«Мамайчуки» надовго

№44 (881) 2 — 8 ноября 2018 г. 01 Ноября 2018 1 3.7

На недавній персональній виставці Анатолія МЕЛЬНИКА, народного художника України, академіка Національної академії мистецтв, колишнього директора Національного художнього музею, був і творчий доробок, який митець назвав «Парсуна, персона, персоналії»

Анатолій Мельник: «Моя творчість максимально наближена до реальності»

Деякі відвідувачі виставки навіть у стилізованих постатях персонажів намагалися вгледіти когось із нинішніх наших політиків.

«Автор звернувся до образу Козака Мамая, — написали на арт-сайті artverum.com.ua, — адже цей лицар барокової доби уособлює риси української вдачі, бачення народом самого себе, коли героїзація та поетичність поєдналися з гумором і самоіронією. Герої картин — це сьогоднішні українці, нащадки відомого козака...»

Втім, розмову з Анатолієм Івановичем ми розпочали зовсім не з картин та аналогій, а з доробку ВР.

Особа №1

— Зараз у державі абсолютно все — суцільна проблема. Натомість у парламенті щойно з'явився законопроект № 9156, аби позбавити певних громадян звання народного. Оце найголовніший клопіт! Так, поки що йдеться лише про артистів і співаків. Але у Верховній Раді вже накопичилося чимало депутатських доробків, аби взагалі — згідно з планом декомунізації — скасувати як анахронізм таке звання для усіх митців. От ви — народний художник України, то як, на вашу думку, така ініціатива парламентарів на користь чи ні?

Художник такими сприйняв Богдана Ступку та Івана Драча

— Напевно, я й не замислювався над цим. І ось з якої причини. Якщо говорити про художника, його творчість, то начебто вистачає прізвищ. Так, він своєю майстерністю захищає своє ім'я. Це найголовніше.

Однак, є певні критерії у сус-пільстві: звання, ордени, медалі та інші титули не випадково даються. Можливо, дехто отримував це, скажімо делікатно, — авансом. Але, на мій погляд, навіть якщо звання й існує, воно навряд чи впливає на доробок художника.

Хіба якщо хтось працює у бюджетній сфері: за заслуженого нараховують 20% як надбавку до зар-плати, за народного — 40%.

В усіх інших випадках — звання може бути особливо значимим для тих людей, котрі не дуже розуміються на мистецтві. Коли вони чують «народний», то вже прислухаються, мовляв, треба подивитися, бо це відома людина.

— От зараз згадала одного вашого колегу по мистецькому цеху. Виключно з етичних міркувань не називаю його прізвища. Він, до речі, народний художник України. У Стамбулі ми разом їхали на зустріч із Вселенським патріархом. Так от він віз картину — портрет святого отця разом з паном Порошенком. Зрештою, він, здається, усіх президентів наших і можно-владців перемалював — звичайно, з фотографій. І втішається тим, що має нагоду кожному, хто тільки-но зійшов на політичний олімп, одразу — бац! — і портрет... У вас не виникало бажання, умовно кажучи, тільки людина стала президентом, увічнити його на полотні? Тим більш, що ви стільки років очолювали головний музей країни, усіх знаєте — і колишні, й нинішні високі персони...

— Я до цього дня з повагою ставлюся до Віктора Ющенка. Бо я його знав ще до президентства, і він не раз приїздив до музею.

**«Дивлюсь я «чорний список» заборонених для перегляду нашим глядачем стрічок, там — «Тарас Бульба» із Богданом Сільвестровичем у головній ролі. Й мені моторошно від того, що якісь далекі від мистецтва експерти так вирішили»

— ... і в майстерні вашій не раз бував.

— ... але в мене не було того, щоб я робив якісь послуги, тобто, як ви кажете, «увічнити на полотні»... Портрет — жанр досить складний. На мій погляд, нині він неактуальний. На моїй виставці була ціла серія типажів. Я називав роботи «особа 1», «особа 25», «особа 30», «особа 31»...

— А хто ж став першою особою?

— Не пригадую. Це просто початок відліку. Перший портрет, потім другий, третій, двадцятий. То не конкретні люди, вони по генеалогії своїй належать до касти українського образу. А оскільки у нас є ідентифікаційний код, то я й подумав: чому б не назвати «№1», «№2»?.. Пронумерувати — і вони можуть виглядати як особа. Не просто людина, а саме особа.

«Я — штука»

— Дмитро Павличко, Іван Драч, Юрій Іллєнко — ви писали їхні портрети. То було прохання чи самі захотіли?

— Ні, ніколи не звертався до мене з таким проханням жодний з них. Але оскільки з цими людьми я мав постійні дружні контакти, вони приходили до музею, до майстерні, у нас був такий клуб невеличкий...

Коли був створений Фонд сприяння розвитку Національного художнього музею, стали приходити міністри, віце-прем'єри... Й Богдан Ступка, він тоді міністром культури став, і Василь Роговий, міністр економіки, і Ігор Мітюков, міністр фінансів ... Мені треба було з цими людьми мати певні стосунки — аби справу зрушити з місця.

Будь-яка справа має ще другу сторону — фінансову. І для того, щоб хтось певне рішення ухвалив, треба було з ним співпрацювати.

Якщо говорити про Івана Драча, то те, що я озвучував, він підтримував. Саме він звертався до президентів з питань, які стосувалися реконструкції Національного художнього музею України. І навіть до Януковича звертався, був такий випадок в Українському домі.

Втім, колись я запропонував Ступці Богданові Сільвестровичу його намалювати... Мені було цікаво, я спостерігав за ним, а це було надзвичайно важке завдання — зловити Ступку в його власному образі. Не в образі героїв, яких він грав, там уже все сказано, важливо було — який Ступка в ролі Ступки... Ми з ним ось у цій майстерні спілкувалися, і досить гумористично...

— Ступка позував?

— Позував. Був такий момент: хтось йому подзвонив зі Львова, то він сказав, що, мовляв, Мельник знущається наді мною.

— Це коли ви вже зробили досить, як на мене, незвичний портрет Богдана Сільвестровича?

— Так. Ми потім на цю тему розмовляли в компанії. І раптом він гучно (а поруч — люди) запитує: «Чому ти хочеш мене знищити?!» Я відповідаю: «Так це ж неможливо!», а він знову: «Що ти в тому портреті добавив?!» Кажу: «Нічого! Як ви бачили його, так він і залишався!»... Отака була ця голосна «перепалка»... А тоді Ступка підходить до мене і так, обнявши, каже: «Бачиш, як ми з тобою зіграли!» Тобто зіграли певну роль.

Зробив підпис під малюнком — «Я — штука». Просто в його прізвищі сховав одну літеру... А по-польськи «митець» — це «штука». Отака була історія.

— Ступка був не просто талановитим митцем, а унікальним... І от дивлюсь я «чорний список» заборонених для перегляду нашим глядачем стрічок, там — «Тарас Бульба» із Богданом Сільвестровичем у головній ролі. Й мені моторошно від того, що якісь далекі від мистецтва експерти так вирішили...

— Я практично був на всіх його виставах. Та й загалом певен, що у моєму житті він відіграв важливу роль, бо саме Ступка мене призначав генеральним директором Національного художнього музею України. До останнього я спілкувався з ним по-дружньому. Втім, не хочу цим хизуватися, бо це значить — ховатися поза спини видатних людей, а це не зовсім коректно.

Що стосується фільму, хоч і не хотів би розвивати цю тему, але скажу: з позиції сьогоднішнього часу, напевне, можна по-іншому дивитися на образ, який він створив. Але з погляду того часу — ще не було напружених відносин з Росією...

У мене ці відносини розкриті в роботі «Пієта»: мати дочекалася сина з війни, мертвого сина — оце найбільш тривожно... Розумієте, є жорстока людина, яка зробила дуже велику помилку. Я говорю про Путіна. Помилка його в тому, що заради якихось своїх імперських амбіцій розірвав відносини між двома народами.

Бо стосунки полягають не просто в якомусь політичному середовищі, а перш за все живуть у родинних взаєминах. Мої двоюрідні брат і сестри живуть у Росії. І в мене нема з ними твердого порозуміння — хто ж із нас правий: вони отримують інформацію неадекватну з російського телебачення і газет.

Так от щодо Ступки... Чи правильно, чи неправильно зіграв Тараса Бульбу? Він зіграв за сценарієм. Думаю, що сьогодні він би ніколи цього не зробив. Але я не маю права це обговорювати. Для мене Ступка — це велика постать, великий актор. Можливо, він є більший українець, ніж він декларував у певних своїх поглядах і ролях.

Петро і «рознарядка»

— «Найбільшим українцем» — був такий час — взагалі-то дехто вважав брата Віктора Андрійовича — Петра Ющенка. Бо він влаштував на усіх поверхах Українського дому просто божевільну виставку, де всі репродукції (оригіналів там не було), за задумом Петра Андрійовича, мали символізували велич українців. Епопея з експозицією тривала довго, мало до суду не дійшло, бо брат не хотів звільняти приміщення. Втім, найжахливіше було те, що усе розвішане по стінах, розставлене на подіумах було абсолютною халтурою — і репродукції, й естампи, навіть фотографії. Можна тільки уявити, скільки бюджетних коштів пішло на це діло!

— Та які державні кошти! Про що ви кажете? Це була, напевне, заявка до голів адміністрацій: знайдіть роботи на таку тему... Але є мистецтво і є явище в мистецтві. Скільки існує людство, стільки існує мистецтво і буде існувати. А явище — це той же совєтський період, коли художники існували за рахунок ідеології компартії.

З тою виставкою, про яку ви згадали, певен, так само було: якийсь «стратег» підказав. Не думаю, що там йшлося про велику культуру мистецтва. Там йшлося про героїв усіх часів і періодів, бо вони все ж таки творили історію України.

— Там і Христос був зображений як українець...

— Гадаю, в кожній державі намагаються Христа відобразити за «образом и подобием» до національної більшості... Щодо тієї виставки, то я, пригадую, говорив на цей предмет з Віктором Андрійовичем, був там і Петро Андрійович. Ми цю тему критично обговорювали. Петро Ющенко не є фахівець музейної справи, тому він це зробив як політик.

Були приклади, коли начальники управління культури брали з музею роботи на певні заходи з обласних музеїв, навіть у театральних вестибюлях виставляли роботи. Знаєте, так, як щось тією картиною підперли... Вважаю, що це абсолютно неприпустимо.

Міністр зі смичком

— А в нас майже усі, хто при владі, любить картинами щось «підпирати». Взагалі практика, яка триває десятиліттями, брати з музею коштовні експонати, щоб вони неодмінно були в кабінеті чи у вестибюлі... Щоб «по-багатому». Не можуть замовити копію, а неодмінно треба оригінал.

— В ЮНЕСКО є робота Пікассо...

— ...й біля входу до зали засідань Ради Безпеки ООН — також. Але це — дуже поважні публічні місця зібрань міжнародної політичної еліти. Я ж кажу про кабінети наших можновладців.

— Картини в багатьох інших місцях, де дотримані відповідні норми збереження, де вона пасує до інтер'єрної вимоги, — все це припустимо. У чиновників, ймовірно, художні роботи якийсь позитивний настрій створюють. Або чисто для антуражу потрібні... Втім, у цьому випадку мені важко говорити про мистецтво, яке я сповідую, яке мене торкає і цікавить... Хоча вважаю, що той, хто може читати мистецтво, як, скажімо, колекціонери, — їм можна довіряти. Бо вони прийшли до того, щоб віддати частку своїх заощаджень, аби придбати якусь картину і емоційно втішатися, шукати суть життя і філософії людської.

Порозуміння. Серія «Мамайчуки». 2012

— Продовжується тяганина зі зниклими із владних кабінетів картинами Глущенка. А чого це так довго тягнеться? Вже 8 років, як Національний художній музей заявляв, що з Будинку уряду зникли чотири картини Глущенка. Два шедеври все-таки повернули. З приводу ще двох картин — у багатьох залишилися сумніви: чи не підробка це? Взагалі дивна історія.

— А що ж тут дивного? Я не маю права вести розслідування, тим більш як фізична особа, у нас закон цього не дозволяє... Але можу висловити протест у своїх картинах, де він просто показує, що суспільство хворіє. Хвороба, коли це перші особи таке вчиняють, і хвороба, коли суспільство не може висловити протест проти таких дій.

Хтось хворіє клептоманією, а хтось хворіє через свою невизначену громадянську позицію.

— І все ж: картини, які викликали сумніви, музей таки прийняв чи ні?

— Наскільки мені відомо, ні. Я не маю права казати, що це підробки, тому кажу: це не музейні роботи. Поверніть те, що вам музей давав на певне зберігання чи експонування.

— Казали, що саме через вашу позицію з приводу тих картин вас і звільнили з посади.

— Я сам написав заяву про звільнення... Борис Возницький (колишній директор Львівської галереї мистецтв, Герой України, президент Українського національного комітету Міжнародної ради музеїв (ICOM). — Авт.) і Любомир Ведмідь (народний художник, академік Національної академії мистецтв України. — Авт.) сказали мені тоді: «Навіщо ти це зробив?!» Я розповів їм, що я прийшов до міністра культури і сказав, що я із шахраями працювати не можу...

— Тодішнього міністра культури — пана Кулиняка — один із вітчизняних письменників назвав «міністром ресторанних справ».

— Але та особа мені зовсім не цікава... Рішення піти з посади було прийняте мною особисто ще тоді, коли я дізнався, що продано землю, де мали будувати приміщення музею. Коли зрозумів, що ту програму, якій я хотів присвятити життя, відмовившись від творчості, від малювання, — неможливо втілити.

— До речі, про землю, де за планом мало б розташуватися ще одне приміщення музею. Коли з'ясувалося, що територія вже в іншій власності, у приватній бесіді один із колишніх очільників Міністерства культури запевняв мене, що це Київська мерія зробила без їхнього відома. Тобто Мінкульт до цього непричетний.

— То де ж їх протест?! Тут же мова йде про корупцію: це був великий злочин, бо сьогодні музей у центрі Києва не відповідає елементарним нормам музейного життя.

Вважаю, саме Міністерство культури дало згоду на продаж землі!.. У кожній країні є свої «золоті ворота» — як, приміром, Лувр чи Музей мистецтва Метрополітен у Нью-Йорку... У нас був готовий проект, кошти виділені, дирекція створена... Але Міністерство культури не взяло на себе відповідальну місію. А це ж передусім була місія міністра, він би тим і ввійшов в історію...

—... і ввійшов. Окрім зниклих музейних полотен, ще запам'ятався демонстрацією гри на скрипці — коли запхнув смичок між ногами. Ми все говоримо про минулий час, але нині в надрах Мінкульту теж народжуються сумнівні ідеї: то перейменувати музеї, то навіть об'єднати. Краще б думали, як допомогти картини зберігати.

— Знову ж таки: чи потрібно в Україні Міністерство культури такого наповнення, спрямування, як донині? Не знаю. Я жодного разу після того, як звільнився, туди не заходив. І не відчуваю такої потреби.

Час від часу їжджу за кордон, у мене є можливість зробити виставку. Так от думаю, що краще її організувати так, щоб обійти чиновників. Бо тільки у нас починаєш говорити, що це цікавий проект, що це можна зробити, як одразу: пишіть програму. І ще такий непевний момент, що в цю програму впишуть чиновників — на відвідування тієї чи іншої країни.

Мені в цьому сенсі було приємно працювати з МЗС, навіть не з міністерством, а з конкретними послами. Зокрема, ми в Америці прекрасні проекти двічі робили: це — модернізм, 30-і роки, експозиція проходила в Чикаго, у Міжнародному культурному центрі, до речі, під патронатом мера міста. І виставлялися картини в Українському музеї в Нью-Йорку... Отакі проекти були реалізовані.

Картини Жердицького

— Один із колишніх міністрів культури на хвилі «майдану» мене запевняв, що треба «Мистецький арсенал» зробити подібним до Лувру, передати туди з усіх музеїв найцінніше, перш за все — з Національного художнього. Така навіть ідея була. Правда, недовго. І до законопроектів справа не дійшла.

— Коли Віктор Андрійович мені пропонував піти в «Мистецький арсенал», я, звичайно, не міг таку пропозицію прийняти. Міняти певні погляди і позицію на посадове крісло я ніколи не буду. Якщо говорити про якийсь ранг службовця, то я його мав. І до Національного художнього музею я йшов зовсім не задля посади. Це мене не цікавить. Зате мене цікавлять творчі люди, не тільки в сенсі мистецькому, а творчі політики...

— Чимало музейних цінностей знаходиться поза межами держави. Ось тут процитую фрагмент публікації з Укрінформу: «...На жаль, протягом останніх років українська політика щодо повернення культурних цінностей недостатньо чітка та виразна. Складається враження, що на державному рівні цю проблематику відсунуто на другий план. У процесі безкінечних «оптимізацій» відбулося фактичне руйнування організаційних засад забезпечення завдань держави в цій сфері. Спочатку ліквідували Національну комісію з питань розшуку і повернення в Україну втрачених культурних цінностей, а її повноваження передали Державній службі контролю за переміщенням культурних цінностей. 2013-го ліквідували і цю структуру. Унікальні напрацювання цих установ розпорошено, кваліфікованих кадрів звільнено»...

— Колись був комітет, а потім була комісія по поверненню культурних цінностей. Її очолював Олександр Касянович Федорук. І він знав — що де знаходиться, яким чином це можна повертати.

Ми з ним повернули 63 твори Грищенка з колекції Нью-Йорка. І весь його архів. Він зберігається сьогодні в Національному художньому музеї України.

Ще один момент. Це було довге повернення так званої «колекції Жердицького» — не з-за кордону, а з Національного банку до Національного художнього музею. Скільки судів було, скільки боролися!

Взагалі-то колись я ставився з повагою до Жердицького, бо він колекцію збирав (Віктор Жердицький, народний депутат і колишній очільник «Градобанку», до колекції якого входили твори відомих українських і зарубіжних митців, зокрема Миколи Пимоненка, Тараса Шевченка, Олександра Богомазова, Сальвадора Далі, Пабло Пікассо, Марка Шагала. У 2000 р. Жердицький був затриманий у Німеччині за звинуваченням у привласненні 2 млн. євро, призначених для виплат остарбайтерам. — Авт.).

Але коли виявилося, що картини використав як застави під кредити, звісно, я сказав: якщо це так, то колекція має стати компенсацією за те, що він образив людей. Й повинна все-таки залишатися у державній власності, тобто в Національному музеї. Так і сталося.

— А хтось прораховував взагалі, скільки ще всього з інших країн та інших джерел треба повернути?

— Думаю, це така віртуальна схема, де треба все життя повертати.

Як же без томосу?

— У вас багато робіт, присвячених храмам: «Кафедральний собор св. Володимира», «Кирилівська церква», «Видубицький монастир», «Андріївська церква», «Михайлівський Золотоверхий собор», «Києво-Печерська лавра»... Так от зараз, коли, так би мовити, нам уже «світить» томос, а церкви й собори — за релігійним призначенням — можуть опинитися чи в тієї, чи в іншої пастви, і невідомо, що буде з Лаврою, бо наші радикали вже публічно присягалися її захопити, а там залишаться прочани УПЦ... Хтось усвідомлює, що все це може призвести до жахливого релігійного протистояння?

— Моя позиція щодо томосу однозначна: це обов'язково повинно статися.

— Чому?

— Тому що історично воно вже було. Якби створювалося з нуля, то, можливо, не на часі. Але ж заради справедливості — усе повертається. І то є найвищий символ для духовності людини, яка живе в цій державі. Коли присягу дають військові, вони говорять: якщо потрібно, готові віддати своє життя. Десь приблизно таким має бути вибір громадянської позиції в тій державі, в якій ти живеш.

— Від Лаври каменя на камені не залишиться після таких з'ясувань. Згадайте бійки за собор святого Юра у Львові. Там же й споруда постраждала, не тільки парафіяни. Хоча сподіваюся, що у нас не буде релігійних війн... Втім, поки цього не сталося, все одно нас чекають катаклізми. Маю на увазі час напередодні виборів. Країна стривожена: що буде, що нас чекає? Політики кажуть: «Все буде добре, ми переможемо»...

— Я не є політичним експертом і не можу давати певні поради. Єдине, що можу, то це висловлювати у своїй творчості: щоб держава відбулася, повинна у людей бути абсолютна свідомість і повне розуміння цього. У мистецтві намагаюся робити таким чином, щоб воно не виражало певну критику, агресію...

Художник — хоче він того чи ні — може впливати на глядацьку свідомість чи підсвідомість... Й митцеві, щоб відчути фарби, повернути свою майстерність в той чи інший бік, інколи треба зосередитися на тих колоритних предметах, які розкладаються на певні тональні настроєві речі. Це коли художник дивиться на Всесвіт величезний... І природа гармонійно все це дає людині, а вона цього не бачить. Митець же має відчути й донести...

Той творчий період щодо храмів — він вже минув. Але я хотів, щоб церква була не лише предметом, явищем архітектури, а ставала між Землею і Всесвітом. Щоб це був дух. І тому я собі так уявляв і намагався передати творчістю. До речі, у мене жодної роботи не залишилося з цього періоду. І я б їх зараз не виставляв.

Ще один період, коли судили Юлію Тимошенко: намети стояли прямісінько навпроти вікон моєї майстерні, біля Печерського суду. І ось той галас натовпу, вигуки і т. д. — на вулиці був якийсь звірячий стан. Дивлюсь і думаю: що це є? І в мене тоді з'явилася тема «Мамайчуки»...

У мене є полотна: кремезні постаті оберігають агітатора, того, хто кричить, а він так кричить, аж втягує в себе електорат (таке погане слово!)... Оце, напевно, актуально — що буде? Мене ця тема цікавить.

І тема та, що сьогодні є в нас на сході. Вона мені болить і як художникові, і як громадянину. Є в мене робота велика — 2 на 3...

В усі часи художники шукали теми, де немає розриву між трагедією і комедією.

Якщо ця вся консолідація сил у країні, що декларується, буде мати право на життя, тоді з'явиться і в релігії консолідація, й у відносинах із сусідами буде.

Можливо, повернуться нормальні відносини між людьми Росії й України, Угорщини... Я думаю, що це був би сьогодні найкращий проект найпрогресивнішого лідера у світі.

— Часи зараз драматичні. Творчій інтелігенції бракує натхнення, рівноваги, на душі кепсько, бо, вибачте, країну вже довели до ручки. Як ви себе почуваєте, чим втішаєтеся?

— Для художника такі періоди найцікавіші, адже саме в такі часи великі майстри на таких мотивах творили високе мистецтво... Я — українець, мої діти живуть і працюють тут. Думаю, що моя творчість максимально наближена до нашої реальності. І єдине лишається — це віра, що все, на що сподіваєшся, що сповідуєш, чого прагнеш, — воно все відбудеться.

Уважаемые читатели, PDF-версию статьи можно скачать здесь...


Загрузка...

Для проведения честных выборов Украине следует...

В преддверии общенациональных выборов-2019 критической значимости парламент обновил...

Александр Квасьневский: «Снова сделаем НАТО великим!»

«Даже самые сильные популистские партии могут в конце концов утратить власть»

Про заяви претендентів на папаху та «30 срібняків»

Сіре намагається робити своє оточення іще сірішим або ж підібрати когось собі «до...

Самородная угроза

На днях еженедельник «2000» провел конференцию на тему «Россия ставит на...

«Граница без проблем» звучит как анекдот

Может ли внешняя граница Евросоюза быть незаметной или функционировать без проблем? У...

Андрей Золотарев: «Российские санкции — пролог к...

Потеря полумиллиарда или миллиарда долларов, которые поступали из РФ, может оказаться...

Загрузка...

«Я фашист, а ты приехал из Бангладеш...»

После накачки населения вполне определенного толка идеологией не стоит рассчитывать,...

Не давайте гранти будь-кому!

В структурі українського бізнесу превалює оптово-роздрібна торгівля та фінансове...

Татьяна Бахтеева: «Защитить конституционное право...

В 2018 г. в Украину не поставлено ни одной таблетки, ни одной вакцины, Профильный комитет...

Ватикан — особая точка зрения

Курт Волкер в интервью изданию Crux обсудил ряд чрезвычайно актуальных для нашей страны...

По ту сторону фронта

Российского журналиста Дмитрия Киселева многое связывает с Украиной. Он жил и работал...

Патриотическая мобилизация против «пятой колонны»:...

Президент может добиться победы на выборах, если ему не помешают Вашингтон, Кремль или...

Комментарии 1
Войдите, чтобы оставить комментарий
Валерий
02 Ноября 2018, Валерий

Прочитал беседу Л. Денисенко с художником А. Мельником . Я не могу сказать о себе , что
я знаток изобразительного искусства . Так , просто любитель с пониманием собаки : всё понимает , только сказать не может . Поэтому и буду говорить о политике , а не о картинах Мельника . Почему о политике ? Потому , что художник сам затронул эту тему - весьма болезненную в современной Украине . Судя по портрету в вышиванке - патриот ,
судя по высказываниям - укроп . Да и не удивительно , ведь он представитель Западной
Украине . Неприятно то , что художник без малейших сомнений рассказывает нам ,кто
виноват в сложившейся ситуации . ". Розумієте, є жорстока людина, яка зробила дуже велику помилку. Я говорю про Путіна. Помилка його в тому, що заради якихось своїх імперських амбіцій розірвав відносини між двома народами." Надоело уже повторять -
любую ситуацию нужно рассматривать ab ovo , т. е. с начала 2014 г. Не буду это делать ,
тема тысяча один раз пережёвана , скажу только - в любом конфликте всегда две точки зрения и уверенность - есть две точки зрения , моя и не правильная - не делает чести
Мельнику . А ведь , казалось бы , профессиональный опыт подсказывает обратное , но нет , какие - то понятия , наверное , впитанные с молоком матери , ( западный украинец ) не
дают ему признать существование другого взгляда на мир . В картинах он отображает
мир и реалистично и сюрреалистично , т. е дуализм нисколько ему не чужд , но это в художестве . А вот в реальной жизни не : я и оппонент , а только : я и враг. И это очень
печально , украинское общество заражено ксенофобией под названием - русофобия .
И если даже такие интеллектуалы ( ? ) , как А. Мельник позволяют себе быть русофобами,
то что можно спрашивать с обычных обывателей .

- 21 +

Получить ссылку для клиента
Авторские колонки

Блоги

Маркетгид
Загрузка...
Ошибка