Патріарх

21 Сентября 2020 1 0

Родом з Поділля

У цьому, 2020 році, 15 вересня виповнилося 100 років з дня народження мого Батька — Гуменюка Івана Васильовича. Я не буду писати художній нарис про нього — це складна і, по суті, непідйомна справа, поскільки словами не у силі висловити усі почуття, емоції, нюанси, що зв'язують кожного із нас із своїми Батьками, тим паче вже тоді, коли Вони відійшли у Засвіти, в інший вимір, і тільки невидимі, проте надзвичайно потужні та дієві канали зв'язку дають їм можливість продовжувати жити у наших серцях, до тих пір, поки ми самі ще топчемо ряст на землі та бережемо пам'ять про них.

Основні риси Гуменюка Івана Васильовича, як і кожного істинного українця, гадаю, можна висловити трьома ознаками — працелюбність, життєлюбність, товариськість.

Якщо розшифровувати цю тріаду в деталях і ланцюжком із різних життєвих епізодів пройтись по кожній її складовій, то можна буде скласти практично завершений образ героя цього видання.

Отже, працелюбність. Народився Іван Гуменюк у мальовничому селі Кривохижинцях Муровано-Куриловецького району Вінницької області. Батько — Василь Артамонович, 1892 року народження, згідно із даними із обласного архіву, за соціально-економічним статусом був бідняком. Хоча, згідно із тими ж офіційними джерелами, мав освіту 7 класів, володів, крім української, російською мовою, що не є зовсім типовим для пересічного гречкосія. Цей контраст —між статусом селянина-бідняка, що передбачав практично 24-годинне вертіння-крутіння по господарству, і розкішшю навчання протягом семи років у глухому, віддаленому — просто від нормальної дороги, не кажучи про інше, селі, завжди викликав у мене подив. Однак це — факти.

Гуменюк Василь Артамонович (1882—1972 рр.) і Гуменюк Домініка Євгеніївна (1895—1969 рр.)

З початком Другої світової війни Василя Артамоновича у віці 50 років разом з іншими односельцями такого ж віку було мобілізовано до так званої Трудової армії, в рядах її він пройшов (прослужив) пішки Вінницьку, Одеську, Дніпропетровську, Полтавську, Харківську, Донецьку, Луганську області і дійшов аж до Донських степів, копаючи окопи, протитанкові рови, майструючи переправи через водні рубежі. Під час цього лихоліття спромігся вести щоденник, у ньому із скрупульозною точністю занотував досить об'ємно всю картину свого життя-буття, що дозволяє вдумливому читачеві відчути ревіння ворожих літаків над головами цього робочого люду, побачити зруйновані українські міста і села очима Василя Артамоновича, відчути, що таке попрацювати заступом для виконання щоденної норми у 5 кубометрів виритої землі.

Був він людиною високоморальною, порядною, освіченою. Цей відступ від основної теми зроблено тільки для того, щоб ще раз підкреслити — генетика, то велика сила. Мабуть, тому змалку малий Іван, майбутній Іван Васильович (редактор районної, міської газети), не тільки був метким до домашньої праці, а її вистачало з головою, але і мав непереборний потяг до іншої роботи, до Слова, до художнього, скоріше фото-художнього, сприйняття оточуючої дійсності та її інтерпретації у друкованому вигляді.

Вже у школі почав писати замітки до районної та навіть республіканської преси, зокрема дитячого журналу «Піонерія», став активним юнкором. Розповідав, що за серію заміток про шкільне життя у селі Кривохижинцях його, учня 6-го класу, журналом «Піонерія» було премійовано грошовою винагородою. Перший гонорар. Було куплено костюм. Потужний стимул для нових творчих злетів.

Щоб отримати середню шкільну освіту, потрібно було навчатись у Мурованих-Курилівцях, у Кривохижинецькій школі було тільки 7 класів. (Це вже після революції.) Пішки ходив на навчання із свого села до райцентру (а це — десь 10 кілометрів глухим яром. Правда, не щодня. Жив у Мурованих Курилівцях, на квартирі. Щонеділі вертався додому за маминою посмішкою, батьківською порадою і щоб взяти глечик з молоком, два десятки картоплин, хлібину, бо наука без поповнення життєвих сил давалась важко).

Таким чином, упрягшись з дитинства у навчання з метою отримати якомога більше знань про цей чарівний і водночас такий складний світ, Батько продовжував навчатись практично протягом усього свого трудового життя. Те, що зараз називається non-stop education. Ця система в тому чи іншому вигляді — для тих, хто, звичайно, прагнув, існувала і тоді.

До війни Іван Васильович Гуменюк закінчив Тульчинський вчительський інститут, і, отримавши кваліфікацію вчитель історії, починає викладати цей предмет у рідному селі, але вже у 1939 році його призначають завідуючим масовим відділом Муровано-Куриловецької районної газети «Шлях колективіста».

Гуменюк І. В. у 21-річному віці. Фото, датоване 18 червня 1941 р., за три дні до війни, його батько зробив після виступу на обласній конференції ЛКСМУ у м. Вінниця

Починається професійне, кар'єрне журналістське життя. Вже через рік він стає секретарем редакції, проте недовго виконував ці функції, поскільки через три місяці після призначення рішенням XII районної конференції комсомолу 17 вересня 1940 року його було обрано секретарем Муровано-Куриловецького райкому ЛКСМУ. І тут я зроблю паузу в описі цієї складової — працелюбності, — поскільки Друга світова війна зробила її, цю паузу, в цей час для десятків-десятків мільйонів молодих людей всього світу.

Вищим проявом життєлюбства споконвіку було вміння і бажання відстоювати своє право на життя. Попри всі перешкоди, попри всі труднощі, попри всі ризики та виклики, що доля готує для людини, вміння і сила волі останньої здолати все і вся, щоб бачити рідну землю вільною, мирне небо над нею, щасливі посмішки своїх дітей, робить її дійсно життєлюбною у самому глибинному сенсі цього слова. Війна — беззастережний лакмусовий папірець, де проявляється присутність (або відсутність) цього таланту.

З перших днів війни Батько, Гуменюк Іван Васильович, на фронті. Друга ударна армія, 147-ма стрілецька дивізія, 15-й стрілецький полк. Волховський фронт. Учасник прориву блокади Ленінграда. Лютий 1943 року. Тяжке поранення. Ось витяг (мовою оригіналу) із офіційної довідки:

«Выдана настоящая Справочным бюро о больных и раненых о том, что/должность/наименование войсковой части 640 с.п./ военное звание ст. сержант/фамилия, имя, отчество/Гуменюк Иван Васильевич на фронте Отечественной войны/число, месяц, год/14 февраля 1943 г. получил / диагноз / осколочное ранение правого глаза, осложненное травматической катарактой и придоциклитом с последующей энуклеацией глазного яблока, по поводу чего с 29 марта 1943 г. находился на излечении в ЭГ1723ВСПЗЗ, из которого выбыл 16 мая 1943 г.» (Военно-медицинский институт ВС СССР. Справочное бюро о раненых и больных гор. Ленинград, Лазаретный переулок, 2, №71461. 26 ноября 1949 г.)

На цьому війна для Гуменюка Івана Васильовича закінчилась. Потрібно було жити, а відтак працювати далі.

Після отримання подяки від тов. Сталіна «За прорыв блокады Ленинграда» із відповідною групою інвалідності через втрату правого ока Батько, залишивши евакуаційний шпиталь №1723 у Челябінську, в травні 1943 року переїздить до Саратова, де призначається на роботу в Український радіокомітет кореспондентом. Наприкінці цього ж 1943 року його відряджають до уже звільненого Харкова, де він починає працювати під керівництвом Федора Маківчука літературним співробітником газети «Молодь України».

Видатний український письменник-гуморист, громадський діяч Федір Маківчук, мабуть, побачив Божу іскру у молодого, активного журналіста і, щоб дати задаткові розвинутись, скеровує Гуменюка І. В. на Центральні газетні курси при ЦК ВКП(б) у місті Москві, їх Батько закінчив у липні 1944 року.

По завершенню навчання його відповідним рішенням було направлено на роботу кореспондентом «Молоді України» до обласного міста Чернівці, проте в останню мить, як оповідав Батько, верхи змінили думку, і він опинився на уже звільненій рідній Вінниччині, практично у рідних Мурованих Курилівцях, на посаді редактора районної газети «Наша Перемога».

Потім була Республіканська партійна (дворічна) школа у період з 1946-го по 1948 рік, після неї він знову повертається редактором Муровано-Куриловецької районної газети, що вже мала досить амбітну назву — «Маяк Комунізму».

1 червня 1954 року родина Гуменюка І. В. переїздить з Мурованих Курилівців до міста Могилева-Подільського (Могилева на Дністрі). Тут Гуменюк Іван Васильович поспіль 27 років працював редактором районної (міської) газети, що у цей період, з 1954-го по 1981 рік, носила дві назви — «Вперед до Комунізму», а з 1962 року — Наддністрянська Правда».

В ті далекі-далекі, сивої давнини часи, ще коли не було інтернету, мобільних телефонів, соціальних мереж, а слово «ноутбук» було розкидано окремими літерами по абетці, преса відігравала надзвичайно важливу, потужну роль у щоденному житті радянських людей. Вона була не тільки «організатором та вихователем мас», як наказував їй бути тов. Ленін, вона несла в собі необхідну інформацію, спонукала до роздумів, дискусій, відкривала нові (навіть в умовах міцних лещат цензури) пласти історичної дійсності. І насамперед, було добротною, грамотною з точки зору мовного законодавства. Звичайно, погоду на літературному Олімпі робили такі велети, як «Новый мир» О. Твардовського, «Известия» (періоду О. Аджубея), «Огонек» (часів В. Коротича). Нариси Тетяни Тесс, журналістські розслідування А. Аграновського, Ю. Щехочіхіна були предметом для обговорення практично в кожній радянській родині. За газетами «Советский Спорт», «Робітнича Газета», або «Вечірній Київ» вилаштовувались черги не менші, ніж до пивних ларьків.

Районна, периферійна преса такими можливостями не володіла. Просто не могла. Це як літаки — АН-2 і Боїнг-777. Одного ряду явища, а іпостасі кардинально різняться. Але і районна преса могла «літати» на максимально низьких або максимально високих у своєму класі висотах. Це залежало від редактора, від творчого колективу конкретної редакції.

Боюсь бути упередженим (але ж, звичайно, буду! Куди дінешся?) та я беру на себе сміливість стверджувати, що газети «Вперед до Комунізму», «Наддністрянська Правда», підписані до друку редактором І. Гуменюком, були добротною, професійною продукцією, що випускалась суворо згідно до існуючих партійно-радянських стандартів і, водночас, вдовольняла різноманітні смаки могилівчан. І справа не тільки у тому, що газета «Наддністрянська Правда» в 1968 році була нагороджена Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР (для районки — це серйозне визнання її заслуг), відзначалась неодноразово обласними, міськими районними відповідними владними органами, а її редактор за 27 років керування газетою отримав безліч грамот, подяк, урядових нагород, газета дійсно була дзеркалом життя району і міста Могилів-Подільського.

Я гортаю сторінки підшивок. У моїй домашній бібліотеці 5 (п'ять) повних підшивок газети «Наша Перемога» (1944; 1949—50—51—52 рр.); 2 (дві) підшивки «Маяк Комунізму» (1952;1953 рр.); 9 (дев'ять) підшивок «Вперед до Комунізму» (1954—1962); 23 (двадцять три) підшивки «Наддністрянської Правди» (1964—1981 рр.) Всі вони, починаючи ще з воєнного 1944 року, по 1981-й (до виходу на пенсію), 37 років поспіль підписані до друку рукою редактора Гуменюка Івана Васильовича.

Можна собі тільки уявити, як глибоко Батько знав проблеми міста, районів — Могилів-Подільського та Муровано-Куриловецького, історію нашого чудового краю, а головне — Людей, які її творили! Він неодноразово обирався депутатом міської і районної Рад народних депутатів, вів прийом громадян, у межах депутатської компетенції допомагав виборцям свого округу. За майже чотири десятиліття в статусі журналіста-редактора побував практично в усіх селах району, і жителі району дуже добре знали Гуменюка Івана Васильовича, поскільки в роботі він був наполегливим, працював на результат і тому користувався заслуженим авторитетом.

Книга спогадів до 100-річчя від дня народження наставника багатьох відомих українських журналістів і письменників Івана Васильовича Гуменюка

Непотрібно ніякої машини часу, щоб перенестися у минуле. Наприклад, мені неймовірно цікаво читати все про рідне місто та Могилів-Подільський район. Не тільки про виробничу сферу, соціальне, культурне, спортивне та шкільне життя. Оживають знайомі обличчя, документально вимальовуються могилівчани того періоду, їх проблеми, здобутки і досягнення. Тепла хвиля споминів огортає мене, коли я знову можу прочитати і згадати, хто став переможцем міської міжшкільної шахової олімпіади, або з якою виставою в міському Будинку культури виступив Чернівецький сільський аматорський театральний колектив, або як до літа підготовлено молодіжно-оздоровчий табір «Артек» на березі бистроплинного Дністра і т. д. і т. п.

А публікації звітів з міських районних партійних конференцій, щорічних шкільних конференцій! — скільки у них соціального позитиву і, водночас, наївного оптимізму, що завтра обов'язково буде краще, ніж сьогодні. Крім цього, мене тішить перегортати сторінки газет і тому, що можна достеменно прокрутити в пам'яті всі кінофільми, що їх дивився у дитинстві в кінотеатрах імені Котовського та «Україна», поскільки у газеті була моя улюблена в дитинстві рубрика «На екранах міста». Ось таке ретро. Не Леоніда Парфьонова, звичайно, але для людей, закоханих у рідний край, в його непросту, переплетену значними здобутками і не менш масштабними прорахунками історію, це гарна можливість (читаючи ці газети) практично доторкнутись до неї вживу. Тут вважаю за доцільне процитувати частину листа, якого до 80-го ювілею Гуменюка І. В. в 2000 році написав його обласний керівник Трохименко С. К.: «Дорогий, милий і добрий дружище, Іване Васильовичу! З радістю прочитав у «Вінниччині» вісточку про ваше 80-річчя. Славний ювілей! Прийміть і мої привітання, сердечне поздоровлення і найкращі побажання. Живіть довго, бодрими і щасливими, радісним і усміхненим, яким я Вас знаю давним-давно. Наша з Вами спільна робота на нелегкій ниві протягом 30 років завжди приносила радість. Працюючи у «білому домі», я завжди гортав сторінки могилів-подільської газети і знаходив те, що мені потрібно було для роботи, для керівництва пресою області. Мудрість редактора Івана Васильовича, втілена в роботу талановитого апарату, завжди радувала мене і мого досить суворого куратора Андрія Федоровича Олійника, приносила користь усім газетярям області...» (на час написання листа його автору йшов 87-й рік).

Отже, газета у Могилеві над Дністром. Її редактор, невтомний, працьовитий, уміючий робити свою справу, життєрадісний і, головне, здатний створити навколо себе таку атмосферу, коли молоді таланти почувають себе поруч із шефом впевнено, а відтак хочуть іти далі, отримуючи його щиру підтримку. Тому переходимо до третьої складової — товариськості.

Навколо Батька завжди були люди, і це не дивно, робота журналіста передбачає бути у «гущі мас». Але не тільки з позицій професійних вимог, скоріше за складом характеру він легко сходився з людьми, особливо любив молодь, творчу, настирливу, сповнену бажання на всі сто відсотків реалізувати себе у житті. Мабуть, тому в редакції «Наддністрянської Правди» досить комфортно почували себе молоді, талановиті журналісти, які з часом перетворились у справжніх Майстрів Слова, відомих українських письменників, поетів, журналістів — Станіслав Тельнюк, Іван Глинський, Михайло Каменюк, Вадим Вітковський, Віктор Скрипник, Микола Крижанівський, Іван Кокуца, Микола Горобець і ще з добрий десяток імен, які можуть сказати, що перший потужний імпульс їхньому кар'єрно-творчому злету дав редактор Гуменюк Іван Васильович. Вони називають себе його учнями. Можливо, тут криється доля певної звичаєвої комплементарності, але коли я звернувся до керівників Вінницької обласної письменницької організації — М. Каменюка та В. Вітковського з обережним нагадуванням, що у цьому році виповнюється 100-річчя їх першого Редактора, Наставника, то миттєва позитивна реакція відзначити цю дату належним чином переконала мене в абсолютній щирості, повазі й подяці до Гуменюка Івана Васильовича.

Дорогі друзі, Михайле Феодосійовичу, Вадиме Миколайовичу, Вікторе Степановичу! Від імені онуків та правнуків, від мене, сестри Світлани сердечно дякую за глибоку пошану і Вашу пам'ять до незабутнього Гуменюка Івана Васильовича. Я впевнений, спостерігаючи з глибоких занебесних висот за Вашою творчістю, Він пишається Вами. Адже те, що Ви робите зараз по культурно-духовному, історичному відтворенню Вінницького краю, є, на моє глибоке переконання, вдалою, взірцевою моделлю для культурного відродження і піднесення всієї України.

Роль Вінниччини, її історія, менталітет краю, етнічний склад, географічне розташування є унікальними для виконання функції дієвого містка у зшитті країни, у синтезуванні Сходу і Заходу, Півдня і Півночі. Діяльність обласної Комунальної установи Видавничого Дому «Моя Вінниччина» потребує осмислення і перенесення його стилю, напрямків і досвіду роботи на загальнодержавний рівень. Якби в усіх обласних центрах України, включаючи АР Крим, були подібні інститути з таким потужним коефіцієнтом корисної дії (ККД) та відповідним професійно-патріотичним керівництвом, то наші успіхи у реалізації внутрішньої політики, а звідти — і зовнішньої були б набагато ефективнішими.

Я зичу Вам Добра, Здоров'я, Нових Перемог і Звершень.

*Борис Гуменюк — Надзвичайний і Повноважний Посол України, доктор історичних наук, завідувач кафедри публічного управління та міжнародних відносин Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова.

Орел, ушедший в небо

Авиацией он «заболел», впервые в жизни увидев самолет в пионерлагере...

Интервью из «красной зоны»

Власть должна понимать, что она состоит из украинцев, а не из представителей какой-то...

Флагман

Жоден з очільників обласних ДТРК не наважився повторити подвиг Ставничого

Неповторимый киевлянин

Писать о покинувшем нас светлом Друге мне легко и оправданно, и в то же время —...

Есть ли будущее у высокотехнологичных отраслей в...

Если Украина создаст конкурентоспособные ракетно-космические комплексы,...

Сова Минервы еще не вылетала, но крот истории уже роет...

История движется и помимо воли людей, помимо, прежде всего, воли сильных мира сего с их...

Карпатский Робин Гуд

Романтичных и благородных опришков сменили наемные мародеры и рейдеры, а о...

Иван Кожедуб: ас из асов

8 июня исполняется 100 лет со дня рождения маршала авиации, трижды Героя Советского...

Дела громче слов

Госэкоинспекция долгое время оставалась без руководства. А с учетом ужасающей...

Законность, профессионализм и честь

Сегодня в редакции «2000» не совсем обычный гость. Он – мастер спорта по вольной...

Илья Мечников: Нобелевский лауреат и борец с...

Сегодня, когда умы и чувства всего, без преувеличения, человечества, заняты проблемами...

Ярослава Руденко: «Карантин – це час зупинитися і...

Викликаний пандемією карантин вніс корективи до графіків багатьох зірок. Хтось із них...

Комментарии 1
Войдите, чтобы оставить комментарий
Владимир Теренин
23 Сентября 2020, Владимир Теренин

А мені здається, що, "...спостерігаючи з глибоких занебесних висот...", Іван Васильович навряд чи вітає діяльність сучасних українських історичних "науковців" і вже зовсім не сприймає руйнівну роботу нинішнього МЗСу та української дипломатії. "Адже те, що Ви робите зараз по культурно-духовному, історичному відтворенню ... є, на моє глибоке переконання,..." злочинною моделлю для культурного занепаду всієї України.

- 7 +
Авторские колонки

Блоги

Ошибка