О чужих диссертациях и Глинке, к которому не надо ехать

№6(853) 9 — 15 февраля 2018 г. 07 Февраля 2018 3.3

Часть научной «спільноти» до сих пор воспринимает Инну Романовну «в штыки» из-за ее требования знать английский

Один из наиболее обсуждаемых законов — «Об образовании» — это, можно сказать, детище в т.ч. и бывшего первого замминистра образования Инны СОВСУН.

На должность она пришла в бытность министром г-на Квита. Ее назначение «освітянська громадськість» восприняла неоднозначно.

А уж когда Инна Романовна настояла на «драконовских мерах» для соискателей научных степеней, особенно по поводу «не копирайтствовать» с диссертациями, — то и подавно.

Но до конца свои идеи, надо понимать, г-жа Совсун так и не воплотила: она ушла из министерства.

Сейчас преподает в двух вузах. И заодно — помогает в качестве советника и.о. министра здравоохранения.

Вот с Ульяны Супрун и решила начать беседу.

— Що ж ви радите пані Супрун? І взагалі — яке відношення маєте до Міністерства охорони здоров'я?

— Менше року тому вони звернулись до мене з проханням проконсультувати: що робити з медичними університетами. Поки що ці заклади перебувають у віданні МОЗ. Хоча туди прийшла нова команда.

Дуже давно постало питання, щоб взагалі ці медуніверситети віддати до Міністерства освіти й науки. Але процес передачі — довгий, складний, зрештою, це й складне політичне рішення.

Тому вирішили робити трохи інакше: поки що ці заклади залишити під МОЗ. Тому й звернулися до мене, перш за все розповісти про реформу вищої освіти, бо я ж свого часу це запускала, працюючи у міністерстві. Власне, у співпраці з МОЗ народилася ідея про підвищення прохідного балу при вступі на медичні спеціальності.

З цього року абітурієнтові необхідно мати не менше 150 балів з профільних сертифікатів незалежного оцінювання. Одна з моїх рекомендацій для МОЗ ґрунтувалася на тому, що ми не можемо готувати лікарів з тих, хто до того вчився на трійки.

Але недостатньо просто набрати нових людей, навіть з балом у 150: їх треба й інакше вчити. Тож зараз одна з моїх рекомендацій — необхідно затвердити нові стандарти навчання на медичних спеціальностях.

На прохання МОЗ я розробляла стратегію реформування медичної освіти. Поки що вона обговорюється внутрішньо, але, думаю, найближчим часом її буде винесено на загал.

— У 29 років ви стали першим заступником міністра освіти. Ну, бог з ним, з віком. Це не принципово. Більше питань до досвіду, а також до того, на що вам одразу нарікали: ви мали диплом бакалавра політології Могилянки, а на тій посаді мав би бути, принаймні, кандидат наук.

— Крім бакалаврського ступеня, у мене було й два магістерських дипломи: Київського університету ім. Т.Г. Шевченка й Лундського університету (Королівство Швеція). Втім, моє призначення у 2014-му, ймовірно, було не зовсім типовим для уряду...

— Навпаки. У 14-му всіх очільників міністерств у першому уряді Яценюка намагалися обирати натовпом, на майдані. Принаймні, одного кадра таки призначили міністром. І як потім мене переконував дуже патріотичний депутат ВР, це за те, що йому вороги відкусили вухо. Отакий критерій.

— Я три роки очолювала аналітичний центр, який займався аналізом освітньої політики. Тобто це не те, що я прийшла з вулиці, не знаючи нічого. Кілька років працювала над розробкою проекту про вищу освіту.

Міністр Квіт мене запросив на цю посаду тому, що довіряв моїй експертизі, моїй принциповій позиції. Він знав, що я знаюся на аналітиці освітній — як дослідниця. Плюс мала вже досвід викладання в Могилянці.

Але розумію, що для когось відсутність наукового ступеня — це головний критерій. Мені здається, що тут важливішим було: чи я маю фахові відповіді на питання, які хвилювали на той момент освітянську галузь, і я не була випадковою людиною. Закон «Про вищу освіту» вдалося протягнути, почати імплементувати. У цей документ закладені принципові речі, наприклад, поняття академічної доброчесності або розробка нової концепції фінансування вищої освіти.

Як не вкрасти дисертацію

— Коли ви звільнялися з посади, то про вашу відставку казали лише, що «просто написали заяву». Але щось же стало причиною?

— Я пропрацювала 2,5 роки на цій посаді, а то був час — початок війни, фінансова нестабільність, економічна криза. То було фізично важко: робота по 12—14 годин на добу. І ще момент... Це не є таємницею — у 2016-му прийшла нова команда керівництва міністерства, бажаю їй всіляких успіхів, думаю, що справу із шкільної реформи роблять добре.

Але в питаннях реформи вищої освіти — наші позиції дещо розбігалися. Наприклад, одна з норм, яку я запроваджувала, була вимога до тих, хто претендує на звання професора, — обов'язкове знання англійської мови. І я знала, що позиція нинішнього міністра є іншою.

Зараз ми бачимо, що вона скасувала цю вимогу. Були й питання щодо боротьби з плагіатом. У мене жорсткіша позиція, радикальніша, ніж позиція керівництва.

«Питання плагіату є принциповим для мене, — перейшла на монолог співрозмовниця. — Кілька системних рішень з цього приводу, які були прийняті, — так, це була моя ідея. І я пам'ятаю, як за це сперечалася ще перед підготовкою до другого читання закону «Про вищу освіту». Я вписала туди норму про те, що всі дисертації треба публікувати онлайн.

Мотивація для цього була зрозумілою: якщо люди будуть знати, що в тебе є дисертація і вона опублікована в інтернеті, то комусь буде трошечки соромно, якщо він схоче скопіювати якийсь фрагмент і видати за своє. Зрештою, розміщену онлайн дисертацію елементарно буде легше знайти, перевірити на плагіат.

Ми ж знаємо, як ховалися дисертації чиновників, по скількох не можемо досі знайти нічого в принципі, бо роботи навмисне десь заховані... Тобто моя логіка була проста — давайте все публікувати.

Але одразу почався шквал критики! І найсмішніший аргумент був такий: якщо воно буде онлайн, то будь-хто може скопіювати і скопіює! Моє питання: «Навіщо копіювати те, що є в мережі? Це найдурніше, що можна зробити! Бо там найпростіше перевірити шляхом пошуку в гуглі».

— Втім, ще досі пам'ятний скандал з роботою на здобуття ступеня доктора педагогічних наук дружини віце-прем'єра В'ячеслава Кириленка. Там було стільки плагіату, що соцмережі трохи не вибухнули від сорому, хоча міністр нещодавно заявила, мовляв, приводу для скасування звання новоспеченому доктору немає, бо потрібна ще якась спецкомісія... Що ви думаєте з цього приводу?

— Скандал з дисертацією Кириленко розгорівся не в останню чергу саме через те, що ця робота була опублікована на сайті університету, де вона захищалася. Тобто все могло виглядати зовсім інакше: дисертацію міг ніхто не бачити, то й такої ситуації б не виникло. Отже, ми бачимо, що публікація онлайн не вирішує питання автоматично, але принаймні дозволяє побачити проблему. І я достеменно знаю, що для частини це вже служить обмежувачем...

«Друге системне рішення, яке я лобіювала, і це одне з моїх останніх здобутків на посаді, — створення національного репозитарію академічних текстів, — продовжувала пані Інна. — Що таке національний репозитарій? Це загальна база даних академічних текстів, тобто дисертації, дипломні роботи, наукові статті.

Чому це потрібно? Тому що треба мати з чим звіряти на плагіат. Адже щоб знайти чийсь плагіат, зараз звіряють з паперовими текстами. Це шалений обсяг роботи.

Останнє рішення, яке я тоді протягнула через Кабмін, це було саме про створення національного репозитарію академічних текстів».

— Проте за статистикою дещо знизилася кількість присудження наукових ступенів. Трохи менше — порівняно з попередніми роками — стало виникати нових академіків.

— Я знаю, що кількість осіб, які отримують нові вчені звання, сильно скоротилася. Думаю, через вимогу знання англійської мови і обсяг міжнародних публікацій.

Схудни й біжи марафон

— Ваші прихильники вважають: «Інна Совсун прийшла з командою реформаторів, з жагою щось робити в освіті кардинальне, але бюрократична машина їм завадила».

— Може, я вчасно пішла? Я працювала в трьох урядах: у двох Яценюка і чотири місяці в уряді Гройсмана. Кожен склад був різним за настроями. Були люди, які опинялися там випадково, без жодного плану, без жодних ідей, їх просто виносило на хвилі.

А були ті, яким вдавалося реалізувати свої ідеї, чи ті, яких блокували. За три роки з майдану багато що змінилося... Але це як зі спортом. Країна 25 років погано харчувалася, не займалася фізичними вправами, не стежила за собою, набрала зайву вагу, а потім подумала — ось ми зараз швиденько пробіжимо марафон! Так ти не можеш пробігти, якщо чверть сторіччя нічого не робив. Так само з реформами. Не можна 25 років нічого не робити, а потім сподіватися, що ось прийдуть реформатори і за три роки все поміняють!

— У 14-му була така «фішка»: приїдуть литовці, Яресько, грузини, ще хтось не з наших — і все станеться найкращим чином. А потім виявилося, що й грузини проблемні, як і литовці... Ви не відчували в той час, що країна трохи збожеволіла?

— Два з половиною роки роботи в міністерстві — це взагалі таке божевілля!.. А перекоси, що прийдуть іноземці... Так, ми це теж пройшли.

— Під час одного з чатів ще на посаді заступника міністра на питання, чи можна щось запозичити з радянської системи освіти, відповідали так: мовляв, точні науки викладалися правильно, а от в гуманітарних ідеологізації було через край.

— Хіба вам не читали марксизм-ленінізм?

— Лише як спецкурс і недовго. Втім, вважаєте, що зараз ідеологізації нема?

— Як політолог, який натренований, навчений в традиціях соціального конструктивізму, начитавшись Фуко і багато іншої французької політичної філософії, розумію: насправді неможливе позаідеологічне суспільство. І найвпливовішою є та ідеологія, яку ми не помічаємо, яку вважаємо за норму.

Тому, звичайно, освіта в принципі не може бути неідеологічною, якась частина того в неї буде. Тут є кілька факторів, які сьогодні визначають ідеологію освіти. Від 1991 р. — ідеологія націотворення. В навчальних програмах, особливо в шкільних, більше ідеологічних матеріалів. Бо університетська освіта передбачає дискусію, там переважають критичні дискусії.

Тобто на заміну ідеології марксизму-ленінізму приходить ось ця. І то є велика проблема, бо часто підхід до викладання не змінився. Помінялися лише слова, які використовуються. Ідеологія націотворення мало відрефлексована.

— До слова, про ідеологію і божевілля. Коли при Ющенкові була «рознарядка» всюди будувати музеї голодомору, то в одній з київських шкіл на Печерську директор розпорядився влаштувати «експозицію» прямо у вестибюлі. Окрім хрестів, там ще встановили труну. І уявіть, з яким острахом діти йшли повз труну — до класів... Коли наша газета написала про це, розмістила фоторепортаж, цей жах прибрали. Але ж клепки вистачило встановити! Тобто це не «перегіб», а ідіотизм. Й ідіотів, вибачте, дуже багато в освіті.

— Це ви дуже правильно сказали. Це одна з ключових проблем, що люди не готові до критичної дискусії, в межах якої можна сказати: так, от я тут помилялася, давайте робити інакше. Поки що ідеологія така — вчитель завжди правий. Є «генеральна лінія», яка єдино правильна, і ти не можеш від неї відхилятися чи навіть обговорювати. Мені здається, що це одна з засадничих проблем освіти.

— Ще один приклад. Надія Савченко, на той час — в'язень «Матросской тишины». От вона — там, а тут — вчителі влаштовують показову акцію: діти мають писати листа до героїні. А ті учні, які пручаються, бо не бачать логіки в цьому по суті безглуздому завданні, одержують суворе покарання у вигляді виклику батьків до директора. Можу назвати номер школи, де це відбувалося. До речі, показова столична українська школа з англійським нахилом... Потім Савченко оголошують зрадницею. І праві були ті, хто не надсилав їй листа. У дітей має дах поїхати від такої політики.

— Здається, не тільки в системі освіти проблема, а й взагалі в суспільстві, і в т.ч. у ЗМІ, які нав'язують спрощений стиль думання... Подивіться навіть на Фейсбуці. Одне з питань, яке ми розбираємо зі студентами в Могилянці: Фейсбук — це добре чи погано, це демократія чи ні? Моя позиція така: демократія — це складніше, не просто право щось сказати, а й відповідальність за те, що ти говориш.

— А чи є відповідальність за переписування історії? Шкільні ж підручники скільки разів переписувалися — то з тим, то з тим ідеологічним ухилом. І до речі, те, що видрукувано було одразу після першого майдану, — не тільки на думку експертів, а й просто адекватних батьків школярів, — суцільна маячня. Але ж по тих підручниках і вчили дітей, а вони складали іспити. І щось засвоїли. Й досі впевнені, що так і було.

— Я не викладач з історії. Але є такі речі... Приміром, описують хронологію політичних подій, а історія культури — завжди як була, так і залишається останнім параграфом. Тобто засади педагогів мало змінилися. Помінялася риторика, а підходи — фактично ті ж самі.

— Якби колись в якомусь шкільному підручникові виявили орфографічні чи фактичні помилки, був би гучний скандал. А зараз — нічого. Так і перевидають.

— Мені здається, що підручники зовсім не адаптовані під сучасних дітей. Я колись була на одній зустрічі, і там директорка однієї зі шкіл казала: «Дуже хочу, аби тих людей, які пишуть підручники, взяти за руку, відвести до школи й показати, як виглядають діти». В мене п'ятирічний син. В нього є багато класних книжок, він до них призвичаївся, і я не уявляю — як потім йому дати підручник української для першого класу. Йому одразу не буде цікаво.

«На сквозняке»

— А тепер переходимо до вашого доробку, яким ви пишаєтесь, — закону «Про освіту», де абсолютно чітко сказано: у початкових школах — лише державна мова викладання. Тобто українська. І от я читаю новини про те, що десь у Чернівецькій області відкрили початкову з румунською мовою викладання. На відкриття приїхав цілий заступник міністра освіти Румунії. І ми так радіємо... Скажіть, все тут за законом?

— Мені дуже прикро, що дискусія про закон звелася тільки щодо обговорення сьомої статті...

— ...про мову.

— Мені здається, по-перше, це нівелює роботу великої кількості фахівців, які писали закон. По-друге, є дуже багато новацій, що стосуються школи, але всім байдуже — що там буде із реформою, бо усіх цікавить доля 5% шкіл з іншою мовою викладання. Моя позиція така: питання мови повинно вирішуватися в мовному законодавстві наскрізно. Прийняти державне рішення. І не Міносвіти має бути крайнім в цьому. Тобто усі протиріччя в суспільстві з цього приводу скинули на закон «Про освіту»!.. Це трохи неправильно... Я вважаю: ті, хто живе в Україні, повинні володіти українською мовою. Для цього вони мають її вчити в школі.

— Ви самі з Харкова, я — з Києва. І у Харкові, і в Києві завжди розмовляли російською мовою. Своєму візаві, з яким спілкувалася кілька тижнів тому, — директорові Інституту національної пам'яті, котрий має вельми радикальну мовну позицію, намагалася пояснити: не можна тиснути. Буде бажання — самі вчитимуть, але якщо батьки вдома розмовляють російською, так вже звикли, і не одне покоління, — то нинішній тиск матиме зворотну реакцію. Він не погодився. Ваша думка: чи треба тиснути отак з приводу мови?

— Я народилася в Харкові, але батьки — вихідці з Західної України. Мама вступила на навчання до Харківського університету, тато до неї приїхав. Так там і залишились. Але для мене питання мови було чутливим. Бо росла в україномовній сім'ї в російськомовному місті. Я все пережила... З мене сміялися діти, бо я говорила українською... Мені здається, нині йде процес призвичаєння, що українська мова — є рівноправною... Не кажу про нав'язування, але коли тобі кажуть, що ти селючка, бо розмовляєш українською, — це важко, передусім дитині.

— Під час нещодавнього анонімного тестування у форматі зовнішнього незалежного оцінювання для педагогів з української мови комісія була шокована: кожен третій педагог склав тест на «трійку». Це результати були по Чернівецькій області, але, гадаю, в решті регіонів подібні.

— Так, треба готувати вчителів. Але це питання не мовне, а комплексне.

— Правда? Запитайте в будь-кого із середньостатистичних педагогів — як перекладається з російської «в течение». Переважна більшість скаже «на протязі», тобто — «на сквозняке», але аж ніяк не «протягом». І що ж — всіх на перекваліфікацію?

— Якщо говорити про підвищення кваліфікації вчителів, то це конче необхідно. Є такий вислів: «Якість жодної системи шкільної освіти не може бути вищою за якість вчителів, які в ній працюють». Ми можемо будь-які реформи робити, але поки там викладають педагоги, які не знають методик нової програми, — то ми нічого не зробимо.

«Підхід до вчителів має бути таким, — продовжувала Інна Романівна. — Треба постійно їм створювати можливості для підвищення власного розвитку. В законі «Про освіту», коли ще ми його писали в міністерстві, були норми про те, що певний відсоток грошей, які в школі є, закладається саме на підвищення кваліфікації вчителів.

А не так, як це зараз відбувається де-факто: в якій області проживаєш, в тій і йдеш до інституту післядипломної освіти. І там уже — як пощастить... Бо є заклади, які чогось навчають, привносять нові методики, а є зовсім інші. І коли не пощастило з твого предмету, в тебе слабенький методист, але ти мусиш їздити до того інституту, відбуваєш час і нічого корисного не отримуєш.

Вчителі і школи мають право обирати — куди педагог може поїхати підвищити кваліфікацію. Це не створює автоматично великого ринку послуг, але поступово вони почнуть з'являтися. І у вчителів буде можливість вибирати: якщо мені не подобається в моєму місті, то я поїду в сусідню область, адже знаю, що там класний методист.

Стосовно університетських викладачів, то тут ситуація є іншою. Чому? Тому що у цих педагогів більше автономій. Тобто вони читають лекції за власними програмами, а це зовсім інше. Я в Могилянці читаю 8 років авторський курс, який сама розробляла, — «Мас-медіа і політика». Якщо добре читаю, то й студенти записуються. Тут все просто.

По викладачах університетських є кілька критеріїв оцінки. Перший — це результат наукової роботи. Ті, хто публікується в хороших виданнях, в Україні існує кілька серйозних журналів, де друкуються наукові праці... В цих журналах є анонімне рецензування. Тобто відправляєш свій доробок і далі не знаєш, що там із статтею. Але через кілька місяців приходить відповідь: так, нам це підходить, ось тут зробіть правки, ще щось. Але ти не знаєш, хто рецензент, в якій живе країні. Ось так повинно бути.

Другий критерій викладача університетського — це анонімне опитування серед студентів. В Могилянці це зараз запускається... Ті викладачі, які їздять за кордон на навчання, які не закриті у своїй капсулі, з ними простіше працювати».

Забудьте про Ломоносова

— Кількість приватних вузів значно зменшилася за останні кілька років — і вже при вас цей процес йшов повним ходом. Якщо в загальних рисах — ліцензію скасовують, бо викладання не на рівні, чи є інші причини?

— Якщо казати про час, коли я працювала у команді міністра Квіта, то тоді було дуже багато приватних закладів, в яких ми просто забирали ліцензії, бо вони самі переважно припиняли діяльність через демографію. У нас — демографічна яма! І ще зо два роки буде скорочуватися кількість випускників школи. Для порівняння: в 2004 р. зі школи випустилося 500 тис. дітей, в цьому році — 200 тис. Тобто у нас в принципі просто менше дітей, які можуть іти до університету.

— Але є й інша причина: якість, престижність. В кого є гроші, ті відправляють дітей в британські коледжі.

— Зараз статистика показує, що за кордоном вчиться десь 60 тисяч дітей. Це не так багато, якщо подивитися на те, що є 1,5 мільйона студентів в Україні.

«Що стосується державних закладів освіти, то зараз проходить процес об'єднання вищих навчальних закладів. Приміром, я провела п'ять таких об'єднань в різних містах, — ділилася спогадами співрозмовниця. — От всі кажуть — у нас забагато університетів. Але як тільки намагаєшся об'єднати, починається крик і дзвінки від народних депутатів, що цього не можна робити. Кожне об'єднання проходило із страшенними боями і погрозами.

Найтяжче було у Чернівцях. Там існувала така собі Фінансова академія, я її пам'ятаю як бухгалтерський технікум... І от ми це приєднали до університету Федьковича. Ну, той заклад — дуже хороший, престижний, у нього є визнання, висока репутація.

Отже, у студентів приватно питаю: це ж вас має тішити, що тепер ви отримуєте диплом університету Федьковича, бо той диплом вельми котується на ринку праці, тобто тепер ви — у кращій ситуації опинилися. А вони кажуть: боїмося, що в Федьковича з нас будуть брати більші хабарі, ніж тут.

Коли їх автобусами привезли в університет, трохи «повозмущалися», а потім взяли телефон моєї помічниці і сказали: «Чи можемо ми прийти до Інни Романівни, щоб нас ніхто не бачив?» Бо насправді — вони за об'єднання, на відміну від деяких своїх колишніх викладачів, кому дуже комфортно було так, як раніше».

— Вступити до Бауманки, консерваторії Глінки, Ломоносова чи МГІМО — це завжди було престижно й для наших абітурієнтів. А тепер якщо хтось схоче не до Поплавського, а до ВГІКу, що робити?

— Дуже сумніваюся, що сучасна молодь поїде до Росії навчатися. Це було б не дуже безпечно. І їй там буде некомфортно.

— Як ви ставитеся до заборони книжок? Маю на увазі великий перелік видань, які друкуються у Росії. Нещодавно Держкомтелерадіо заборонило ввезення, зокрема, казки про Іллю Муромця. Ну що робити з цим персонажем давньоруського епосу, який народився у їхній Володимирській області, а не в нашому Тернополі?

— Я маю зізнатися, що я не дуже добре знаю український книжковий ринок. Книжки, які читаю, переважно англомовні, і я їх замовляю в інтернеті. А те, як держава стимулюватиме, щоб у нас були хороші власні видання, — це поки що проблема. Покажіть мені хороший підручник, де описувався б розвиток політики, суспільства України за останні 25 років.

Ми побачимо купу підручників під назвою «Політологія, соціологія», але вони абсолютно некорисні. Книжки, якими я користуюся для викладання студентам, — це на 90% література англійською мовою, бо немає досліджень українською.

— Ви згадали політологію — отже, й питання з цієї теми. Як ви ставитеся до такої тенденції: майже усі народні депутати, що не потрапили до наступної каденції, одразу вважають себе політологами?

— Для мене це дуже травматично, бо часто люди вважають, що політолог — це той, хто коментує. В Київській школі економіки я викладаю магістрам, а в Могилянці — бакалаврам, і усім завжди кажу, що у тих, хто йменує себе «політологом», є така схильність: я ж подивився новини, то тепер буду розказувати. Ні! Ви для того тут, щоб бути політологом, а не коментатором. У нас семінар через три тижні, у вас 300 сторінок англійською мовою, ви повинні їх знати. Фаховий аналіз потребує хорошої начитки, взагалі постійного читання.

Одна із причин — чого я продовжую викладати в Могилянці, адже гроші платять смішні, — але, працюючи там, я постійно змушена читати щось додаткове, щоб студентам ці знання давати, отже, маю постійно підтримувати власний високий фаховий рівень. Людина, яка є політологом, повинна мати експертизу в тому, про що вона говорить.

— Назву прізвища відомих політологів, а ви скажете — чи він відповідає політологічним критеріям чи ні, гаразд?

— Не треба.

— Тоді назвіть взірець з вітчизняної когорти.

— Теж не буду, бо образяться ті, кого не назву.

— Ви самі в політику не збираєтеся?

— З будь-ким — точно ні. Але не виключаю, що це можливо. Зрештою, мені 33. І в мене є ще 30 років кар'єри.

— А до якої політичної течії більш схильні — праві, ліві, центристи?.. Я навіть не кажу «партії».

— Не думаю, що в Україні це розрізнення має якесь значення, бо в нас немає ідеологічних партій в принципі. Тому я — з пристойними людьми.

— Гаразд, у нас все розмито, але якби — гіпотетично — обирати у сталій американській системі між лівими демократами й правими республіканцями, то...

— ...радше б з демократами.

— Партійці Яценюка, до речі, такими себе і вважають. З «Народним фронтом» підете?

— Не виключаю.

И ЕЩЕ ОБ ИННЕ РОМАНОВНЕ

Когда Инна Совсун стала мамой, то с удовольствием рассказывала историю о выборе имени для сына Мартына.

«Сначала мы хотели назвать его Марк, — цитирую издание womo.ua/womo-portret-inna-sovsun/. — Но за месяц до родов услышала от нескольких разных знакомых, что они назвали детей Марком. Я подумала, что имя становится слишком популярным, мы начали с мужем искать другие варианты и нашли. Мартын — ребенок, который знает, чего хочет, и очень твердо на этом стоит».

Ее обычный рабочий день в должности замминистра начинался со звонка будильника в 6.30.

«До 7.00 пытаюсь придумать причину, почему мне не нужно вставать, — признавалась г-жа Совсун, — потом быстро собираюсь, бужу мужа и сына. Отвожу Мартына в садик и пытаюсь попасть до пробок в министерство. Приезжаю — и тут начинают происходить невероятные вещи. Если вы смотрели американский сериал The West Wing, то поймете меня. Там есть прекрасная сцена, где руководитель одного из департаментов проводит лекцию для студентов о том, как работать в Белом доме: «Ну, в 8.30 мы собираемся, планируем день, кто что должен сделать, и примерно в 9.15 все летит в тартарары». Так и здесь, очень сложно планировать свое время».

На первых порах, признавалась Инна Романовна, пыталась брать работу домой, дочитывать, дописывать, но очень быстро поняла, что лучше остаться подольше на работе, а ехать домой с чистой совестью.

«Я приняла для себя решение работать нон-стоп в министерстве, поэтому я никогда не успеваю завтракать и почти никогда не обедаю. Лучше в это время поработать, чтобы попытаться пораньше попасть домой. Это плохо, я знаю, но иначе — это час, отнятый у моей семьи».

Справка «2000»

Инна Романовна СОВСУН, вице-президент Киевской школы экономики, бывший первый замминистра образования и науки (2014—2016 гг.), старший преподаватель кафедры политологии Национального университета «Києво-Могилянська академія», соучредитель и экс-руководитель аналитического центра CEDOS.

После окончания Могилянки, где в 2005 г. получила степень бакалавра политологии, продолжила обучение по магистерской программе в КНУ им. Т.Г. Шевченко, а с 2006-го по 2007 г. училась в одном из старейших шведских университетов, основанном еще в 1666 г., — в городе Лунд. Там она получила звание магистра по европейской политике.

Как один из основателей некоммерческого аналитического центра CEDOS, прежде носившего название «Центр дослідження суспільства», занималась преимущественно исследованиями государственной политики и общественных процессов в сферах образования.

В должности замминистра более всего прилагала усилий — в рамках реформы высшего образования — для усиления академической автономии вузов и сокращения бюрократического давления на университеты, а также усовершенствования процедуры вступления в высшие учебные заведения.

Киево-Могилянская академия: 04070, Киев, ул. Григория Сковороды, 2, кафедра политологии, тел. (044) 425-6048, www.ukma.edu.ua.

Киевская школа экономики: 01135, Киев, ул. Дмитриевская, 92-94, тел. (044) 492-8012, е-mail: info@kse.org.ua, www.kse.org.ua. 

Уважаемые читатели, PDF-версию статьи можно скачать здесь...


Загрузка...

Савченко проголосовала за проект «Оппозиционного...

Данный законопроект получил 37 голосов «за», из которых 33 — голоса нардепов...

Богомолец: если в Украине будет вспышка дифтерии, то...

Глава комитета ВР требует заслушать в Раде отчет Супрун о закупках противодифтерийной...

«Немощные руки Киева»: в Москве ответили на обвинения...

Ранее вице-премьер Украины заявил, что «коктейль Молотова» в Ужгороде бросила...

Кириленко: отношения с Польшей и Венгрией портит...

Кириленко обвинил Москву в нападении на здание Общества венгерской культуры...

Корь в Одессе: вакцины нет

В горздраве советуют записываться в очередь у педиатра, но следующую партию вакцины...

Супрун: ситуация с корью в Украине стабилизировалась

Сотни заболевших корью еженедельно в стране — стабильная динамика, считает министр

Загрузка...

Киев дает сигнал к бегству

Вооруженный конфликт на Донбассе крайне негативно сказывается на украинской...

Форс-мажорное кредитование

Украинцам, проживающим в зоне проведения АТО, обещают возобновить банковские услуги в...

Недовольные феодалы — не повод для паники

24 ноября был с большим скрипом зарегистрирован в ВР проект закона «О...

Вывести Украину на правильный путь

Современное социально-политическое и экономическое развитие Украины характеризует...

Битва за Киев: триумф и трагедии

6 ноября исполняется 74 года со дня освобождения столицы Украины от немецко-фашистских...

Украинский газ — в квартире не у нас

Мечта фантастов сбылась в режиме трагифарса — наши энергоносители идут на восток....

Комментарии 0
Войдите, чтобы оставить комментарий
Пока пусто

Получить ссылку для клиента
Авторские колонки

Блоги

Маркетгид
Загрузка...
Ошибка