Відкладений у часі смертний вирок

26 Мая 2020 1 5

Психіатрична лікарня №1 імені Павлова

Про перипетії героїчного змагання з коронавірусом сьогодні не говорить тільки ледачий, але час замовити слово і про психіатрію, що сама опинилася на грані адміністративного божевілля.

Спогади про майбутнє

Почнімо з історії.

Був колись ГУЛАГ. У ньому було багато отих ЛАГів. Був і особливий, той, який годилося б назвати ДУРЛАГ. Колишня психіатрія за часів СРСР в ролі каральної медицини перебувала в підпорядкуванні не Мінохорони здоров’я, а  КДБ і не тільки лікувала душевнохворих, а й ламала психіку інакодумцям. У народі ті заклади називали «дурками». Звідси й неологізм — ДУРЛАГ.

Інакодумців ламали переважно у Дніпропетровсьому політичному ДУРЛАГу. А у Києві розміщувалася головна у столиці та й в Україні Психіатрична лікарня імені Академіка Павлова, по-простому Павлівка. І хоч було у ній відділення, де лікарі у халатах, з-під яких виглядали форменні брюки з кольоровоими вставками по швах, утримували за гратами злочинців, щоб за станом їнього дущевного здоров’я встановити їхню підслідність і підсудність, в інших відділеннях тут справді лікували і душевнохворих.

Психлікарня в усі часи завжди була точною копією держави. Так, наприклад,  у СРСР був культ ветеранів війни: їм надавалися певні побутові привілеї,  і їхній статус було враховано і тут: душевнохворих ветеранів утримували в окремому відділенні, краще годували, створювали їм більше зручностей  і навіть давали власного виробництва здобу до чаю.

Втім, нічого дивного у цьому не було. Психіатричні заклади завжди точно відображали цінності, політику і  економічний стан кожного суспільства. 

У 2000 р. вийшов новий Закон України про психіатрію: вона гуманізувалася і позбулася свого репресивного доважку. Хоча на практиці сталося це і не скрізь, і не одразу. Не забулися іще ті випадки, коли влада по старій пам’яті вже в наші дні пакувала у дурки тих громадських активістів, які публічно демонстрували переваги свого розуму над розумом чиновників, як це було й у випадку з тією активісткою, яку намагалися видати за божеваільну через її феномальну пам’ять, знання законів і здатність працювати по 24 години на добу, вважаючи, що нормальна людина бути такою розумною і працездатною не може — нормальна людина нічого не повинна знати й робити, крім того, що їй наказує робити начальство.

Але назагал психіатрія відтоді оздоровилася. Усе в психіатрії змінилося настільки, що навіть забрати душевнохворого у стаціонар лікарі й  санітари відтоді і дотепер не можуть, не діставши на це попередньо згоди самого душевнохворого чи буйного психопата. Щоб забрати божевільного, який створює реальну небезпеку для інших і не згоден на госпіталізацію навіть з огляду на свою недієздатність, сьогодні можна тільки або за його згоди, або за рішенням суду.

Тобто з одних крайнощів психіатрію кинули у другі.

У дусі часу мінялися не тільки порядки, а й назви. Спочатку назва київської Павлівки як кращої в Україні центральної психіатричної клініки позбулася згадки про академіка Павлова і змінилася на Територіальне медичне об’єднання «Психіатрія».  До складу цього Територіального обєднання входили як сама центральна психлікарня, так і психлікарня у смт Глеваха, де було ЛТП, а також клініка №2 у Києві по вул.Миропільська і п’ять київських районних психоневрологічних диспансерів, де амбулаторне лікування особам з проблемами психіки надавали безпосередньо за  місцем їх проживання. 

Однак заклад знову – в дусі часу – вчергове перейменовано. Цього разу вже на комунальне неприбуткове підприємство Клінічна лікарня «Психіатрія».

Уже в  самій цій назві криється щось таке, що саме себе заперечує.  Як лікувальний заклад може бути одночасно і «підприємством», і «неприбутковим»? «Лікувальний заклад» як «неприбуткове підприємство» –  це щось на кшталт оксюморона «гарячий сніг» або «альтруїст-лихвар». Адже якщо це підприємство, то воно має орієнтуватится на прибуток, а якщо лікарня – то на лікування, яке відповідно до Конституції в Україні безоплатне і загальнодосяжне. Лікування – це зовсім не надання послуг у комерційному розумінні, як це потрактовують реформатори. З цієї нової назви у дусі реформ «дери та дай» змінилася й концепція медицини, а  дорога, що мала привести усе суспільство разом з божевільними і душевнохворими до раю, відхилилася від курсу і остаточно звернула до реального земного пекла.

Дорога до пекла

Хронологічно цей поворот стався 29.ХІІ.2017 року, коли розпочалася т.зв. медична реформа. Як інквізиція при католицькій церкві, так поряд з МОЗ України виникла і Національна служба здоров’я України (НСЗУ). Відтоді реформування за приписами цієї медицинської інквізиції зосередилося не на якості лікування, а на фінансуванні медицини. Звісно, що тільки в бік оптимізації, тобто його урізання в частині бюджетного фінансування. І дуже швидко зіткнення з дійсністю поставило під сумнів адекватність такого підходу.

Здійснювати реформу медицини мали у три етапи. Розпочали з сімейної медицини. Далі мали змінитися стаціонарні заклади медичної допомоги: не умови лікування, не рівень надання медичної допомоги, а насамперед фінансування. Саме на цьому етапі реформа добралася і до психіатрії. При цьому питання про доцільність існування та фінансування самої НСЗУ за наявності МОЗ чомусь не порушувалося.

 Хибність реформування полягала у перенесенні на психіатрію індустріальних і бізнесових стандартів. Пацієнта прирівняли до одиниці продукції, на випуск якої встановлюється нормовитрати і розцінка. Наприклад, вилікувати шизофренію за скількись там тижнів. Або тяжку депересію. Або маніакально-депресивний психоз... І це оплачується за розцінками. Скільки вб’єш — стільки й в’їдеш, як каже приказка. І все це за час, встановлений нормативом на лікування. У психіатрії запрацював невидимий конвейер, запуцщений у прискореному режимі. Мимоволі згадується фільм про складальний конвейер з Чарлі Чапліним у головній ролі. І уявляється, як би він міг зіграти пацієнта у фільмі про лікувальний конвейер, запущений  у київській психлікарні за сенарієм НСЗУ. 

При цьому горе-реформатори ігнорують те, що медицина – це не технічне виробництво, де можна випускати стандартну продукцію і оптимізувати час та нормовитрати на її виготовлення, а саме лікування – це не виробничий конвейер, на якому штампують продукцію одного зразка, бо пацієнт – він не стандартний. А отже медична допомога, яку реформатори намагаються звести до послуги, залежить від медичного випадку, від пацієнта, від характеру захворювання, які в широкому діапазоні індивідуальні. Знівелювати усе це означає стригти усіх пацієнтів під один гребінець і за такого підходу вихлюпнути воду разом з дитиною.  Людський фактор зникає, а наперед виступає голий економічний розрахунок і виробничий підхід, лікування перестає бути лікуванням, а медицина перестає бути медициною.

У психіатрії це виявляється у новому плануванні витрат на лікування за встановленою розцінкою у розмірі 7 400 гривень за кожний пролікований випадок. Скільки пролікованих випадків — стільки й грошей. Але якщо в індустріальному виробництві в формуванні ціни береться до уваги час, необхідний для випуску одиниці продукції, а робота — це зусилля, помножене на час, то у психіатрії при встановленні вартості пролікованого випадку як одиниці продукції цей важливий показник не враховується. І тому при зіткненні з дійсністю розрахунки реформаторів летять шкереберть! Як можна у психіатрії все оцінювати однаковою вартістю пролікованого випадку, якщо пролікований випадок істеричного нападу триває лише 5-7 днів стаціонарного лікування, тяжкої депресії — не менше 2–3 місяців, а лікування стійких душевних розладів в умовах стаціонару може тривати роками і навіть пожиттєво, і кожен за 7 400 гривень?! А ліки? А утримання? А зарплата персоналу?

Формально кожен такий пацієнт – це один пролікований випадок. А ті, хто утримується в божевільні пожиттєво, навіть у пролікований випадок не втрапляють, бо лікування не буде завершене ніколи. Явний абсурд! То як за такого реформування психіатрії жити далі? Перетворитися на конвейер і скорочувати строки лікування чи взагалі відмовлятися від пацієнтів з депресіями і тяжкими душевними розладами, які створюють загрозу для себе, рідних і суспільства, а в гонитві за грошима спеціалізуватися винятково на лікуванні у «турборежимі»?! Прирівнювати у психіатрії пролікований випадок до випуску продукції і вульгарно, і брутально, і помилково, і неприпустимо.  

Але вихід, виявляється, є! Негласно реформатори радять: беріть «благодійні внески». От тільки постає питання: від кого саме? Від хворих чи їхньої рідні і з яких статків?! Чи не слід це розуміти як запровадження поборів під виглядом благодійності? Від таких порад рукою подати до дискримінації пацієнтів за майновою ознакою і навіть до нацистської практики знищення душевнохворих як тягаря для суспільства. Бо за такого реформування просто  неминуча відмова від лікування у клініці тяжких душевнохворих і пацієнтів з тривалим психічним розладом і нормативним строком їхнього утримання у стаціонарі за відсутності для цього бюджетних коштів – це для них фактично відкладений у часі смертний вирок. Тільки гинутимуть вони не в газівках, а на вулиці і в зашморзі. Що фактично одне й те саме. А саме до цього за такого реформованого фінансування психіатрії і йдеться.

Однак позначиться це не лише на пацієнтах, а й на медперсоналі, а в результаті таке реформування успішно знищить і саму психіатрію як галузь медицини. І саме суспільство. Втім, якщо саме це й ставиться за мету реформ, то їх здійснення можна вважати успішним.

«Ти помри сьогодні, щоб я помер завтра»

28 квітня 2020 року у київській психлікарні відбулися збори. Душевнохворі участі у ньому не брали, але те, що там відбувалося за участі лікарів і персоналу, скидалося на божевільню. Замість того, щоб встановити діагноз самим реформаторам і кваліфікувати їхню законотворчість як стійку реформаторську маячню, керівництво і профком зібрали працівників, аби повідомити їм про те, як клінічна лікарня відтепер фінансуватиметься, а відтак і житиме далі. Стали підбивати баланс і статистику.

Статистика була така. Щорічно клініка надає медичну допомогу приблизно  10 тисячам пацієнтів. Цифра ця коливається і залежить від кількості звернень хворих, але з року в рік стійко тримається на рівні 8-8,5 тис. пролікованих випадків. Тому точно наперед прокалькулювати фінансування неможливо.  Цього року після І кварталу НСЗУ нарахувало клініці на рік 43 млн. грн. Державна допомога може скласти іще 24 млн. грн. Сподіваються отримати іще 26,9 млн. і від Київради за програмою «Здоров’я киян» (дурень думкою багатіє). Реально ж на 2020 рік станом на цей час може йтися тільки про 67,7 млн. грн.: і на лікування пацієнтів, і на їхнє утримання, і на ліки, і на матеріали, і на господарчі витрати, і на зарплати персоналу. 

Для порівняння: за 9 місяців 2019 року на те саме пішло 225 млн. грн. Тобто розрив, який працівники вважають насправді дефіцитом фінансування, склав 157,3 млн. грн. (вірю їм на слово). Ці «ножиці», як кажуть економісти, ріжуть по живому. Питання лише – по кому першому?

Стали ділити оті 67,7 млн. грн. на 1 400 працівників клінічної лікарні і на наступні 9 місяців, щоб встановити, скільки може щомісячно отримати кожен за умови повної зрівняйлівки в оплаті праці. Вийшло по 5 370 грн. на душу (по 4 400 грн. на руки  після всіх відрахувань). Ледве дотягли до рівня мінімальної зарплати.

Ні на харчі для пацієнтів, ні на ліки, ні на матеріали, ні на опалення, ні на пральню, ні на заміну навіть перегорілої лампочки після цього нічого не залишалося. Можна було якийсь час іще протягнути завдяки продуктам харчування на складі. Але й без того добовий раціон на одного пацієнта складається з пайки хліба вагою 70-80 г і кашки та супу на воді. Куди вже далі? Майже як у ГУЛАГу. Навіть у ДУРЛАГу було вже краще.

Де шукати вихід?

У фільмі Чарлі Чапліна про золоту лихоманку на Алясці показано, як, опинившись без харчів у сніговому полоні, золотошукач, одурівши через голод,  ганяється по хижці за героєм Чарлі Чапліна: той йому видається смачним курчам.

І в психлікарні сталося щось подібне. Щоб звести кінці з кінцями, вирішили застосувати формулу «ти помри сьогодні, щоб я помер завтра». Щоб якось крутитися, вирішили для початку на 85 осіб скоротити персонал.

Почали з охоронців, диспетчерів і господарників. З тих, хто мав підробітки на чверть чи півставки, зняли усі доплати. А надалі, щоб дати вижити тим, хто вціліє, було намічено планомірно діяти за програмою, за якою колективу пропонувалося на вибір: або скоротити 450 працівників (вирішуйте самі — на кого покажете, того й скоротимо), або перейти усім на 0,75 відсотка ставки (якщо не хочете нікого скорочувати, то затягайте паски самі), або у кожному відділенні скоротити по одній медсестрі, а також усіх вихователів дитячого відділення, усіх психологів тощо, зокрема й тих, хто працює з учасниками АТО, котрі тут лікуються, та мерщій подати до адміністрації свої пропозиції і списки тих, кого доведеться звільнити.  

Крім того, рефрматори з НСЗУ дійшли висновку, що клінічній лікарні більше непотрібні ні своя поліклініка, ні своя інтенсивна терапія, ні своя реабілітація – так, ніби з хворими тут не стаються більше ні інфаркти, ні інсульти, ні лікування інших захворювань, крім душевних, і ніяка інша медична допомога їм відтепер більше ніколи не знадобиться. Нехай собі мруть... 

Персонал з цим не погодився, обурився, зібрався простонеба, поманіфестував, і дехто вже вирішив, що час тікати з корабля, що тоне, поки не пізно й трамваї ходять...

Ті ж, хто вирішив боротися за клініку й психіатрію, заходилися писати листи, звернення, скарги, заяви, телефонувати, бити в усі дзвони, але у відповідь — мертва тиша. Ні рядка. Ні звуку. Телефони – і ті мовчать. Сигнали SOS  залишалися нібито непочутими – є зручний привід нічого не чути, не бачити і не знати — карантин.

Чи не свідомо чиниться така змова мовчання? Чи не навмисно, щоб провернути під прикриттям карантину людожерські реформи?!

Людей штовхають на те, щоб позбутися колег, аби вціліти самим. І це називається реформою? А про беззахисних душевнохворих і мови немає — йдеться ж бо зовсім не про них, бо їхнє лікування тепер має здійснюватися за принципом конвейеру та нормативними строками й розцінками... А якщо хто з душевнохворих не встиг вилікуватися, то це вже його особиста проблема. І медицина тут ні до чого...

ДУРЛАГ

Отож не дивно, що персонал комунального неприбуткового підприємства «Клінічна лікарня «Психіатрія» 21 травня 2020 року вийшов з території чи то лікарні, чи то комунального підприємства, щоб заявити про свою незгоду з таким фінансуванням свого лікувального закладу. Шкода тільки, що вони не надягли гамівні сорочки на реформаторів і не забрали їх до себе – щоб ті  відчули, чого від них чекають і пацієнти, і працівники. 

Якщо найближчим часом уряд і його священна медична інквізиція в особі НСЗУ не схаменуться, то і буйні, і тихі пацієнти випурхнуть на волю з «гнізда зозулі», і тоді вже наслідки можуть бути цілком передбачувані.

З усього видається, що не тільки душевнохворі і працівники божевільні опинилися сьогодні у ДУРЛАГу, а й вся Україна, якщо ми своїм невтручанням і відстороненістю дозволяємо з собою і ближніми таке виробляти. І не тільки в медицині, а й скрізь, куди не глянь. Бо ми ховаємося самі в собі, зрікаємося і зраджуємо і себе, і одне одного, сподіваючись вціліти самим. Але вчиняючи так, ми руйнуємо суспільство і перестаємо бути людьми. Час би суспільству отямитися від цього дурману.

Остерігаючись репутаційних втрат, президент визнав, що це не реформи, а диверсія.

Та річ у тім, що у такій ситуації опинилася не тільки київська психлікарня, а вся вітчизняна психіатрія. Прем’єр-міністр не забарився визнати, що недофінансування української психіатрії перевищило 800 000 000 гривень. Тільки грошей від цього не додалося.

«Кукла» под видом диссертации

Если НАЗЯВО не аккредитует образовательную программу — вуз не сможет выдать...

Последняя надежда под газом

Обитатели многоэтажек, у которых из приборов только газовые плиты, никаких особых...

Своя вакцина роднее

39% киевлян априори доверяют вакцине против COVID-19, которая будет когда-либо...

Движение с перегрузом

Занявшись восстановлением дорог, в т. ч. за счет средств из фонда борьбы с...

Заработок по версии официальной статистики

Эффективным методом повышения уровня доходов украинцев было бы снижение тарифов на...

Чтобы не повторилось зверство человеческое, имя...

Последние социологические опросы показали,  что более 30%  европейцев и более 50%...

Жизнь на работе

Пандемия и последующий карантин засветили слабые места всех без исключения бизнесов....

Призрак сотрудника

Украинцам понравилось работать дома: в стране значительно вырос спрос на удаленный...

Все в сад!

Стали известны наиболее прибыльные ниши для интернет-бизнеса во время карантина

Супермаркет – безотходное производство

Рыба – источник полноценного белка с огромным количеством незаменимых аминокислот....

Титановый человек

Старшее поколение прекрасно помнит, какого вкуса и цвета было сгущенное молоко. Оно...

Эволюция государственности

От золота Полуботка – до личного металлоискателя

Комментарии 1
Войдите, чтобы оставить комментарий
Валерий
26 Мая 2020, Валерий

Где-то я уже писал , что Украина неуклонно погружается в омут средневековья , и медицина не может избежать этой участи .

- 7 +
Авторские колонки

Блоги

Ошибка