свій військовий обов'язок. Бо фарбування підлоги — це щось не зовсім схоже на прямий обов'язок солдата.

17 червня. Сьогодні після вечері до мене підійшло п'ятеро. Вимагали гроші. Сказали, як не дам — буду сам винен у наслідках. Вони, ці п'ятеро, тримають в руках увесь підрозділ. Грошей не дам. Що, вони їх самі заробили? Які тут чудові зоряні ночі. Цвітуть липи. Повітря сповнене духмяним ароматом.

20 червня. Дідівщина... Учора забрали продукти, які передала мама. Я опирався. Зелений вдарив мене так, що я впав і розбив носа. Кров... Та це ще нічого. Васю Синицю трохи до смерті не забили. Він відмовився віддати свою продуктову передачу і послав Зеленого куди далі. Били ногами... Старшина закриває очі на це. Ось тобі й шанування честі і гідності товаришів по службі. 26 червня. Нас направляють у район бойових дій, до Чечні. Мамі не буду сповіщати. Вона й так хвилюється.

1 липня. Наша бригада увійшла до 1-го ешелону об'єднаних угруповань внутрішніх військ. Увійшли до Чечні зі східного напрямку. Закріпилися в так званій Північній зоні — уздовж правого берега Тереку. 8 липня. Сьогодні був мій перший бій. Біля Л. Ось тобі й маєш... Мріяв стати офіцером, а побачив смерть — злякався. Вбив молодого хлопця. Просто... Автоматною чергою. Один рух — і людини немає. Ні, я не вбивця — це мій військовий обов'язок. Але я збентежено себе почуваю. Плакав. Товариші сміються: «Чого нюні розводиш?» Більше не буду. Так що, вбивати — мій військовий обов'язок?! Присягався же: «Чесно і сумлінно виконувати...»

10 липня. Сьогодні пройшли селища П. І Т. Надворі ніч. Ми розташувались біля річки. На тому березі — ліс. В ньому — загони ворогів ч-ів. Отримав листа від мами. Вона знає, де я. Мама хотіла, щоб я вступив на факультет міжнародних відносин М-кого університету. Як-не-як, а в школі я був відмінником навчання! Але я не набрав прохідного балу. Майже рік працював де прийдеться. А потім призвали... Я вже вбив 5 осіб. П'ять родин оплакують смерть рідного. Це війна. Мене теж можуть вбити. Мати не витримає. Я в неї один. Єдина, бажана дитина. Як вояк я повинен бути людиною честі, сказав сьогодні старлей Золотий. Честь... Людина честі не повинна робити того, сказав він, що принижує гідність групи людей, до якої вона належить. Це він розповідав сьогодні про дезертирів. «Дезертири, — сказав він, — зрадники військової честі. А честь — це надбання армії як соціальної групи. Честь армії в славі, доброму йменні, в повазі, яку вона викликає до себе». От сказав! Щось таке накрутив. Надто завумно. І хіба ж сьогодні служба в армії викликає повагу? Вояк повинен виконувати військовий обов'язок. Виконувати накази командира. Вбивати?.. Це життя. Але ж честь — це й щось внутрішньо притаманне самій людині. Це її певний внутрішній стандарт, через який вона не може переступити. А дідівщина? Людина честі не може робити нічого, що пов'язане з прислуговуванням. А я підкоряюсь їм, бо хочу вижити. І яка я людина честі! Над дальньою грядою лісу злетіла забарвлена ліловим димом ракета. Світає. О шостій ранку виступаємо.

17 липня. Я вбивця... 10 душ висить на мені. Я ненавиджу цю війну. Холодно. Та на війні ніколи не буває тепло, бо тут вбивають. Загнані у ліси ч-ці огризаються. Я зрозумів: солдат, що йде у бій, спочатку тільки за наказом начальства виконує ряд дій боротьби, гніву та ненависті, врешті-решт, завдяки тільки одному факту виконання цих дій дійсно проникається ненавистю. Я ненавиджу ч-ців. Ненавиджу. Але за що? Вони відстоюють те, що їм належить. А ми прийшли на їхню територію і вбиваємо. Я вбивця. Вояка... Яка ж я людина честі? Зелений каже, важко вбивати тільки перших 100 разів, а на 101-й — легко.

19 липня. Сьогодні був найважчий бій за ці два тижні. Наша сторона втратила 11 осіб, 30 поранено. А скільки втратили ч-ці? З Васею Синицею ми були в одному окопі. Його розірвало гранатою. Мене тільки трохи зачепило. Якомусь ч-цю вдалося так близько підповзти. Коли я побачив, як вмирає Вася, я почав немилосердно стріляти з автомата. Я перебував у якомусь незрозумілому стані. Я був сповнений ненависті. Скільки я сьогодні вбив? Терпін десь вичитав, що злочин — це акт, який ображає такі почуття, як жалість та чесність, але виключаючи злочини під час війни. Бо тут — необхідність. Заспокоїв. Я не хочу бути солдатом. Я не хочу вбивати. Зелений знов збирав данину. Теж мені людина честі. Ганьба для всієї армії. Рижий не хотів віддавати продукти, так Зелений із товаришами вихопили у нього фотографію коханої дівчини і заставили «викупити». Викуп складався з 50 віджимань, незчисленних ударів в пах і т.д. і вибачення перед Зеленим на колінах. Боляче було дивитись, як Рижий знесилено лежав, а його продовжували виховувати за допомогою ударів ногами, вчити, як треба себе поводити з «авторитетними людьми». Ніхто не заступився за Рижого. Усі бояться. Я теж. Я хочу вижити. Мені соромно за своє боягузтво. Людина честі?

25 липня. Брали селище Г. Чуже коротеньке життя. Чи маю я право переривати чиєсь життя? Хто я, Бог? Я людина. Люди вгрузли в гріхи. Серед них і той гріх, що не можуть жити в мирі та злагоді. Акт вбивства, спрямований проти ворога — це подвиг, а спрямований проти своїх — злочин?! Над лісом стоїть повний місяць. Срібне марево навіює приємні спогади... Місячна стежка тьмяно поблискує посеред Тереку. А на небі — ясні зорі. Так дивно, так гарно. Мені не віриться, що зранку знову буде війна.

27 липня. Наступали від К. по лівому березі Тереку. Пройшли Б., підступили до М. Ч-ці зосередились біля П. Їхній лідер — «чеченський» Че Гевара, революціонер-терорист. У нього свої уявлення про кордони Ч. Їжа погана. Здебільшого каша на воді. Учора Зелений з товаришами продали в селі Я. жителям два автомати за $50. На ці гроші купили їжу і горілку. Це вже не вперше. І вони не одні, хто так робить. Командири закривають на це очі. Державі потрібна перемога, а грошей на перемогу немає. Майно списують на бойові втрати. Потім рапортують: «Втрачено... одиниць зброї». «Втрачено... Продано... Вояками». Місцеві жителі перепродують зброю і мають непоганий заробіток. «Досадно мне, коль слово «честь» забыто...» Захід сонця. Тільки що закінчилась вечеря. Бурхлива течія кривавого Тереку шалено мчить кудись уперед. І здається, що ніби й насправді річка наповнена кров'ю загиблих...

1 серпня. Вчора стався жахливий випадок. Наші солдати зовсім стали звірами. Вчора була неділя. Ми стояли біля К. День був спокійний. Ч-ці притихли. Не було ніякої стрілянини. Зелений з товаришами взяли БТР і поїхали в селище «добувати» їжу. Вони частенько нахабно вимагають у місцевих жителів хліб, молоко, яйця. Та учора сталося страшне лихо. Вони під'їхали до кіоску, де продавались різноманітні товари. Вимагали у дівчини-продавця горілку. Вона відмовила. Коротка автоматна черга. Дівчина була вбита на місці. Вони набрали товару і зникли. Їх знайшли. Заарештували. Кому від цього легше — одного життя вже не має. Солдат — людина честі. Знов і знов згадую ці слова старшини. На війні, казав він нам, солдат суворо дотримується правил воєнних змагань: зокрема, відрізняє цивільне населення від тих, хто має зброю і є противником. Скільки крові! Скільки вбитих. Скільки жорстокості. Мабуть, всі ми — моральні інваліди. Терпін, енциклопедія нашого підрозділу, сказав, що треба збільшити допризовний вік. Бо призивають здебільшого 18-річних хлопчаків з несформованою психікою. Вони отримують зброю, виконують команди. А наслідки — психологічна травма. Я згоден з Терпіним. Класний він. Стільки всього знає. Його призвали після університету. Але таких тут небагато. Здебільшого — після школи. Зелений навіть не закінчив її. Кожен другий — з неповної сім'ї. Лапа — круглий сирота. Обмежена кількість хлопців із забезпечених родин. Багато — не дуже розумово розвинуті.

8 серпня. Учора сиділи в темряві. Заборонили навіть палити, щоб нас не засікли. Навколо мертва тиша. Тут не чути, як співають птахи. Незабаром осінь правитиме бал, і я побачу журавлині ключі, почую, як вони курличуть... Та чи побачу я? Мамо рідна, як мені погано!

10 серпня. Учора був бій біля К. Знову багато крові. Мені вже байдуже, душа охолола. Терпін сказав, що в армії стороння демократія, бо вона має особливу природу, в її основі — жорстка дисципліна і військова необхідність. Чи так це? Мало хто із солдатів пишається своєю професією. Для багатьох — це обов'язок. Не більше. Сьогодні був свідком, як Лапа знімав з вбитого ч-ця зовсім нові чоботи. Потім продасть. Буде на горілку. Терпін розповідав, що деякі солдати відрізають вуха вбитих ч-ців як трофеї. Я не повірив, але навіть якщо це й правда, я не здивуюсь. Мені байдуже. Скоріше б вилізти з цього пекла.

18 серпня. Уже 3 дні як немає боїв. Командування готує нову операцію. Учора продав свій трофейний автомат, який забрав у вбитого ч-ця. Продав. Купив горілки. Напився разом з Лапою. Напився, наче провалився... Колись я його засуджував за це, а тепер мені байдуже. Головне вижити. Думаю про матір. Терпіна було вбито біля села О. Горілки вистачить і на сьогодні. Моя перша чарка за доблесну армію! За солдата — людину честі! Товаришу старшина, не згоден я з вами. Я не людина честі — я потвора, доведена до відчаю. Мені байдуже, кого вбивати. Скільки я вже вбив цих ч-ців. От уперті! Вони борються за територію своєї Батьківщини. Мріють про свій власний рай, про свою маленьку, але вільну і незалежну країну. Господи, за що? Чому я повинен вбивати цих людей? А, так, ти правий. Я виконую свій військовий обов'язок. Я не ганьбитиму честь армії. Твоє здоров'я! П'ю за честь солдата стоячи!

22 серпня. Сьогодні о 2-й годині ночі виступаємо. Якесь в мене дивне відчуття. Ніби скоро все це закінчиться...

ПІСЛЯМОВА. Для служби в армії необхідні люди зі стійкою психікою, а не 19-річні хлопчики, такі, як Стас Сорокін. В Україні сьогодні немає воєнних дій, не бере вона участь і в агресіях проти інших держав. І події в гарячих точках планети здаються нам такими далекими. Дай Боже, щоб так було завжди. За вікном панує серпень. Грайливий вітерець забавляється з молодим зеленим листям. Тільки Стас, як і багато хто з його однополчан, ніколи цього не побачить.

Уважаемые читатели, PDF-версию статьи можно скачать здесь...

Новый виток милитаризации космоса

Демонстрация Китаем собственных достижений в области создания многоразовых...

Неугодне дзеркало

Тому, хто працює у закритій системі, навіть висококласному професіоналові, складно...

А судьи кто?!

Удивляет неумение авторов «загальних висновків» учитывать специфические...

Эйфория приватного космоса

Амбиции главы ГКАУ, рассчитывающего за короткое время озолотить космическую отрасль...

Стартует 25-я антарктическая: неоднозначный юбилей

На днях из Киева в путешествие по сверхдальнему маршруту отправится 25-я украинская...

Глобальные земные проблемы

Большой комплекс многогранных научных и прикладных проблем был всесторонне...

Суть медреформы — убить науку?

Министерство здравоохранения должно быть заинтересовано не в разрушении...

Надеюсь на взаимопонимание

Нравственность — важнейший элемент любого производственного и общественного...

Министерство образования, науки и профнепригодности

Конкурс WorldSkills International становится так же популярен, как Олимпийские игры

Как нам получать Нобелевки

Опыт Китая и его Единой платформы выглядит именно тем, что требуется украинской науке...

ЗНО з історії України — рівність для усіх чи...

Щороку в завданнях ЗНО присутні питання, яких немає ані в програмі, ані в підручниках

Комментарии 0
Войдите, чтобы оставить комментарий
Пока пусто
Авторские колонки

Блоги

Ошибка