Мовна політика: азіатчина vs європейськість

№18–19 (906) 17 — 23 мая 2019 г. 15 Мая 2019 1 5

Прийнятий Верховною Радою напередодні свят мовний закон суперечить не лише Конституції України, яка гарантує «вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України» (ст. 10), а й міжнародним зобов'язанням української держави та навіть самому офіційному курсу Києва на європейську інтеграцію. Відверто порушуються, таким чином, ті самі «європейські цінності», прихильність яким всіляко декларує державна еліта.

Нагадаємо, що Україна приєдналася до Європейської хартії регіональних мов або мов меншин (англ. European Charter for Regional or Minority Languages) — до речі, Україна зробила це на відміну від країн Балтії, які цю хартію не прийняли, отже, відповідних зобов'язань на себе не покладали. Україна ж їх на себе взяла — і, відповідно до ст. 9 Конституції, «чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України». Європейської мовної хартії це також, ясна річ, стосується повною мірою.

Виходить, що мовний закон суперечить Основному Законові України двічі. Та навіть тричі, якщо взяти до уваги ст. 22 Конституції, яка стверджує, що «при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод».

Законодавці, що прийшли після майдану, скасували попередній закон «Про основи державної мовної політики» від 2012 р., який був заснований власне на положеннях хартії й навіть містив формулювання, буквально скопійовані з цього європейського акту. Проте новий закон вочевидь звужує права громадян на використання їхніх рідних мов у суспільному житті, а отже — суперечить згаданому положенню Конституції України.

З точки зору «європейських цінностей» таке обмеження використання мов нацменшин неприпустиме: преамбула вказаної хартії беззаперечно говорить про те, що «право користуватися регіональною мовою або мовою меншини у приватному та громадському [sic!] житті є невід'ємним правом у відповідності до принципів, що зафіксовані в Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, та згідно духові Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод».

Йдеться про «суспільне життя», а не тільки про використання інших мов, окрім державної, у сфері побуту та в церкві, до чого фактично намагається звузити права національних меншин в Україні суперечливий мовний закон. Зокрема, хартія забороняє змушувати засоби масової інформації використовувати тільки державну мову: учасники договору зобов'язані «слідкувати за тим, щоб у пресі не створювалось жодних обмежень стосовно свободи виявлення думок й вільного розповсюдження інформації на мові, що використовується у формі, ідентичній чи близькій до регіональної мови або мови меншини» [ст. 11, п. 2]. Це право газети: вирішувати, якою мовою їй друкуватися, орієнтуючись на свого читача; і відповідно — право читача: яку газету, з якою мовою йому купувати і читати. Примусове переведення ЗМІ на державну мову не має нічого спільного з розвитком української мови й фактично порушує фундаментальну свободу слова та виявлення власної думки: адже свобода думки логічно передбачає не тільки свободу її за змістом, а й свободу її носія обирати форму викладу.

Дуже цікаві положення можна зустріти у ст. 13 хартії — «Економічне та суспільне життя». Наприклад, сторони договору зобов'язані «забезпечувати, щоб заклади соціального забезпечення, як-от: лікарні, притулки для літніх людей, гуртожитки, мали можливість здійснювати прийом лікарів — обслуговування осіб, які користуються регіональною мовою чи мовою меншини та потребують догляду за ними з причини слабкого здоров'я, віку або з інших причин, на їх власній мові» [п. 2 c]. Проте прийнятий закон, як це можна зрозуміти, вимагає використовувати у закладах охорони здоров'я лише державну мову — всупереч Європейській хартії.

А згідно з п. 1b ст. 13 хартія вимагає «заборонити включення до внутрішніх правил компаній і в конфіденційні документи будь-яких положень, що виключають або обмежують використання регіональних мов чи мов меншин, принаймні, в спілкуванні між особами, які користуються однією й тією ж мовою». Тобто з позиції європейського мовного права неприпустимо змушувати російськомовних співробітників (або продавця і клієнта у сфері торгівлі, обслуговування та ін.) спілкуватися виключно державною мовою — під наглядом «мовних інспекторів»! У цій сфері, до речі, можна угледіти ще й зазіхання на свободу підприємництва: чому, наприклад, власник ресторану не може орієнтувати свій заклад на певну національну категорію клієнтів, пропонуючи їм обслуговування їхньою мовою?

Ніхто не ставить під сумнів державний статус української мови і необхідність того, щоб кожний громадянин вільно володів нею, використовуючи її у суспільно-політичному житті. Проте для того, щоб володіти українською мовою, не потрібно забувати свою рідну мову! Новий мовний закон є закон суто асиміляторський: його мета полягає не в тому, щоб навчити всіх громадян України якісної української мови та підвищити її статус (для цього достатньо будувати відповідну систему освіти, підвищувати мовну культуру мас, а не вводити драконівські заборони та обмеження!), а лише в тому, щоб через покоління мільйони мешканців України забули свою мову, всі мови, крім української та «американської». Це очевидно: щоб певна мова існувала на даній території, вона не тільки має викладатися у початковій та середній школах, а й залишатися мовою книги, преси, театру, різноманітних форм творчості.

Якщо відібрати все це, дозволивши тільки побутове використання мови, то принаймні буде втрачена культура літературної рідної мови, російська та інші мови в Україні зведуться до балаканини неграмотного плебсу — і замість омріяного владою переходу народу від двомовності до одномовності наша країна отримає безмовність!

І як відверто асиміляторський, новий закон є законом антиєвропейським, таким, що порушує основоположний принцип Європейської хартії мов: «...захист і підтримка регіональних мов або мов меншин в різних країнах і регіонах Європи являють собою важливий внесок у будівництво Європи, що заснована на принципах демократії і культурного різноманіття в межах національного суверенітету та територіальної цілісності» [з тексту преамбули Європейської мовної хартії].

Справжній сучасний європейський підхід передбачає сприяння культурному розмаїттю — а не уніфікації громадян заради якихось політичних цілей. Навпаки, асиміляторська мовна політика — це ганебний спадок темних віків людства; наша влада нічного не вигадала, а тільки використала перевірені часом практики держав, які важко назвати вільними і демократичними. Як от приклад Туреччини вікової давнини — а ця країна, зазначимо, до Європейської хартії досі не приєдналася і вже півстоліття марно стукає у двері Євросоюзу. Є над чим українцям задуматися...

«Громадянине, розмовляй турецькою!»

Після краху Оттоманської імперії Туреччині довелося відстоювати свою незалежність — і це знайшло відбиток у зміні офіційної ідеології турецької буржуазії та переформатованої турецької держави: від пантюркізму («тюркчюлюк», себто «тюркізм») та панісламізму попередньої влади Мустафа Кемаль перейшов до, так би мовити, чистого націоналізму («міллетчик», від турецького «міллет» — «нація»).

Ататюрк дотримувався концепції держави-нації, або «політичної нації» — ця концепція, до речі, стала дуже популярною і в сучасній Україні, — а найважливішою скріпою нації, на думку лідера Турецької революції, є єдина для всіх державна мова. Нав'язувався такий порядок: кожний громадянин Турецької республіки є турок (це було зафіксовано і в конституції: турок — це кожен, хто пов'язаний із державою «узами громадянства»), і кожний турок має розмовляти турецькою мовою. Якщо ж людина не знає державної мови і не користується нею, якщо вона не належить до турецької культури, вона, відповідно, не має права бути громадянином Туреччини.

Був взятий курс на побудову моноетнічної держави — при тому, що Османська імперія, попри процеси тюркізації та ісламізації населення, залишалася національно розмаїтою країною. Сьогодні мало хто знає, що, наприклад, у Стамбулі до Першої світової війни немусульмани (греки, вірмени, євреї та інші) складали чи не більшу частину населення. Проте турецькі вірмени були винищені ще під час світової війни, тоді як греки стали жертвами етнічних чисток і депортацій у роки війни Туреччини за незалежність. Далі, після усунення цих двох вагомих меншин, процес формування однорідної «політичної нації» здійснювався вже засобами мовної та культурної політики — яка, щоправда, також проводилася жорсткими, репресивними методами.

Вони в першу чергу були скеровані проти курдів — найбільшої національної меншини Туреччини. На основі тієї формули, що всі громадяни Туреччини — турки, їм взагалі відмовили у праві називатися курдами — згідно з офіційною доктриною курди є «гірськими турками», які за якихось незрозумілих причин у Середні віки втратили «тюркість». (Однак курди — це іраномовний народ, коріння якого сягає ще часів Древньої Мідії і предки яких мешкали на сході Анатолії задовго до приходу на ці терени тюрків.)

Репресії посилилися опісля жорстокого придушення у 1925 р. повстання курдського шейха Саїда. На довгі роки було заборонено використовувати курдську мову у громадських місцях, курдські книги влада конфісковувала та спалювала, а з підручників видалили самі слова «курд» та «Курдистан». У 1936 р., виступаючи у меджлісі, Ататюрк закликав покінчити з курдською проблемою «раз і назавжди».

Складніше було з етнорелігійними меншинами (вірмени, греки, євреї тощо), яким Лозаннський мирний договір 1923 р. гарантував право користуватися своєю мовою та відкривати національні навчальні заклади. Але турецька влада не дотрималася своїх зобов'язань: влада й провладна преса тиснули на нацменшини, закликаючи їх «стати справжніми турками». Наприклад, турецьких євреїв спонукали перейти від їхньої традиційної мови ладіно (або джудесмо, це мова євреїв-сефардів) на турецьку.

На початку 1926 р. турецькі газети оприлюднили телеграму 300 євреїв, які нібито висловлювали абсолютну лояльність до політики турецької держави. Це була відверта фальшивка (адже навіть прізвища авторів документу не були вказані!), проте керівництво єврейської громади визнало за краще підтвердити висловлену в тексті позицію, «добровільно» відмовившись від прав, що надавав їм Лозаннський договір.

Після цього єврейська громада — яка, до речі, підтримала у роки кемалістської революції прагнення Туреччини до незалежності — потрапила під повний контроль з боку держави: зокрема, євреям заборонили підтримувати контакти з діаспорами інших країн, єврейські школи були переведені з івриту та французької мови на турецьку. Фактично використання івриту звелося лише до відправлення релігійного культу. Керівництво общини сприяло тюркізації євреїв, створюючи курси вивчення турецької мови й пропагуючи її використання. Як наслідок — частка євреїв, для яких джудесмо був рідною мовою, зменшилася з 84% у 1927 р. до 64% у 1955-му.

Національні утиски та ще й окремі прояви антисемітизму верхівка єврейства терпіла значною мірою тому, що внаслідок вигнання вірмен і греків, які за часів Порти тримали у своїх руках торгівлю та фінанси, частково покращилося її економічне становище. Тобто вони просто пожертвували національною гідністю заради ґешефту.

А 1928 р. студенти юридичного факультету Стамбульського університету розпочали кампанію під гаслом «Громадянине, розмовляй турецькою!» (тур. Vatandas, Tu..rkc,e konus,! — «Ватандаш тюркче конуш»; слово Vatandas,, напевно, краще було б перекласти як «співвітчизник», тому що Vatan — це «Батьківщина»). Іншим гаслом учасників руху було: «Розмовляй турецькою або залиш країну!». Мета руху була, як водиться, найблагородніша — інтегрувати людей до турецького суспільства. До цієї патріотично-пропагандистської кампанії, під час якої іншомовні люди, в т. ч. іноземці, вже зазнавали нападів з боку «активістів», скоро приєдналися преса та влада, яка замість мови закликів використовувала методи державного примусу.

До людей, які продовжували говорити на інших мовах, застосовувалася стаття тодішнього кримінального кодексу про «образу турецькості» (sic!). Показово, що — як і в наші дні в Україні — ініціативу у забороні мов виявляла місцева влада: ще до початку згаданої кампанії муніципалітети міст Бурса і Баликесір ввели штрафи для людей, що розмовляли в громадських місцях на будь-якій мові, окрім турецької.

Можна визнати, що цілей тодішньої мовно-національної політики Туреччини було досягнуто: нацменшини вирішальною мірою «переварені» турецькою нацією. Це відображається навіть у статистиці: ніхто, наприклад, не знає, скільки точно в країні живе, припустимо, черкесів (в цю категорію гамузом заносяться будь-які вихідці з Кавказу — не тільки адиги, а й чеченці, абхази та навіть осетини). Дані в літературі різняться на порядок — а за деякими оцінками, таких людей у Туреччині мільйони!

Внаслідок мовної політики турецької держави в країні зникають мови малих етносів. Трагічна історія убихів — народу, близького до адигів, який населяв район сучасного Сочі і нараховував більше 70 тис. Після закінчення Кавказької війни убихи всім народом стали мухаджирами, тобто емігрували до Туреччини. Там вони компактно заселили декілька районів на заході Малої Азії — і досить швидко асимілювалися. Зникла убихська мова — унікальна мова, в якій налічувалося 84 приголосних звуки — це більше, ніж у споріднених з нею абхазькій та абазинській мовах, що також відрізняються рідкісним фонетичним багатством! Останній носій її — Тевфік Есенч, з яким, на щастя, багато поспілкувалися філологи, помер 1992 р.

2013 р. корпорація Бі-бі-сі била на сполох: Туреччина втрачає своє мовне багатство! За даними ЮНЕСКО, на той час 18 мов народів цієї країни були під загрозою зникнення. Тоді Анатолійська дослідницька й культурна асоціація AKA-DER провела демонстрацію у Стамбулі — щоб привернути увагу суспільства до зазначеної проблеми. Глава асоціації Алтан Ачикділлі звинуватив у зникненні мов мовну політику турецької влади і підкреслив необхідність відстоювати навчання на рідних мовах, яке лише нещодавно було нарешті повернено у Турецькій республіці.

Проте головна проблема, яку загострила мовно-національна політика влади Туреччини, — це, звичайно, курдське питання. Зламати курдів, змусити їх відректися від власної національної ідентичності турецькій державній еліті так і не вдалося — і довголітня громадянська війна на сході країни триває, забираючи тисячі життів...

Найкращі європейські приклади

Якщо брати приклад з об'єднаної Європи, то найперше — з її сучасної національно-культурної та мовної політики, з її толерантності до культури і мов національних меншин. Ми не будемо наводити конкретні приклади Фінляндії та Швейцарії — вони широковідомі, настільки відомі, що аж приїлися. Наведемо приклади кількох інших країн, які, на нашу думку, також показові й вельми цікаві.

Бельгія є країною зі складною національно-політичною ситуацією, з давнім конфліктом між фламандцями та валлонами. Причому до їхнього протистояння значною мірою призвела національна політика бельгійської держави в ранній період її існування: довгий час єдиною державною мовою Бельгії була французька, хоча більшість населення країни завжди складали нідерландомовні фламандці. Тільки у середині минулого століття обидві мови були остаточно прирівняні у своїх правах.

Але для нас цікаве інше: третьою офіційною мовою країни є німецька, незважаючи на те, що вона є рідною лише приблизно для 1% населення Бельгії. Здебільшого це мешканці округу Ейпен — Мальмеді, що відійшов до королівства за результатами Першої світової війни. Німці, які там жили, продовжували вважати себе німцями, і в 1940 р. багато з них зустрічали гітлерівців як визволителів. Тому після війни в окрузі проводилася політика «дегерманізації», проте пізніше від неї відмовилися, надавши німецькомовним громадянам широкі національні права. У створеному так званому Німецькомовному співтоваристві — автономії у складі 9 комун на сході провінції Льєж із центром у місті Ейпен — нині у вжитку практично лише німецька мова: там німецькомовні газети, телебачення. Але при цьому місцеве населення, особливо молодь, тепер все більше вважає себе бельгійцями — воно інтегрувалося у суспільство, зберігши власну ідентичність.

Німецька мова функціонує як державна фактично лише в межах невеличкої території Співтовариства, але не тільки: так, в останній період ходження бельгійського франка банкноти друкувалися на трьох мовах — на лицьовій стороні написи були зроблені французькою, а на тильній — нідерландською та німецькою.

До того ж у Королівстві Бельгія офіційний статус мов національних меншин (з відповідними законними правами) має ще низка екзотичних мов. Серед них діалект особливої етнічної групи циганів — франкомовних манушів. Взагалі ж бельгійці — у масі своїй багатомовна нація: багато хто з них володіє чотирма мовами, включаючи, окрім офіційних, ще й англійську, яку в країні вчать усі з початкових класів школи.

Класична, так би мовити, країна з офіційною двомовністю — Ірландія. Згідно з її конституцією, в країні Ейре дві державні мови: ірландська та англійська. Остання зберегла свій статус навіть попри те, що це насаджена силою мова колонізаторів, які майже тисячу років гнобили ірландців, потопивши за цей час у крові з десяток великих повстань місцевого люду. З середини XIX ст. чисельність народонаселення Зеленого острова внаслідок голоду, еміграції та прямого знищення скоротилася з 6,5 до 3 млн. — вона й досі далека від історичного максимуму!

Проте ірландці, виборовши волю, не стали викорінювати мову колишньої метрополії, не стали мститися їй. Більше того, власне англійська мова залишається основною, найпоширенішою мовою у республіці — нею розмовляють майже всі її мешканці, в той час як ірландську вважає рідною мовою лише близько 10% населення (і до половини жителів ірландською мовою розмовляють). Але хіба від цього ірландці — здебільшого англомовні ірландці — перестали бути патріотами своєї країни? Щоб оцінити почуття цих людей, достатньо побачити, з яким піднесенням ірландські вболівальники співають перед початком матчу їхньої збірної «Солдатську пісню» (національний гімн). Ірландія, таким чином, дає наочний приклад того, як можна побудувати національну державу без примусового насадження однієї мови.

Також дві державні мови, включаючи, знову-таки, англійську мову колишніх колонізаторів, має Мальта. Але на відміну від Ірландії, де повністю переважає одна — і не історично рідна мова, Мальту можна назвати абсолютно двомовною країною: там практично кожний мешканець широко користується і мальтійською мовою (котра походить від арабської із значними запозиченнями з європейських мов, та, головне, вона використовує латинський алфавіт), і англійською мовами.

Широке розповсюдження англійської (нею володіє близько 90% населення) не заважає мальтійцям вивчати й знати рідну мову, володіння якою на островах майже стовідсоткове. Тобто друга державна мова не витісняє рідну мову мальтійців. Як свідчить соціологія, майже для всіх них мальтійська є власне першою мовою, проте багато хто користується англійською на роботі, а дехто — і у власній родині.

Англійська мова має сильні позиції як мова університетського викладання, і це дає Мальті велику перевагу: завдяки цьому у країну прибуває багато молоді на навчання. Широко розповсюджене там і таке явище: іноземна молодь приїжджає на острови спеціально, щоб попрактикуватися у англійській мові. Адже для цього там найкраще мовне середовище — і це для Мальти важлива галузь іноземного туризму.

До того ж 2/3 населення знає ще й італійську мову — на Мальті дуже популярне італійське телебачення. Італійська поширена там історично, і вона суттєво вплинула на формування мальтійської мови. Точніше — не літературна італійська мова, а її сицилійський діалект. Кожний п'ятий мальтієць знає французьку — французи колись складали більшість серед лицарів Ордену. Взагалі знання людиною двох-трьох іноземних мов для Мальти звичайне явище, і, слід думати, така мовна відкритість — важливий ресурс для країни, що процвітає завдяки туризму та сфері послуг.

Звичайно, підтримка мови титульної нації є важливим напрямком політики будь-якої держави. Проте у більшості країн Європи давно прийшли до розуміння того, що розмаїття національних мов та культур — це багатство країни, яке також треба зберігати та захищати. Відома максима про те, що ти стільки разів людина, скількома мовами ти володієш. Ось і потрібна така мовна політика, щоб кожний громадянин країни добре володів кількома мовами, включаючи і державну, і рідну.

Уважаемые читатели, PDF-версию статьи можно скачать здесь...


Загрузка...
Загрузка...

Секреты электорального успеха Нарендры Моди

Политсила премьер-министра Индии — «Бхаратия джаната парти» («Индийская...

Пожертвовать Украиной ради Венесуэлы — отличная...

Издание American Greatness («Американское величие») традиционно пользуется немалой...

Канадскому парламенту об украинских выборах

Дорогостоящее финансовое бремя деловых отношений президента с олигархами легло на...

ПЦУ на новых аренах

Церковь живет по особым правилам и своими временными промежутками. Об этом в прошлом...

Наркотик войны: почему иностранные наемники рвутся в...

Украина – далеко не первая в числе стран, ассоциирующихся с термином...

Комментарии 1
Войдите, чтобы оставить комментарий
pgrm

Последний тезис справедлив только в том случае, когда государству нужны люди. В нашем случае ему куда проще иметь стадо баранов, которых можно регулярно стричь и периодически хлестать кнутом. А то что при этом страна не поднимется в своём культурном развитии выше уровня пастбища - власть имущих не сильно беспокоит.

- 0 +

Получить ссылку для клиента
Авторские колонки

Блоги

Лентаинформ
Загрузка...
Ошибка