Вьятрович о «четвертом майдане» и «чистоте крови»

№3(850) 19 — 25 января 2018 г. 18 Января 2018 4 3.3

«Варто проголосити спадкоємність сучасної України від Української Народної Республіки», — это высказывание Владимира ВЬЯТРОВИЧА, директора Института национальной памяти, в прессе появилось аккурат на зимние праздники.

Причем на одной из частных вечеринок, сама тому свидетель, наш политбомонд довольно рьяно обсуждал возможные перспективы развития событий. Если вдруг на самом деле страна вернется к исходной точке — к 1917-му.

В итоге пришли к выводу: если это все действительно получит еще и законодательное «підґрунтя», то соседние страны тут же ухватятся за идею и начнут предъявлять претензии — как имущественные, так и территориальные.

Польша слова не дает

И хоть тезис Вьятровича пока так и остался лишь его собственным мнением, не более, все же резонанс получился. Да еще какой.

Так что беседу с Владимиром Михайловичем я решила начать именно с УНР.

— Чи багато у вас однодумців з цього приводу, приміром, серед вітчизняних політиків? І якщо станеться раптом по-вашому, то яким уявляєте розвиток подій?

— Вважаю абсолютно правильним і навіть необхідним говорити про сучасну Українську державу як продовжувача Української Народної Республіки. Тобто як державу, яка продовжує, власне, ті завдання, які ставили перед собою творці Української держави 1917—1921 рр.

— Я ж про кордони, а не про філософію.

— Сучасна Українська держава визнана в тих кордонах, в яких вона існувала в 1991 р. Відповідно будь-які розмови про перегляд цих кордонів неприйнятні. Між іншим, сучасна Польська держава є правонаступницею Другої Речі Посполитої, яка існувала з 1918-го по 1939 р., до того ж — зовсім в інших кордонах. Але тим не менш вважає себе продовжувачем цієї держави.

Так само і Україна повинна апелювати до того, що вона є правонаступницею УНР. І цілком безглуздим вважаю зауваження, які звучали з російських і українських медіа: мовляв, це спричинить якісь там територіальні зміни.

— До речі, про Польщу. Не буду переповідати перебіг подій в наших стосунках з цією країною, але, погодьтеся, ми стаємо якщо не ворогами, то принаймні дружні відносини останнім часом не спостерігаються. Діалогу не виходить. Згадала ваш вислів ще десятирічної давнини з приводу початку роботи Українсько-польського форуму. Ви тоді казали: «Впевнений, що пройде ще трошки років, і все це стане на свої місця». Минуло більше, ніж «трошки», а стало гірше.

— Я досі впевнений, що ті труднощі, які ми зараз маємо в польсько-українських стосунках, пов'язані з історією. Головна причина нинішніх непорозумінь полягає в тому, що наша країна вперше за 25 років незалежності утверджує свою суб'єктність, намагається мати власні погляди на минуле і майбутнє.

На жаль, треба визнати, до цього часу Україна уникала цієї ролі — впевненого в собі суб'єкта, особливо в оцінках минулого. Країна часто вважала, що історія, минуле — це щось не дуже важливе, цим можна пожертвувати заради якихось преференцій сьогодення: чи то ціни на газ, чи то якимось стосунками з західними сусідами.

І тільки після євромайдану, коли в нас почало утверджуватись якесь розуміння важливості власних поглядів на минуле і їх відстоювання, — то це призвело до загострення стосунків із сусідами. Чому? Тому що дотепер сусіди формулювали за нас наше місце в історії...

— За Квасьнєвського Польща позиціонувала себе як наш адвокат.

— Адвоката потребує злочинець. Я не вважаю, що українців треба називати злочинцями, яким потрібен адвокат. Так, ми потребуємо Польщу, як і Польща потребує нас.

Мені здається, попри всі негативи позитивом є те, що ми виходимо на новий рівень відносин — як між рівними партнерами. Тобто в результаті, переконаний, все ж таки дійде до того, що ми зрозуміємо: основою стосунків має бути взаємна повага.

— Натомість один із досить відомих польських діячів — Ярослав Селлін, що представляє міністерство культури, щойно заявив стосовно особисто вас — мовляв, «В'ятрович — безвідповідальна особа з нав'язливими антипольськими ідеями». А ви кажете «взаємна повага»!

— Якщо проаналізувати мої публічні висловлювання, то ви не побачите там жодної заяви, спрямованої проти поляків. Я з великою повагою ставлюся і до Польщі, і до її громадян. У мене там дуже багато друзів. І я, навпаки, намагаюся робити все можливе для того, щоб була налагоджена нормальна співпраця між нашими країнами.

Справді, найпершим моїм листом як керівника Інституту національної пам'яті в березні 2014 р. було послання до мого колеги — керівника польського Інституту національної пам'яті пана Камінського. І буквально одразу ж відновили співпрацю, проводили багато спільних заходів, зокрема, виставки, присвячені Катині...

І якби не було дуже грубого втручання польських політиків, які чомусь вирішили, що на українській тематиці можна здобувати дешеві політичні дивіденди, — то жодного погіршення в стосунках не було б.

Переконаний, те, що зараз відбувається, — це тимчасово, зрештою, наші стосунки стануть сильнішими, можливо, більш прагматичними.

Бо попередні стосунки зводилися переважно до невиправданих очікувань, як і теза, що «Польща — наш адвокат, завжди повинна нас захищати». Та ніхто нас не може захищати, крім нас самих!

Можливо, так само були невиправдані очікування і в поляків щодо нас: мовляв, якщо українці очікують цього захисту, то вони повинні погодитися з польськими поглядами на українську історію.

Стенд как провокация

— Якщо так, і все це висловлюєте польським колегам вельми толерантно, чому ж вони ладні вас піддати анафемі? Чому, принаймні, в їхніх медіа В'ятрович — суцільне «лякало»?

— Таке «лякало» дуже просто зробити, якщо не давати можливості говорити від першої особи. На жаль, до цього і вдаються багато польських медіа. Вони не надають мені слова... Це абсолютно неправильний підхід, який дезінформує. Попри те, що я відверто не поділяю поглядів газети «2000», але спілкуюся з газетою «2000», тому що хочу, аби читачі чули мене від першої особи, а не читали щось про мене.

— Втім, трапляється, що й від першої особи, як ви кажете, розповсюджується неправдива інформація.

— ?..

— Нагадаю. Виступ на радіо «Свобода», травень 2016-го. Вас запитували про одну персону, яка щось там з історичних тем фальсифікує, а ви відповідаєте — цитую: такий-то і такий-то «...активіст лівих рухів, співпрацює з проросійським виданням «Газета 2000», де з'являються його публікації за підтримки фонду імені скандально відомого Олеся Бузини». По-перше, ця персона у тижневику ніколи не публікувалася — ані під своїм прізвищем, ані під псевдонімом. По-друге, газета не співпрацювала й не співпрацює із згаданим вами фондом.

— Готовий визнати свою помилку, якщо ви кажете, що та персона не співпрацює з газетою «2000».

— Гаразд. Втім, такі непорозуміння — з переплутаною інформацією — траплялися, скажімо, й на державному рівні. Пам'ятаєте, як ще при Ющенкові була виставка, присвячена голодомору? І там виявилися фотографії, котрі використовувалися в оформленні стенду під заголовком «Український голокост», що були зроблені у США під час Великої депресії та у Саратові — за часів голоду в Поволжі. Був скандал.

— Це прекрасний приклад інформаційних провокацій. В 2008 р. була підготовлена виставка, яка присвячувалася голодомору. Вона проїхала всю Україну. Жодних помилок, тим більш скандальних, на ній не було.

Тоді я працював директором архівів СБУ. Паралельно з цією виставкою в Управлінні СБУ в Сімферополі було відкрито якусь власну невеличку виставку, яка складалася із чотирьох стендів. І на одному з них були використані фото, які не мають нічого спільного з голодомором. Так, справді, то були знімки американські... На той момент я взагалі не знав про сам факт існування цих стендів, а дізнався лише з російських медіа, які швидко розповсюдили інформацію.

Як тільки дізнався, то стенди було негайно знято, їх вже ніхто не використовував. Але в РФ змішали інформацію про саму виставку, яку робив я, з тими чотирма стендами!

Якщо в інтернеті в пошуку написати «Голодомор, В'ятрович, Крим», то ми побачимо плутанину — нібито ми намагалися виставити фотографії зі США за голодомор на Україні. Це абсурд!

Насправді фотографій голодомору дуже мало лишилося. Відповідно в нашій виставці був більший акцент не на знімки, а на документи й свідчення.

До речі, знімки, які були на тих чотирьох стендах в Криму, ніколи ніде й не фігурували як фотографії голодомору. Тобто в мене є підстави думати, що то була навмисна інформаційна провокація...

— ...виконана руками ворогів? А якщо безглуздя в якості «рознарядки» надходить з Банкової? Теж провокація? Наведу приклад, переповіданий мені політиком, якого ви добре знаєте, екс-міністром МО Анатолієм Гриценком. В одному з інтерв'ю нашому виданню він в деталях розказував про той час, коли при владі був Віктор Андрійович, і АП надсилала по всіх районах вимогу — готувати списки тих, хто помер від голоду в 1933-му. «...Совещание в Одесской обладминистрации. «Строят» руководителей районов, требуют отчета — почему до сих пор Ренийский, Измаильский, Килийский, Тарутинский районы не предоставили списки умерших в 1932—1933-м? Присутствующие чешут репу, виновато опускают взгляд. А давайте проведем «тест на здравый смысл». Idiot check. Ребята, вы историю хоть знаете? Районы, которые «проштрафились», потому что «без списков», вообще до 1940 года были в составе боярской Румынии, а там голодомора-то не было!».

— Це — яскравий приклад, коли чиновники беруться за реалізацію якихось історичних завдань, абсолютно не розуміючи суті.

Мова йшла про «Книгу пам'яті жертв голодомору», томи вийшли в 2008—2009 рр., були створені робочі групи, до складу яких входили й історики.

А те, що робилося через чиновницький апарат, який до таких речей не пристосований, — зводилося до абсолютних дурниць, про які ви говорите. Слава богу, не вийшло в «Національній книзі пам'яті про жертви голодомору» — про Львівську чи Франківську області.

Кінцевий результат цього проекту, очевидно, що може містити якісь помилки, але таких скандальних перекручень в ньому немає. І головне в цих книгах — встановлено імена майже мільйона жертв голодомору.

Не все звезды снимают

— Приклад з одеською нарадою навела зовсім не для того, аби звинуватити чиновників у невігластві, а тому, що в нас така тенденція — «чуть что — сразу под козырек». Причому це стосується й політичного загалу. Приміром, голосує Рада спільну декларацію пам'яті та солідарності України, Польщі та Литви, засуджується пакт Молотова-Ріббентропа, по якому Західна Україна відійшла від Польщі до Радянського Союзу, і підсумки Ялтинської конференції 1945 р., на якій фактично були закріплені нинішні західні кордони нашої держави. Не впевнена, що парламентарі достеменно розуміли, що роблять, але кнопку «за» тиснули. І лише син командувача УПА, народний депутат Юрій Шухевич не витримав наруги, вийшов на трибуну і сказав: «Ви своїми голосами визнали, що західноукраїнські землі були відірвані від Польщі незаконно, а Західна Україна — територія іншої держави, що ж, смійтеся, паяци!»

— В даному випадку я не згоден з Юрієм Шухевичем. Тому що вважав і вважаю досі нормальним ухвалення цієї спільної заяви, яка, між іншим, показує, що в нашій історії є набагато більше сторінок, які є спільними і трагічними. Ця заява була спрямована на оцінку подій Другої світової війни, попри критику Шухевича, якого я дуже поважаю.

— Інститут пам'яті має формувати філософію поваги до минулого? В такому разі чому в одній із заяв вашої установи сказано: не можна використовувати Прапор Перемоги на офіційних церемоніях. Чекайте, а хіба цей стяг, під яким боронили землю, перемогли фашистську Німеччину, — то вже не пам'ять?

— А що таке — Прапор Перемоги? Це — радянський прапор, на якому напис — якась дивізія...

— Штурмовий прапор 150-ї ордена Кутузова Ідрицької стрілецької дивізії. В 45-му ще 1 травня о третій годині ночі над рейхстагом його встановили українець Берест, росіянин Єгоров і грузин Кантарія. І що ж тепер такого крамольного вбачається в цьому?

— По суті це був прапор Радянського Союзу. Під тим самим прапором вбито мільйони людей. А перемога СРСР в боротьбі з нацизмом для українців означала перемогу одного зла над іншим, бо друге зло — це комунізм.

Після того як з України було вигнано нацистів в 1944 р., тут не було встановлено вільної незалежної демократичної держави, а було відновлено тоталітарний комуністичний режим. Продовжувалися репресії, які за своїм масштабом співвідносяться з тими, які проводили нацисти. Було депортовано весь кримськотатарський народ, а також десь понад 200 тисяч українців із Західної України. Репресії тривали майже до 1990-х років.

— Фінляндія ніколи не була комуністичною країною. Так само, як і Франція, зрештою, як і Німеччина. Але у Фінляндії у місті Тампере відкривають новий музей Леніна. В Німеччині готуються святкувати 200-річчя Маркса. У Франції — ви ж не дивувалися, коли читали назву вулиці, площі, станції метро — імені Сталінградської битви? Певне, в тих країнах до історії ставляться — як до історії. А в нас уже жахаються, як тільки зірку побачать, бо вона нагадує про минуле. Втім, якщо прислухатися до порад вашого інституту, то, не виключено, країна потихенько дійде до абсурду і не помітить?

— Знаєте, в чому різниця між цими країнами і нашою? Ніде в цих державах не функціонувала комуністична тоталітарна влада. Ніде не використовувався жоден із символів тоталітарного режиму.

В Україні ж Ленін — це невід'ємний елемент у формуванні того режиму, який вбив мільйони людей. І червоний прапор — теж. Так само, як і все, що пов'язано зі Сталіним.

Це з Британії можна дивитися на Сталіна як на такого симпатичного Анкла Джо, який допоміг розбити Гітлера. Втім, ми маємо обов'язок по-особливому ставитися до тих символів, які в Україні були інструментом тоталітарного режиму.

— Так чого ж ви досі на Хрещатику зірки з висотних будівель не познімали? Вони ж теж, треба так розуміти, заборонені?

— Зірки самі по собі ні, а серп і молот — так. На що ще треба звернути увагу? Часто перекручують ті чи інші положення закону про декомунізацію, доводячи її до абсурду. Подейкують, що ми будемо воювати проти всіх зірок. Але сама по собі червона зірка не є тоталітарним символом, це дані геральдичної символіки.

— До речі, чимало поважних міжнародних інституцій, в т.ч. Amnesty International, представництво якої є в Україні, категорично не сприймають закон про декомунізацію. І важко уявити, до чого може призвести, якщо застосовуватиметься повною мірою, як записано... Слава богу, поки що нікого не розстріляли за те, що мав необережність, приміром, в пресі згадувати своє радянське минуле, що дорівнює «пропаганді», а за це передбачена сувора кара.

— Ви сказали, що «слава богу, нікого не розстріляли», так нікого і не розстріляють, тому що не передбачено такого в законі! Давайте говорити так, як там написано!

— Кримінальна відповідальність передбачена?

— Так. Але за дуже чіткі порушення. Треба покарати тих, хто справді намагається використовувати символіку для пропаганди тоталітарного режиму. Якщо будуть такі спроби, то, очевидно, держава має право від цього захищатися.

Хочу нагадати, що в Німеччині закони з денацифікації, засудження спроб використання нацистської символіки, особливо в перші роки після падіння Третього рейху, були дуже жорсткими.

Потім закони трохи пом'якшали, але завдяки першочерговим нормам вдалося виховати культурне сприйняття тодішньої символіки. Тож зараз у Німеччині не треба чекати поліцейського, який повинен затримати якогось йолопа зі свастикою. Це зроблять самі люди. І я сподіваюся, що в Україні поступово буде виховуватися таке ставлення до комуністичної тоталітарної символіки.

Корней в Вавилоне нет

— «Людина, яка вибілює історію України від темних плям», — так вас назвав американський журналіст Джош Коен в статті авторитетного журналу із зовнішньої політики Foreign Policy, наводячи свідчення канадського історика українського походження Марка Царинника. Той зізнавався, що йому важко було працювати в архіві СБУ, коли ним керували ви, і що в нього є докази, «що В'ятрович фальсифікував історичні записи в своїх публікаціях». Свого часу саме ви були ініціатором того, аби архіви КДБ були відкриті. Але ж чому така реакція західних фахівців? Не будемо вдаватися у деталі, я перечитала в інтернеті цілі стоси з вашим листуванням. Скажіть двома словами: в чому причина? Чого вони у вас так в'їлися? Таке враження, що просто змова проти вас.

— Думаю, є кілька чинників. Перше — це відкриття архівів спецслужб, яким я безпосередньо займаюся. Розвінчується багато радянських міфів, і це заважає російській пропаганді...

— ...Царинник точно не з РФ.

— ... і на Заході є чимало людей, які досі перебувають у полоні російської пропаганди. Їм невигідне відкриття цих архівів. Що стосується інших науковців, таких як Марко Царинник, — то це люди, які будували свої певні історичні концепції, а зараз вони починають руйнуватися, бо відкриваються архіви, нові документи спростовують ці аргументи. Їм важко, незручно, що якісь їхні тези, програми «антисемітизму ОУН», «участь у голокості» — все це спростовується! Як і створення міфу про участь «Нахтігалю» в погромах. Таким чином поступово розвінчуються їхні концепції, гіпотези. Це, очевидно, до певної міри компрометує їхній науковий доробок.

— Різних байок ми й самі можемо собі понавигадувати. То один вітчизняний професор повідомить сенсацію, що Христос має українське коріння...

— Як історик я скептично ставлюся до цих міфів, на кшталт того — як намагаються знайти коріння української історії в Давньому Вавилоні чи Єгипті. Я переконаний, що українська історія достатньо цікава, глибока і серйозна для того, щоб її вивчати. Вона не потребує вигадок. І як керівник Інституту національної пам'яті, людина, яка посідає політичну посаду, переконаний, що такі міфи є шкідливими. Тому що дуже легко викрити їх і дискредитувати ті процеси, які зараз відбуваються в Україні.

— З приводу дискредитації самих себе — теж вміємо. Візьміть хоча б останню новину: пропонують кримінальне покарання для тих акторів чи співаків, які їдуть на гастролі до РФ. Начебто вони тими діями — свідомо чи несвідомо — співпрацюють з ворогами. За такою логікою, вже давно за ґратами мав би бути «Нафтогаз», бо точно свідомо співпрацює. Так само, як і керівництво вугільної галузі, яке не просто купує вугілля в Росії, а ще й удвічі збільшило валютні витрати порівняно з позаминулим роком. Як вважаєте, чи не «перегнули» із списками акторів, яких хочуть карати за гастролі?

— Ця тема не стосується моєї діяльності, але можу коментувати лише як звичайний громадянин. Щодо акторів: вважаю, це абсолютно аморально — їхати виступати в РФ, бо в нас із Росією зараз війна... Так, війна! Хоча влада з якихось міркувань не називає це «війною».

І вважаю, що буде дуже важко, доки ми не усвідомимо, що це — справді війна. Для мене вона — дуже серйозна, кривава... Українська держава повинна робити все від неї залежне, щоб максимально унезалежнюватися від РФ.

— 19 квітня минулого року Міжнародний суд ООН заявив, що «Україна не надала достатньо доказів фінансування Росією тероризму». А привезли ж в Гаагу більше 800 томів! І не змогли довести.

— Події, які зараз відбуваються на сході, мені нагадують те, що вже було 100 років тому. Так звана «гібридна війна». Нічого нового... Так само гібридну війну більшовицька Росія починала проти УНР. Але намагалися представити як громадянську війну, до якої Росія не має жодного стосунку. Потім було створено маріонеткову владу в Харкові...

Язык Ярослава

— Від історії поверну вас до сьогодення. Поговоріть з тими, хто вимушений був спочатку покинути все своє майно на Донбасі, залишити рідних, а потім повернутися назад, пройшовши на «великій Україні» поневіряння, безгрошів'я, адже переселенцям дуже важко знайти одразу заробіток, щоби сім'ю прогодувати. А потім, вже повернувшись додому, зіткнутися знову з тією ж проблемою: соціальні виплати на тій території заблоковані. І скільки вже переконують нашу владу навіть іноземні посли, мовляв, не можна не виплачувати людям пенсії тощо, але все на тому ж місці...

Навіть якщо не брати до уваги фінансову складову, спитайте: якою мовою їм легше спілкуватися? Ви знаєте відповідь. Більше того, навіть якщо вони не скажуть це в очі, все одно поки що відчувають — як важко, коли завзяті чиновники їм буквально нав'язують українську. Ну так вже склалося, що там зазвичай розмовляють не українською. Ймовірно, колись в якихось поколіннях і їхні нащадки будуть говорити державною. Але зараз краще б згадати аксіому: нічого нав'язувати не можна. Чим більший тиск — тим більший спротив. Це як третій закон Ньютона. До речі, в Києві завжди розмовляли російською. І киянин Булгаков так само не українською писав.

— Так. Але російська мова в Києві з'явилася хіба не через нав'язування? В Україні вона утверджувалася адміністративними методами. Російська мова існувала за рахунок ліквідації української мови. Через це я переконаний, що українська державна політика повинна бути направлена на підтримку українського. Говорити, що «хай собі українська й російська розвиваються однаково», це так само, як поставити на одну лінію двох спортсменів — але одному поламати ноги і сказати: «Біжіть на рівних началах»!

— Знаєте, нещодавно екскурсовод у Софії Київській переконувала мене, що прадавні написи в соборі зроблені українською. Вона дійсно впевнена, що за часів Ярослава спілкувалися не давньослов'янською.

— Я не спеціаліст з історії української мови, але однозначно впевнений: домінування російської в Україні — хоч в Києві, хоч на Донбасі — це не природні процеси.

— Поки що найближчий «природний процес», до якого країна подумки вже готова, — це вибори. Вважається, що нинішній парламент — на відміну від усіх попередніх — вкрай патріотичний. На вашу думку, скільки є справді не просто «патріотично налаштованих», а таких, скажімо, «системних патріотів» в нашій політиці?

— Гадаю, більше, ніж коли-небудь до 2013-го. На жаль, це не ті люди, які займають перші місця в політиці. Але я переконаний, що той парламент, який ми зараз маємо, один з кращих за останні 25 років.

Ми можемо багато знайти непрофесійного, але тим не менш ця Рада вже зробила достатньо і ще може більше зробити.

Втім, чим менше часу до виборів, тим більше буде популізму. Але ті напрацювання, що відбулися за ці роки, мене як громадянина, як керівника Інституту національної пам'яті переконують. Вважаю, що кожний наступний парламент буде кращим за попередній. Так поступово Україна рухається вперед і позбавляється впливу минулого.

— А пророкують третій майдан...

— Невелике уточнення. Третій вже відбувся. Ми мали перший — 90-го року, «революцію на граніті», другий — 2004-го. І третій — 2013-го. Але щодо «четвертого майдану» — до цього дуже скептично ставлюся. Бо ми ще не завершили третього. Ще є потенціал, є цілі, яких треба досягти.

— Напередодні третього один з відомих діячів партії «Свобода» мене переконував, що мають бути зміни у владі, а до керівництва можуть обиратися тільки українці по крові. Причому навіть вираховував у відсотках... Ті, що з домішками польської, російської, угорської, якої завгодно крові, на високих посадах бути не повинні. Як вам такі розрахунки?

— Я є прихильником політичного націоналізму. Тобто вважаю, що національна ідентичність — це предмет вибору. Якщо людина себе вважає українцем — вона має себе так вважати, незалежно від того, якої вона там крові.

Більш того, політичний націо-налізм — це є вже вищий рівень порівняно з етнічним націоналізмом. Тобто кожний громадянин України має вважати себе українцем. Етнічний же націоналізм — це коли українцем може називатися тільки той, що був народжений від українських батьків. Це теж було в минулому, тому що в нас не було своєї держави. Й таким чином відбувалося збереження української ідентичності. Зараз же треба виходити на інший політичний рівень.

Через це я не підтримую вимоги багатьох організацій повертати графу «національність» у паспорт. Категорично проти цього.

— І наостанок хотілося б дізнатися: чи пускають вас у Польщу? Адже писали, що В'ятрович там «у чорних списках».

— В Польщу я не їхав ближчим часом. Натомість після всіх цих заяв про «заборону в'їзду в ЄС» я був вже у Євросоюзі, проїхав без жодних проблем. Так що, думаю, заяви колишнього польського міністра закордонних справ були звичайним піаром. І при потребі до Польщі поїду.

— При зміні влади деякі пертурбації відбуваються з інститутом, який ви зараз очолюєте. Може статися, що його знов ліквідують, як вже траплялося?

— Абсолютно все можливо. Розумію, що я тут — не назавжди. І через це маю зробити максимум важливого. А що буде після?.. Побачимо.

Уважаемые читатели, PDF-версию статьи можно скачать здесь...


Загрузка...

Валентин Симоненко: Государственное управление —...

Планы и стратегию развития пишем для МВФ и под их диктовку, принимаем законы и делаем...

Донбассу уготована судьба Западного берега

Свет в конце туннеля появится только после достижения Украиной и Россией некоего...

Максим Шевченко: «Левая идея — это сочетание...

«Я никогда не был сторонником «русского мира». Я был сторонником народной,...

Чего ждать Украине-2

Могучим соседям на востоке и на западе тоже выгодно продолжать игру в шашки с...

Чумак о самодержцах и кактусах

Сегодняшние рейтинги партий как температура мертвого в больнице

Семен Глузман: «Не лечитесь у профессоров!»

Психоневрологические интернаты — это грех психиатров

Загрузка...

Доктор Комаровский: «Неужели наша национальная идея...

«Я предупреждал о грядущей вспышке кори год назад, но общество мои слова...

Илья Пономарев: «Европа не простит России разрушения...

Крымскую проблему вполне можно решить, но для этого нужно, чтобы в Киеве и в Москве...

Украинская революция буксует: в Киеве говорят языком...

Петр Порошенко взялся за решение сложнейшей задачи по защите Украины от агрессии...

Отец сказал мне: «Боюсь, що України знову не буде»

Покажите мне страну, которая считается цивилизованной, культурной и которая ввела бы...

Подарок для проигравших

Россия готова вернуть Украине военную технику из Крыма — правда, находящуюся в...

Время не ждет

Постоянно накапливающиеся и не решающиеся проблемы украинской ядерной энергетики...

Комментарии 4
Войдите, чтобы оставить комментарий
Владимир Долгопятов
22 Января 2018, Владимир Долгопятов

Вьятрович это прихвостень украинского ярого национализма, считающий себя историком. Как токого мерзавца носит на своих плечах украинская земля?!

- 15 +
na-derevnyu-dedushke
20 Января 2018, na-derevnyu-dedushke

А каким образом, исходя из этой мифологемы: "правопреемник" УНР, но в границах 1991 года", оправдывается "тяготение" территорий и земель, не входившую в зону реальной власти УНР, в целостность "украинской державы" сейчас? Ведь совершенно точно противопоставляется "ядро" этой схемы - территория "УНР", в которой "ЦР" обладала реальной властью, и других территорий, формально входивших в структуру признания "Государственности", но никогда не ощущавших такой власти?

- 9 +
Alex

"личность" не стоящая внимания в принципе, а здесь так много букв.
Но если уж начали, читаем: "Вважаю абсолютно правильним і навіть необхідним говорити про сучасну Українську державу як продовжувача Української Народної Республіки. Тобто як державу, яка продовжує, власне, ті завдання, які ставили перед собою творці Української держави 1917—1921 рр". И сразу же: "Сучасна Українська держава визнана в тих кордонах, в яких вона існувала в 1991 р. Відповідно будь-які розмови про перегляд цих кордонів неприйнятні".
Ну т.е. полная прострация во времени и пространстве. И, в принципе, "хрен бы с ним", этим Вятровичем. Но, ведь, кто-то его еще публикует. Тьфу.

- 22 +
Валерий
18 Января 2018, Валерий

Слава Богу , по моему Л. Денисенко начала , вернее возобновила практику нормальных вменяемых бесед с разными персонажами украинского общества ( как известными , так и не очень ) . Интервью с небезызвестным Вятровичем перед нами . Хочу пройтись по всему тексту и отметить особо примечательные места . Итак , по Вятровичу Украина 1917 - 1921 годов образец для подражания . За четыре года имели Украинскую Центральную
Раду , режим гетьмана Скоропадского , петлюровщину и Директорию . В итоге - оглушительный крах , ибо никто из вышеупомянутых не был поддержан народом . И это
карикатурное образование Вятрович предлагает для подражания . Да по большому счёту
вот уже почти тридцать лет украинские политики , ориентируемые идеологами типа
Вятровича, изо всех сил подражают УНР - результат такой же - оглушительный крах .Любой непредвзятый человек , сравнивая Украину Советскую и Украину нынешнюю ,
скажет ,что страна ушла минус . Так-то идеолог Вятрович . Он патологический лжец , когда Л. Денисенко фактами прижала его к стене , он вынужден признаться : я был неправ , в остальном виноват кто угодно -журналисты , поляки , канадцы ( диаспора ),
диссиденты , инсургенты и террористы - только не самовлюблённый Вятрович .
Для этого персонажа Знамя Победы всего лишь кусок материи " з написом якоiсь дивiзii",
а под этим знаменем погибли сотни тысяч украинцев. И это говорит " историк " ! Не может так сказать настоящий историк , у Вятровича мышление настоящего настоящего
маргинала . Аморально артистам ездить в Россию ( так он утверждает ) , ведь идёт война.
А если идёт война , какого чёрта ты ошиваешься в тылу , здоровый мужик - иди на фронт.
Как же , он будет молодым пацанам засирать мозги , чтобы они погибали . О языках -
украинскои и русском . И тот и другой имеет право на жизнь в современной Украине .
Но пусть помнит Вятрович , что написала в 1941 году А. Ахматова ( А. Горенко ):
"Мы знаем , что ныне лежит на весах
И что совершается ныне.
Час мужества пробил на наших часах ,
И мужество нас не покинет .
Не страшно под пулями мёртвыми лечь,
Не горько остаться без крова,
И мы сохраним тебя русская речь,
Великое русское слово .
Свободным и чистым тебя пронесём,
И внукам дадим , и от плена спасём
Навеки "
И самое последнее, опять же по Вятровичу , украинский парламент последнего созыва
весьма хорош , может даже самый лучший . Вот только результаты работы этого парламента , на мой взгляд , самые худшие . Беда неизбежна , если слепой будет вести
слепых .

- 43 +

Получить ссылку для клиента
Авторские колонки

Блоги

Маркетгид
Загрузка...
Ошибка