Національно-визвольні змагання чи громадянська війна?

№42 (434) 17 - 23 октября 2008 г. 17 Октября 2008 0

Після приходу до влади в Україні «оранжевої» команди на чолі з Ющенком визначилася різка зміна ставлення до багатьох подій вітчизняної історії, зокрема — до націоналістичного руху в Західній Україні в роки Другої світової війни. Відбулася фактична його реабілітація на рівні верховної влади, свідченням чого стало присвоєння одному із чільних провідників ОУН-УПА, гауптштурмфюреру Роману Шухевичу звання Героя України.

Цей безпрецедентний акт викликав неабияке збурення громадської думки в Україні і шок — у наших найближчих сусідів, на заході і сході.

Президент та його ідеологічні однодумці мотивують таку переоцінку цього неоднозначного явища в нашій історії тим, що воно, мовляв, надто тенденційно висвітлено в радянській історичній науці, а тому, мовляв, настав час відмовитися від демонізованого його образу.

Можна було б і погодитися з цим, коли б «героїчні» діяння націоналістів були висвітлені тільки в дослідженнях радянського часу, в необ'єктивності яких сьогодні не звинувачує хіба-що лінивий. На щастя, вони непогано представлені і в націоналістичних виданнях, які виходили на Заході. Вміщені в них автентичні документи, а також свідчення учасників цього руху змістовно не надто дисонують з тим, що розповідають про нього документи і свідчення очевидців з радянського боку. Оцінки ж, що цілком природньо, діаметрально протилежні.

Як відомо, ОУН-УПА не становили собою монолітного й ідеологічно єдиного руху. У ньому було три течії: бандерівці, бульбівці і мельниківці, котрі впродовж усієї їхньої діяльності взаємно поборювали одна одну. Це поборювання, за твердженнями самих же його учасників, було громадянською війною, в яку було втягнуте і мирне населення. Особливо ворожими були стосунки бульбівців і бандерівців. Останні навіть видали наказ винищувати усіх бульбівців так само, як німців, більшовиків та поляків.

Приводом до цього послужив відкритий лист Т. Бульби-Боровця до С. Бандери, опублікований у центральному друкованому органі Української народної Революційної Армії під проводом Бульби від 10.08.43 р. У ньому в достатньо різкій формі висловлено відмову підпорядковуватися «проводові партії, яка починає будову держави з вирізування національних меншин та безглуздого спалення їхніх осель». «При ваших методах вистрілювання українців із Червоної Армії, колишніх українських комуністів, комсомольців, душення путом найкращих людей, — стверджував Бульба, — ви не змобілізуєте армії»... «Ваші провідники, відкидаючи всякі переговори та порозуміння, вимагають абсолютного підпорядкування виключно проводові Вашої ОУН. Вони відверто заявляють, що для осягнення своєї партійної диктатури не завагаються розпочати братовбивчу війну, навіть — коли б вона коштувала українському народові не сотні, а цілі мільйони жертв».

Далі Бульба звинувачує бандерівську ОУН у тому, що та організована на фашистських засадах безоглядної диктатури однієї партії і співпрацює з німцями. «Ми не могли підпорядковуватися урядові, який проголосив Українську Державу за плечима німецької армії».

У відповідь на цей лист керівник бандерівської cлужби безпеки Микола Лебідь (псевдонім Максим Рубан) видав 19.08.43 р. наказ про активізацію боротьби з бульбівцями. У ньому проголошено смертний вирок особисто Бульбі та його штабу. В результаті бульбівська УНРА була розгромлена бандерівцями, велика кількість її бійців винищена. Бульбі вдалося врятуватися, а ось його дружина Анна Боровець потрапила до рук головорізів Лебедя і була ними замордована до смерті.

Та повернімось до звинувачень Бульби у терористичній діяльності бандерівців. Наскільки вони вмотивовані і чи знаходять підтвердження у свідченнях інших учасників так званих визвольних змагань на Західній Україні? Нинішні апологети бандерівщини стверджують, що дані про звірства націоналістів стосовно мирного населення, а також і соратників по спільній справі, які наведені в працях радянських авторів, суціль сфальшовані. Насправді, мовляв, нічого такого не було, а тому годі повторювати «кедебешні» агітки.

Можна і не повторювати. Щоб скласти об'єктивне уявлення про кривавий терор лебедівської служби безпеки (СБ), досить і тих свідчень, що є в націоналістичних виданнях: різних збірниках, а також у «Літописі УПА». Практично усі вони відтворюють зловісний образ цієї структури. Розходження тільки в тому, на що вона була схожа. За свідченням одних, вона нагадувала радянське ЧК, інші були переконані, що СБ зорганізована на німецький зразок. Більшість її командирів — це колишні курсанти німецької поліційної школи в Закопаному 1939—1940 рр. Ними були переважно галичани.

Як вважав один із провідних діячів ОУН-УПА Максим (Макс) Скорупський, «СБ і її діяльність — це найчорніша сторінка історії тих років. Гірше не могло бути, бо поліція сама була законом і судом». Цілком співзвучний йому Шуляк, котрий у праці «В ім'я правди» ввів поняття «рубанівщина» як явище терору в націоналістичному середовищі. «Ця система надзору і ліквідування жертв на підставі рішень самого СБ — без усякого суду — була ганебна, жахлива». Бандерівці, згідно з названим автором, «загнали опозицію під землю. У цю категорію потрапляли всі, хто не був прихильником бандерівщини».

Під нещадний ніж бандерівської СБ потрапляли справді усі. Свої поселяни, яких нищили тільки за те, що хтось із них критично висловився щодо методів її боротьби. Вбивали цілими сім'ями, палили живцем у хатах. «Вистачало комусь висловити свою думку, яка не повністю узгоджувалася з тезами нашої пропаганди, — згадував Скорупський, — і вночі така людина зникала. Тепер з такими «судами» навіть не ховаються, людей вішають і вбивають просто на їхніх подвір'ях».

Наводяться і приклади таких «судів». Так, у с. Шепетиці без жодного суду і слідства повісили Василя Федорука, його дружину Тетяну, брата Михайла, вбили Наталку, дружину якогось В. і його стару матір Христю. Більшою мірою, як зауважує Скорупський, терпіли так звані східняки, котрих убивали просто так, про всяк випадок. Під час рейдів на схід «розстрілювали разом із родиною і палили хати тих, хто відмовлявся йти в УПА».

Шуляк пише: «Найжахливіша трагедія розігралася із полоненими Червоної армії, яких тисячі жили і працювали по селах Волині... Бандерівці придумали таку методу. Приходили вночі до хати, брали полоненого, виводили надвір і заявляли, що вони совєтські партизани і жадали, щоб ішов із ними, бо інакше застрелять. Хто погоджувався на це, того тут же і розстрілювали».

За свідченням Скорупського, «СБ спочатку розстрілювала і усіх совєтських партизанів, але пізніше ми побачили, що це ідіотизм, бо таким способом треба було вистріляти всіх східняків, що були в совєтській партизанці і в Червоній армії, а з ким же тоді робити революцію проти совєтів?»

Масові чистки вчиняла СБ також у самій УПА. Насамперед це стосувалося мельниківців і бульбівців, але ліквідації підлягали також ненадійні елементи і у підрозділах, контрольованих ОУН Бандери. Практично у кожному із них, навіть і в найдрібнішому, були наставлені «політруки» від СБ, чия влада нічим не обмежувалася. По суті на весь націоналістичний рух поширювалася диктатура однієї партії. Тільки на Дубенщині СБ вбила понад 30 активних членів ОУН.

Наприкінці березня 1943 р. керівник СБ Лебедь видав наказ розпочати радикальне очищення української території від польського населення. Формальним приводом було те, що поляки співпрацювали з німцями, а насправді бандерівці реалізували один із пунктів львівського Акта Української держави, згідно з яким Україна оголошувалася країною тільки для українців. Після спалення польського села Кути і винищення його жителів, свідчить Скорупський, «день у день, як тільки заходило сонце, небо купалося в заграві пожеж. Це палали польські села».

Отже, і в цьому підтверджується справедливість звинувачення Бульби-Боровця, який вважав неприпустимим ганебне винищування польського цивільного населення й інших національних меншин, котре до того ж здійснювалося «під маркою УПА, та ще й нібито, з наказу Бульби».

На жаль, щиросердні зізнання учасників визвольних змагань не супроводжуються такою ж мірою об'єктивними оцінками того жахливого бандерівського терору. Тільки дехто з них вважав цей терор наслідком націонал-фашистської ідеології ОУН. Більшість (у тому числі вже згадувані Скорупський та Шуляк) чи не єдиним джерелом цього зла, яке посіяло стільки горя і ненависті, вважали Миколу Лебедя-Рубана. Це він і його партійна злочинна кліка, стверджували названі автори, божевільно проливали братню кров, але «у всіх цих ганебних злочинах не винні ані героїчні бійці УПА, ані старшини УПА, ані рядовики-виконавці СБ». Шуляк назвав Лебедя-Рубана «найвищим держимордою УПА».

Але ж, якщо був найвищий, то були і нижчі. Звичайно, не всі в УПА відповідальні за кривавий терор СБ, але, очевидно, немає жодних підстав виправдовувати тих людей, котрі виконували злочинні накази свого «вождя» і заплямували себе кров'ю сотень тисяч невинних жертв. І чи може їм бути прощення за це?

Для тих із наших сучасників, які схильні до ідеалізації і навіть героїзації ОУН-УПА, наведу слова одного із вояків відділу УПА на Дубенщині — Івана Вільхового. В розмові із підпільницею Олею Горошко він сказав: «На бойовій площині УПА вела криштальну роботу, коли на неї дивитися звисока чи здалека. Треба прийти впритул, щоб побачити все інше, яке здалека зовсім не видно. У низах нашої дії повним розмахом розгулювали людські пристрасті, злоба, ненависть, заздрість і бажання ницого показати свою силу... Ми майже свідомо потурали злу і дозволяли ганьбити все те, що мало бути святим».

А тепер щодо звинувачення Бульби бандерівців у співпраці з німцями. На жаль, воно також знаходить підтвердження реальними фактами, хоч грішними у цьому були не лише вони, а й увесь націоналістичних рух Західної України. Пізніше різні гілки ОУН-УПА будуть звинувачувати одна одну у співпраці з гестапо і в тому, що в Україну вони увійшли на початку війни Німеччини з Радянським Союзом в німецьких обозах. Значною мірою це відповідає дійсності, адже від самого зародження ОУН користувалася підтримкою відповідних розвідувальних служб вермахту. Значна частина старшинської верхівки майбутньої УПА пройшла вишкіл у 1939—1940 рр. в німецьких військових таборах і навіть отримала відповідні чини німецької армії.

Після окупації Польщі і до нападу Німеччини на радянський Союз у Кракові діяв Український центральний комітет під керівництвом проф. В. Кубійовича, який працював з дозволу і під захистом німецької адміністрації. Впродовж 1939—1940 рр. українська молодь за його сприяння залучалася до служби у німецькому підрозділі «Веркшуці» у Кракові, де проходила «військовий та ідеологічній вишкіл». Якась її частина направлялася на роботу до Німеччини, де оволодівала німецькою мовою. В цілому вся верхівка ОУН бачила в німцях природніх союзників у боротьбі за незалежну Україну і з почуттям радості зустріла звістку про початок війни.

Попервах німці справді, як свідчать самі націоналісти, толерували їхній справі. 30 червня 1941 р. під їхнім покровительством у Львові було проголошено Акт утворення Української держави на чолі зі С. Бандерою і Головою крайового правління Я. Стецьком. Про те, якими були взаємини ОУН з німцями, яскраво свідчать слова вітання у цьому акті «героїчній німецькій армії і її фюрерові Адольфові Гітлерові». За цим аналогічні вітання надіслали «творцеві і вождеві великої німеччини Адольфові Гітлерові, славній німецькій непобідній армії» також збори українців західних земель України. Представник Бандери та всі присутні «гаряче і щиро» привітали присутніх старшин німецької армії і — у свою чергу — отримали привітання представника німецької армії проф. Коха, який закликав до «якнайтіснішої співпраці з німецькою армією під проводом великого вождя німецького народу — Адольфа Гітлера».

Фактично спочатку німці підтримали і Поліську січ Бульби, яка розгорнула діяльність на Волині цілком легально, без жодного спротиву нових господарів краю. Більше того, Бульба сподівався, що йому і далі «вдасться вдержати в українських руках певну можливість громадської та військової діяльності під німецькою окупацією». Отже, сподівався на порозуміння і співпрацю з німцями. Ілюзії ці скінчилися, як тільки на Волині було налагоджено цивільне німецьке правління, місця в якому ні Бульбі, ні його Січі не було. Довелося переходити на підпільне становище, йти в ліси і мати відтепер німців не за союзників, а за ворогів. Подекуди вести з ними боротьбу, масштаби якої, втім, були надто скромними, щоб серйозно зашкодити окупаційній владі.

Іншим було становлення до спротиву німцям з боку ОУН Мельника. До 1943 р. вона принципово не бажала вдаватися до так званої «партизанки», мотивуючи це тим, що головна увага мусить бути зосереджена не на сьогоднішній боротьбі з німцями, а на майбутній — «з москалями». Інструкції, що надходили зі Львова, зводилися до того, що «розгортати партизанку не доцільно», щоб не сприяти розвалюванню Східного фронту. «Чим довже триває війна з Москвою, тим краще, тим більше вона (Москва. — Авт.) вичерпується».

При цьому покликалися на Захід, котрий дотримується такої ж тактики і не поспішає висаджувати десант у Франції.

Аналогічним ставленням щодо ведення партизанської боротьби проти німців відзначалася і ОУН Бандери. Вона уникала її до початку 1943 р. Більше того, розсилала відозву на місця, якою «партизанка» оголошувалася злочином проти власного народу. Тільки в 1945 р. група Бандери—Лебедя оголосить себе основоположницею УПА і боротьби з гітлерівцями.

Згодом різні відділи ОУН-УПА будуть змагатися за пальму першості у започаткуванні цієї боротьби. Але насправді сперечатися не було про що. І ті й інші, власне, більше імітували боротьбу. Із спогадів її учасників випливає, що до зброї вони вдавалися, коли потрібно було визволяти із в'язниці своїх товаришів, кинутих до неї окупаційною жандармерією, або поповнити запаси цукру із складів, що охоронялися німцями. Як правило, у таких військових акціях загони УПА втрачали три-чотири вояки, що само по собі свідчить про невеликі їхні масштаби. При цьому в усіх випадках сутички відбувалися не з військовими частинами і не заради того, щоб пустити під укіс ешелон із зброєю для фронту, як це робили радянські партизани, а з німецькою жандармерією і польськими поліцаями, щоб помститися за утиски, вчинені ними стосовно населення.

Дивною була ця боротьба, яка не перешкоджала підтримувати оунівцям цілком мирні переговорні відносини з німцями і укладати з ними угоди про співпрацю. Такі переговори, зокрема, відбулися у Луцьку в листопаді 1943 р. між мельниківцями і німцями. Сторони дійшли згоди, що повстанці «мають право організовувати збройні сили для боротьби проти совєтських партизан та інших диверсійних банд, які нищать українське населення». З цією метою було сформовано «Український легіон», який справді боровся з радянськими і польськими партизанами.

В кінці 1943-го — на початку 1944 р. приклад мельниківців наслідували і бандерівці. В м. Кремінці вони провели переговори з німецьким командуванням «Кампфгрупе Прютцман», з яким уклали цілком мирну угоду. Керівництво УПА зобов'язувалося не воювати з німцями, а ті пообіцяли те ж саме зі свого боку. Крім того, бандерівці отримали від німецького командування пароль, за яким бандерівців мали безперешкодно пропускати в німецькі тили.

Переговори з німцями вів і Бульба-Боровець у жовтні—грудні 1942 р. Німецьку сторону представляли рівненський гебітс-комісар доктор Беер і командир поліції Волині й Поділля підполковник СС доктор Пюц. На жаль, для Бульби, його умови співпраці (на відміну від бандерівських і мельниківських) були поза межами компетенції названих посадових осіб, а тому переговори скінчилися нічим. Можливо, коли б вони відбулися в 1943 чи 1944 рр., Бульба і доктори Беер та Пюц були б менш амбітними у своїх домаганнях. А у 1942 р. вони ще не втратили надії на кращий розвиток подій.

У 1944 р. ставлення німців до УПА стало цілком толерантним, можна навіть сказати, союзницьким. Вони постійно вели переговори з командуванням окремих повстанських загонів, давали зброю з єдиною умовою, щоб ті використовували її для боротьби з Червоною армією. «Наше завдання, як згадують учасники тих подій, — було приготуватися якнайліпше до боротьби із новим окупантом. Про сутички з німецькою армією ніхто вже й не думав».

Заради справедливості слід сказати, що про ці «сутички» націоналісти не надто думали і раніше. Тепер же, в 1944 р., між ними і німцями визначилося повне порозуміння. Відступаючи, німці озброювали загони УПА для продовження боротьби з ненависними для тих і тих «совєтами». Фактично, між сторонами відновився той альянс, котрий спостерігався у 1939—1941 рр.

Таким чином, ні на які два фронти ОУН-УПА не воювали. У них був лише один фронт, за їхньою термінологією — «совєтський». Звичайно, якщо не рахувати фронту проти мирного населення.

У 1941 р. німецьким командуванням на ОУН-УПА було покладене завдання переслідувати і знищувати радянські частини, котрі потрапили в оточення. Так, як це було на Поліссі, де цим займалися цілком легальні військові формування під проводом Бульби. У пізніших спогадах учасники цієї кампанії жалкували лише за тим, що їм так і не вдалося «знищити совєтські частини, бо вони спішно відійшли під натиском українсько-білоруських партизанських з'єднань через ріку Прип'ять». Бандерівці відстрілювали тисячами тих радянських воїнів, які відстали від своїх військових частин і проживали на окупованих німцями територіях серед місцевого населення.

Був у ОУН-УПА і ще один ворог. Це радянські партизани. Нинішні націоналісти, домагаючись реабілітації своїх давніх попередників, час від часу заявляють, що українські повстанці і радянські партизани знаходили порозуміння, то чого ж його, мовляв, не можна знайти їхнім нащадкам. Насправді в реальних воєнних обставинах такого порозуміння не було. Та й не могло бути, оскільки для націоналістів, особливо для бандерівців, партизани були «совєтами», «більшовиками» і «східняками», котрі підлягали знищенню. Втім, пеговори між ними справді мали місце. Як згадує Скорупський, ковпаківці пропонували спільно боротися з фашистськими загарбниками, або хоч би не воювати між собою, але «на це ніхто (із учасників переговорів від бульбівців і бандерівців. — Авт.) не погодився».

Розповідаючи про рейд з'єднання Ковпака на захід, щоб знищити нафтові промисли у Дрогобицькому басейні, котрі були головною базою постачання пального для німецьких механізованих частин на Східному фронті, Скорупський зауважує: «Під час цього маршу в одну й другу сторону найбільше дошкуляли йому німецькі літаки і українські партизани». На ціле з'єднання Ковпака «славні вояки» нападати не сміли, оскільки, за їхнім власним визнанням, не мали такої сили, а ось окремим підрозділам ковпаківців завдавали відчутних ударів. Так, у Суражському лісі в липні 1943 р. відділи УПА розбили партизанський загін Бегми. За свідченням Скорупського, бій тривав цілий день і цілу ніч. Коли він скінчився, і повстанці нарешті оволоділи партизанським табором, то «місце його було вкрито трупами».

Подібне зіткнення упівців з радянськими партизанами мало місце пізньої осені 1943 р. в районі с. Мачулянки, що на правому березі р. Случ. Вище командування УПА наказало очистити цей край від радянських партизанів і кинуло проти них понад 600 вояків. Після жорстокого бою, зазнавши численних втрат, повстанці в паніці відступили, так і не виконавши завдання.

У спогадах М. Лебедя, полковника М. Омелюсіка та інших чільних провідників ОУН-УПА тема боротьби з радянськими партизанами посідає одне із центральних місць. Звичайно вони героїзують себе, а відтак говорять не лише про дійсне, але й уявне. Полковник Омелюсік повідомляє, що з'єднання Ковпака, яке налічувало 2 тис. бійців, було вщент розбите ними в галичині. Згідно з Лебедем, червоні партизани Ковпака були розгромлені відділами УПА ще на Волині.

Правда, це не завадило партизанам дійти до Прикарпаття, де проти них виступила так звана «Українська народна самооборона»*, створена за наказом керівництва ОУН, «щоб не дати Ковпакові опанувати Карпати».

У даному разі важливим є не стільки те, чи відповідають дійсності дані націоналістів про завдані радянським партизанам втрати, скільки їхні зізнання в тому, що саме УПА була тією силою, котра солідаризувалася з гітлерівцями у боротьбі з радянськими партизанами. Незалежно від того, якими мотивами керувалися її провідники, об'єктивно поборювання радянських партизанів шкодило справі визволення України від загарбників.

Із наведених матеріалів з усією очевидністю випливає, що на Західній Україні в роки Великої Вітчизняної війни мали місце не так національно-визвольні змагання, як справжня громадянська війна. Війна між різними націоналістичними партіями і їхніми збройними формуваннями. Війна з власним народом і національними меншинами. Війна з радянськими партизанами і так званими «східняками». У таких умовах ОУН-УПА, навіть коли б вони справді хотіли, не мали жодної можливості об'єднатися для спільної боротьби з гітлерівцями.

На закінчення ще кілька рядків із вже згаданого листа Бульби-Боровця до Бандери: «Товариші націоналісти! Як вам не соромно і де ваша національна мораль та гідність толерувати такі злочини? Хто з чесних революціонерів може розділювати сьогодні функції в Україні, коли вона димиться в пожежах та спливає кров'ю? Хто ще сьогодні може мріяти про ті ваші посади, коли щоденно тисячі гинуть від терору й голоду? Чи важливіше сьогодні те, хто керуватиме Україною, чи те, щоб її спільними силами врятувати від цілковитої заглади? Державна влада не вигідне місце, а найвідповідальніша стійка тяжкої служби Батьківщині».

Чи не правда, сказане можна адресувати і нинішнім націоналістам?

P.S. Тим, хто побажає переконатися в правдивості викладеного в цій статті, рекомендую ознайомитися із збіркою документів і спогадів учасників націоналістичного руху «Туди, де бій за волю» (Лондон-Париж. 1989), виданої в пам'ять Максима Скорупського фундацією ім. О. Ольжича у Великій Британії.

* Певно, назва саме цього військового підрозділу ОУН надихнула її нинішніх послідовників на створення однойменної партії «Народна самооборона».

Уважаемые читатели, PDF-версию статьи можно скачать здесь...


Загрузка...

Войти в айти и забыть о гривне

Запуск в прошлом году  в Украине школы IT-специалистов UNIT Factory наделал много шума....

Университет будущего: ни оплаты, ни лекций, ни...

Явно нехарактерные для вуза вещи бросаются в глаза уже в вестибюле Ecole 42 — парижской...

Побрюзжим о вау-гаджете

Нашумевший украинский стартап SolarGaps, предлагающий использовать в качестве жалюзи...

Стабилизатор напряжения защитит любую технику

Избежать ремонта можно, если заранее посетить сайт elektro.in.ua и купить стабилизатор...

Загрузка...
Комментарии 0
Войдите, чтобы оставить комментарий
Пока пусто

Получить ссылку для клиента
Маркетгид
Загрузка...
Авторские колонки

Блоги

Ошибка