«Мамайчуки» надовго

№44 (881) 2 — 8 ноября 2018 г. 01 Ноября 2018 1 3.7

На недавній персональній виставці Анатолія МЕЛЬНИКА, народного художника України, академіка Національної академії мистецтв, колишнього директора Національного художнього музею, був і творчий доробок, який митець назвав «Парсуна, персона, персоналії»

Анатолій Мельник: «Моя творчість максимально наближена до реальності»

Деякі відвідувачі виставки навіть у стилізованих постатях персонажів намагалися вгледіти когось із нинішніх наших політиків.

«Автор звернувся до образу Козака Мамая, — написали на арт-сайті artverum.com.ua, — адже цей лицар барокової доби уособлює риси української вдачі, бачення народом самого себе, коли героїзація та поетичність поєдналися з гумором і самоіронією. Герої картин — це сьогоднішні українці, нащадки відомого козака...»

Втім, розмову з Анатолієм Івановичем ми розпочали зовсім не з картин та аналогій, а з доробку ВР.

Особа №1

— Зараз у державі абсолютно все — суцільна проблема. Натомість у парламенті щойно з'явився законопроект № 9156, аби позбавити певних громадян звання народного. Оце найголовніший клопіт! Так, поки що йдеться лише про артистів і співаків. Але у Верховній Раді вже накопичилося чимало депутатських доробків, аби взагалі — згідно з планом декомунізації — скасувати як анахронізм таке звання для усіх митців. От ви — народний художник України, то як, на вашу думку, така ініціатива парламентарів на користь чи ні?

Художник такими сприйняв Богдана Ступку та Івана Драча

— Напевно, я й не замислювався над цим. І ось з якої причини. Якщо говорити про художника, його творчість, то начебто вистачає прізвищ. Так, він своєю майстерністю захищає своє ім'я. Це найголовніше.

Однак, є певні критерії у сус-пільстві: звання, ордени, медалі та інші титули не випадково даються. Можливо, дехто отримував це, скажімо делікатно, — авансом. Але, на мій погляд, навіть якщо звання й існує, воно навряд чи впливає на доробок художника.

Хіба якщо хтось працює у бюджетній сфері: за заслуженого нараховують 20% як надбавку до зар-плати, за народного — 40%.

В усіх інших випадках — звання може бути особливо значимим для тих людей, котрі не дуже розуміються на мистецтві. Коли вони чують «народний», то вже прислухаються, мовляв, треба подивитися, бо це відома людина.

— От зараз згадала одного вашого колегу по мистецькому цеху. Виключно з етичних міркувань не називаю його прізвища. Він, до речі, народний художник України. У Стамбулі ми разом їхали на зустріч із Вселенським патріархом. Так от він віз картину — портрет святого отця разом з паном Порошенком. Зрештою, він, здається, усіх президентів наших і можно-владців перемалював — звичайно, з фотографій. І втішається тим, що має нагоду кожному, хто тільки-но зійшов на політичний олімп, одразу — бац! — і портрет... У вас не виникало бажання, умовно кажучи, тільки людина стала президентом, увічнити його на полотні? Тим більш, що ви стільки років очолювали головний музей країни, усіх знаєте — і колишні, й нинішні високі персони...

— Я до цього дня з повагою ставлюся до Віктора Ющенка. Бо я його знав ще до президентства, і він не раз приїздив до музею.

**«Дивлюсь я «чорний список» заборонених для перегляду нашим глядачем стрічок, там — «Тарас Бульба» із Богданом Сільвестровичем у головній ролі. Й мені моторошно від того, що якісь далекі від мистецтва експерти так вирішили»

— ... і в майстерні вашій не раз бував.

— ... але в мене не було того, щоб я робив якісь послуги, тобто, як ви кажете, «увічнити на полотні»... Портрет — жанр досить складний. На мій погляд, нині він неактуальний. На моїй виставці була ціла серія типажів. Я називав роботи «особа 1», «особа 25», «особа 30», «особа 31»...

— А хто ж став першою особою?

— Не пригадую. Це просто початок відліку. Перший портрет, потім другий, третій, двадцятий. То не конкретні люди, вони по генеалогії своїй належать до касти українського образу. А оскільки у нас є ідентифікаційний код, то я й подумав: чому б не назвати «№1», «№2»?.. Пронумерувати — і вони можуть виглядати як особа. Не просто людина, а саме особа.

«Я — штука»

— Дмитро Павличко, Іван Драч, Юрій Іллєнко — ви писали їхні портрети. То було прохання чи самі захотіли?

— Ні, ніколи не звертався до мене з таким проханням жодний з них. Але оскільки з цими людьми я мав постійні дружні контакти, вони приходили до музею, до майстерні, у нас був такий клуб невеличкий...

Коли був створений Фонд сприяння розвитку Національного художнього музею, стали приходити міністри, віце-прем'єри... Й Богдан Ступка, він тоді міністром культури став, і Василь Роговий, міністр економіки, і Ігор Мітюков, міністр фінансів ... Мені треба було з цими людьми мати певні стосунки — аби справу зрушити з місця.

Будь-яка справа має ще другу сторону — фінансову. І для того, щоб хтось певне рішення ухвалив, треба було з ним співпрацювати.

Якщо говорити про Івана Драча, то те, що я озвучував, він підтримував. Саме він звертався до президентів з питань, які стосувалися реконструкції Національного художнього музею України. І навіть до Януковича звертався, був такий випадок в Українському домі.

Втім, колись я запропонував Ступці Богданові Сільвестровичу його намалювати... Мені було цікаво, я спостерігав за ним, а це було надзвичайно важке завдання — зловити Ступку в його власному образі. Не в образі героїв, яких він грав, там уже все сказано, важливо було — який Ступка в ролі Ступки... Ми з ним ось у цій майстерні спілкувалися, і досить гумористично...

— Ступка позував?

— Позував. Був такий момент: хтось йому подзвонив зі Львова, то він сказав, що, мовляв, Мельник знущається наді мною.

— Це коли ви вже зробили досить, як на мене, незвичний портрет Богдана Сільвестровича?

— Так. Ми потім на цю тему розмовляли в компанії. І раптом він гучно (а поруч — люди) запитує: «Чому ти хочеш мене знищити?!» Я відповідаю: «Так це ж неможливо!», а він знову: «Що ти в тому портреті добавив?!» Кажу: «Нічого! Як ви бачили його, так він і залишався!»... Отака була ця голосна «перепалка»... А тоді Ступка підходить до мене і так, обнявши, каже: «Бачиш, як ми з тобою зіграли!» Тобто зіграли певну роль.

Зробив підпис під малюнком — «Я — штука». Просто в його прізвищі сховав одну літеру... А по-польськи «митець» — це «штука». Отака була історія.

— Ступка був не просто талановитим митцем, а унікальним... І от дивлюсь я «чорний список» заборонених для перегляду нашим глядачем стрічок, там — «Тарас Бульба» із Богданом Сільвестровичем у головній ролі. Й мені моторошно від того, що якісь далекі від мистецтва експерти так вирішили...

— Я практично був на всіх його виставах. Та й загалом певен, що у моєму житті він відіграв важливу роль, бо саме Ступка мене призначав генеральним директором Національного художнього музею України. До останнього я спілкувався з ним по-дружньому. Втім, не хочу цим хизуватися, бо це значить — ховатися поза спини видатних людей, а це не зовсім коректно.

Що стосується фільму, хоч і не хотів би розвивати цю тему, але скажу: з позиції сьогоднішнього часу, напевне, можна по-іншому дивитися на образ, який він створив. Але з погляду того часу — ще не було напружених відносин з Росією...

У мене ці відносини розкриті в роботі «Пієта»: мати дочекалася сина з війни, мертвого сина — оце найбільш тривожно... Розумієте, є жорстока людина, яка зробила дуже велику помилку. Я говорю про Путіна. Помилка його в тому, що заради якихось своїх імперських амбіцій розірвав відносини між двома народами.

Бо стосунки полягають не просто в якомусь політичному середовищі, а перш за все живуть у родинних взаєминах. Мої двоюрідні брат і сестри живуть у Росії. І в мене нема з ними твердого порозуміння — хто ж із нас правий: вони отримують інформацію неадекватну з російського телебачення і газет.

Так от щодо Ступки... Чи правильно, чи неправильно зіграв Тараса Бульбу? Він зіграв за сценарієм. Думаю, що сьогодні він би ніколи цього не зробив. Але я не маю права це обговорювати. Для мене Ступка — це велика постать, великий актор. Можливо, він є більший українець, ніж він декларував у певних своїх поглядах і ролях.

Петро і «рознарядка»

— «Найбільшим українцем» — був такий час — взагалі-то дехто вважав брата Віктора Андрійовича — Петра Ющенка. Бо він влаштував на усіх поверхах Українського дому просто божевільну виставку, де всі репродукції (оригіналів там не було), за задумом Петра Андрійовича, мали символізували велич українців. Епопея з експозицією тривала довго, мало до суду не дійшло, бо брат не хотів звільняти приміщення. Втім, найжахливіше було те, що усе розвішане по стінах, розставлене на подіумах було абсолютною халтурою — і репродукції, й естампи, навіть фотографії. Можна тільки уявити, скільки бюджетних коштів пішло на це діло!

— Та які державні кошти! Про що ви кажете? Це була, напевне, заявка до голів адміністрацій: знайдіть роботи на таку тему... Але є мистецтво і є явище в мистецтві. Скільки існує людство, стільки існує мистецтво і буде існувати. А явище — це той же совєтський період, коли художники існували за рахунок ідеології компартії.

З тою виставкою, про яку ви згадали, певен, так само було: якийсь «стратег» підказав. Не думаю, що там йшлося про велику культуру мистецтва. Там йшлося про героїв усіх часів і періодів, бо вони все ж таки творили історію України.

— Там і Христос був зображений як українець...

— Гадаю, в кожній державі намагаються Христа відобразити за «образом и подобием» до національної більшості... Щодо тієї виставки, то я, пригадую, говорив на цей предмет з Віктором Андрійовичем, був там і Петро Андрійович. Ми цю тему критично обговорювали. Петро Ющенко не є фахівець музейної справи, тому він це зробив як політик.

Були приклади, коли начальники управління культури брали з музею роботи на певні заходи з обласних музеїв, навіть у театральних вестибюлях виставляли роботи. Знаєте, так, як щось тією картиною підперли... Вважаю, що це абсолютно неприпустимо.

Міністр зі смичком

— А в нас майже усі, хто при владі, любить картинами щось «підпирати». Взагалі практика, яка триває десятиліттями, брати з музею коштовні експонати, щоб вони неодмінно були в кабінеті чи у вестибюлі... Щоб «по-багатому». Не можуть замовити копію, а неодмінно треба оригінал.

— В ЮНЕСКО є робота Пікассо...

— ...й біля входу до зали засідань Ради Безпеки ООН — також. Але це — дуже поважні публічні місця зібрань міжнародної політичної еліти. Я ж кажу про кабінети наших можновладців.

— Картини в багатьох інших місцях, де дотримані відповідні норми збереження, де вона пасує до інтер'єрної вимоги, — все це припустимо. У чиновників, ймовірно, художні роботи якийсь позитивний настрій створюють. Або чисто для антуражу потрібні... Втім, у цьому випадку мені важко говорити про мистецтво, яке я сповідую, яке мене торкає і цікавить... Хоча вважаю, що той, хто може читати мистецтво, як, скажімо, колекціонери, — їм можна довіряти. Бо вони прийшли до того, щоб віддати частку своїх заощаджень, аби придбати якусь картину і емоційно втішатися, шукати суть життя і філософії людської.

Порозуміння. Серія «Мамайчуки». 2012

— Продовжується тяганина зі зниклими із владних кабінетів картинами Глущенка. А чого це так довго тягнеться? Вже 8 років, як Національний художній музей заявляв, що з Будинку уряду зникли чотири картини Глущенка. Два шедеври все-таки повернули. З приводу ще двох картин — у багатьох залишилися сумніви: чи не підробка це? Взагалі дивна історія.

— А що ж тут дивного? Я не маю права вести розслідування, тим більш як фізична особа, у нас закон цього не дозволяє... Але можу висловити протест у своїх картинах, де він просто показує, що суспільство хворіє. Хвороба, коли це перші особи таке вчиняють, і хвороба, коли суспільство не може висловити протест проти таких дій.

Хтось хворіє клептоманією, а хтось хворіє через свою невизначену громадянську позицію.

— І все ж: картини, які викликали сумніви, музей таки прийняв чи ні?

— Наскільки мені відомо, ні. Я не маю права казати, що це підробки, тому кажу: це не музейні роботи. Поверніть те, що вам музей давав на певне зберігання чи експонування.

— Казали, що саме через вашу позицію з приводу тих картин вас і звільнили з посади.

— Я сам написав заяву про звільнення... Борис Возницький (колишній директор Львівської галереї мистецтв, Герой України, президент Українського національного комітету Міжнародної ради музеїв (ICOM). — Авт.) і Любомир Ведмідь (народний художник, академік Національної академії мистецтв України. — Авт.) сказали мені тоді: «Навіщо ти це зробив?!» Я розповів їм, що я прийшов до міністра культури і сказав, що я із шахраями працювати не можу...

— Тодішнього міністра культури — пана Кулиняка — один із вітчизняних письменників назвав «міністром ресторанних справ».

— Але та особа мені зовсім не цікава... Рішення піти з посади було прийняте мною особисто ще тоді, коли я дізнався, що продано землю, де мали будувати приміщення музею. Коли зрозумів, що ту програму, якій я хотів присвятити життя, відмовившись від творчості, від малювання, — неможливо втілити.

— До речі, про землю, де за планом мало б розташуватися ще одне приміщення музею. Коли з'ясувалося, що територія вже в іншій власності, у приватній бесіді один із колишніх очільників Міністерства культури запевняв мене, що це Київська мерія зробила без їхнього відома. Тобто Мінкульт до цього непричетний.

— То де ж їх протест?! Тут же мова йде про корупцію: це був великий злочин, бо сьогодні музей у центрі Києва не відповідає елементарним нормам музейного життя.

Вважаю, саме Міністерство культури дало згоду на продаж землі!.. У кожній країні є свої «золоті ворота» — як, приміром, Лувр чи Музей мистецтва Метрополітен у Нью-Йорку... У нас був готовий проект, кошти виділені, дирекція створена... Але Міністерство культури не взяло на себе відповідальну місію. А це ж передусім була місія міністра, він би тим і ввійшов в історію...

—... і ввійшов. Окрім зниклих музейних полотен, ще запам'ятався демонстрацією гри на скрипці — коли запхнув смичок між ногами. Ми все говоримо про минулий час, але нині в надрах Мінкульту теж народжуються сумнівні ідеї: то перейменувати музеї, то навіть об'єднати. Краще б думали, як допомогти картини зберігати.

— Знову ж таки: чи потрібно в Україні Міністерство культури такого наповнення, спрямування, як донині? Не знаю. Я жодного разу після того, як звільнився, туди не заходив. І не відчуваю такої потреби.

Час від часу їжджу за кордон, у мене є можливість зробити виставку. Так от думаю, що краще її організувати так, щоб обійти чиновників. Бо тільки у нас починаєш говорити, що це цікавий проект, що це можна зробити, як одразу: пишіть програму. І ще такий непевний момент, що в цю програму впишуть чиновників — на відвідування тієї чи іншої країни.

Мені в цьому сенсі було приємно працювати з МЗС, навіть не з міністерством, а з конкретними послами. Зокрема, ми в Америці прекрасні проекти двічі робили: це — модернізм, 30-і роки, експозиція проходила в Чикаго, у Міжнародному культурному центрі, до речі, під патронатом мера міста. І виставлялися картини в Українському музеї в Нью-Йорку... Отакі проекти були реалізовані.

Картини Жердицького

— Один із колишніх міністрів культури на хвилі «майдану» мене запевняв, що треба «Мистецький арсенал» зробити подібним до Лувру, передати туди з усіх музеїв найцінніше, перш за все — з Національного художнього. Така навіть ідея була. Правда, недовго. І до законопроектів справа не дійшла.

— Коли Віктор Андрійович мені пропонував піти в «Мистецький арсенал», я, звичайно, не міг таку пропозицію прийняти. Міняти певні погляди і позицію на посадове крісло я ніколи не буду. Якщо говорити про якийсь ранг службовця, то я його мав. І до Національного художнього музею я йшов зовсім не задля посади. Це мене не цікавить. Зате мене цікавлять творчі люди, не тільки в сенсі мистецькому, а творчі політики...

— Чимало музейних цінностей знаходиться поза межами держави. Ось тут процитую фрагмент публікації з Укрінформу: «...На жаль, протягом останніх років українська політика щодо повернення культурних цінностей недостатньо чітка та виразна. Складається враження, що на державному рівні цю проблематику відсунуто на другий план. У процесі безкінечних «оптимізацій» відбулося фактичне руйнування організаційних засад забезпечення завдань держави в цій сфері. Спочатку ліквідували Національну комісію з питань розшуку і повернення в Україну втрачених культурних цінностей, а її повноваження передали Державній службі контролю за переміщенням культурних цінностей. 2013-го ліквідували і цю структуру. Унікальні напрацювання цих установ розпорошено, кваліфікованих кадрів звільнено»...

— Колись був комітет, а потім була комісія по поверненню культурних цінностей. Її очолював Олександр Касянович Федорук. І він знав — що де знаходиться, яким чином це можна повертати.

Ми з ним повернули 63 твори Грищенка з колекції Нью-Йорка. І весь його архів. Він зберігається сьогодні в Національному художньому музеї України.

Ще один момент. Це було довге повернення так званої «колекції Жердицького» — не з-за кордону, а з Національного банку до Національного художнього музею. Скільки судів було, скільки боролися!

Взагалі-то колись я ставився з повагою до Жердицького, бо він колекцію збирав (Віктор Жердицький, народний депутат і колишній очільник «Градобанку», до колекції якого входили твори відомих українських і зарубіжних митців, зокрема Миколи Пимоненка, Тараса Шевченка, Олександра Богомазова, Сальвадора Далі, Пабло Пікассо, Марка Шагала. У 2000 р. Жердицький був затриманий у Німеччині за звинуваченням у привласненні 2 млн. євро, призначених для виплат остарбайтерам. — Авт.).

Але коли виявилося, що картини використав як застави під кредити, звісно, я сказав: якщо це так, то колекція має стати компенсацією за те, що він образив людей. Й повинна все-таки залишатися у державній власності, тобто в Національному музеї. Так і сталося.

— А хтось прораховував взагалі, скільки ще всього з інших країн та інших джерел треба повернути?

— Думаю, це така віртуальна схема, де треба все життя повертати.

Як же без томосу?

— У вас багато робіт, присвячених храмам: «Кафедральний собор св. Володимира», «Кирилівська церква», «Видубицький монастир», «Андріївська церква», «Михайлівський Золотоверхий собор», «Києво-Печерська лавра»... Так от зараз, коли, так би мовити, нам уже «світить» томос, а церкви й собори — за релігійним призначенням — можуть опинитися чи в тієї, чи в іншої пастви, і невідомо, що буде з Лаврою, бо наші радикали вже публічно присягалися її захопити, а там залишаться прочани УПЦ... Хтось усвідомлює, що все це може призвести до жахливого релігійного протистояння?

— Моя позиція щодо томосу однозначна: це обов'язково повинно статися.

— Чому?

— Тому що історично воно вже було. Якби створювалося з нуля, то, можливо, не на часі. Але ж заради справедливості — усе повертається. І то є найвищий символ для духовності людини, яка живе в цій державі. Коли присягу дають військові, вони говорять: якщо потрібно, готові віддати своє життя. Десь приблизно таким має бути вибір громадянської позиції в тій державі, в якій ти живеш.

— Від Лаври каменя на камені не залишиться після таких з'ясувань. Згадайте бійки за собор святого Юра у Львові. Там же й споруда постраждала, не тільки парафіяни. Хоча сподіваюся, що у нас не буде релігійних війн... Втім, поки цього не сталося, все одно нас чекають катаклізми. Маю на увазі час напередодні виборів. Країна стривожена: що буде, що нас чекає? Політики кажуть: «Все буде добре, ми переможемо»...

— Я не є політичним експертом і не можу давати певні поради. Єдине, що можу, то це висловлювати у своїй творчості: щоб держава відбулася, повинна у людей бути абсолютна свідомість і повне розуміння цього. У мистецтві намагаюся робити таким чином, щоб воно не виражало певну критику, агресію...

Художник — хоче він того чи ні — може впливати на глядацьку свідомість чи підсвідомість... Й митцеві, щоб відчути фарби, повернути свою майстерність в той чи інший бік, інколи треба зосередитися на тих колоритних предметах, які розкладаються на певні тональні настроєві речі. Це коли художник дивиться на Всесвіт величезний... І природа гармонійно все це дає людині, а вона цього не бачить. Митець же має відчути й донести...

Той творчий період щодо храмів — він вже минув. Але я хотів, щоб церква була не лише предметом, явищем архітектури, а ставала між Землею і Всесвітом. Щоб це був дух. І тому я собі так уявляв і намагався передати творчістю. До речі, у мене жодної роботи не залишилося з цього періоду. І я б їх зараз не виставляв.

Ще один період, коли судили Юлію Тимошенко: намети стояли прямісінько навпроти вікон моєї майстерні, біля Печерського суду. І ось той галас натовпу, вигуки і т. д. — на вулиці був якийсь звірячий стан. Дивлюсь і думаю: що це є? І в мене тоді з'явилася тема «Мамайчуки»...

У мене є полотна: кремезні постаті оберігають агітатора, того, хто кричить, а він так кричить, аж втягує в себе електорат (таке погане слово!)... Оце, напевно, актуально — що буде? Мене ця тема цікавить.

І тема та, що сьогодні є в нас на сході. Вона мені болить і як художникові, і як громадянину. Є в мене робота велика — 2 на 3...

В усі часи художники шукали теми, де немає розриву між трагедією і комедією.

Якщо ця вся консолідація сил у країні, що декларується, буде мати право на життя, тоді з'явиться і в релігії консолідація, й у відносинах із сусідами буде.

Можливо, повернуться нормальні відносини між людьми Росії й України, Угорщини... Я думаю, що це був би сьогодні найкращий проект найпрогресивнішого лідера у світі.

— Часи зараз драматичні. Творчій інтелігенції бракує натхнення, рівноваги, на душі кепсько, бо, вибачте, країну вже довели до ручки. Як ви себе почуваєте, чим втішаєтеся?

— Для художника такі періоди найцікавіші, адже саме в такі часи великі майстри на таких мотивах творили високе мистецтво... Я — українець, мої діти живуть і працюють тут. Думаю, що моя творчість максимально наближена до нашої реальності. І єдине лишається — це віра, що все, на що сподіваєшся, що сповідуєш, чого прагнеш, — воно все відбудеться.

Уважаемые читатели, PDF-версию статьи можно скачать здесь...


Загрузка...

Канадский историк: «Зеленский – чистый лист»

«Владимир Зеленский – чистый лист. И каждый жаждет что-то написать на нем»

Рустам Сагдуллаев: «Фильм Быкова в Узбекистане был...

В исключительном умении работать с актерами — феномен Быкова, который до сих пор...

Украинские выборы – Путин и Трамп

Готов ли будущий президент Украины к политике примирения с Россией?

Рон Пол: «Санкции – источник страданий человеческих»

Санкции следует признать самой жестокой разновидностью войны, поскольку они нацелены...

Рецепты успеха от Яресько: наличие сторонников и...

Для г-жи Яресько Украина стала масштабным полигоном по отработке разномастных...

Загрузка...

Александр ХУГ: Чем дольше затягивается война в...

"Очевидно, потребуется некое дополнение к Минским соглашениям. Не замена, а новое...

Андрей Ермолаев: «Войной, тупостью и национализмом...

Единственный национальный проект, который реализовывался нынешней корпоративной...

Татьяна Москалькова: «Появилась надежда на...

О том, что Татьяна Москалькова летит в Киев, стало известно буквально накануне...

Генеральный секретарь Европейского института...

Экономика диктует нам правила международных отношений. Государство не должно идти на...

Валентин Гайдай: «На кону большие ставки, но Запад...

Отличительная черта нынешней президентской кампании — недостоверные соцопросы

Владимир Быстряков: «Главная проблема нашей страны в...

Украина не едет на Евровидение. Разразившийся во время национального отбора скандал...

Комментарии 1
Войдите, чтобы оставить комментарий
Валерий
02 Ноября 2018, Валерий

Прочитал беседу Л. Денисенко с художником А. Мельником . Я не могу сказать о себе , что
я знаток изобразительного искусства . Так , просто любитель с пониманием собаки : всё понимает , только сказать не может . Поэтому и буду говорить о политике , а не о картинах Мельника . Почему о политике ? Потому , что художник сам затронул эту тему - весьма болезненную в современной Украине . Судя по портрету в вышиванке - патриот ,
судя по высказываниям - укроп . Да и не удивительно , ведь он представитель Западной
Украине . Неприятно то , что художник без малейших сомнений рассказывает нам ,кто
виноват в сложившейся ситуации . ". Розумієте, є жорстока людина, яка зробила дуже велику помилку. Я говорю про Путіна. Помилка його в тому, що заради якихось своїх імперських амбіцій розірвав відносини між двома народами." Надоело уже повторять -
любую ситуацию нужно рассматривать ab ovo , т. е. с начала 2014 г. Не буду это делать ,
тема тысяча один раз пережёвана , скажу только - в любом конфликте всегда две точки зрения и уверенность - есть две точки зрения , моя и не правильная - не делает чести
Мельнику . А ведь , казалось бы , профессиональный опыт подсказывает обратное , но нет , какие - то понятия , наверное , впитанные с молоком матери , ( западный украинец ) не
дают ему признать существование другого взгляда на мир . В картинах он отображает
мир и реалистично и сюрреалистично , т. е дуализм нисколько ему не чужд , но это в художестве . А вот в реальной жизни не : я и оппонент , а только : я и враг. И это очень
печально , украинское общество заражено ксенофобией под названием - русофобия .
И если даже такие интеллектуалы ( ? ) , как А. Мельник позволяют себе быть русофобами,
то что можно спрашивать с обычных обывателей .

- 22 +

Получить ссылку для клиента
Авторские колонки

Блоги

Лентаинформ
Загрузка...
Ошибка