Вузы затягивают пояса. И учатся «конвертировать» науку

О том, чем живут сейчас региональные университеты, — узнаем из публикаций изданий Херсонской и Черкасской обл.

Как заработать на молекулярной биологии?

«Українським вишам доведеться затягнути й без того туго затягнуті паски. Раніше їх фінансували, виходячи з кількості студентів, котрі навчаються за державним замовленням. Тепер Міністерство освіти і науки України вивело нову формулу: сума фінансування залежить також від рейтингу альма-матер, оновлення навчальних програм, кількості наукових публікацій у авторитетних світових та національних виданнях, обсягу міжнародних грантів (саме в грошовому вираженні) та замовлень на «госпдоговірні» дослідження. Наслідки не забарилися: відповідно до формули, чимало регіональних вузів грошей недоотримають. Бо цілком прогнозовано посіли у рейтингу аж ніяк не лідируючі позиції», — пишет журналист Сергей Яновский в херсонской газете «Новий день».

В своей публикации автор анализирует, как нововведения отразятся на жизнедеятельности ведущего вуза региона.

«В Херсонському державному університеті навіть скликали учену раду, аби вирішити — як жити в умовах «нової освітньої реальності». Адже за вже згаданою формулою від Міносвіти, ХДУ втрачає близько трьох мільйонів гривень держбюджетного фінансування. І це ще не все: у нього чомусь не заклали кошти, необхідні для індексації зарплат працівників, яка відбулася з 1 січня. Відповідно, університет втратив загалом 9,6 мільйонів гривень. А це мінус півтора місячних фонди заробітної плати! Себто десь у листопаді гроші можуть закінчитися, і як тоді розраховуватися з працівниками, оплачувати податки й «комуналку» — невідомо.

Звісно, найпростішим виходом було б провести скорочення, аби зекономити на видатках. Але протягом минулих років вже наскорочувалися — далі просто нікуди. Тож члени вченої ради погодилися, що зекономити треба не на звільненнях «живих людей», а на надбавках, доплатах і матеріальній допомозі. Тим часом «масштабувати» нову формулу оцінки якості роботи відповідно до нової формули, визначаючи матеріальну віддачу від кожного. І залежно від неї визначати й винагороду.

Рухатися є куди, зазначив проректор ХДУ Сергій Омельчук. Адже десятки науково-педагогічних працівників вишу сьогодні «пливуть за течією». На їх рахунку впродовж минулого року немає жодної опублікованої наукової роботи — монографії чи статті. «Вони просто транслюють знання, а не продукують власні», — образно висловився Сергій Аркадійович. Натомість деякі колеги цих аутсайдерів (часом навіть аспіранти) можуть похвалитися кількома оприлюдненими розвідками на рік. Відповідно, їх і будуть надалі персонально заохочувати гривнею. А не ділити здобутки однієї кафедри на всіх інших порівну, як було раніше.

«Університетська комісія розробить власну систему рейтингування. Вона запрацює вже з лютого, а від рейтингу залежатиме і оплата праці», — конкретизував ректор ХДУ, професор Олександр Співаковський.

Звичайно, у найбільшого вишу Херсонщини є свої здобутки. Взяти хоча б лабораторію молекулярної біології на факультеті біології, географії та екології. В унікальне обладнання для фундаментальних та прикладних досліджень вклали 375,3 тисячі гривень. Зате з його використанням вже виконали госпдоговірне замовлення на 210 тис. грн., у перспективі ще одне — на 200 тис. грн. У науковій бібліотеці ХДУ також взялися надавати платні інформаційні послуги, запрошують усіх бажаючих для проведення конференцій, симпозіумів тощо. Тож мають обнадійливий результат: лише минулого року заробили 27 тис. грн.

Можливості для «конвертації» знань і досвіду у матеріальну віддачу є і на інших факультетах. Треба тільки навчитися їх використовувати, пам'ятаючи, що «під лежачий камінь вода не тече».

«Вибрав фізику, бо любив її з дитинства»

Юрий Стригун в газете «Вечірні Черкаси» рассказывает о 82-летнем педагоге и конструкторе Якове Тарнавском, который работает в Черкасском национальном университете им. Богдана Хмельницкого.

После десяти лет жизни в Германии Яков Тарнавский вернулся в родной Черкасский университет

«Мені хоч і 82 роки, але я й досі працюю лаборантом технічного моделювання, — каже Яків Йосипович. — Приходжу на роботу о 6.30. Роблю прилади, майструю. З роботи йду о 16.45. Поки, слава Богу, мене не виганяють», — усміхається.

Лише за останні три роки Яків Тарнавський спільно зі своїми студентами-старшокурсниками створив 37 пристроїв для вивчення фізики та став ініціатором відкриття лабораторії приладів експериментальної фізики. Тут є «Трубка Рубенка», з допомогою якої показують, як змінюється звукова хвиля. А за допомогою трансформатора демонструють явище електомагнітної індукції. Є прилади з механіки, молекулярної фізики, є для вивчення електрики та магнетизму. Частина пристроїв виготовлена за прикладами з інтернету, частина — за кресленнями студентів. Нині їх використовують у навчанні.

«Народився в Черкасах у 1937 році, — росказує про себе Яків Йосипович. — Нас у батьків було троє — донька й два сини. У 1941-му із наближенням німців евакуювалися аж у Кіровську обл. Росії. Жили на фермі в якомусь колгоспі. Голодували. Їли російський національний овоч — ріпу. Батька забрали на війну, де його контузило. До кінця життя в нього смикалася частина обличчя. Він закінчив війну в Берліні в званні єфрейтора. Згодом повернулися до Черкас. Я пішов у школу. Гарно давалися точні науки — фізика, хімія, математика. Був спортсменом — кандидатом у майстри спорту зі спортивної гімнастики. Після школи тренер відразу забрав мене в Черкаський педінститут на факультет фізичного виховання. Об'їздив на змагання вся Україну. Але сталася важка травма. На тренуванні крутив «сонце» й зірвався. Права рука завернулася, і я впав на неї всією вагою тіла. Рука й досі не згинається в ліктьовому суглобі. Відтоді про гімнастику мені довелося забути. Запропонували перейти на інший факультет. Вибрав фізику, бо любив її з дитинства. Закінчив і пішов працювати старшим лаборантом. Викладач розповідає студентам тему, а я демонструю дослід у них перед очима. Згодом одружився на колишній однокурсниці Любові Русановській. Жінка й зараз біля мене, але дуже хворіє».

За кілька років завідувач кафедри запропонував Тарнавському отримати ще один диплом — вивчитися в Ленінграді (нині Петербург) на кіноінженера-звукотехніка. На той час Тарнавський уже мав двох доньок — у 1962 році народилася Ірина, а в 1965-му — Ольга.

«Отак працював аж до 1999 року. Тоді вийшов на пенсію й поїхав до Німеччини. Старша донька із зятем виїхали туди на постійне місце проживання й кликали бавити внуків. Жили неподалік Ганноверу. Мали трикімнатну квартиру. В Німеччині сподобалася медицина — все продумано, до найменших дрібниць. Місцевій єврейській громаді я виготовив кілька цікавих речей у синагогу. Допомагав облаштовувати бібліотеку, кухню. Робив абсолютно безплатно. На відкриття до нас приїздив головний рабин аж із Берліна. Словом, усе було добре, крім одного — страшенної нудьги. Не було друзів. Мене тягнуло додому. Мріяв повернутися в Україну. У 2009-му не витерпіли й повернулися разом із жінкою. Тодішній ректор університету Анатолій Кузьмінський відразу взяв мене на роботу. Отак я й досі працюю. Ходжу на роботу, бо мені це й досі цікаво. Не можу так просто сидіти вдома — маю щось робити».