Сержант Остальцев с пиццей ветеранов

№39(835) 29 сентября – 5 октября 2017 г. 27 Сентября 2017 2.3

Все стены пиццерии Остальцева увешаны подарками гостей — боевыми знаменами, шевронами и прочей военной атрибутикой

«...Я дивлюсь, як мій син грається на зеленому газоні моєї тераси в центрі Києва. Люди п'ють чай і смакують піцою, ще дві сім'ї допомагають розфарбувати своїм карапузам розмальовки — і все це відбувається тут і зараз. В мирному Києві. У «VeteranoPizza».

Это пост из Фейсбука Леонида Остальцева, пожалуй, ныне самого известного в стране ветерана АТО, который смог стремительно и успешно воплотить в жизнь свой бизнес-проект — сделать с нуля пиццерию.

Сюда теперь наведываются и дипломаты, иностранные и отечественные депутаты, и верхушка МО не раз посещала заведение. Да и президент уже почтил присутствием.

Но главное — атошники, которые себя чувствуют тут как дома.

Здесь можно и поесть, и поговорить, и просто помолчать.

А еще — можно найти работу, потому что изначально проект и задумывался — для адаптации тех, кто прошел войну, — заняться полезным делом, которое принесет и достаток семье, и мир душе.

«Олень»

Мы договорились встретиться в его пиццерии, что рядом с Майданом — на Софиевской, 8.

Остальцев пришел, сел за столик и углубился в Фейсбук.

Я решила, что это что-то срочное, поэтому и сама пару минут листала его страничку.

Вот фрагмент одного из его постов:

«...Хотів сказати «дякую» пацанам на фронті... Дякую за те, що в Києві все ок. Діти ростуть, молодята одружуються, ми працюємо. Все це — тільки тому, що ви зараз там. В зашарпаному пікселі, в пилі і, можливо, в грязюці, зажовуєте жахливу каву не менш жахливими галєтами, як це робили ми в 2014».

Мой потенциальный собеседник продолжал писать в соцсети. Но время поджимало, и я решила начать разговор — все же с войны.

С того самого момента, когда он, выпускник суворовского, категорически не желавший стать военным, ушел работать в одну из киевских пиццерий, а потом стал рваться в добровольческий батальон, чтобы отправиться на Донбасс. В конце концов как младший сержант оказался в 30-й отдельной механизированной бригаде Вооруженных сил Украины.

То было жаркое лето 14-го.

И он — с дивным позывным «Одуванчик» — стал воевать. Как мог.

В интервью, которые Остальцев давал два года назад, он мог подробно рассказывать о том, что происходило в зоне АТО — под Саур-Могилой или в Миусинске, со смачными выражениями, которые, если убрать из текста, то почти ничего и не останется.

Сейчас он стал более сдержанным, да и о войне говорить, чувствуется, не хочет. Ну разве что если уж что-то очень конкретное спрашиваешь.

— Можна трохи детальніше про епізод під танком? — попросила его, потому что фрагмент рассказа одному из изданий, когда сержант Остальцев каким-то образом оказался лежащим под гусеницами движущейся машины, мне казался не совсем понятным.

Не отрываясь от Фейсбука, собеседник произнес:

— Це не танк, а БМП... Коли ми попали під обстріл і поранило двох моїх товаришів, одного з них відкинуло взривною хвилею. Обстріл продовжувався... Я лежав — тут, а він — тут, між нами БМП. Я подумав: зараз підповзу до нього і надам йому першу допомогу. І коли я почав лізти під БМП, мій механік, ідіот, труханув і почав тікати, без нас... Якраз коли він почав їхати, я перекотився. І «беха» проїхала наді мною. Було стрьомно. Які в мене ситуації не були, якщо траплялося, що я десь не в укритті, то я — олень, бо не зробив те, що потрібно було зробити... Ось такі мислі приходять в голову, а не такі: «Прийшов кінець, лежу під БМП і все життя у мене промайнуло перед очима». Так, було дуже страшно. І все.

— Ті друзі, з ким ви там були, — вони зараз у вашому бізнесі?

— Ні. З друзями в бізнесі краще не зв'язуватися.

— Хоча віддаєте перевагу тим, хто пройшов війну. Це так? — задала уточняющий вопрос, на который получила развернутый ответ, причем собеседник переходит с украинского на русский и обратно, а непечатную лексику заменяю многоточием.

— У мене вся кухня — тільки ветерани. Це розпочалося з самого початку, коли я придумав цей проект. Ми створили Союз ветеранів Деснянського району, і я побачив, що коли ми разом, нам цікавіше. Ми довіряємо одне одному. Ми на одній хвилі.

Можемо говорити і про війну, і не про війну. Такого нема з цивільними людьми, які не були на війні: з ними нема тієї однієї хвилі... Саме тоді я зрозумів, що хочу відкрити такий проект... До війни я робив піцу, я — повар. Тому беру навчати пацанів моєї спеціальності, щоб потім з ними працювати. І мені щоб було комфортно, і їм комфортно...

А те інтерв'ю, що ви згадали, робила на «Цензорі» Віка Ясинська, воєнкор: тоді я був хлопцем, який тільки повернувся з війни, це була моя перша розповідь для преси. Ми нормально поговорили. А зараз у мене дуже х... стан, бо я думаю: що там у мене на кухні, хочу вийти покурити, а каву нам ще не принесли.

Я дал уже много интервью. И все задают одни и те же вопросы: «Как вы открыли пиццерию?» и т.д. Некоторые журналисты пытаются чистую провокацию сделать... Поэтому я хочу, чтобы мне все скидывали это долбаное интервью, чтобы я знал — это пойдет на пользу, а не во вред.

Возмущает, но желчью не плюется

— Скажіть про ваше ставлення до політиків, які полюбляють їздити в АТО виключно для селфі, щоб потім, виклавши знімки у соцмережах, розповідати, скільки всього вони там, у зоні, пережили й таке інше. Декого з депутатів, що певний час воювали в АТО, це доводить до сказу.

— Возмущает ли меня? Да, возмущает. Но не до такой степени, чтобы плеваться желчью и не делать свою работу.

После такого ответа на некоторое время мы оставляем военную тему и переключаемся на мирную пиццу.

— У нас їх 16 видів, — говорит Остальцев. — Піцу насправді придумати дуже складно: у світі вже безліч рецептів, стільки придумано, перепридумано!..

Как только речь заходит о пиццерии, собеседник преображается. Он даже отрывается от монитора, правда, ненадолго.

«...Робота має бути більшим, ніж просто робота, — цитирую один из свежих его постов. — Я люблю те, що роблю, не тільки за піцу, не тільки за гостей, не тільки за друзів, які з'явились через роботу. Я люблю ті емоції, які присутні в піцеріі. Обожнюю історії, які виникають на моїх очах. Мені подобається спостерігати, як до нас приходить стажер і тиждень ходить тихше води нижче трави, плутається, помиляється, тупить... Але проходить пара тижнів, і він вже фліртує з офіціанткою, трохи піднімає голос на піцайол, бо ті довго віддають замовлення, і з легкістю спілкується з гостями, рекомендуючи їм ту чи іншу страву. Мені подобаються ті емоції, які дарує мені мій проект. І я не розумію, як можна працювати там, де нема емоцій. Де всі застрягли і скам'яніли».

— Відтоді, як ви відкрили піцерію, а ще — коли франшизу «#VeteranoPizza» почали використовувати в інших містах, усі стали писати, що це й є — справжня психологічна реабілітація для учасників АТО. З іншого боку, по всіх областях і районах місцева влада запроваджує власні проекти задля адаптації атошників — з залученням армії психологів. На це йдуть шалені кошти... Як гадаєте, де швидше повернутися до нормального життя — за допомогою власної бізнес-справи чи у якихось спеціально створених центрах?

— Я не психолог, я не знаю. Мені допомогла робота. В державі, де немає ніяких програм адаптації, поки що на даний час — це робота, яка захоплює. Ти захоплений думкою про роботу, і в тебе немає часу займатись х...ей. А як по-іншому? Держава, яка займалась х...й 25 років, тепер має на своїй території війну, то як за три з половиною роки їй навчити спеціалістів з адаптації військових? І зробити якісь адаптаційні центри?.. Они пробуют, но то — деньги на ветер. США потребовалось 9 лет после Вьетнама для того, чтобы создать плюс-минус действующую программу по помощи ветеранам войны. У них 80% вернулись героиновыми наркоманами. Но там же — и финансов побольше, чем у нас...

— «Бізнесове атошне братерство» — встречала в медиа и такое определение вашего проекта.

— Мені не подобається назва. У нас є Асоціація підприємців—ветеранів АТО. Організація громадська, вона маленька, створена шістьома хлопцями, які мають власний бізнес. Ми допомагаємо з консультаціями. Тобто ми друзі, нам подобається те, що ми робимо, ділимося інформацією, допомагаємо один одному в розвитку власного бізнесу і консультуємо всіх, кому потрібна допомога у відкритті або просуванні. Але мені не подобаються всі ці ярлики — «братерство», «побратими». Кожен, хто базарить таку х..ю, нічого не розуміє в тому, що я кажу.

«Не співпрацюю з владою»

Учитывая то, что в пиццерии у Остальцева уже побывали первые лица государства, а также другие высокие провластные гости, то не исключала вариант: кто-то, может, предложил ему, так сказать, сотрудничать? Дескать, мы тебе поможем в чем-то, к примеру, без проблем взять еще одно помещение в аренду, а за это будем говорить, что это — «совместный проект по адаптации атошников».

— Я не співпрацюю з владою ні в яких питаннях взагалі, — сказал Остальцев. — Це принципово. Я плачу повноцінну оренду... 150 тисяч — це тільки оренда! Плачу комуналку. Плачу всім зарплатню. Я працюю так, як і інші. Тому що пільгова система нашої країни не дозволяє нормально вести бізнес для тих, хто хоче заробляти. У меня все по-честному.

— К вам приходили проверяющие, разные службы, нервы мотали?

— Никто не приходил, потому что мы работаем по закону. У меня есть все разрешения. Я постарался сделать все максимально, что требует законодательство. Я не открылся просто так — через ж...у, абы работать. Я отлично понимал, что, так уж получилось, на меня смотрят и меня ассоциируют со всеми ветеранами. Поэтому не имею права облажаться. Кто бы ко мне ни приходил, я никому не грублю... Нема такої причини.

— Тим не менш не до всіх ходить президент, про депутатів навіть не кажу — вони тут можуть мало не у повному складі сесії проводити. Втім, цікаво, як ви відреагували на те, що перша особа держави хоче вас відвідати?

— Нормально. Все було по протоколу... Охорона оглянула приміщення. Прийшов президент... Ще був Муженко (начальник Генштаба.Авт.), був Попко, командуючий сухопутними військами... Все було абсолютно адекватно, принцип проекту показати суспільству: що таке ветерани. Їли піцу, пили чай. Попко подарував мені пам'ятний знак сухопутних військ... І Муженко — пам'ятний знак... Ми поспілкувалися з ними ні про що, просто подивились одне на одного. Вони побачили, що я займаюся чимось корисним. В принципі все.

— А політика вам потрібна?

— Поки що ні. Я набагато більше роблю тут, ніж у політиці.

— В 2015-му на вибори до Київради ви балотувалися від політичної сили під назвою «Партія рішучих громадян», яка з'явилася так само у 15-му і дуже швидко щезла. Ви часом не були одним із її засновників — разом з помічником депутата Берези?

— Ні. Це не в мене була партія... Але досвід був цікавим, — ответил собеседник без всякого энтузиазма и снова «занурився» в Фейсбук.

Пару недель назад на ТВ стали крутить социальную рекламу «Ощадбанка», смысл ее — в нескольких секундах рассказать о лучших бизнес-проектах молодых людей, которые собственным делом занялись — вот только что.

Одним из героев ролика стал Остальцев.

На своей страничке по поводу этого банковского проекта он написал такие слова:

«Дуже багато подій відбувається зараз. Скажені пригоди бувшого президента Грузії, війна на сході не зникла, буревій у Штатах, айфон презентував одразу дві моделі, одна з яких застаріла вже на презентації, і ще багато чого. Але сьоголні також відбулася дуже значуща для України подія. Подія, яка пройшла майже непоміченою, а дарма, адже вплив того, що було презентовано Ощадбанком, дуже важко переоцінити. Серйозний крок уперед.

Ощад розпочинає нову програму і проект під назвою #КраініПотрібніДваМільйониПідприємців. Два мільйони підприємців. Малий і середній бізнес. Нарешті державний банк ставить перед собою завдання не тільки по фінансуванню і підтримці підприємців, а й бере на себе просвітницьку функцію і мотивує суспільство до відкриття власної справи.

На презентації я не вірив своїм очам і не вірив ушам. Банк, який ще декілька років назад був «галімою зберкасою» із постійними чергами і радянським присмаком, перетворюється на щось більше. На рушійну силу. Я бачив співробітників і голову. Можливо, вони не ідеальні, але вони хочуть вплинути на ситуацію в країні. Хочуть виконати свою частину роботи — вони вірять в успіх. Я радий, що є щось подібне на державному рівні. Нарешті».

В пиццерии, открытой в 2015-м, гостил и глава державы

Донбасс наш, только люди не те

Наконец нам принесли кофе. И уже с чашками мы отправились из зала — «под арку», в сквозной проход между помещениями пиццерии — на перекур.

Лично меня вдохновляла передислокация лишь тем, что собеседник хотя бы на пару минут отвлечется от айфона.

— «Мой брат-каратель снова мечтает об окопах», — это я цитирую рассказ с одного из российских сайтов, который написал Алексей Остальцев. Честно говоря, уже пообщавшись с вами, как-то не создалось впечатление, что вы действительно «мечтаете об окопах». Вы-то сами видали эту публикацию?

— Видал.

— И это на самом деле ваш брат? Может, информация фейковая?

— Ні. Це мій старший брат.

— Чому жодного разу не назвав вас на ім'я, лише — «каратель»?

— Запитайте у нього! — очень эмоционально парировал младший брат. И даже те, что вышли покурить, стояли неподалеку и громко общались о своем, — враз примолкли.

Остальцев торопился: его ждали неотложные дела в пиццерии.

— Я на минутку, а вы пока с Женей Фетисовым побеседуйте, он на кухне работает, в 12-м батальоне служил, — отрекомендовал коллегу и тут же исчез.

Евгению 33 года, киевлянин, говорит, на войну пошел и по зову сердца, и по повестке. А когда вернулся домой, то считает, что к Остальцеву «судьба привела».

Женя Фетисов уверен, что с Остальцевым встретился неслучайно

«...Получилось так, что я пришел с войны, получил увольнительные... Вернулся в июле, думал — лето догуляю, отдохну, после всего этого... Но когда настал момент искать работу, получилось, что жена забеременела, хочешь не хочешь — надо устраиваться, зарабатывать. И вдруг — сообщение в Фейсбуке, что набирают на работу в пиццерию. Я не учился нигде, только школу закончил. Сначала машины красил, потом 10 лет проработал на мебели... И вот теперь уже здесь.

Тут меня не деньги держат, а атмосфера, отношения — начиная с Лени и заканчивая уборщицей. У нас коллектив очень сплоченный. Все, кто приходит сюда, видят это. На кухне работают одни ветераны. А разговоры о войне — между теми, кто воевал, — все всё понимают. Проще об этом говорить, чем не говорить.

Все хотят, чтоб война закончилась... Но мы уже получили замороженный конфликт. Боевых действий нет. Сидим на одной линии в окопах и просто отбиваемся.

Мое мнение по поводу того, что происходит. Есть только один вариант — идти вперед. Мы стоим у себя на земле. Почему-то терпим непонятно кого с российскими войсками. Почему? Будапештский меморандум, подписанный президентом Америки, премьером Британии, президентом России, президентом Украины, имеющими какой-то авторитет в мире, — гласит, что мы избавляемся от ядерного оружия и получаем защиту от этих трех стран. В итоге — начинается война. Но все закрывают глаза.

Подписываются Минские соглашения. От Украины — «экс-президент»!.. Да нет такой должности! И вот он, не имея никаких полномочий что-то делать, подписывает — плюс два клоуна ДНР-ЛНР и какой-то белорус. То есть мы подписываем бумагу о том, что нам нельзя возвращать свою землю, которая захвачена какими-то непонятными людьми. Эта бумага ничего не стоит! Соответственно она не несет в себе никаких юридических обязанностей.

Мы со своей стороны выполняем договоренности, наши пацаны сидят, а те стреляют. Минские соглашения не действуют в реальности! Но даже если мы будем нападать, ничего не изменится. И это — не террористическая операция, потому что там у нас настоящая война идет. Все понимают, что в случае нападения — с нашей стороны будут очень большие потери.

Но эти потери уже были сделаны — Иловайск, Дебальцево, вся зона АТО. Людей умерло немерено. И в итоге мы не получили ничего. Когда мы взяли в кольцо Луганск, Донецк, оставалось щелкнуть пальцами, но... Подписываются моментально Минские соглашения! И нас отталкивают от этих точек на неимоверное расстояние!.. А теперь непонятно, чего ждать. То ли человека, который придет к власти и сможет взять на себя смелость нарушить Минские договоренности? После того как мы их соблюдаем уже три года, — надо взять на себя такую ответственность».

Возвращается Остальцев. Отхлебывает уже остывший кофе.

— Коль уж интервью начали с войны, давайте ею и закончим, — предложила я. — Как думаете, Донбасс на самом деле будет наш?

— Он и так наш! Там просто люди сейчас не те. Мы должны отвоевывать их умы. Мы должны создать на своей территории такую страну, которая позволит в будущем однажды проснуться и понять, что Донбасс просится назад — на коленях!.. А уж тогда мы им скажем (смеется) — сначала в тюрьму, а потом все остальное.

Тот его пост в Фейсбуке, который процитировала в самом начале, заканчивался словами, адресованными бойцам в зоне АТО:

«...Знайте, парні, ми все відчуваємо і стараємося жити краще, робити більше і рухатися вперед. Ну, а коли повернетеся в Київ або будете проїздом додому — то зайдіть до мене. З мене смачна кава і гаряча піца. Все за мій рахунок».

И я почти уверена: кто-то из них не только заедет потрапезничать, но и останется поработать.

Остальцев пиццерию расширяет.

Для нового помещения уже купили патефон.

Уважаемые читатели, PDF-версию статьи можно скачать здесь...


Загрузка...

Порошенко подписал указ о спортивной реабилитации...

Президент Украины Петр Порошенко подписал указ о спортивную реабилитацию участников...

Эксперт: переименование АТО даст возможности...

«Переименование АТО» не будет воспринято избирателем.

АТО в Донбассе официально завершена

В рамках ООС может проводиться сразу несколько локальных АТО, теперь война в Донбассе...

ОБСЕ: украинские военные обстреляли беспилотник...

Офицер ВСУ объяснил это тем, что «не получил предварительное предупреждение об этом...

Ветераны без вождя

Создав в сентябре 2014 г. Государственную службу по делам ветеранов и участников АТО...

Луганск: озлобленность и эпидемия рака

На неподконтрольных Украине территориях в наиболее яркой форме проявляется то, о чем...

Загрузка...

К дискуссии по статье И.М. Трахтенберга и И.А. Тарабана

О месте, значении медицинской науки в преобразовании медицины в нашей стране

В продолжение открытого разговора

Еще к мнению коллег о медреформе и не только

Хватит реформировать, давайте строить

Для начала реформаторам нужно понять, что подлежит изменению не система Семашко, а...

Хроника желтого унитаза

Чтобы два раза не вставать, давайте отменим машины. От желтого светофора гибнут...

Военно-морская бездомность

Из 184 казарм улучшенной планировки, которые в этом году построят в Украине, почти...

Международный терминал «Борисполя» — под офисы

Транспортный парк Национальной полиции в Николаевской обл. пополнился патрульным...

Комментарии 0
Войдите, чтобы оставить комментарий
Пока пусто

Получить ссылку для клиента
Авторские колонки

Блоги

Маркетгид
Загрузка...
Ошибка