Філологи вже не вірять слову

№23 (561) 10 - 16 июня 2011 г. 09 Июня 2011
Фото Виталия СИЧНЯ

Звертаємося до авторитетного видання по допомогу. До цього нас змушує виселення із гуртожитку сімейного типу № 19 (за адресою: Київ, вул. Васильківська, 94) Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Гуртожиток зачиняють на капітальний ремонт.

Розмови про це точилися давно, але обумовлювалося, що люди будуть виселені в отримані квартири, себто буде розв'язана проблема університетської квартирної черги. Особисто нам, родині Ярових (я, доцент Iнституту філології КНУ ім. Т. Шевченка Яровий Олександр Степанович, дружина — аспірантка того ж інституту, двоє синів, 1997-го та 2003 р. н., та дочка, 2006 р. н.), колишній ректор покійний В. В. Скопенко сказав, що ми отримаємо 3-кімнатну квартиру до кінця 2008 р. Але навесні того року «неудобозабываемый» лідер «оранжевої» революції в обхід усіх правових і моральних норм зняв його з посади ректора.

Нинішній ректор університету, академік Л. В. Губерський, також запевнив, що квартирна черга буде розв'язана. Ми стоїмо на ній під № 19 (із двохсот з чимось позицій) у загальній черзі з 1998 р., у пільговій (як багатодітна родина) — з 2006 р.

Як філологи, ми довірливо звикли вірити на слово. З пошаною ставимося до нинішньої влади і нашої університетської адміністрації. Виховуємо, сподіваємося, корисних громадян українського суспільства згідно з віковічними нормами нашого народу. Нас не вчили красти і займатися ґешефтами, тому старомодно сповідуємо апостольську заповідь: «робітник вартий своєї заплати». Ніколи й ніде не вимагали собі «особливих умов сприяння», чесно виконуючи свої життєві обов'язки, з усім мирилися (посудіть, чи легко миритися з перебуванням уп'ятьох в однокімнатній гостинці (18,5 кв. м) протягом п'яти років...)

Загалом живемо в цьому гуртожитку тринадцять років. Певною мірою він став нам обжитим домом. Ми вже сподівалися, що з нього переїдемо на постійне і, може ж таки, зароблене житло (хоча розуміємо: за нинішніх страшних часів ніхто нікому нічого «не винен»).

А тепер нам пропонують до 30 червня пакувати пожитки й переселятися на нове місце (очевидно, теж гуртожитське). Причому якоїсь конкретики не прозвучало: куди ж нам ті речі переносити чи перевозити? Це обіцяють сказати ще через пару тижнів... Чи це змусять робити за 2—3 дні під загрозою відключення електроенергії, напередодні «штурму» будівельниками? Особливих пожитків у нас нема. Наші головні надбання — діти, книги та ікони. Але, як кажуть мудрі люди, два переїзди дорівнюють одній пожежі. Спеціально до вашої уваги робота в Києві. Більш детальніше прочитати інформацію ви зможете на сайті www.rabotalux.com.ua

В нашому будинку-гуртожитку живе три родини з трьома дітьми. Одна справа зібратися студентові чи аспірантові, а інша — в такій ситуації...

А на вул. Ломоносова виросли нові комфортні будинки, замовником яких (про що переконують інформаційні щити) є Київський університет. Ми не можемо зрозуміти, хто ж є крайнім, кого благати віднайти слід давніх домовленостей університету із загадковими будівельними компаніями? Можливо, я користуюсь чутками, але диму без вогню не буває. Вже не раз доводилося чути від різних людей, що будівельна компанія, якій університет колись дав землю під забудову в надії мати певну квоту житла для співробітників, прямо чи непрямо заявила: «Занадто жирно викладачам давати такі апартаменти. Ми їх продаватимемо, а викладачам ще щось збудуємо»(!). Хіба цього не може бути? Але коли збудують? I де? I чому, власне, нас позбавляють обіцяного, домовленого?..

Особисто в мене на червень що три дні іспити, захисти дипломних робіт, консультації. Всі ми не позбавлені проблем зі здоров'ям. У матеріальному плані живемо скрутно, бо із п'яти персон працюю тільки я, дружині ніяк не вдається знайти роботу (А платимо ми за це помешкання — не повірите! — 1250 грн. щомісяця уже кілька років, задовго до всяких підвищень тарифів у державі! Але й такого «комфорту» позбавляють...) I пропонують отаке таборове життя... Скільки ж буде цих проміжних переселень-переїздів?

Пройшовши шлях від абітурієнта університету до доцента з 1987 р. до сьогодні, я не бачу ніякого світла в кінці цього тунелю байдужості. Але ці роки були плідними, ніхто не скиглив, ішла наукова, письменницька, журналістська робота, громадська діяльність, професійне самовдосконалення... Результати викладацької діяльності вказані у щорічних та періодичних звітах, які має університет. Один із пунктів контракту зазначає, що університет забезпечує відповідні умови для життя та праці викладача. Жодного разу за п'ятнадцять років викладання (мої колеги тому свідки) я й не заїкався про якісь ті умови, задовольняючись тим, що ми мали, і слава Богу. Але такий поворот подій ставить нас на межу розпачу, якщо не життєвої катастрофи.

I таких, як ми, багато.

Ми нікого не звинувачуємо, нічого не вправі вимагати. Це не часи «радянщини», оббріханої тепер на всі лади спритниками та шахраями, яким, зрозуміло, припала до смаку епоха «мутної води». Ніхто зараз не гарантує житло, а мати право на «право» теж, як-то кажуть, не шкідливо: ніхто тобі не забороняє. Можливо, це нікому не потрібна риторика, але вдвічі гірко від того, що ми, люди, які провели дотеперішнє життя у праці, ще й без елементарних цивілізованих благ (хоч «ідемо в Європу!»), не тільки стали такими приниженими і безправними, а ще й бачимо намагання звести наклепи на недавнє минуле — бо, звісно, двадцять років нинішнього розвалу не будуть вигідно виглядати у світлі правди...

Ніхто не скасовував і тієї «радянської» норми, що як письменник (я член НСПУ) та науковець, я ще й маю право на додаткову площу для кабінету. Кому тепер це скажеш? Хіба аби якийсь чиновник надірвав живота від реготу!

Винна вся та система брехні та занедбання елементарної людської порядності, яка сформувалася після розвалу СРСР. Байдужість сприймається як норма, ніхто нікому не потрібен. Але що робити нам? Як жити нашим дітям? Чому ми — пасинки цієї дивної держави, для якої ми нелицемірно і, власне, у злиднях працюємо? Чи має право існувати така система суспільних відносин, коли одні мають реактивні літаки (хай собі мають, якщо вони їм потрібні), а інші стають «культурними» бомжами — тільки ще не дійшло до смітника...

Ми просимо газету «2000» розібратися в цій ситуації і якщо можливо — допомогти.

З великою надією родина ЯРОВИХ
та інші мешканці гуртожитку № 19

От редакции

«Эпоха мутной воды», о которой вспомнил доцент Яровой, отнюдь не канула в Лету. Сегодня она дала о себе знать в лучшем вузе страны — Киевском национальном университете им. Тараса Шевченко, чьи преподаватели услышали в свой адрес унизительное: «С вещами — на выход!» В связи с этим напомним, что однажды в СМИ ректор Леонид Губерский заметил: «Следует очень уважительно относиться к кадрам: как к профессорам, доцентам, которые имеют колоссальный опыт работы со студентами, так и к молодым сотрудникам».

Из письма Александра Ярового отчетливо просматривается «уважительная» забота о представителях научной элиты. Да-да, той самой элиты, которая «не научена воровать» и все еще «с уважением относится к нынешней власти, университетской администрации».

Такие, как Яровой, до последнего верят, что никогда не станут «культурными бомжами», что им не придется разбивать палатки для временного обитания в Шевченковском парке, напротив «красного» корпуса. Но если эта вера будет похоронена, если «система вранья» будет торжествовать, то научная элита, интеллигенция в целом решительно отвернутся от власти. А без интеллектуального обеспечения все реформы, в том числе в гуманитарной сфере, будут обречены.

Разве непонятно, что люди, находящиеся на грани жизненной катастрофы, не могут сполна и эффективно вести научную, общественную деятельность! И не входит в их обязанности выяснять, почему в былые годы университет потерял контроль над значительной частью своих земельных участков и кто ответил за эти комбинации, а также кто виноват в том, что некоторые вузовские здания были перепрофилированы под гостиницу, ресторан. Они, доведенные почти до нищеты, хотят получить ответ на прямой вопрос: когда именно очередникам будет предоставлено обещанное жилье? Похоже, четкого и конкретного ответа нет. В таком случае чего стоят утверждения руководителей вуза о том, что «интересы университета, его сотрудников и студентов являются приоритетными»?

Создается впечатление, что кто-то в Киеве явно подставляет центральную власть, чтобы потом списывать на нее все неудачи и просчеты. Редакция будет внимательно следить за развитием ситуации в общежитии на Васильковской, 94 и информировать читателей о всех перипетиях этого дела. А его мы берем не только под жесткий контроль, но еще и немедленно отправляем информационные запросы в Аминистрацию Президента и Генеральную прокуратуру.

Уважаемые читатели, PDF-версию статьи можно скачать здесь...

Камо грядеши, Україно?

Положення доповіді підтверджуються численними фактами і цифрами, що роблять...

Недальновидная «трехходовка»

Передача имущественного комплекса «Мотор Сич» государственному госоргану со...

«Метод Смелянского»

«Укрпочта» получила возможность дополнительно зарабатывать на видах услуг, не...

«Непрестижные» сварщики, «ненужные» медсестры

Государственная служба статистики опубликовала любопытнейшую отчетность под...

Сотрудничество со временем

Время не допускает вольностей, если они переходят грань естественных вещей

Сети смерти

Суицидальная попытка представляет собой крик о помощи в невыносимой ситуации, а не по...

Сыщик в законе

Журналистские расследования мало чем отличаются от деятельности частных детективов

Шедевры, копии, подделки

Право управлять и властвовать не гарантировано бессрочно

Не с Европой единой нам жить суждено

Немалый потенциал в экономике, политике и иных сферах Украина способна обрести, если...

Вызовы для нового патриарха

Дипломатические чиновники — вновь в идеологическом «мейнстриме»

Смертельные весенние ручьи

Борьба с гололедицей и посыпание дорог составами, содержащими соль, привели к тому, что...

Свобода глазами киевлян

опрос взрослого населения Киева относительно восприятия свобод в повседневной жизни

Комментарии 0
Войдите, чтобы оставить комментарий
Пока пусто
Авторские колонки

Блоги

Ошибка