Петля зворотнього зв'язку

22 Августа 2012 0
«Портрет» грипу

Наталя ОКОЛІТЕНКО,
письменниця,
доктор біологічних наук

«Свинячий грип уже поряд з Україною» — таке повідомлення з'явилося в інтернеті.

Читаємо: «Перший випадок загибелі людини від свинячого грипу зафіксований в Угорщині. Жертвою хвороби став 41-річний чоловік, котрий помер 15 липня від гострого запалення легенів. Під час розтину в його органах був виявлений вірус грипу А/Н1N1. Як повідомляється, до цього пацієнт не звертався до лікаря. Він страждав від хвороб серця та легенів, які ускладнилися після зараження вірусом свинячого грипу.

Представник канцелярії угорського уряду повідомив, що починаючи з 29 травня у країні зафіксовано 36 випадків зараження людей вірусом А/Н1N1. За минулі 24 години в Угорщині були виявлені два нових випадки захворювання на новий грип...»

Проблема причини й наслідку — одна з найважчих у науці, а в практичній медицині тим більше: чи не занадто безапеляційно визначено причину смерті угорця? Схоже, комусь знову хочеться заробити кругленьку суму на закупівлі великих партій таміфлю та вакцини для щеплення, розкручуючи пристрасті навколо неминучої епідемії грипу, спричиненого «новим» вірусом. Та ж пора медицині розібратися з тим, що відбувається в контрольованому нею просторі!

Коли б носієм свинячого грипу справді були безрогі, то за логікою речей найпершою групою ризику стали б працівники сільського господарства, фермери. Але грип, яким продовжують лякати населення, зарекомендував себе як типовий «городянин». Звідки ж такий епітет? Тут ми стикаємося з першим елементом медичного лукавства або невігластва.

Свою назву цей вірус дістав через те, що американський вчений Р. Шоуп ще 1931 р. виділив його від свиней. По суті це перший вірус, ідентифікований як збудник наймасовішої хвороби, яка вражає нас при сезонних температурних перепадах. 1933 р. він був виділений від людини. Тоді й народилася версія, що цей вірус став причиною згубної іспанки, а потім з людського організму перебрався в свинячий. Можливості тодішньої науки не дозволяли ні підтвердити, ні спростувати цю гіпотезу. Але відкриття, зроблені в біології за останні десять років, дають підстави багато чого переосмислити.

Наталя ОКОЛІТЕНКО, письменниця, доктор біологічних наук

Збудники грипу класифікуються за так званим «антигенним пейзажем» — особливостями груп атомів на поверхні їх захисного капсида, завдяки яким ці «гості з мікросвіту» проникають у живий організм, вступаючи в реакцію з групою атомів на поверхні його клітин по принципу «замок—відмичка». Свинячий грип належить до групи А, і особливістю вірусів цього типу є те, що вони властиві всім нашим сусідам по планеті — не знайдені вони лиш там, де їх не шукали. З таким самим успіхом вірус можна назвати пінгвінячим, котячим або тарганячим і щораз оголошувати «новим». Чому б і ні? Останнім часом в інтернет надійшло ще одне «жахливе» повідомлення: вірус Н1N1 групи А знайдено в тюленях. Може, тепер від них люди почнуть масово заражатися?

Другий елемент медичного лукавства — це явно спекулятивне ототожнення іспанки із свинячим (або курячим) грипом. У лабораторіях деяких країн, зокрема США, збереглися зразки легенів солдат, які померли під час епідемії 1919 — 1921 рр., і вірус А/Н1N1 з них не виділений. Але, як і належало чекати, теперішні його «родичі» так змінилися, що сказати з приводу цього щось певне неможливо. Згубність іспанки багато в чому для науки лишається таємничою, а тому, щоб вичерпати тему, автор цієї статті дозволить собі запропонувати власну версію.

На початку ХIХ ст. сочинський лікар М. Шульц зібрав 300 тис. аналізів крові, зроблених у лабораторіях, розташованих на великих відстанях одна від одної. Він спостерігав, як падала кількість лейкоцитів від 10 — 12 тис. під час Першої світовой війни до 8 — 10 тис., а в сучасної людини вже й чотири тисячі одиниць гематологів не бентежить. Звертаємо увагу на те, що паралельно в лісах навколо промислових місць темніли метелики березові п'ядуни. Рушійний механізм цього процесу зрозумілий: білокрильці ставали надто помітними на закіптюженій корі беріз, птахи їх видзьобували, й рід продовжили комахи, у яких активувався раніш «мовчазний» ген темних крилець. Збіг першого й другого явищ означав, що людство вступило в епоху науково-технічного прогресу, відтак уся біосфера, переходячи в ноосферу, пережила стрес, після якого адаптаційний процес пішов торованою дорогою.

Ми еволюціонуємо, панове! I цей факт треба розуміти не як доростання мавпи до статусу homo sapiens (це питання лишається відкритим), а як постійну взаємодію нашого організму з часом, де — і це доказано дослідами Джорджіо Піккарді з колоїдами в 50-х роках минулого століття у всіх лабораторіях від Піренейського півострова до Антарктиди — кожна хвилина залишає свій слід на речовині, з якої складаються клітини нашого тіла. Це розуміли древні, сформулювавши афоризм: «Двічі не вступиш у ту саму ріку». Більше того: ту саму людину не зустрінеш двічі, бо ніколи в білках не припиняється обмін групами атомів, тим-то ми приходимо у світ з одним типом тканин, а вмираємо з зовсім іншими, й від цього факту дітися нікуди. Час — реально діючий фактор нашого світу.

Згідно з теорією класика біології М. Тимофєєва-Ресовського, в природі постійно відбувається відбір нових стандартів і їх закріплення, ті ж організми, що такі стандарти виробити не можуть, потрапляють під дизруптивний (розривний) відбір. Жертвою дизруптивного відбору став і померлий угорець. Підтвердженням справедливості цієї концепції, до речі, є й випадки смертей немовлят після обов'язкових щеплень, від яких медицина категорично відхрещується. За інтернетівськими даними, два таких випадки сталися в липні 2011 р.: у селі Карнасівка Тульчинського району Вінницької області впали в кому й померли однорічний Назар Клоченко після щеплення від кору, паратиту й краснухи й п'ятимісячна Оленка Коритна — після щеплення від гепатиту. Це не дає підстави ставити під сумнів профілактичну ефективність щеплень, але розібратися, в яких випадках вони доцільні, а в яких ні — необхідно.

Мінливість часово-просторової структури нашого світу означає, що речовини спадковості ДНК, цієї закладеної в усе суще «перфокарти», не досить, щоб організмові зберегтися як формі. Повинна бути й інша «перфокарта», що приходить з довкілля, переводячи все живе в ситуацію «тут і тепер», яка не може бути прогнозованою.

...Років так із 600 тому філософ поскаржився баришнику, що він котрий рік ламає голову над тим, чим живе відрізняється від неживого, і нічого зроуміти не може.

— Чому? — здивувався баришник. — Але ж це так просто! Хіба на ярмарку за дохлу коняку дадуть, як за живу?

Та й справді, не дадуть. А чому? Ті самі атоми, з яких складаються ті ж самі органічні молекули конячого тіла... Однак не стало інформаційної складової життя, обірвано петлю зворотнього з'вязку з довкіллям, і замість обміну речовин настає їх розпад.

Чи не пора медицині пошукати матеріального чинника, до якого прив'язана інформація про особливості часу як реально діючого фактору, який проявляється в чергування подій нашої мінливої планети? Що це може бути? I тут доведеться придивитися до вірусів.

«Вірус бере в полон імунну систему»

Ці сутності були відкриті як збудники хвороб, тому за ними однозначно закріпилася погана слава. Та чи вичерпує вона їх місію в біосфері?

Видатний російський вчений Лев Зільбер радив розрізняти віруси інфекційні (ті, які спричиняють сказ, віспу, поліомієліт, мозаїчну хворобу тютюну) й інтеграційні. Перші генетично стабільні, розмножуються за межами клітинного ядра і, окрім людини, мають ще й проміжних хазяїв. Другі поширені скрізь і без перебільшення є такою ж складовою довкілля, як вода чи повітря. До інтеграційних належать РНК-вмісні віруси, відомі ще як ретровіруси, типовими представниками яких є збудники грипу.

Поведінка інтеграційних вірусів — це суцільні парадокси, які самі по собі наводять на роздуми.

Почнемо із запитання: чи віруси живі? За висловом Володимира Вернадського, «бути живим — це бути організованим». У такому розумінні віруси живі, бо вони оточені захисною оболонкою — капсидом. Але цей капсид інтеграційний вірус лишає на поверхні клітини, проникаючи туди як генетичний матеріал. У клітині-хазяїні вірус, вживившись у геном, може працювати як ген, точніш — як мобільний елемент, транспозон, нічим не відрізнячись від інших «стрибучих генів», яких у ДНК величезна кількість. Їх відкрила американка Барбара Мак-Клінтон, котра за це удостоїлась Нобелівської премії.

Тобто вірусу, щоб продовжити свій еволюційний розвиток, потрібно позбутися власної організованості, обезличитись, висловлюючись звичним для масового читача поняттям, — померти. Для чого? А щоб здобути шанс народитися заново: якщо вірус виходить з клітини, то з якоюсь нуклеотидною групою гена, що за крайньої простоти будови цих сутностей означає появу нових якостей, або й навіть з цілим геном. Вже не кажемо про те, що вони прихоплюють частину клітинної мембрани з компліментарною групою атомів, завдяки чому здобувають можливість потрапляти в інші клітини. Отже, в процесі взаємодії двох спадкових програм утворюється спільний інтеграційний продукт, розрахований на те, щоб стати здобутком всієї біосфери, і клітина-хазяїн вносить у нього більше інформації, аніж «гість». Вони потрібні один одному, щоб вписатися в часовий поступ нашого світу. Iнакше — знищення.

Між ділом виникає питання: невже в світі, де неповторна кожна хвилина, еволюційний конвеєр обірвався — перестали зароджуватися нові життєві форми? Може, ми не знаємо, де шукати ознаки цього процесу? На нього відповідь дамо далі.

Якщо стати на таку позицію, то не доводиться чудуватися подальшим «дивацтвам» поведінки клітини високоорганізованих істот, на яку нібито нападає вірус. Вона не борониться — навпаки! Вона виробляє білки, які допомагають йому взяти її «фортечні твердині». У випадку з ВIЛ, який теж є ретровірусом, таких білків виявлено 273, і без зайвого сумніву вони трактовані наукою як «зрадники». Що тільки не пишуть про взаємовідносини РНК-вмісного віруса типу А/Н1N1 й клітини-хазяїна в солідних статтях: «вірус віддає накази» й клітина їм «кориться», «вірус бере в полон імунну систему» й навіть «стратегічно мислячий вірус». Оце намагання пояснити природні явища в категоріях добра й зла само по собі засвідчує відсутність наукового розуміння того, що в довкіллі відбувається насправді.

Та постає питання: для чого вірус — маємо на увазі виключно РКН-вмісні — виходить з клітини? Щоб злісно заразити інші? Ні, щоб внести в живу систему інформацію про досвід протидії небезпечному для життя чиннику довкілля. А виходить він з іншими характеристиками, й це означає, що життя в нашому світі поставлено на потік, просто його результати розраховані на віки. На жаль, наука не відстежує еволюцію дуже лабільних геномів ретровірусів до чогось організованішого, навіть питання так не стоїть.

Річ у тім, що біосфері притаманний безперервний рознос генетичного матеріалу, і генна інженерія, яка нині бурхливо розвивається, — тільки слабке відбиття того, що відбувається навколо нас. Мета цього процесу — пристосування живого організму не тільки до вічно змінних умов нашої планети, а й до майбутніх подій у відповідності з законом випереджального відбиття, який сформулював Петро Анохін. Це й зрозуміло, бо обмінні процеси достатньо консервативні, й механізми, здатні вдосконалити їх адаптаційні можливості, мають бути підготовлені заздалегідь.

«Дивацтва» клітинних подій можна зрозуміти, якщо, відмовившись від уявлень про РНК-вмісні віруси виключно як внутрішньоклітинні паразити, побачити в них «перфокарту часу», «розносчиків передового досвіду біосфери», на чому давно настоюють деякі вчені.

Чим би ми заплатили, коли б медицині вдалося їх знищити?

Два типи взаємодії організму з часом

Біологія теорії не має, і на те є об'єктивна причина, про яку Е. Кант висловився так: «Легше зрозуміти утворення всіх небесних тіл, аніж точно пояснити виникнення однієї билинки або гусені». Але дещо в ній було догматизовано: вважалося, що інформація від ДНК йде на РНК, яка виконує роль виключно «робочого креслення», й ніколи в зворотньому напрямку. Однак обвал відкриттів, зроблених у біології за останні п'ятнадцять років, — а деякі з них удостоєні Нобелівської премії — показав, що переписування інформації з РНК на ДНК (зворотня транскрипція) так само невіддільна від життя, як і транскрипція пряма. РНК спроможна вмикати й вимикати «мовчазні» гени й навіть відновлювати генетичну інформацію у випадку розриву двох ниток ДНК. Прикладом можуть бути ті самі мобільні елементи, та не стрибають вони по ДНК у прямому розумінні цього слова: їхня програма переписується на РНК і вставляється в іншому місці молекули спадковості.

За статистикою, в ЄС щороку десь так 25 тис. чоловік вмирають від інфекцій, збудники яких стали несприйнятливими до антибіотиків. Шукаючи відповіді на питання, чому епоха цих потужних колись ліків кінчається, подружжя Ландсбергерів на достатньо численному матеріалі вивчало процес пристосування бактерій до антибіотиків, відібравши ті з них, які від початку були до них чутливі. Як і належало чекати, більша частина культури загинула, але окремі колонії вижили й навіть розрослися. Були знайдені материнські першоджерела таких колоній, і виявилося, що до антибіотиків вони від самого початку були байдужі, тобто така особливість у них передіснувала, проявившись за екстремальних умов. Бактерії не пристосувалися до антибіотиків — відбулася заміна чутливої до них популяції на нечутливу.

Два способи взаємодії з часом виробилося в нашому довкіллі: через зміну поколінь у мікросвіті й через вживлення в геном уже готової інформації щодо протидії його викликам. Останнє притаманне високоорганізованим системам, до яких належимо й ми. Відповідно існують два типи геномів: відносно чистий, зате дуже мінливий у вірусів та бактерій, і дуже складний, де діючі гени перебиті численними «мовчазними» ділянками у вищих організмів. Останній розрахований на те, щоб приймати готову інформацію, рознесену сутностями, які маємо за лютих ворогів. Зайвий раз переконуємося, що біосфера єдина, що мікро- і макросвіт еволюціонували разом, вступаючи в складні симбіотичні стосунки. А хвороби — тільки локальні катастрофи, можливо, породжені нестиковкою двох генетичних програм, в чому ще треба розібратися.

Мікро- і макросвіт мають дещо спільне: родове виживання в них забезпечує неповторність записаної в їхніх генофондах інформації, вона ж виявляється в неповторності особливостей кожного організму. На нашій планеті з тієї самої яйцекладки не вилупиться двох однакових метеликів, не розквітне двох однакових троянд на одному кущі й не народиться двох людей з однаковими клітинними характеристиками. На оболонках наших клітин знаходяться групи атомів, які називаються «білками самості». Так от вони дають кількість варіантів, що її достатньо не тільки для поколінь, які залишилися позаду людства, а й для незліченної кількості тих, які попереду.

У цьому велика мудрість життя, яке розвинулося на планеті, де умови постійно змінюються: якщо якісь особини не витримають тих змін, то інші збережуться, й популяця відродиться. Iнакше б наша Земля, де навіть у теплих кліматичних зонах трапляються морозяні зими, а найсухіші місцевості потерпають від катастрофічних злив, давно б спорожніла. Цей закон, що теж стоїть на сторожі життя як явища, сформулював Володимир Вернадський, і в сучасному звучанні він називається законом генетичної неповторності всього сущого. Те, що з лиця Землі щороку щезають скількись там видів рослин і тварин, його підтверджує: коли вид переходить певний поріг чисельності, то починає бракувати генетичної інформації для того, щоб відповісти на всі виклики довкілля. Бракує отих самих «мовчазних ділянок», які мають передіснувати в чеканні свого часу.

Наслідки Чорнобильської катастрофи виявилися не такими згубними через те, що людство пройшло бойове хрещення на сприйнятливість до радіації тоді, коли атомні бомби випробовували на поверхні землі, й ми не знаємо, який був радіаційний фон пасторальних галявин, де люди безжурно відпочивали на траві.

Якби не РНК-вмісні віруси, названі ретровірусами, то з нами ставалося б те, що з ландсбергерівськими бактеріями.

Грип приходить

з «новим обличчям»

Але чому саме вірусу групи А/Н1N1, на ходу делікатно перейменованому із неблагозвучного свинячого на каліфорнійський, судилося відіграти роль світової страшилки? Епідемія, викликана цим штамом, панувала до 1940 р., потім на зміну прийшли інші варіанти грипозного вірусу, а 1977-го він дістав назву «російського», або «московського», бо саме в столиці Радянського Союзу були зафіксовані ознаки спричиненої ним хвороби. Відповідь, на жаль, дуже проста: як профілактичний засіб саме проти цього штаму була створена вакцина ще на початку 80-х років минулого століття. Вона наробила багато шкоди в США, спричинивши кілька судових процесів. Навіть якщо допустити, що тоді вакцина була ефективна, за чверть століття «поїзд часу» пішов так далеко, що вірусів, на які вона могла б подіяти, в природі вже не існує, а коли такі десь і збереглися, то їхня патогенність звелася до епізодичних випадків.

На запитання кореспондента «Газети по-українськи» Ольги Бартиш-Коломак, чи була паніка навколо епідемії свинячого грипу аферою, Василь Князевич, що був міністром охорони здоров'я в 2007 — 2010 рр., відповів так: «Ні. В певні періоди відбуваються мутації вірусу. Ми знищуємо антибіотиками нові бактерії, а проти нових вірусів захисту в нас немає. Від нього можуть постраждати мільйони. Афера почалася пізніше, коли на цьому захотіли заробити». Хочеться запитати: а чи є в Міністерства охорони здоров'я захист від невігластва тих, хто дозволяє аферистам видавати старий вірус за новий? Що з цим робити?

Як відомо, Комісія з охорони здоров'я Парламентської асамблеї Ради Європи звинуватила Всесвітню організацію охорони здоров'я в безпідставному роздуванні паніки навколо грипу, викликаного штамом Н1N1. Бо держави витратили мільярди доларів на запаси вакцини, яка виявилася непотрібною. В яку суму, відібрану в хворих на рак і серцево-судинні хвороби, обійшлася й для України істерика навколо свинячого грипу за прем'єрства Юлії Тимошенко, котра сама так зворушливо розвантажувала літаки з таміфлю та вакциною?

На жаль, останнім часом авантюризм, прагнення визискати грант від грошовитих закордонних фірм під тенденцію, як вони у власних інтересах нав'язують світовій спільноті, проникли не тільки в медичну практику, а й в науку. У цьому плані показовим є епізод, який наводить Роман Барашев у своїй відповіді на закиди Віктора Марієвського, нинішнього директора Iнституту епідеміології і інфекційних хвороб ім. Громашевського («2000» за 11.05.2012 р.). У журналі «Сучасні інфекції» (№1 за 2010 р.) співробітники цього інституту розмістили статтю «Шляхи оптимізації лабораторних досліджень», де повідомили, що збудник А/Н1N1 з'явився внаслідок потрійної рекомбінації грипу людини, свиней і птиці, а про першу «пандемію» за останні 40 років йдеться як про доконаний факт.

У людини, хоч трохи обізнаної з вірусологією, одразу виникає питання: а про який, власне, «людський» грип йдеться? Про так званий сезонний? Але що собою являє його збудник — це генетично стабільне утворення чи група вірусів, яка проходить у наших клітинах дарвінівський відбір, а отже, й змінює свої характеристики відповідно до особливостей сезону? I в яких випадках відбуваються мутації ретровірусів, від чого вони залежать? Та в підсумку виявилося, що діаграма про питому вагу лабораторно підтверджених випадків грипу А/Н1N1 — «липа», бо ніяких базових центрів для вивчення цього питання у чотирьох областях України створено не було. Найсумніше — внаслідок зосередженості на свинячому грипі без відповіді лишилися справді насущні питання. Чому в західних областях траплялися випадки миттєвого згоряння молодих людей від запалення легенів, супроводжуваного згустками крові? Чи не стоїмо ми на порозі пандемії, викликаної справді новим рекомбінантом? Адже й таке не виключене, особливо за різкої зміни клімату, що й відбувається в наш час.

Вакцинація для медицини — діло святе. Тих, які сміють виступати проти цієї профілактичної технології, звинувачують у нецивілізованій поведінці. При цьому основний аргумент звучить так: ми віспу подолали вакцинацією — так і з грипом буде!

Процитуємо уривок з книги авторитетних вірусологів, докторів медичних наук Д. Голубєва й В. Солоухіна «Роздуми й суперечки про віруси» (М.: Молода гвардія, 1989): «Понад піввіку широко застосовується вакцина з грипозних вірусів. I живі і вбиті, а останнім часом і розщеплені. Їх готують з окремих компонентів, які складають віріон, при цьому реакція на щеплення м'якша, не така хвороблива. Щепляться щороку десятки мільйонів людей, дітей і дорослих. А захворюваність?

А захворюваність не тільки не знижується, навпаки, від року до року навіть зростає».

Коли б медицина була на правильному шляху, то мінімум за 20 років, які минули з часу виходу в світ книги цих авторів, долучені до 50, які тому передували, вона могла б багато чого досягти, але ж маємо те що маємо.

Більше того: за останніми повідомленнями, щеплення проти свинячого грипу супроводжувалися розвитком у дітей дуже небезпечної хвороби головного мозку — нарколепсії, котра проявляється в приступах раптового засинання й галюцинаціях.

Не будемо розбиратися, чи справді віспу вдалося подолати щепленням — досить того, що сама паралель з цією хворобою некоректна. Збудник віспи — це дезоксирибонуклеїнова кислота, де 200 діючих генів, по суті дві маленькі хромосоми, які втратили патогенність, пройшовши великий еволюційний шлях розвитку. А вірус грипу — це рибонуклеїнова кислота, де діючих генів шість-вісім, і різниця між першою і другою сутністю значно більша, аніж між слоном і мухою. От тут і криється проблема, яку медицина воліє ігнорувати, створюючи широке поле для діяльності авантюристів.

У випадку з інтеграційними вірусами, до яких належить грип, вакцинація не може бути ефективною, бо навіть якщо не йдеться про явну авантюру під визискування великих грошей — так було із свинячим грипом — чи розчищення ринку під «ніжки Буша» з «курячим», — це завжди війна з учорашнім днем. Грип, спроможний викликати пандемію, щораз приходить з «новим обличчям», набуваючи його водночас у різних кінцях земної кулі. Якщо це природний механізм переведення означених у нашому геномі загальних, розрахованих на родову вічність векторів розвитку в ситуацію реального часу, механізм здійснення петлі зворотнього зв'язку з довкіллям, то покладати надії на профілактику означає вступати в боротьбу з законами природи

Грип — це плата за нерівномірність часово-просторової субстанції нашої планети, як рубці й шрами, що утворюються внаслідок «повторного розвитку» тканинного біоценозу, плата за можливість живого організму заживити рану. Хвороба ця наймасовіша, але не найзгубніша, якщо не списувати на неї смерті від легеневих, серцевих чи будь-яких інших хвороб.

Письменниця, доктор біологічних наук

Новый виток милитаризации космоса

Демонстрация Китаем собственных достижений в области создания многоразовых...

Неугодне дзеркало

Тому, хто працює у закритій системі, навіть висококласному професіоналові, складно...

А судьи кто?!

Удивляет неумение авторов «загальних висновків» учитывать специфические...

Эйфория приватного космоса

Амбиции главы ГКАУ, рассчитывающего за короткое время озолотить космическую отрасль...

Стартует 25-я антарктическая: неоднозначный юбилей

На днях из Киева в путешествие по сверхдальнему маршруту отправится 25-я украинская...

Глобальные земные проблемы

Большой комплекс многогранных научных и прикладных проблем был всесторонне...

Суть медреформы — убить науку?

Министерство здравоохранения должно быть заинтересовано не в разрушении...

Надеюсь на взаимопонимание

Нравственность — важнейший элемент любого производственного и общественного...

Министерство образования, науки и профнепригодности

Конкурс WorldSkills International становится так же популярен, как Олимпийские игры

Как нам получать Нобелевки

Опыт Китая и его Единой платформы выглядит именно тем, что требуется украинской науке...

ЗНО з історії України — рівність для усіх чи...

Щороку в завданнях ЗНО присутні питання, яких немає ані в програмі, ані в підручниках

Комментарии 0
Войдите, чтобы оставить комментарий
Пока пусто
Авторские колонки

Блоги

Ошибка