Украинская надежда — Кадыров

№33 (870) 17 — 23 августа 2018 г. 16 Августа 2018 1 3.6

Раз уж Навальному не удается «повалить Путина»

Национальный институт стратегических исследований (НИСИ) издал очередную научную работу по «путиноведению» — на этот раз посвященную проблеме сохранения и консервации власти в Кремле. Выводы экспертов можно трактовать как не слишком обнадеживающие — Киеву не приходится рассчитывать на скорый крах нынешнего российского режима, Путину пока что удается почти все.

В нашем НИСИ уже пару лет работает Центр исследований проблем Российской Федерации (далее в тексте — ЦИП РФ). Указ о создании этой аналитической группы Петр Порошенко подписал в конце 2015 г. Решение, конечно, было запоздавшим. Впрочем, знающие президента люди понимают, почему тот тянул так долго. Дело в том, что Петр Алексеевич вообще не привык доверять профессионалам — он сам считает себя экспертом по многим вопросам, в т. ч. международным, и не склонен слишком уж прислушиваться к авторитетам.

Однако затянувшийся кризис делал неприличным отсутствие в стране центра по изучению «главного противника», поэтому новой структуре поручили разработку практических рекомендаций при формировании и осуществлении государственной политики Украины в отношении Российской Федерации.

Вряд ли Администрация Президента стала больше прислушиваться к рекомендациям со стороны, но для общественности деятельность Центра исследований проблем Российской Федерации точно небезынтересна. По крайней мере она помогает понять, как государственные элиты видят механизмы кризиса.

И в первую очередь, конечно, интересно, как оценивается главная демоническая фигура — Владимир Путин. Любопытно, что в центре фактически сформировался свой клуб «путиноведов». Дело в том, что в прошлом году ЦИП РФ уже выпустил большую работу — доклад «Режим Путина перед вызовами времени». Список авторов этого труда во многом совпадает с нынешней аналитикой «Режим Путина — перезагрузка-2018», да и общей редакцией руководил один и тот же человек — доктор политических наук Максим Разумный. Удалось ли исследователям сказать что-то новое? Как через призму выводов этого доклада будет видеть ситуацию Банковая?

Игра на истощение — это не пат

Для начала следует понять, как авторы оценивают цели и задачи российской власти. В прошлогоднем докладе ЦИП РФ стержневым оказался не новый и отнюдь не бесспорный тезис, что «Режим Путіна побудований на реконструкції радянської імперської моделі... Росія Путіна — це той самий Радянський Союз, тільки такий, що використовує всі свої ресурси для меншого державного утворення та для підтримання меншого числа функцій».

И хотя эта идея тиражируется десятками историков, сотнями политологов и тысячами журналистов, она, как кажется, порой слишком упрощает картину, уводит в сторону от другого факта: использование имперской риторики в массовой пропаганде не идентично копированию архитектуры власти.

РФ не может стать «новым СССР» просто потому, что геополитический потенциал России несравненно меньше Советского Союза, степень администрирования — неизмеримо хуже, и построена нынешняя Россия не на идеологическом фундаменте, а на смычке власти с собственностью.

Можно встретить и два популярных взгляда на природу путинской государственной стратегии, которые, пожалуй, уместно назвать западным и оппозиционно-российским.

Некоторые западные историки любят обращать внимание на то, что Путин пытается решить две проблемы, которые, как ему представляется, убили Советский Союз, — громадные государственные расходы и неспособность авторитарных конструктов пережить перемены. Поэтому расходы РФ урезаются, госкорпорации берутся под контроль, вливания за рубеж в масштабах СССР даже не рассматриваются. А структура всей власти на всех уровнях выстраивается так, чтобы исключить саму возможность попыток модернизации и глубоких реформ, — убеждены приверженцы этой точки зрения.

В среде же либеральных российских политологов очень моден старый анекдот о последних годах Франсиско Франко — как тот перекладывает бумаги из папки с надписью «Проблемы, которые решит время» в папку «Проблемы, решенные временем». Соответственно Путина сравнивают с дряхлеющим каудильо — эта группа аналитиков считает, что система, построенная на противодействии любым попыткам модернизации и реформ, обречена на развал и разложение. Она, собственно, рождается дряхлой.

Авторы из Центра исследований проблем Российской Федерации, пожалуй, объединяют обе концепции. Они еще в прошлогоднем докладе делали вывод: «(оскільки) реставрація атрибутів СРСР є сутністю путінського проекту, то він мусить включати в себе:

а) відновлення контролю над пострадянським простором;

б) відновлення статусу наддержави і головного антагоніста Заходу;

в) монополізм влади всередині РФ.

Але парадокс ситуації полягає в тому, що ці атрибути є руйнівними для самої російської державності, оскільки нівелюють позитивний ефект від «зменшеного СРСР» та позбавляють його шансів на оновлення і розвиток.

Успадкованого путінською Росією ресурсу не вистачить на функціонування «цілого СРСР», на реальне протистояння із США та НАТО, на підтримання російської присутності в ключових регіонах світу та інші завдання (в т. ч. ціннісно-ідеологічні), які ставив перед собою радянський режим...

Реальність показала неготовність Кремля проводити задекларовану політику імперського реваншу та високу ймовірність її згортання або переходу в імітаційну форму».

Но довольно очевидно, что украинские аналитики воспринимают «имперский реванш» слишком прямолинейно и не рассматривают вероятность того, что он изначально планировался либо в имитационной форме, либо в новом модном формате «точечных операций» и «управляемого хаоса», что требует значительно меньших ресурсов (кстати, политологи часто ассоциируют теорию управляемого хаоса с сутью американской внешнеполитической доктрины).

Это фундамент всей позиции «путиноведов» из Центра исследований проблем Российской Федерации, но их выводы не ограничиваются компиляцией. Например, крайне любопытен тезис о том, что к нынешней внешнеполитической стратегии Кремля, удачно комбинирующей блеф, агрессию и шантаж, Путина вынудили среди прочего следующие факторы: «...відсутність реальної актуальної загрози інтересам та безпеці РФ з боку НАТО і США, а також нездатність Росії протидіяти розширенню китайської присутності в суміжних регіонах світу, зокрема, на пострадянському просторі, та в самій Російської Федерації;

вимушене зосередження інтересів Москви на європейському напрямку зовнішньої політики, де мають бути зафіксовані головні результати «геополітичного виграшу» в розіграній Путіним «Мюнхенській» партії симулятивної конфронтації».

Иными словами, авторы доклада убеждены: с Западом Путин «бодается» как потому, что чувствует здесь слабость, так и по причине невозможности тягаться с Китаем (последний тезис достаточно подробно разобран в докладе «Режим Путина перед вызовами времени»).

С некоторыми другими постулатами наших аналитиков из НИСИ нельзя, пожалуй, согласиться априори. Например, они утверждают, что «ресурс цієї гри вже практично вичерпаний» — имея в виду внешнеполитическую стратегию Кремля. Помилуйте, как же исчерпан, если по утверждению тех же западных СМИ каждый месяц игры на обострение приносит Кремлю все новые дивиденды!

Второй не очень убедительный тезис — «ключовим напрямом антизахідної політики Путіна, що відображає стратегічні інтереси Росії на нинішньому етапі її історичного розвитку, є намагання зруйнувати євроінтеграційний проект».

Действительно, Кремль откровенно играет на противоречиях как внутри ЕС, так и внутри национальных элит. Он, по утверждению уже не только западных СМИ, но и официальных представителей стран евроатлантического сообщества, поддерживает политических маргиналов и заигрывает с деструктивными идеями, что национальные правительства нередко расценивают как вмешательство во внутренние дела. Тем не менее утверждение, что Москва может всерьез рассматривать такую цель, как «визнання Росії як «гаранта» стабільності та безпеки на Європейському континенті», кажется слишком смелым даже для самого Кремля.

И, наконец, пункт, который просто напрашивается на критику. «У міру того, як партнери Путіна ідентифікуватимуть його справжні наміри, можливості та ресурси, їхня контргра ставатиме дедалі ефективнішою і шанси на виграш у російського керівництва стрімко зменшуватимуться. Тому, поряд зі збереженням тиску на партнерів, Путін намагатиметься якомога швидше здійснити розмін фігурами і перевести партію в ендшпіль (для того щоб добитися нічиєї або перевести її в пат)».

Т. е. авторы по сути утверждают, что Путин разыгрывает короткие партии. Но ведь история показывает, что это совсем не так! Взять хотя бы стратегию создания буферных территорий: Приднестровье, Южная Осетия, Абхазия, самопровозглашенные «ЛНР» и «ДНР». Кремль умеет разыгрывать долгие партии, как говорится, «на истощение», смело выбирает сценарии «осады», заставляя противника терять ресурсы и влияние, но сам не идет при этом на финальное обострение.

Перевод очагов напряженности в затяжные, хронические болевые точки — технология, доведенная до виртуозности. И она рассчитана на длинную игру. Нет никаких предпосылок того, что западные партнеры, которые вдруг смогли идентифицировать настоящие намерения Путина (будто эти намерения были тайной ранее), вдруг станут его переигрывать, как считают авторы доклада. Это очень наивный и ничем не оправданный взгляд, как и довольно инфантильный вывод, что «слід очікувати певної стабілізації зовнішньої політики РФ, її повороту в бік «миролюбності».

Дремлющие не побеждают

В 2017 г. НИСИ был сделан любопытный прогноз, основанный на том, что ситуация ведет к увеличению рисков «внутрішньої дестабілізації режиму та втрати ним суспільної легітимності. Факторами ризику є внутрішня конфліктність російської еліти, етнічна й конфесійна неоднорідність населення країни, скорочення ресурсної бази основних груп вигодоотримувачів чинної політики, критична залежність великих соціальних груп від фінансування їхніх життєвих потреб з державного (регіонального, місцевого) бюджету. Усе це призведе до того, що в разі появи ознак кризи колапс соціальної та управлінської системи РФ може бути надзвичайно швидкоплинним і масштабним».

В частности, среди прочих сценариев одной из самых интересных причин кризиса называлось «будь-яке порушення балансу інтересів в оточенні Путіна. Так, наприклад, можливий розпад союзу між Путіним і керівником Чечні Р. Кадировим може мати низку взаємопов'язаних наслідків».

Делалось и более чем смелое предположение, что в результате предвыборной работы в 2017—2018 гг. «для стимуляції політичної активності буде використана контрольована владою «відлига».

Интересно сравнить эти дерзкие прогнозы с тем, что авторы (почти в том же составе) писали уже в 2018 г., по результатам выборов президента РФ. Увы, аналитикам пришлось признать — Путин более чем успешно избежал всех обещанных ему ловушек и без особого напряжения решил ряд амбициозных задач.

В докладе «Режим Путина — перезагрузка-2018» специалисты Национального института стратегический исследований пишут: «Режим цілком усвідомлено реалізував інерційний сценарій збереження влади, попутно лише роблячи заходи для уникнення небезпек і ризиків дестабілізації.

А) Був збережений баланс впливу основних груп в найближчому оточенні Путіна. Потенційні і реальні конфлікти були пов'язані з інтересами умовної ліберальної коаліції, представленої в уряді Д. Медведєва і поза ним (О. Кудрін), нафтового і газового лобі, груп впливових чиновників і бізнесменів. У передвиборний період вони успішно вирішувалися. На сьогоднішній день ці протистояння швидше забезпечують стабільність центру влади, ніж загрожують йому втратою контролю.

Б) Була збережена і поступово збільшується залежність від режиму регіональних еліт. Керованість губернаторів досягається ротаціями, економічною залежністю від Центру, повним силовим контролем федеральних відомств і служб. У національних республіках ефективно застосована антикорупційна риторика для дискредитації місцевих еліт і демонстрації переваг імперської адміністрації.

В) Був зміцнений ідеологічний і доктринальний консенсус суспільства та еліти на базі етатистських переконань і консервативних цінностей, уявлень про унікальність і навіть «обраність» Росії, її особливу місію в сучасному світі і право російської держави силовим шляхом стверджувати дані підходи всередині країни і в зовнішньому світі.

Ґ) Політична альтернатива режиму ефективно нейтралізується або маргіналізується. Випробуваний метод «призначення» опозиції виявився настільки дієвим, що напередодні виборів владі довелося навіть боротися з його мимовільними наслідками. Зникнення в політичному житті РФ конкуренції й інтриги виборчого процесу штовхнуло суспільство в стан апатії і абсентеїзму, тому ключовим завданням легітимізації нового терміну правління Путіна стало підвищення явки виборців на дільниці...

...Е) Ресурсна база режиму продовжує залишатися цілком значною. Доходи державного бюджету РФ дозволяють збільшувати соціальне забезпечення важливих для електоральної підтримки груп населення, реалізовувати масштабні інфраструктурні проекти, фінансувати Крим, окупаційну адміністрацію на Донбасі, проводити модернізацію армії та її озброєння. При цьому зберігаються високими активи і доходи наближеної до влади економічної еліти РФ.

Є) Часткова ізоляція режиму на міжнародній арені пішла на користь його стабільності. Зовнішня загроза стала головною умовою підтримки лояльності еліт і мас».

Фактически доклад 2018 г. выглядит гораздо пессимистичнее, чем 2017 г. Конечно, здесь заявлена несколько более узкая тема — технология консервации власти. Но нужно признать, что эта «узость» обусловлена и тем, что аналитикам просто нечего сказать нового. Кроме того, довольно неприятно признавать, что твой противник убедительно выигрывает на всех фронтах.

Политологи ЦИП РФ пытаются найти «точки оптимизма», или, если хотите, слабость режима Путина в его риторике — в очередной раз смешивая порой мессиджи пропаганды и реальные цели.

Например, авторы доклада пишут: «...«новий Путін» нічим не планує відрізнятися від «старого». Більше того, відмова від ліберальних інновацій стає усвідомленим вибором, який передбачає не просто збереження існуючого авторитаризму, але за багатьма показниками — відвертий відкат в радянське минуле...

...Відродження СРСР (так само як і російської імперської традиції 19-го століття) передбачає повернення до моделі протистояння Росія—Захід як базової підстави російської суб'єктності. Без цього елемента так само важко уявити російську / радянську самосвідомість, як і виправдати експансіонізм РФ на зовнішній арені. До цього додався спекулятивний фактор «образи» путінської Росії на «обман» Заходу, який нібито скористався періодом розрядки для нарощування своїх переваг.

Таким чином, не існує ніяких передумов до того, щоб режим Путіна добровільно відмовився від агресивної зовнішньої політики, спроб дестабілізації євроатлантичної спільноти і посилення тиску на країни пострадянського простору. Крім усього іншого, саме такий вектор зовнішньої політики створить йому необхідний політичний базис для того, щоб після закінчення нового президентського терміну забезпечити собі довічне правління».

Фактически внешняя политика Путина объясняется прежде всего внутриполитическими задачами. Это однобокий подход, который приводит к небрежной аберрации при анализе как целей Кремля, так и технологий его работы.

Довольно просто объяснить, например, операцию в Сирии тем, что российский телевизор требует военных побед. Но это удаляет нас от оценки виртуозной работы Кремля. Координация сотрудничества с различными боевыми группами с самыми разными мотивациями и происхождением, пробация уникальной для РФ и всего постсоветского пространства модели работы с наемниками частных военных компаний (ЧВК), тестирование экспериментальных систем оружия в реальной боевой обстановке, налаживание успешного диалога с противоборствующими международными игроками на одном полигоне (например, Иран и Израиль).

Сирия для Кремля — несомненный, важный успех, достигнутый весьма непростыми и в ряде случаев элегантными решениями. И в багаже Путина несколько таких успехов с очень долгосрочными перспективами. Недооценка как управленческого потенциала, так и опасности заложенных Кремлем внешнеполитических «мин» — это путь к тяжелому поражению его соперников. Уж тут-то не стоит строить иллюзий.

Кого погубил недостаток демократии

Но самый разительный контраст в работах «путиноведов», произошедший всего за год, — в оценке кризисных проблем РФ. Этот список 2018 г., на субъективный взгляд, разительно отличается от перечня, который приводился в анализе 2017 г. Ведь в докладе 2018 г. все эти пункты пришлось перечислить — но уже с объяснением причин, как и почему Путину удалось решить данные проблемы: усилить контроль над всеми ветвями власти и административной системой, установить убедительный надзор над элитами и окружением, обеспечить бескомпромиссное управление регионами и т. д. Иными словами, Кадыров так и не взбунтовался, Навальный остался не альтернативным властителем, а плюшевым мишкой.

Поэтому потенциальные проблемы режима в оценке ЦИП РФ в 2018 г. выглядят уж очень надуманно. «Влада Росії перетворюється на закриту від суспільства корпорацію, що потерпає від внутрішніх явних і латентних суперечок. Відбувається акумуляція внутрішніх та зовнішніх загроз, що створює потенційну небезпеку політичного банкрутства режиму та усунення правлячої еліти РФ...

Реальними передумовами виникнення структурно-динамічних криз у політичній системі Росії слід вважати:

— нерозвиненість демократії, відсутність зворотного зв'язку між владою і народом, що стимулює безвідповідальність еліт та провокує хибні рішення на рівні вищого керівництва країни;

— втрата довіри до політичних інститутів, бутафорський характер виборів на всіх рівнях — легітимація заздалегідь визначених кандидатів відбувається із широким застосуванням адміністративного ресурсу;

—зловживання механізмами агітації на користь влади, прямого й непрямого підкупу виборців;

— недосконалість нормативно-правової бази та правозастосування, чим уможливлюються успішні спроби ухилення від виконання норм закону;

— низький рівень захищеності права власності, а також високий рівень недобросовісної конкуренції і монополізації у ринкових відносинах тощо;

— підміна інтересів народу корпоративними інтересами високо корпоратизованих груп в умовах формальності та декоративності діалогу між владою і народом;

— значне поширення корупції, що використовується як елемент політичної боротьби, зведення рахунків, а також з метою тиску на громадянське суспільство та протидії плюралізму;

— незбалансована регіональна політика, що спирається на тиск та відчуження: суб'єкти федерації перебувають в умовах кадрової, фінансової, інвестиційної залежності від центру».

Изрядное количество этих пунктов можно в чуть иной редакции смело приложить к проблемам власти как в Украине, так и во многих других постсоветских странах. Так что если это и проблемы, к ожидаемому в ЦИП РФ падению режима даже в среднесрочной перспективе они точно не приведут. «Високий рівень недобросовісної конкуренції» — ну разве можно говорить о падении Порошенко только потому, что ДТЭК превратился во всеукраинского «повелителя калорий»? Структуры Ахметова обеспечат «високий рівень недобросовісної конкуренції» при любом президенте! Тем более такие мелочи не разрушат систему власти в России.

Авторы доклада делают весьма неожиданный вывод: «Одним із факторів можливого ослаблення інституційного потенціалу режиму Путіна є ліквідація публічної політики в Росії як такої. Передумовами для такого стану є:

1) монополізація інформаційного простору;

2) репресії по відношенню до можливих противників і їх цілеспрямована дискредитація;

3) перетворення правлячої партії «Єдиная Россия» в кланово-бюрократичну структуру;

4) вихолощення навіть зовнішньої «опозиційності» КПРФ, ЛДПР і інших, лояльних до режиму псевдополітичних утворень («Родина», «Партия роста» та ін.).

Відсутність «політики» (конкурентного політичного середовища) в Росії цілком відповідає уявленню Путіна і його команди про бажаний режим управління країною, але цей стан може призвести до втрати деяких атрибутів легітимності, зокрема — втрати зворотного зв'язку влади з народом».

Честно говоря, все это выглядит крайне неубедительно. Режим Путина падет, потому что далек от народа? Это даже обсуждать неконструктивно.

Тем более что аналитики признают: власть РФ ищет новые, параллельные механизмы легитимизации. Например, «використовується відома з радянських часів неполітична форма участі мас в політиці — «громадська активність»...

Прикметно, що подібна форма цілком відповідає ліберальному тренду розширення участі «громадянського суспільства». Самовисування Путіна (тобто відмова від партійного позиціонування на користь «всенародного») було підтримано великою кількістю громадських організацій (ветеранські, студентські, профспілкові, волонтерські та ін.). Вони ж направили тисячі своїх спостерігачів на виборчі дільниці...

...Таким чином, середовище «громадської активності» стає важливим конкурентним полем, на якому буде вирішуватися доля легітимності режиму Путіна в найближчому майбутньому, виникнуть і зміцняться можливі йому політичні альтернативи, а також будуть робитися основні політичні ставки як зовнішніх сил, так і внутрішніх груп впливу».

Мускулы и нервы

Имеется один важный вопрос, который попадает в «слепое пятно» украинской власти. Пока Москва проводит беспрецедентную, впечатляющую реформу в области силовых структур, наращивая даже не столько мускулы, сколько нервные узлы, необходимые для новых типов конфликтов, украинская сторона который год утешает обывателя тем, что «восстанавливает» отечественную армию, поставляя туда новые ботинки и изменяя рацион.

Аналитики Центр исследований проблем Российской Федерации пишут: «Фактично формується «єдиний режим» розвідувальної, контррозвідувальної, оперативно-розшукової діяльності у поєднанні з силовими інструментами впливу, який зорієнтований, передусім, на захист російської влади та забезпечення безперебійного функціонування державного та військового управління в РФ в умовах гібридної війни...

У зв'язку з цим найближчим часом у РФ очікується проведення масштабної реформи та встановлення нової конфігурації безпекових структур. Закінчено формування Національного центру управління обороною Російської Федерації (НЦУО), що дозволило удосконалити систему централізованого управління Воєнною організацією держави (ВОД).

НЦУО РФ забезпечує ефективну координацію процесу організації оборони (окрім військового компоненту, правоохоронних органів і спецслужб) усіх федеральних відомств, регіональних і місцевих органів влади (у т. ч. недержавних структур), які діють взаємопов'язано та взаємодоповнено у єдиному воєнно-стратегічному оборонному задумі.

Сучасні інформаційно-телекомунікаційні системи НЦУО РФ дозволяють в умовах реального часу оперативно відслідковувати зміни міжнародної та воєнно-політичної обстановки, а також здійснювати моделювання різноманітних сценаріїв розвитку ситуації та забезпечити своєчасну розробку державних, політичних і воєнно-управлінських рішень щодо реагування на зміни цієї обстановки.

Центр забезпечує скоординовану і злагоджену роботу Ради безпеки, Генерального штабу ЗС РФ та керівників федеральних органів виконавчої влади, а також повноцінне функціонування Ставки верховного головнокомандувача Росії.

Проведено реформування органів забезпечення правопорядку. Зокрема, створено Федеральну службу військ національної гвардії РФ (Росгвардію) на базі внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ Росії (МВС РФ).

Але водночас було ліквідовано як самостійні органи — Федеральну службу з контролю за оборотом наркотиків (ФСКН) і Федеральну міграційну службу (ФМС), завдання та функції яких було передано до МВС РФ.

До складу «Росгвардії» увійшли Загони мобільного особливого призначення (рос. — «ОМОН»), Спеціальні загони швидкого реагування (рос. — «СОБР»), підрозділи позавідомчої охорони (у т. ч. ФГУП «Охорона»), Центр спеціального призначення сил оперативного реагування й авіації МВС РФ.

Утворено територіальні органи в усіх регіонах країни...

Заплановано розпочати реформу Федеральної служби безпеки (ФСБ) та створити на її основі Міністерство державної безпеки (МДБ). До складу нового відомства будуть також входити Служба зовнішньої розвідки (СЗР) і Федеральна служба охорони (ФСО).

Найважливішим пріоритетом роботи новоствореної безпекової структури постане реалізація контррозвідувальної місії. ФСО фактично виконуватиме завдання Служби безпеки Президента РФ і буде наділена функціями контррозвідувального, технічного і фізичного захисту «спецзв'язку» та «спецтранспорту».

На підрозділи ФСБ (що увійдуть до структури нового міністерства держбезпеки РФ) заплановано покласти завдання кримінального розслідування виключно тих правопорушень, що відносяться до особливо небезпечних злочинів. Метою реформи є оптимізація і синхронізація роботи ФСБ, ФСО і СЗР, уникнення дублювання повноважень у системі зазначених спецслужб, а також збалансування їх функціональної діяльності з «Росгвардією».

Прийнято рішення про доцільність створення Федеральної служби розслідувань (ФСР) на базі Слідчого комітету РФ (СК), до складу якої увійдуть також окремі слідчі підрозділи й інших силових відомств, зокрема, Міністерства внутрішніх справ РФ (МВС РФ).

Розглядається доречність створення Єдиного слідчого комітету Російської Федерації на базі СК РФ і Слідчого департаменту МВС Росії.

Планується розформувати Міністерство Російської Федерації у справах цивільної оборони, надзвичайних ситуацій і ліквідації наслідків стихійних лих (МНС) та розподілити його функції між Міністерством внутрішніх справ та Міністерством оборони Російської Федерації.

Комплексно оптимізовано діяльність силових структур РФ у рамки відповідної комплементарної моделі протидії «гібридним загрозам». Її інституційні складові органічно взаємопов'язані і взаємодоповнені, об'єднанні єдиним стратегічним задумом та алгоритмом дій, що зорієнтовані на превентивну протидію зазначеному виду небезпек.

Завдяки цьому, сектору безпеки і оборони РФ стало можливим забезпечити розробку та впровадження ефективних системно-комплексних заходів.

На стратегічному рівні першочергова увага приділяється: проведенню системного аналізу, стратегічному прогнозуванню і плануванню; своєчасному виявленню викликів національній безпеці; розробці і впровадженню адекватних превентивних заходів протидії виявленим загрозам».

Это большая цитата, но это очень скудный и неполный перечень грандиозной работы, которая проводится в силовых ведомствах РФ. Не будет удивительным, если многие с подачи ЦИП РФ прочитают тут между строк «Третья мировая».

Проблема не только в том, что украинские власти не видят этой работы. Они даже не пытаются взять на вооружение или проанализировать те ходы, которые можно творчески скопировать, поскольку ряд оригинальных решений уже имеет и будет иметь решающее значение для «большой игры».

Например, революция, которую совершила Москва в деле работы с наемниками. В докладе НИСИ указывается: «Створено сприятливі умови для інтеграції у систему забезпечення національної безпеки Росії недержавних воєнізованих структур (воєннополітичних організацій, приватних воєнних компаній тощо).

Російський уряд розглядає приватний воєнний сектор як силовий інструмент реалізації національних інтересів без прямої участі держави та використовує їх в якості основи для формування і застосування іррегулярних військ з урахуванням нової парадигми війни.

Крім того, зазначене надає можливість керівництву Росії опосередковано використовувати такі воєнізовані структури в т. зв. антиекстремістських операціях для захисту діючого політичного режиму в разі силового тиску опозиційних політичних сил або деструктивних радикально налаштованих елементів.

З іншого боку, постає проблема перед «путінським режимом» обмежити діяльність на території РФ зазначених структур (що здійснюється без дозволу держави) з метою недопущення їх використання політичними опонентами проти влади. У зв'язку з цим на сучасному етапі активізуються процеси правового врегулювання діяльності суб'єктів приватного воєнізованого сектору на території Росії.

Російські промислові групи з метою захисту корпоративних інтересів на території РФ та за її межами зосереджують зусилля на формуванні приватних воєнних компаній (ПВК). Більшість з них (зокрема, «РСБ-груп» (Російські Системи Безпеки), «Moran Security Group» тощо) мають розгалужену структуру дочірніх підприємств і філіалів за кордоном.

Переважно вони зареєстровані в іноземних офшорних зонах, що нібито спростовує їх зв'язок з Російською Федерацією, але фактична їхня підпорядкованість російському керівництву не викликає сумнівів».

Игнорирование этого важнейшего инструмента Киевом, закрывание глаз на очевиднейшую проблему, отказ применять наработки противника дорого обойдется Украине.

Будет ли Москва подражать США

Украинские аналитики из Института стратегических исследований делают достаточно прогнозируемый вывод: «Після чергової інавгурації В. Путіна в РФ курс на політичну інтеграцію та авторитарну консолідацію триватиме. Передвиборча імітація «демократії» зміниться тотальним домінуванням Кремля, а нагромаджений у попередні роки мобілізаційний ресурс дозволить йому проводити більш жорстку зовнішню політику та посилити агресивність інтеграційних проектів на пострадянському просторі».

Но это банальности. Важнее то, как видят политологи технологические шаги режима.

А они предполагают, что «основними сценаріями пролонгації повноважень Путіна варто вважати: політичну реорганізацію з передачею головних державних повноважень існуючому або новоствореному інституту, очоленому Путіним, за аналогом центрального уряду Китаю, злиття уряду з президентською адміністрацією, як у США, або зміну конституції РФ для легальної довічної пролонгації президентських амбіцій за китайським чи казахстанським зразком».

Но делается очень важная оговорка, взгляд, который часто игнорируется примитивными пропагандистами: «Незважаючи на важливе значення особи Путіна для легітимації та стабільності чинної моделі управління РФ, діючий режим не можна тлумачити як одноосібну владу диктатора.

Скоріше йдеться про всевладдя анонімної бюрократичної системи, що спирається на потенціал силових структур та можливості економічного паразитування на сировинній ренті.

У Росії діє стійка система корпоративного панування, що базується на функціонуванні державних інститутів, силових структур, інтегрована і структурована у вигляді регіональних і галузевих еліт, а також перебуває у різноманітних тіньових зв'язках з кримінальними організованими угрупуваннями.

Значна частина нинішніх представників російського правлячого класу та бізнесу були пов'язані з кримінальними групами, які сформувалися після розпаду Радянського Союзу та у перехідний період брали активну участь у перерозподілі суспільних благ і ресурсів колишнього СРСР. Зовнішня інституційна сторона російської влади не може бути адекватно оцінена і зрозуміла без врахування того значення, яке мають для її функціонування неофіційні, тіньові зв'язки і залежності та пов'язані з ними форми свідомості і норми поведінки...

Влада утримується не тільки завдяки силовим структурам чи узгодженню інтересів еліт, але й завдяки інструментам впливу кримінальних структур на групи інтересів, в т.ч. і на опозиційні сили».

Фактически украинская власть вскормлена тем же молоком, и данная конфигурация очень близка всем нашим политическим игрокам. Увы, пока ничего не известно о попытках Киева играть на этом знакомом поле по знакомым правилам.

Ничем, кроме некомпетентности и шкурничества наших первых лиц, невозможно объяснить пассивность, виктимность украинской политики по отношению к РФ. Ведь любая сильная сторона режима Путина является и рычагом для обратной связи, в т.ч. силовой.

Например, аналитики растолковывают: «спецслужби РФ активно співпрацюють з російськими бізнес-корпораціями. Зазначеному сприяє те, що російська бізнес-еліта володіє мережею дочірніх підприємств за кордоном. Вони мають важелі впливу на відповідні соціальні групи тих чи інших країн, що є вагомим чинником при формуванні суспільно-політичних настроїв у вигідному для РФ напряму.

Крім того, зазначені дочірні підприємства є надійним прикриттям російським спецслужбам для створення розвідувальних позицій. Російські бізнес-корпорації спроможні створити мережу лобістів із числа фахівців, що здійснюють ліцензовану професійну діяльність, а також різноманітні мережеві групи у країнах зацікавленості.

Також російська сторона використовує дочірні закордонні підприємства національних корпорацій Росії для прихованого фінансування діяльності за межами РФ т.зв. опозиційної інфраструктури, що використовуються російськими спецслужбами для впливу на суспільнополітичну чи економічну ситуацію у державах російської зацікавленості. При цьому дані організації можуть використовуватися розвідслужбами РФ «в темну» через посередництво корпоративного сектора».

Казалось бы, это достаточно знакомая картина — но украинская власть не умеет пользоваться рычагами, которые Москва сама дает в руки. Киев никак не использует связи российской бюрократии с бизнес-элитой в своих целях. Хотя даже партнеры давно поняли, что «Клієнтизм російських економічних еліт є їхньою силою, але водночас і їхньою слабкістю, якою намагається скористатися Захід у своїй протидії Путіну».

Впрочем, и докладчики не слишком пытаются давать рекомендации и предлагать технологические решения — по крайней мере, в этих открытых докладах. Они ограничиваются акынством, описанием действительности в том виде, как они ее видят.

В конечном итоге выводы доклада 2018 г. словно оправдывают пассивность всей украинской власти, превращаясь в жалобную песнь о печальной судьбе: «Нинішня конфігурація системи міжнародних відносин виключно сприятлива для позиціонування РФ в якості противаги Заходу, особливо США. За багатьма параметрами вплив консолідованого Заходу в світі слабшає. Після спроб Буша-молодшого продемонструвати силове домінування США і НАТО американське керівництво значно зменшило свої домагання на лідерство в питаннях безпеки, політичного контролю та ідеологічного домінування.

Адміністрації Обами і Трампа, кожна по-своєму, проводять ревізію зовнішньополітичної доктрини Америки, побудовану на ідеї поширення ліберального порядку.

Вакуум лідерства, що утворився в світовому співтоваристві, нездатні сьогодні замінити ні КНР, ні ісламісти, ні Європейський Союз. Кожен із цих провідних світових центрів має власні причини і обставини, що перешкоджають взяттю на себе лідерських функцій.

Росія Путіна як продовження чи то імперії Романових, чи то Радянського Союзу, ідеально підходить на роль нового центру сили і альтернативи, здатної врівноважити вплив Заходу, що слабшає.

У світі, де посилюється нестабільність, в умовах кризи глобалізації, втрати загальних орієнтирів і перспектив світового розвитку, Москва отримує свій позірний шанс. Адже саме в таких умовах Росія може використовувати свої переваги — право сильного, авторитарність влади, ресурсні та транзитні можливості, медійну і кібернетичну зброю».

И правда, зачем трепыхаться и что-то делать! Мировой порядок такой, а наш «позірний шанс» еще не настал. Полежим, подождем.

Уважаемые читатели, PDF-версию статьи можно скачать здесь...


Загрузка...
Загрузка...

Мутно и непрозрачно лоббируются интересы украинских...

Западные СМИ, фонды и исследовательские структуры проявляют живой интерес к личностям...

Украине — ЕППУЦ

Поэтому не вызывает сомнения, что Варфоломеева инициатива наделения себя...

Полный пенсион

В США и других развитых странах все более популярно движение «жить лучше — за...

Из Москвы намекают о возможности признания...

Вы узнаете: как смерть Захарченко аукнется в Москве и Киеве; кто и зачем тасует...

Последний день лета

Вы узнаете: чем Александр Захарченко отличался от Ахмеда Ясина, почему его гибель...

Порошенко подкладывает своим сменщикам свинью

В угоду своим предвыборным целям Порошенко готов поставить Украину в непростую...

Комментарии 1
Войдите, чтобы оставить комментарий
Виктор
16 Августа 2018, Виктор

Правильно , что порох не подписывал создание этой кучки аналитиков. Стоило создавать орган который выдает на гора желаемое за действительное. Для пропаганды есть другие структуры, а желаемое и так известно

- 2 +

Получить ссылку для клиента
Авторские колонки

Блоги

Маркетгид
Загрузка...
Ошибка