Эксклюзивно для еженедельника «2000»

Украина и октябрьские выборы в Канаде

Символ безпорадності чи обитель надії?

№38(714) 19 — 25 сентября 2014 г. 18 Сентября 2014 1 3.4

Держава, яка не володіє ядерною зброєю,
коли інші володіють цією зброєю, не володіє власною долею.

Шарль де Голль

Ця місцевість — лише за 5 кілометрів від міста Броди Львівської обл., поруч чимало сіл. Проте впродовж десятиріч жоден із місцевих жителів не ризикнув би туди потрапити. За стіною темного Бродівського лісу, а саме так його називають, була не просто державна таємниця, а символ могутності — ракетна база із балістичними ракетами середньої дальності, військова потужність якої дорівнювала силі цілого фронту.

Нині ж у контексті зазіхань на територіальну цілісність України та невиконання Будапештського меморандуму, який передбачав гарантії суверенітету в обмін на ядерну зброю, це місце є промовистим символом безпорадності держави — із купою каміння на місці військових будівель і покинутими ракетними шахтами. I це при тому, що після розвалу СРСР Україна успадкувала третій у світі за потужністю ядерний потенціал.

Ще більш символічно, що на колись надсекретному об'єкті після ядерного роззброєння знайшли собі прихисток колишні засуджені та сироти — ті, кого життя і держава викинули на узбіччя суспільства і кого колись на гарматний постріл не підпустили б до об'єкта №580 — об'єкта, який став для них обителлю надії.

Руїни ядерної величі

Спостережна вежа біля бойової зони, де розміщувалися балістичні ракетиСпостережна вежа біля бойової зони, де розміщувалися балістичні ракети

Випадковий подорожній, проїжджаючи трасою у напрямку від Бродів до Радивилова, і тепер не помітить тут нічого особливого — поворот до ракетної бази схожий на звичайну розбиту лісову дорогу, яка, здається, може привести хіба лиш до суниць і грибів. Та за кілька кілометрів углиб крізь гущавину нарешті визирає напівзруйнована будівля незрозумілого призначення.

— Це перший контрольно-пропускний пункт, а загалом їх аж три було, — пояснює, з ностальгією розглядаючи руїни, мешканець Бродів Володимир Ковальчук, котрий погодився провести екскурсію ракетною базою. — Я тут служив із 1974-го до 1992 р., тобто до тих пір, поки тут нічого не лишилося. Останні 8 років командував взводом охорони. Основним моїм завданням було не допустити сюди ворога і диверсанта, з чим успішно справлялися. Сюди, а особливо в бойову зону, не те що людина не могла потрапити, пташка пролетіти... Коли ж зняли секретність, на ракетну базу навіть дітей із сусіднього піонерського табору приводили на екскурсії, а американці приїхали з картою, на якій було відображено все з точністю до метра.

Нині про таємниці Бродівського лісу, що розкинувся на багато гектарів, може довідатися кожен охочий. Щоправда, споглядаючи купи каміння та закинуті будівлі, без пояснення зрозуміти щось важко, та ще й у небезпеку можна потрапити, бо у заростях трави — відкриті люки і входи в патерни, які ведуть у кількаповерхову підземну мережу, де колись була складна система, що забезпечувала бойову готовність і функціонування військового об'єкта. Все це заросло чагарниками, закидане сміттям, і сунутися туди небезпечно для життя, хоча екстремали нехтують цими засторогами.

— Ось ця купа каміння — колишня акумуляторна станція, ця — командний пункт... — веде екскурсію Володимир Васильович, ледве не по щиколотки в'язнучи у багнюці. — Бачите, що робиться, а тоді дорога була вистелена бетонними плитами — мов дзеркало, але все порозтягали. А ось це (аж не віриться!) моє «сооруженіє» — караульне приміщення біля зони, де розміщувалися балістичні ракети. Я тут не був з 2003 р., думав, що вже все зруйнувалося. Ні, стоїть...Ось вгорі на ньому — оглядово-вогнепальна вежа. Скільки ж то я часу був там на варті, й не порахувати!..

Уся територія навколо місця розташування ракет, розповів Володимир Васильович, була огороджена металевою сіткою з напругою від 800 до 3600 вольт. Якщо туди, приміром, потрапляв заєць, то миттєво перетворювався на вуглинку. Перед огородженою — маскувальна сітка та два види сигналізації — наземна і підземна, при цьому з такою чутливістю, що спрацьовували навіть якщо маленька гілочка з дерева падала. Нині ніщо про всі ці заходи безпеки не нагадує, і вже за кільканадцять метрів я побачила купол однієї з ракетних шахт. Попри впевненість, що вона порожня, якщо відверто, по шкірі пробігли мурашки. Цей смертоносний винахід людства, хоч і холостий, продовжує жахати.

— Можете вилізти на верх і сфотографувати шахту, бетон тут міцний, вага цієї «кришки» — кільканадцять тонн, — заспокоює мене Володимир Васильович. Відтак допитливість перемагає, і на колінах, бо лячно від відчуття прірви внизу і розуміння, яка страшна зброя масового ураження тут розміщувалася, добираюся до отвору в центрі ракетної шахти і фотографую її серцевину, що сягає 30 метрів. Тут розміщувалися балістичні ракети середньої дальності Р-14 (за класифікацією США та НАТО — SS-5), що заправлялися рідким паливом і мали радіус дії до 5000 км. Загалом на об'єкті №580 їх було чотири.

Пускова ракетна шахта дотепер наводить жах Пускова ракетна шахта дотепер наводить жах 

Побачити шахти можна й тепер. Щоправда, не усі з «кришками», що дає змогу безперешкодно розгледіти численні різнорівневі отвори у стінках, які ведуть до підземних коридорів і споруд, де було сконцентроване найсучасніше на той час спеціалізоване обладнання, були всі необхідні комунікації і здійснювалося цілодобове чергування. Мікроклімат, зазначив Володимир Ковальчук, там підтримувався абсолютно ідеальний.

А це її смертоносні нутрощіА це її смертоносні нутрощі

— А ось на цій території аж до початку 90-х знаходилася ще більш сучасна ядерна зброя, — показує Володимир Васильович на площу, порослу чагарниками. — Це твердопаливні балістичні ракети середньої дальності SS-20 або «Піонер», які вважались грозою Європи. Їх у нашому ракетному полку було 9. Вони мали військові переваги, обслуговувалися меншими силами та були безпечнішими в експлуатації. Адже під час заправки боєголовки рідким паливом, що робилося на швидкість, була велика загроза постраждати. Якщо паливо проливалося, це мало фатальні наслідки — лише під час моєї служби на той світ пішло не менше 8 солдатів. Поспішає, не докрутить штуцера — і все... Та й ті, хто працював з ракетним паливом, теж уже лежать за заводом Леніна (цвинтар у Бродах)...

Щодо твердопаливних ракет SS-20, то вони розміщувалися в ангарах на машинах МАЗ-547. Це були наземні пересувні ракетні комплекси. Коли накриття відкривається, через 1 хв 57 сек. ракета вилітає. Точність — до 5 метрів, а дальність — до 5 тис. км. Як відбувається пуск, я бачив під час навчань на ракетному ядерному полігоні Капустин Яр в Астраханській обл. Росії. Ми там проходили навчання перед тим, як у нашому полку поставили на бойове чергування SS-20. Це вражаюче видовище — спершу ракета зависає на 50-метровій висоті похитуючись, а тоді спрацьовує двигун першого рівня, і вона як рвоне вгору!

— Страшно?

— Страшно... Адже 100-відсоткової гарантії безпеки не було. У 1960 р., наприклад, під час випробувань впала балістична ракета. Тоді загинув головнокомандувач ракетних військ стратегічного призначення Митрофан Нідєлін і ще багато десятків чоловік. Пізніше люди у тій місцевості просто вимирали.

— А на яку країну були наведені ті балістичні ракети? — ставлю запитання, яке у радянські часи виглядало б дико. Хоч усі грифи секретності давно зняті, Володимир Васильович довго вагається, але зрештою неохоче таки називає державу, яка була під прицілом ракет з Бродівського лісу. Це — Туреччина.

Тут стояли наземні пересувні комплекси SS-20Тут стояли наземні пересувні комплекси SS-20

Колишній військовий каже, що долетіла б туди зброя масового ураження лише за півгодини та дякує Богові, що не довелося скористатися цим страшним винаходом людства. Водночас він шкодує, що Україна не має ядерної зброї. Адже, як бачимо, гарантії суверенності, які на початку 90-х нам були дані горезвісним Будапештським меморандумом в обмін на без'ядерний статус, виявилися пустопорожніми.

— У нашому ракетному полку одночасно служили до 1000 чоловік, міць його дорівнювала силі цілого сухопутного фронту, — говорить Володимир Васильович. — Якби вдалося ядерний потенціал зберегти, з Україною рахувалися б, на нас ніхто не посмів би руку підняти. Змарновано страшні гроші, ресурси, а головне — гарантію безпеки. Ми, ракетники, коли почалося роззброєння, були категорично проти цього. Але хто ж нас слухав?! Будувалося десятиліттями, а за два місяці тут і сліду від ракет не залишилося. Єдині, кому знадобилася ракетна база, — колишні засуджені. Ось там, у житловій зоні ракетного полку, куди ми зараз поїдемо, вони знайшли собі прихисток.

Тут тепер пасуть корів і вирощують городину

...Житлова зона колишньої ракетної бази, куди ми вирушили після ознайомлення із занедбаними пусковими ракетними шахтами, за гнітючістю враження, звісно, не співмірна з бойовою. Хоча масштаби руйнації й уся потужність ракетного полку тут помітні ще більше. Напівзруйновані та уцілілі будівлі свідчать, що тут було самодостатнє містечко з повною інфраструктурою.

— Ось казарми, ось — колишня офіцерська їдальня, а тут солдатський клуб і кінотеатр був, — розпочинає Володимир Ковальчук ще одну екскурсію територією, де розміщувався ракетний полк.

Він добре пам'ятає, як тут вирувало життя, який зразковий лад панував і сувора дисципліна. Нині ж біля просторого плацу, де шикувалися вишколені та високопрофесійні військові ракетного полку, пасуться коні, а в одній із казарм — сінник... Втім, життя тут таки є. Щоправда, зовсім відмінне від того, яке було до початку 90-х. Єдина спільна риса — відокремленість і така ж сувора дисципліна. Тоді сюди під страхом смерті не міг потрапити ніхто сторонній, тепер жителі Бродів і навколишніх сіл просто побоюються цього місця. Адже на колишньому секретному об'єкті №580 знайшли собі прихисток люди, котрі вийшли із місць позбавлення волі.

— Ви теж були засуджені? — ніяковіючи від власної нетактовності, запитую чоловіка, котрий вийшов нам назустріч. У відповідь — не лише ствердне «так», а й цілком спокійна реакція.

— Я сюди потрапив 11 років тому, після того як відсидів за крадіжку, — розпочинає співрозмовник. — Звати мене Юрій, родом я з Черкас. Жити після тюрми мав де, але не хотів повертатися додому. Розумієте — там старі друзі і все решта... Не виключено, що знову щось сталося б і я знову сів би. Я ж спокутував злочин і хотів почати нове життя. Прочитав у газеті про цю комуну і поїхав сюди, не вагаючись.

— I до цих пір проходите тут реабілітацію?

— Ні, я лише рік жив у комуні постійно, а тепер маю власний дім — у селі під Бродами. Тут і дружину зустрів — теж колишню засуджену, а сюди приїжджаю вже як працівник. Не вірять люди — дивуються, що так може бути... Я вам скажу таке — якщо сюди потрапляєш, то не виходить повернутися до нормального життя тільки в тих, хто хоче трутнем бути — лежати, задерши ноги, та горілку пити. В інших все складається добре.

Засновник притулку Iгор Гнат— У нас є три суворих правила, які я одразу оголошую людям, що приїжджають у комуну: не пити, не красти, працювати. Згоден —живи, ні — вертайся назад! — приєднується до розмови львів'янин Iгор Гнат, самовідданості котрого і завдячують своїм шансом на нове життя люди, яких суспільство викинуло на узбіччя. Одні називають його татом, інші — шефом. Саме Iгор Гнат 1989 р. звалив на свої плечі цю надважку і надзвичайно важливу соціальну ношу, від якої держава фактично відсторонилася, а в 1994 р. створив на ракетній базі під Бродами притулок соціальної адаптації для сиріт і одиноких, що звільнилися з місць позбавлення волі.

— Що підштовхнуло вас до такого рішення?

— Я журналіст за фахом, і одного разу, працюючи на телебаченні в Ужгороді, зробив матеріал про сиріт з Iршавського інтернату, які не мали де подітися, були залишені напризволяще... Компартійні органи мене тоді добряче «взули».

«Що, розумний такий!? Ну то йди, вирішуй проблему!» — почув тоді ключове. От і пішов — покинув журналістику і створив благодійну організацію, яка з-поміж іншого займається питанням реабілітації та порятунку з рабства жінок, котрі стали жертвами торгівлі людьми. Щодо притулку для колишніх ув'язнених, то перша спроба його заснувати була в Карпатах (тоді для реабілітації наркозалежних), але підняло бунт місцеве населення, хоча ми нікому проблем не створювали. Так само й тут, на колишній ракетній базі, перші п'ять років ніхто з місцевих навіть не підозрював, що в цьому лісі комуна, бо нас не видно і не чути. Коли ж дізналися, гвалт підняли... Навіть підпал був.

— Упереджене ставлення?

— Так. Це у нас ще із сталінських часів: якщо ворог народу — то назавжди, якщо злочинець — то до скону... Не по-християнськи. Це нормальні люди — просто треба їм простягнути руку допомоги...

— Це важка ноша. Не шкодуєте, що взялися за це?

— Ні, — без жодних вагань відповідає Iгор Зіновійович. — Я бачу результати своєї роботи — ці люди більше не підуть вбивати і красти. Ви щойно спілкувалися із Юрієм, чиє життя змінилося, і таких прикладів у нас безліч. З 1994 р. тут пройшли реабілітацію 2380 чоловік віком від 18 до 70 років. Це люди з усієї України. На злочинну стежку повернулися лише відсотків 15 із них.

Нині у комуні 18 мешканців, в тому числі одна жінка. Живуть вони у переобладнаній під гуртожиток казармі, у затишних кімнатах, де є усе необхідне. У коридорах — сучасні санвузли з гарячим водопостачанням, в кількох сусідніх будівлях — пральня, їдальня, медпункт, адмінприміщення, ферма, літній табір. Для колишніх ув'язнених, які сюди потрапляють, організовується медичне обстеження, якщо є потреба — лікування, відновлюються необхідні документи, робиться прописка — до слова, офіційна адреса колишньої ракетної бази, а відтак і притулку так і залишилася напівзасекреченою — Львівська обл., м. Броди, об'єкт №580...

З часом Iгор Гнат підшуковує для багатьох підопічних роботу за межами реабілітаційного центру. Навіть професії газозварника тут навчали, поки не згоріло приміщення. Та головне — вже від початку перебування, аби мати харчі та засоби для прожиття, люди працюють у господарстві комуни — доглядають за худобою, обробляють город на території ракетної бази (загалом в користування благодійній організації віддано 17 га) та ще окремо понад 8 га поля.

Господарство в комуні чималеГосподарство в комуні чимале

Комуна забезпечує себе м'ясом, молоком, сиром, сметаною, а також овочами і фруктами з власного саду та городів, лісовими ягодами, грибами. Щовесни збирають березовий сік. Обов'язки чітко розподілені — кожен має ділянку роботи, за яку відповідає, а розпорядок дня розписаний ледве не по хвилинах.

— Зараз усі обідають, — пояснив Iгор Гнат, коли здивувалася, що на території комуни нікого не видно, бо хотіла ще поспілкуватися з її мешканцями. — Скоро завершать, то і сфотографуєте, і поговорите з ким захочете.

I дійсно, за кілька хвилин комуна зажила жвавим господарським життям.

— У Львові я слюсарем працював, а тут корів дою — навчився і справляюся добре, — каже, беручись до роботи, 51-річний Олександр. — Засуджений я не був, але пив безпробудно — допився до того, що й жити вже не було де, і роботи не було. Почув про цей притулок і вирішив приїхати сюди — вже рік тут живу і зовсім інакше став на світ дивитися, зовсім інакше почуваюся. Наш шеф грамотний і розумний — до кожного знаходить підхід.

На господарському дворі побачила юнака, який швиденько виганяв корів на випас. Хотіла було його розпитати, як тут опинився, але хлопець був сором'язливим і небагатослівним. Як з'ясувалося, він не сирота і не колишній засуджений, але абсолютно беззахисний у цьому світі — прибився сюди, втікаючи від домашнього пекла.

Взагалі історія кожного мешканця комуни — справжня драма. Та робота і розмірене життя допомагають цим людям повернутися в суспільство.

На об'єкті №580 колишні ув'язнені посадили молодий сад. Є там також пилорама, столярна майстерня, а віднедавна і цех із виготовлення паливних брикетів. Частина продукції — для власних потреб, решта — на продаж. Зареєстрована пилорама та інші виробництва на колишніх ув'язнених, котрі тут проходили реабілітацію, бо, зрозуміло, благодійна організація підприємницькою діяльністю не може займатися. При цьому частина прибутку обов'язково спрямовується на забезпечення потреб закладу. Адже рівень допомоги держави на утримання центру реабілітації фактично обмежується, зазначає Iгор Гнат, тим, що, як кажуть самі чиновники, «вони йому не заважають».

Капличка комуни. З часом Ігор Гнат мріє збудувати на території колишнього ракетного полку церквуКапличка комуни. З часом Ігор Гнат мріє збудувати на території колишнього ракетного полку церкву

Беручи участь у конкурсах на одержання грантів для реалізації соціальних проектів, вдається хіба лиш раз у рік отримати кошти на оплату електроенергії за три місяці. Допомагають міжнародні доброчинні організації, а от місцеві рідко відгукуються. Чи не єдиний — директор хлібопекарні з Радивилова Віктор Братащук, котрий допомагає комуні хлібом.

— Якби мені хоча б один рік допомогли з утриманням притулку, я б акумулював кошти, розширив його, і ми могли б до 100 чоловік одночасно приймати на реабілітацію, — розповідає Iгор Зіновійович. — А так бувають дуже скрутні моменти. Взимку, приміром, щоб заплатити за електроенергію, довелося продати корову.

Найбільше радіє Iгор Гнат, коли його підопічні не лише стають на ноги, а й створюють родини. Адже більшість із них виховувалися у інтернатах і дитбудинках, і на порозі самостійного життя опинилися абсолютно непристосованими, без житла і засобів для існування, що й штовхнуло на кримінальну стежку.

— За час існування притулку у нас утворилося 15 сімей, — говорить Iгор. — Оскільки у них немає близьких, то я — і за батька, і за матір. А як же без приданого? Тож купую старенькі хати в селах, які 700—800 доларів коштують, ремонтуємо їх і передаємо новоствореним родинам. На додачу — курку-когута, гуску-гусака, козу, реманент... Одне слово, усе найнеобхідніше. При цьому укладаємо угоду: якщо протягом трьох років я не маю претензій до їхнього господарювання, то житло передається сім'ям у довічне користування. За увесь час розбіглося тільки три родини. Решта живуть так, що дай Боже кожному!..

Ось і виходить, що закинута ракетна база, з одного боку, є символом безпорадності нашої держави, з іншого — обителлю надії для знедолених людей.

ФОТО АВТОРА

Уважаемые читатели, PDF-версию статьи можно скачать здесь...

загрузка...
Loading...

Загрузка...
Загрузка...

Децентрализация: ЗЕ-эпиграф к magnum opus Порошенко

Новая власть унаследовала от предшественников внушительный багаж реформаторских...

Еще одна кредитная история

Тактика недобросовестных кредиторов с введением потребителя в заблуждение станет...

Новых легковушек стало больше

В сентябре текущего года в Украине было продано 7,2 тыс. новых легковых автомобилей. По...

Дело Пукача: шантаж, угрозы и допущения

Еще в 2004 г. Юрий Кравченко порекомендовал Алексею Пукачу перейти на нелегальное...

ПРАВИЛА ВЫБОРА ФИНАНСОВОЙ КОМПАНИИ ДЛЯ ЗАЙМА ОНЛАЙН В...

Для получения краткосрочной ссуды на выгодных условиях не стоит полагаться на...

Комментарии 1
Войдите, чтобы оставить комментарий
Alexander Smirnov
23 Сентября 2014, Alexander Smirnov

Уважаемый автор! 1) Не поминайте всуе великих: де Голль не прогибался ни под немцами, ни под американцами. Какое отношение это имеет ко всем украинским пигмеям, начиная с Кравчука? 2) Учите матчасть, чтобы не смешить народ такими перлами: "під час заправки боєголовки рідким паливом...." или (это уже не так смешно) "У 1960 р., наприклад, під час випробувань впала балістична ракета. Тоді загинув головнокомандувач ракетних військ стратегічного призначення Митрофан Нідєлін і ще багато десятків чоловік". Ракета тогда не "впала", а взорвалась на стартовом столе по причине ошибочной команды на включение второй ступени. 3) "At list. but not last" - полное ядерное разоружение Украины было категорическим императивом всего Запада, прежде всего США, как условие признания её незалежности (от здравого смысла) в 1991 году. Они понимали, что имеют дело с укропитеками с гранатой в руке (достаточно вспомнить, угрозу взорвать бензовоз под стенами ВР), но нельзя было допустить, чтобы граната была ядерной. Новейшие события показали их полную правоту. Внуки русских бабушек-дедушек, ставших "украинцами", убивают других русских, что не забыли своего певрородства. Но ядерный пепел ветрами не относит в сторону "цивилизованных стран", их это устраивает.

- 2 +
Loading...
Получить ссылку для клиента

Авторские колонки

Блоги

Idealmedia
Загрузка...
Ошибка