Оксана Білозір: «На війні активно спрацювали суто жіночі якості»

№33 (870) 17 — 23 августа 2018 г. 15 Августа 2018 2.6

Оксана Білозір

Нещодавно наш тижневик публікував інтерв'ю з президентом Баварсько-українського форуму (БУФ) Іванкою Цвіль (див. «Я хочу, щоб усі українці повернулися додому!», «2000» №865, 29.06. — 05.07.2018). Зокрема ми говорили про новий проект БУФ «Жінки в зоні Операції об'єднаних сил».

З того часу ми отримали численні звернення —

як в листах, так і телефоном: наших читачів непокоїть подальша доля цієї ініціативи. Народний депутат Оксана БІЛОЗІР, як розповіла нам пані Іванка, опікується проектом з боку нашої держави. Аби вгамувати читацький інтерес, ми звернулися саме до неї.

Проте розмова з відомою співачкою та політиком вийшла за межі обговорення суто жіночих проблем на війні. Оксана Володимирівна згадала не лише перші жахливі дні збройного протистояння на сході України, а й свій афганський досвід.

«Біла ханум»

— Я маю статус учасника бойових дій ще з війни в Афганістані, — розповідає Оксана Білозір. — Тому з афганцями я підтримувала стосунки ще з початку 1990-х. Тоді і суспільство, і нова влада почали негативно ставитися до ветеранів війни в Афганістані. А їх було дуже багато. Контингент військ 40-ї армії СРСР ледь не на третину складався з українців.

З того часу я афганців захищала. Тому що не можна було просто так відкинути тих людей як начебто виконавців волі Москви. Вибачайте, але ми всі тоді жили в одній державі та єдиній системі координат. На тому етапі я зблизилася з різними організаціями афганців. Та й сьогодні я — заступник з гуманітарних питань Асоціації ветеранів війни в Афганістані, яку очолює відомий український політик Сергій Куніцин.

— Цей факт не надто відомий широкому загалу. Коли і як ви опинилися в Афганістані?

— В Афганістан я їздила двічі — в 1986 і 1988 рр. Повторю, в Афганістані служило багато українців, бо наші чоловіки — воїни генетично. Всі знають примовку: «Моя хата скраю», але чомусь забувають її продовження: «Беру фузею і стріляю». (Фузея або фузія — рушниця з ударно-кремінним замком, поширена у XVII — XVIII ст. серед запорожців. Авт.)

Серед військовослужбовців проводили опитування на тему, яких артистів вони хотіли б запросити до себе. Виявилося, що багато солдатів, котрі служили в Афганістані, хотіли послухати вокально-інструментальний ансамбль «Ватра» (Оксана в 1979—1990 рр. була солісткою ВІА.Авт.). Нас запросили в Центральний будинок Радянської Армії, який організовував культурне дозвілля для військовослужбовців, що перебували за межами СРСР, і запропонували поїхати з концертами в Афганістан.

Спочатку було страшно. У мене тоді була зовсім маленька дитина — лише три рочки. Зрештою, у нас було багато популярних виконавців-чоловіків. Нехай би вони, мовляв, і їхали. Але потім я подумала, що там теж служать чиїсь діти, і відмовитися не змогла. Таким чином об'їздила весь Афганістан. Мені душмани через мій світлий колір волосся навіть дали прізвисько «біла ханум» (ханум — пані, поважне звернення до жінки в деяких тюркських мовах.Авт.), а їхні снайпери не наважувалися в мене поцілити. Хоча одного разу ми потрапили під жахливий обстріл.

Тобто я була знаною в колах ветеранів. І коли в Донбасі розпочалися перші великі жорстокі бої, на мене вийшли афганці з тимчасово окупованих територій. Багато українських полонених було покалічено, а в ОРДЛО нормальне медичне забезпечення для того, щоб таку величезну кількість людей обслуговувати, відсутнє.

З того боку до мене звернувся, я не буду цього приховувати, чоловік на прізвище Шонін (голова Союзу ветеранів Афганістану Луганщини Сергій Шонін.Авт.). Після чого я зустрілася у Києві з Грицаком (голова СБУ Василь Грицак.Авт.). Пояснила йому, що є інформація і можливість обміняти людей. На що Василь Сергійович відреагував позитивно, позаяк тоді у СБУ не було ні можливостей зв'язку з непідконтрольними територіями, ні повної інформації щодо полонених військовослужбовців.

— Відомо, що в той час розв'язання питань обміну заручниками взяли на себе волонтери...

— Звичайно, волонтери в зоні конфлікту займалися обмінами, але тоді вже велика кількість полонених потребували системного втручання з боку держави. Ми домовилися зі службою безпеки, я стала головним перемовником з пошуку і визволення полонених, і разом з афганцями з тимчасово окупованих територій ми створили робочу групу. Працювали тихо, бо лише таким чином могли визволити максимальну кількість людей.

Наша робоча група, з якою, до речі, співпрацював Юра Тандіт (перемовник Центру сприяння та звільнення полонених і заручників при СБУ Юрій Тандіт.Авт.), лише за один рік змогла вивести з полону більше 300 людей.

В той час я постійно перебувала на «нульовці» (передові позиції в районах бойових зіткнень.Авт.). Щотижня витягували інколи по 10—15 осіб, інколи по 5—8. Але ми боролися за кожну нашу людину. Часом обміни відбувалися навіть на територіях, підконтрольних незаконним воєнізованим угрупованням.

Такі персонажі, як Козіцин, — взагалі рідкісні варвари. (Микола Козіцин — отаман Міжнародного союзу громадських об'єднань «Всевелике військо Донське», активний учасник бойових дій на території ОРДЛО.Авт.) Вони використовували наших солдатів, як рабів. Тримали їх у глибоких ямах (на зразок льохів). Зранку полонені або працювали в полі, або розбирали завали, а ввечері їх закидали назад.

Обмін понад усе

— Як відбувався власне пошук полонених і заручників? До вас завжди зверталися першими? Можливо, ініціатива надходила з нашого боку? Ви завжди знали, кого саме шукаєте?

— Пошук полонених — це велика робота. Наприклад, керівництво 24-ї бригади (вона стояла у місті Щастя на Луганщині) повідомило, що після подій під Іловайськом вони недорахувалися 100 осіб. Причому та сторона нам не інформувала, кого саме вони тримають. Ми кажемо: «Нам треба обміняти», а вони у відповідь: «Кого конкретно ви шукаєте, тоді ми скажемо, хто у нас є». Коли вдавалося надати конкретний перелік заручників, перемовини було вести набагато легше.

Ми мали в ОРДЛО свою агентуру. Серед них було, до речі, і багато православних священиків. Якось мені зателефонували і повідомили, що в будинку на тимчасово окупованих територіях (точне місце не буду називати, зважаючи на безпеку людей, які мені тоді допомагали) утримують понад десять українських полонених. Але ніхто не знав ні прізвищ, ні позивних тих військовослужбовців.

І нам допоміг місцевий священик. Він мав можливість відвідувати полонених, позаяк заручникам дозволялося каятися і сповідатися. Але полонені не бажали називати свої справжні прізвища навіть священнослужителю, оскільки переживали за безпеку своїх сімей, які залишилися на вільній території України.

Тоді я написала записку такого змісту, що я — Оксана Білозір, що їхня ідентифікація потрібна мені для прискорення обміну, попросила довіритися священику, бо іншого варіанту визволення на той момент не існувало. І це спрацювало. Полонені на звороті того папірця написали свої позивні. Після чого ми сформували список полонених, і всіх їх забрали додому.

Інколи ми застосовували й інший підхід — пропонували списки заарештованих сепаратистів і питали, кого вони нам можуть за них запропонувати з наших.

Бувало, що нам пропонували обміняти українських полонених на сепаратистів, що перебували в українських тюрмах. І не без елементів шантажу. Казали, що в наших поранених хлопців починається гангрена, лікувати їх нічим, тому вони або ампутують їм кінцівки, або домовляймося.

Просто так забрати їх з-за ґрат я не могла. Тому я зверталася і до генеральної, і до військової прокуратури. Показувала їм фотографії затриманих сепаратистів і казала: або видайте мені їх, або нашим хлопцям повідрізають руки і ноги.

Але й вони не могли їх просто так випустити без рішення суду. Тоді я стукалася і в цю інстанцію. Судді були в шоці! Сепаратист все одно рано чи пізно попадеться, зате наш боєць залишиться живий і здоровий. До речі, хочу подякувати тим суддям, які йшли нам на поступки.

— Дещо ризикована поведінка, зважаючи на ваш нинішній статус народного депутата...

— Тоді я ще не була народним депутатом і не мала жодних обмежень на проведення такої діяльності. (Лише після дострокового припинення депутатських повноважень голови фракції БПП Юрія Луценка, призначеного 12 травня 2016 р. генпрокурором, Оксана Білозір з 17 травня приступила до виконання обов'язків депутата ВР.Авт.)

А от коли наприкінці 2015 р. були підписані Мінські угоди, я вже не мала повноважень займатися обміном полонених. Але продовжувала їздити в зону АТО як артистка і психолог.

Згідно з домовленостями в Мінську з межі зіткнення відводилося важке озброєння, утворювалася нейтральна зона, і так з'явилася друга лінія оборони. Тоді нашим воякам заборонили відповідати на провокативні обстріли з боку сепаратистів. Але українським чоловікам було важко утримуватись від того, щоб не дати здачі, оскільки стріляли по наших майже безперервно.

Тому від СБУ я поїхала по підрозділах на всій другій лінії оборони зустрічатися і спілкуватися з нашими солдатами за допомогою пісні та слова. Я вже адаптована до війни, і мені тоді не було страшно. До того ж мала охорону зі спец-підрозділу «Альфа».

Я пояснювала хлопцям, чому необхідно терпіти обстріли, на прикладі Грузії. Оскільки війну 2008 р. формально розпочав тодішній президент Міхеїл Саакашвілі, ніхто в світі не став на захист цієї кавказької країни.

Жіноче обличчя війни

— Чому я починаю розповідь так здалеку? — продовжує Оксана Білозір. — Я бачила тоді, як в АТО служила ціла родина. Спочатку на війну добровольцем пішов син, за сином вирушив тато, а згодом і мати. І на той період там було дуже багато жінок, які взагалі не були обліковані. Проте вони робили все, що було треба з військової справи.

Відомо, що найкращі снайпери сьогодні — це жінки. Але щоб не ображати чоловіків, скажемо, що одні з найкращих. Жінки мають більше витримки. Загалом суто жіночі якості на війні активно спрацювали.

Я ще тоді побачила всі проблеми, з якими стикаються наші жінки. Перш за все — антисанітарія. У спеку складно навіть помитися. Коли холодно, важко створити якесь комфортне тепло. В таких умовах легко поширюються різноманітні інфекції.

Чоловікам у польових умовах простіше. Я розкажу, як вони собі їсти готували в перші дні АТО. Уявіть собі, посеред поля викопували яму, зверху клали знайдену на місці розбомбленої хати решітку з плити, під неї клали дрова, ставили великий казан з водою. Коли вода закипала, кидали у казан все їстівне, що було під рукою. Пам'ятаєте, в той час люди допомагали армії, цілими селами жінки робили для бійців сухі борщові суміші.

Зазначу, що чоловіки на фронті дуже оберігають і цінують наших жінок, опікуються ними. Звичайно, серед жінок багато медиків, є військові та обслуговуючий персонал. Але скільки я їздила в зону бойових дій, жодного разу у військових частинах не бачила ні кухаря-жінку, ні навіть дівчат на роздачі харчування — скрізь були чоловіки.

Однак ще з радянських часів у нашої армії залишилося виключно чоловіче обличчя. Наші ізраїльські колеги жартують: «У вас військовослужбовці досі ходять в один туалет».

Це ж стосується і охорони здоров'я. Наприклад, за стандартами НАТО в армії існують два кабінети для медичного обслуговування — чоловічий та жіночий. Наші жінки не можуть озвучувати певні проблеми своїм командирам частин, де проходять службу.

— А жінок серед командирів в українській армії немає?

— Є керівники невеликих взводів. Розумієте, всі дівчата військові — переважно молоді, котрі ще не створили сімей, тобто особи найбільш репродуктивного віку. Тому ми й б'ємо тривогу. Старші жінки в більшості, по-перше, вже не мають здоров'я служити, по-друге, мають займатися вихованням дітей, онуків і обтяжені багатьма іншими причинами, щоб залишатися вдома.

Тому ми зараз і переймаємося проектом «Жінки в зоні ООС», який надалі набуває все більшого соціального характеру. Оскільки сьогодні дуже зблизилися люди, що проживають на території конфлікту, та військові.

Наші солдати не лише воюють, а й білять дитячі садочки і ремонтують електромережі, каналізацію, водогін тощо. Місцеві це дуже цінують. Коли я приїжджаю виступати на другу лінію, глядачі — військові й місцеві цивільні — сидять у залі разом. Це розчулює до сліз, бо у нас спільне горе.

Тому хочу подякувати Іванці Цвіль, яка випадково від мене дізналася про становище жінок у зоні конфлікту. Вона одразу ж сказала, що через зв'язки Баварсько-українського форуму буде допомагати. А Німеччина — це ключова країна Євросоюзу.

Не так багато українців, які живуть за кордоном, відгукуються і починають системно працювати з владою тієї країни, де постійно мешкають. Наші трудові мігранти зазвичай збирають гроші на потреби армії або вимушених переселенців, але взаємодіяти з політичними та бізнесовими елітами, впливати на позицію державних, регіональних влад спромагаються не всі.

Сьогодні ми говоримо не про політику або навіть соціальні аспекти, а про гуманітарне право. Бо і війна має свої закони. І на цих засадах ми вибудовуємо спільне розв'язання тих проблем, які не може самотужки подолати українська держава.

Наприклад, звертаюся до одного з командирів бригади з питанням, скільки у складі підрозділу жінок. Він відповідає — 161. Я цікавлюсь, як вони розв'язують їхні проблеми. А командир дивується: «Хіба у них є якісь проблеми?»

Зібрали всіх жінок бригади, питаю: «Дівчата, як ви собі тут раду даєте?» Жодна з них не буде звертатися до командира в разі виникнення суто жіночих проблем. Вони почувають себе на рівні з чоловіками-військовослужбовцями. І свої питання вирішують самотужки. А це неправильно.

А якщо жінка виконує завдання на блокпосту? У неї має бути принаймні пакет засобів, яким вона змогла б підтримувати своє здоров'я. Однак у сучасній українській армії не існує спеціальних жіночих стандартів. Ми лише зараз внесли в закон зміни, які дали можливість жінкам офіційно підписувати контракти зі збройними силами. Не так, як раніше записували жінок бухгалтерами, санітарками, юристами та ще хтозна ким, лише б визнавати їх військовослужбовцями!

Цей законопроект пройшов лише перше читання, а проблеми вже існують, причому давно. Поки депутати проголосують закон в останньому читанні, потім потрібно буде ввести відповідне фінансування в держбюджет. Тому саме на цьому етапі нам обов'язково потрібна увага і підтримка наших партнерів.

Треба розуміти, що інфекції та хвороби — не виключно українські проблеми. Необхідно проводити всі превентивні заходи — огляди та профілактику. Для жінок конче потрібні, я про це вже казала, пакети першої медичної допомоги, котрі убезпечать здоров'я, не порушуючи військовий статут.

Це тема, над якою ми б'ємося, але вона фактично охоплює всю зону конфлікту, де є невеличкі населені пункти, в яких живуть жінки з такими само проблемами, як і в армії. Тому це комплексний проект. Сподіваємося, що в даному випадку спрацює загальноєвропейська жіноча солідарність.

— Тобто на п'ятому році війни почали вносити в законодавство зміни, які зрівняли права чоловіків і жінок-військовослужбовців? Добре. Коли ми розмовляли з Іванкою, йшлося про мобільні госпіталі для жінок у зоні ООС. Коли на них можна сподіватися?

— Це єдиний процес. Обстеження, діагностика, лікування та профілактика. А також забезпечення в чотирьох мобільних госпіталях на лінії зіткнення лікарів-гінекологів. За стандартами нашої армії гінекологічний кабінет для військових взагалі не був передбачений.

Дівчата-військові навіть не ходили в районні поліклініки Донбасу до гінекологів, оскільки стикалися зі зневажливим ставленням з боку персоналу лікарень. І це ще одна проблема. Зараз я втілюю ще один жіночий проект «Серце горлиці». Пишемо історії про жінок, які воюють. Бо закінчиться війна, вони повернуться додому, а на них пальцями будуть показувати, як це вже було після Другої світової війни! Але ж насправді вони зробили неоцінений внесок! Ми вже думаємо про те, щоб жінки були пошановані по закінченню війни.

Наразі дівчата змушені їздити в Маріуполь або аж у Харків і Дніпро до приватних гінекологів. Попередньо їм треба відпроситися. А оскільки вони військовозобов'язані, просто так їх не відпустять. Отже вони беруть вихідні за власний рахунок, а це впливає на зарплату. Хіба це справедливо по відношенню до жінки?

Ми піднімаємо цю тему, і вона буде почута. Я зустрічалася з Супрун (Уляна Супрун — в. о. міністра охорони здоров'я.Авт.), але військова медицина — це не парафія цивільного міністерства. Цими процесами керує Міноборони. А там ніхто не думає, тим більше про жінок. Для цього є безпосередній командир, а той отримав команду — виконав.

Проте Супрун готова випустити наказ по МОЗ, щоб направляти щотижня вахтовим методом у зону ООС бригади в складі акушерів-гінекологів і лаборантів з кожної обласної лікарні. На рівні цього міністерства ми маємо повне розуміння ситуації. Гадаю, що ми будемо мати доступ на території конфлікту, щоб охопити цією програмою і місцевих цивільних жінок.

ПІслямова

На інтерв'ю була присутня президент Баварсько-українського форуму Іванка ЦВІЛЬ яка напередодні разом Оксаною Білозір проводила декілька важливих перемовин щодо проекту «Жінки в зоні ООС».

Президент Баварсько-українського форуму Іванка ЦВІЛЬ

«Раніше нам, українцям, напевно, не вистачало правильної міжнародної комунікації, — розповідає пані Цвіль. — Чому? Невідомо. Але жінкам психологічно притаманно працювати на результат. Чоловіки сьогодні більше намагаються працювати силою, ліктями розширювати кордони своїх можливостей, не думаючи про реальний кінцевий результат. І сьогодні саме жінки мають величезний вплив на зміни в Європі.

Ми мусимо дбати про жінок не лише в зоні конфлікту. Не можна допустити, щоб Україна стала державою, населеною виключно людьми похилого віку. Треба народжувати дітей і зберегти їх саме в нашій країні. Щоб не було великого захоплення Заходом з боку молодих людей. Не є панацеєю поїхати в Європу і думати, що ти чогось вже досягнув.

Потрібно вибудовувати власну країну, можливо, інколи й зціпивши зуби. Маємо багато прикладів. Той самий Китай, який вже сьогодні на світовій мапі почувається настільки впевнено і сильно, незважаючи на те, що не все там настільки гарно виглядає.

Не секрет, що за кордоном вже звикли до наших проблем і не сприймають їх як нагальні. Світ дуже швидко змінюється, і вже немає тієї консервативної Європи, до якої ми звикли. Вони мають розв'язувати власні складні питання — від «брекзиту» до чергової хвилі мігрантів.

Тому ми повинні презентувати Україну в світі такою, яку самі хочемо її бачити. Ніхто не має нам це бачення нав'язувати. Не треба нічого просити, а діяти на рівні світових правил і моралі. Ми люди, які сподіваються на розуміння.

Я в захопленні від надзвичайно інтелектуальних проектів реформ, наприклад, медицини. Але папір витримає будь-яких інтелектуалів. Бо такі документи нагадують побутову ситуацію з ремонтом у квартирі. Замовити найдорожчі будівельні матеріали, запросити найкращих дизайнерів і майстрів, поговорити з усіма на високих тонах, але при цьому грошей на роботи не мати.

Треба намагатися робити маленькі справи поступово, орієнтуючись на великий кінцевий результат. З цього приводу є добра, здається, бельгійська, приказка: «Зав'язуйте маленькі мішки». Принаймні їх можна донести до пункту призначення».

Уважаемые читатели, PDF-версию статьи можно скачать здесь...


Загрузка...

Татьяна Бахтеева: «Защитить конституционное право...

В 2018 г. в Украину не поставлено ни одной таблетки, ни одной вакцины, Профильный комитет...

Ватикан — особая точка зрения

Курт Волкер в интервью изданию Crux обсудил ряд чрезвычайно актуальных для нашей страны...

По ту сторону фронта

Российского журналиста Дмитрия Киселева многое связывает с Украиной. Он жил и работал...

Патриотическая мобилизация против «пятой колонны»:...

Президент может добиться победы на выборах, если ему не помешают Вашингтон, Кремль или...

Запрет продуктов — залог победы

«В Украине все еще действует сеть российской агентуры, которая берет под контроль...

Способны ли кандидаты на пост президента спуститься с...

Состоявшаяся 13—15 сентября в Киеве конференция «Ялтинская европейская стратегия...

Загрузка...

Павло ДЕГТЯРЕНКО: «Сьогодні потужності наших...

З усіх сфер вітчизняної економіки космічна галузь дає найменшу кількість заробітчан...

Дмитрий Марунич: «В следующем году счета за...

В Украине меняются правила игры на рынке электроэнергии. Одобренный парламентом в...

Демократия как удобный предлог

Новая норма международного права, введенная ООН в 2005 году и состоящая из нескольких...

Вашингтон тихой сапой наращивает поставки летального...

Чиновникам администрации Трампа не стоит рисковать созданием опасного и крайне...

Последний транш, он трудный самый

В повышении цены на газ заинтересованы крупнейшие инвестиционные фонды, которые...

Мой город у Черного моря не должен стать прибрежным

Основным инструментом «обеспечения будущего» города является самоорганизация...

Комментарии 0
Войдите, чтобы оставить комментарий
Пока пусто

Получить ссылку для клиента
Авторские колонки

Блоги

Маркетгид
Загрузка...
Ошибка