Чим «завинив» Леонід Кучма перед Віктором Януковичем?

№22 (560) 3 - 9 июня 2011 г. 01 Июня 2011 0

От редакции. Как рассказал нам автор, многие СМИ, позиционирующие себя рупорами свободы слова, в т. ч. «Слово Просвіти», «День», «Літературна Україна», отказали Дмитрию Васильевичу в публикации.

Дмитро ПАВЛИЧКО

2006 року я написав і опублікував у «Літературній Україні» статтю «Леонід Кучма», в якій позитивно відзначив характер поведінки і видатні заслуги другого Президента України. Мене усно критикували деякі «професійні» патріоти; особливо старалися ті, кому Леонід Данилович дав можливість працювати в уряді (колишні міністри з демократів), але їхню критику я сприйняв спокійно як властиву дрібним людям ненависть до свого благодійника.

Але моє ставлення до Кучми-президента формувалося ще 1994 року. В статті «Парадоксальний образ сучасної України», текст якої я виголосив у Торонто 20 жовтня 1994 року на зборах української громади, сказано: «...ті, хто був проти Л. Кучми (мова йде про президентські вибори 1994 р. — Д.П.), готові до злиднів і терпінь во ім'я власної держави — це власне ті, на кого буде опиратися новий президент, якщо він не пожадає (а він напевно не захоче) стати лакеєм у Кремлі... якби Л. Кучма справді хотів будувати Україну без української мови, то він уже повинен був би позитивно відгукнутись на вимогу 152-х депутатів, які ніби хочуть йому допомогти, а насправді провокують його на жахливий крок — задушити законом державну мову, що означало б віддати на шибеницю і саму державу, і самого президента». Кучма за десять років свого президентства ні разу не повторив свого слова про російську мову як офіційну для України, що було сказане на його інавгурації.

Ніколи не думав, що мені доведеться повертатися до теми «Леонід Кучма», а сталося. Не можу мовчати, коли людина, яка десять років, хоч не завжди ідеально, з помилками, але в багатьох сферах мудро, далекоглядно, в державницько-українському дусі керувала Україною, поставлена прокуратурою у становище підозрюваного у вбивстві Георгія Ґонґадзе. Наша прокуратура не дивує. Вона все зробила, щоб справу убивства Ґонґадзе заплутати, не шукати замовників злочину серед тих, хто влаштував підслуховування кабінету президента, а серед тих, на кого підслуховуюча організація, як на свого ворога, замахнулася. Ґонґадзе загинув не за те, що писав критичні статті про Кучму, а через те, що підслуховуючій українського президента організації потрібна була моральна і політична смерть Кучми. Кучма не винен. А якщо винен, то тільки в тому, що був некерованим з Москви президентом. Його як президента не задовольняла насамперед «Спільна заява» голови Верховної Ради УРСР Леоніда Кравчука і голови Верховної Ради РРФСР Бориса Єльцина, підписана 19 листопада 1990 р. як договір начебто між двома незалежними державами. Але то були ще республіки СРСР, а не самостійні держави. Москва намагалася зберегти такий стан, та це їй не вдалося великою мірою тому, що проти був Кучма. «Великий Договір» між Україною та Росією (1997 р.) як незалежними державами — велика заслуга Леоніда Кучми. Жаль, не всі це розуміють.

Мені було прикро читати інтерв'ю в «Українській правді» Леоніда Кравчука, який десять років тому твердив, що плівки від Мельниченка не можуть вважатися фактом доказу провини щодо Кучми, а тепер починає вірити, що там подано важливий для слідства і суду матеріал. Аякже, якщо президент В. Янукович може сумніватися в безневинності Леоніда Кучми, якщо й він вважає, що поновне слідство над Кучмою необхідне, щоб знайти й поставити невловиму крапку у процесі віднаходження замовників убивства Ґонґадзе, то чому б не йти в ногу з часом? Перший президент проголошує Леоніда Кучму творцем кланово-олігархічної влади і закликає українців боротися проти тієї пажерливої потвори, яка вже «відкусила Вікторові Януковичу ноги». Жах! Благородний заклик!

Безперечно, другий президент був причетний до того, що олігархічна система влади зміцнилася в Україні, але починалася вона не від нього. Від першого президента вона починалася, а четвертий прийшов до влади за допомогою клану найбагатших в Україні олігархів. Закликати український народ допомогти Вікторові Януковичу знищити систему влади, яку він сам очолює, — значить лицемірити, кривити душею, що не личить людині, яка зважилася свого часу повстати проти комуністичного режиму.

Леонід Кравчук — видатний політичний діяч, чутливий до народних болінь і до утисків, яких сьогодні зазнає українська мова та правдомовна історія України. Він мав би задуматися над питанням: якщо президентське десятиліття Леоніда Кучми має постати в літописі поки що не міцно збудованої, загроженої нашої новітньої всього-на-всього двадцятилітньої держави як негативне явище, то чи існує щось порядне, патріотичне, подвижницьке в тому іншому часі, де головними героями є тільки сам Кравчук, Ющенко та Янукович?

Дуже різко і немало разів я негативно характеризував окремі президентські дії Леоніда Кучми. У перший день Помаранчевого повстання, 22 листопада 2004 року, я на Майдані називав правління Кучми — Януковича злочинним режимом, який сфальсифікував результати президентських виборів. Не знаю, шкодувати за цим чи ні. Мабуть, ні.

Але тепер, коли треба оглянутися на двадцять літ нашої політичної самостійності, не можу погодитися з тими, хто хоче розмазати за допомогою брудних інсинуацій діяльність президента, якому вдалося підпорядкувати радянську рабовласницьку економіку ринковим законам, подолати в парламенті опір комуністичних і совкових сил, які насправді і насамперед були (і, до речі, залишаються досі) антиукраїнськими. Хіба можна забути, що Кучма змусив 1996 року Верховну Раду схвалити упродовж ночі демократичну Конституцію з найважливішим — для російських великодержавників неприйнятною десятою статтею про державність української мови? Хіба можна забути, що він домігся підписання з Росією «Великого Договору» і в першому п'ятилітті свого правління зумів спрямувати Україну на вступ до Європейського Союзу і НАТО?!

У сповідальних щоденникових записах, що видані 2008 року під заголовком «Після Майдану», Леонід Кучма пише: «Найголовніше, що звершилося при мені і за моєю безпосередньою участю: Україні вдалося вистояти за умов жорстокої економічної кризи, коли деякі люди в світі й особливо в Росії вважали, що незалежність України — то щось таке, ніби дрібна дорожньо-транспортна аварія; вона не витримає світових цін на енергоресурси. Україна відбулась. Це головне. Безпосередню й вагому участь у цьому вважаю найбільшим успіхом свого життя».

Цей безперечний успіх Леоніда Кучми непокоїв і сьогодні непокоїть повсюдно й особливо в Росії загартованих українофобів. Вважаю: хто звинувачував і сьогодні звинувачує Леоніда Кучму у вбивстві Георгія Ґонґадзе, той звинувачує Україну в цьому злочині. Замовникам убивства потрібен був саме президент Кучма, щоб саме президента обтяжити тим страшним учинком. Певна річ, «провини» Леоніда Кучми перед тими, хто його підслуховував, не могли бути й не були прощеними. Їх багато, всюдисущі вуха пухнули від них.

Перша «провина» Кучми в тому, що, будучи директором «Южмашу», він мав «націоналістичні погляди». Дозволив собі на пленумі ЦК КПУ 1990 року критикувати компартію за те, що відмежувалася від суспільства, охопленого ідеями демократичної перебудови СРСР. Кучма натякав на вороже ставлення комуністичних бонз до Руху. Тоді був надісланий з України до самого М. Горбачова донос на нього, де чітко писалося, що він людина «националистических взглядов» і не може керувати оборонним, військовим заводом. Кучму врятували його московські приятелі, які бували на «Южмаші», високо оцінювали його працю і замовили за нього добре слово Михайлові Сергійовичу.

Друга «провина» Леоніда Кучми в тому, що він як народний депутат віддав свій голос за «Акт проголошення незалежності України» 24 серпня 1991 року і в тому ж році, на перших президентських виборах, став довіреною особою рухівця, голови «Народної Ради» у Верховній Раді УРСР, академіка Ігоря Юхновського.

У книзі «Після Майдану» Леонід Данилович згадує: «Юхновського підтримав не просто народний депутат Кучма, не просто — червоний директор, а керівник найкрупнішого в країні ракетно-космічного комплексу, підприємства, яке в багатьох аспектах визначало оборонний потенціал ядерної наддержави. Не буду лукавити. Всю політичну значимість цього кроку став я розуміти лише після певного часу. Сьогодні всі ми великі розумники, патріоти, державники, а тоді все тільки починалося».

Ні, не все тоді для Кучми починалося. Він народився українцем. Назагал недобрий початок. Рана, яку він відчув у своїй душі після прочитання «Тараса Бульби», під впливом виховних комсомольських і партійних буднів затягнулася плівкою совкового патріотизму, але не загоїлася. Як став президентом, Кучма наново й активно вчився розмовляти й мислити рідною мовою. Самостійну Україну він сприйняв серцем і розумом як простір свободи, де йому хотілося жити і працювати.

В першому п'ятилітті президентства Кучмі пощастило, бо тоді господарем Росії був Єльцин, який визнавав не тільки територіальну, а й мовну й цивілізаційну окремішність України від Росії. Тиха й давня ненависть до комуністичного режиму поєднувала Кучму і Єльцина, вони щиро заприязнилися. Думаю, це певною мірою допомогло Кучмі приборкати російських шовіністів у Криму, прогнати звідти самопроголошеного «президента», взагалі вибудувати корисні для України взаємини з Росією.

З точки зору ідеології, яку сповідує сучасна влада в Україні, тут наявний цілий ряд жахливих «провин» Кучми. Розповідаючи в книзі «Після Майдану» про те, як готувався «Великий Договір» України з Росією, Кучма пише, що Єльцин, коли йшлося вже про дату підписання, раптом запропонував поділити Севастополь. Отже, мав бути Севастополь російський і український — окремі міста. «Я відповів, — згадує Кучма, — що людина, яка згодиться на такий варіант, одразу перестає бути президентом України, оскільки в її обов'язки не входить роздавання наліво й направо територій держави, яку вона повинна оберігати. Після цього ідея двох Севастополів була потихеньку спущена на гальмах».

Кучма протестував проти роздвоєння Севастополя і проти подвійного громадянства, яке під час президентської кампанії 2004 року обіцяв народові України Віктор Янукович. У тій же книжці «Після Майдану» читаємо: «Я розумів, що Росії може бути вигідним мати в числі своїх громадян мільйони жителів України, враховуючи, що однією з головних російських проблем стає нестача кваліфікованої робочої сили, а в Середній Азії і на Кавказі її не знайдеш. Але Україні, з точки зору її корінних національно-державницьких інтересів, подвійне громадянство зовсім ні до чого».

Політичні «провини» Кучми, звичайно, суголосні з його «провинами» в економіці. А там, мабуть, одним з найбільших його гріхів було те, що він усі десять років свого президентства підтримував насамперед не іноземні інвестиції, а національний капітал. У його зростанні Кучма бачив головний рушій розвитку національного господарства України. Він успішно вчився на досвіді Чехії, президент якої Вацлав Клаус проголошував: «Після комуністичної епохи необхідно дати шанс розвиватися передовсім вітчизняному капіталові. В зв'язку з чим зовсім неприпустимо орієнтуватися на продаж особливо принадних об'єктів іноземним інвесторам».

Кучма зізнається в щоденникових записах: «Як президент я завжди дотримувався такої ж формули. Перехідний період — це період первісного накопичення вітчизняного капіталу. Це аксіома... Коли українська економіка перебувала в стані глибокої кризи і для іноземного капіталу не була цікавою, на мою націоналістичну позицію ніхто не звертав уваги. Інша справа — за останні п'ять років, коли ми почали демонструвати свій економічний потенціал, швидко розвиватися, тут політика дати шанс передовсім національному капіталові стала для декого, м'яко кажучи, дражливою».

Роздратовані були насамперед російські промислові магнати, «брати» найближчі, які починали усвідомлювати, що українці конкурують з ними не тільки на власному ринку, а й на багатьох торговицях світу. Про свої «провини» перед «російськими братами» Леонід Кучма думав і всіляко намагався їх загладити, але це йому не вдавалося. Російські великодержавники не сподівалися, що в особі далекого від національно-патріотичних устремлінь інженера з Дніпропетровська, технаря причаєний тонкий політик, здатний протистояти їх намаганням повернути Україну в «матірне лоно» імперії. Кучма знав, що російська преса зустріла його перемогу на президентських виборах 1999 року лайкою, спрямованою проти Кремля. Ті вибори були названі в Москві «апофеозом у процесі деградації російських інтересів, оскільки Росія за час нашого роздільного з Україною існування так і не виставила чітко виявленого «свого кандидата» на пост президента в Києві. «Касетний скандал» насамперед цікавий тим, що він виповз із тайників того ж переможного для Леоніда Кучми 1999 року. Скандал готувався довго, голос Кучми записали, а потім почали за допомогою кібернетичних можливостей розкладати на мілічастини, підробляти його, наповнюючи елементами, що мали свідчити про ненависть до вже обраного за жертву журналіста.

Певна річ, «касетний скандал» ударив Леоніда Даниловича в саме серце. Він збагнув, що має небезпечного противника, але не перелякався. Він створює книжку «Україна — не Росія», катехізис українського патріотизму, підручник з програми деколонізації України. Він запрошує Папу Римського Івана Павла ІІ відвідати Київ і Львів. Він засновує в Любліні разом з президентом Польщі Олександром Квасьнєвським українсько-польський університет.

Книжка «Україна — не Росія» засвідчує мислителя, який дає відповідь на питання: чому радянська імперія мусіла розвалитися. Його думки набагато глибші за твердження західних політологів, які розвал «імперії зла» бачать передовсім у слабкості комуністичної економічної системи. Кучма не сумнівається в тому і доводить, що страх, який скував за часів сталінського терору національно-визвольні змагання народів, уярмлених Росією і СРСР, не міг існувати вічно. Як тільки після ХХ з'їзду КПРС зник страх, партія змушена була починати демократичну перебудову. Кучма пише: «Кожна нація володіє непорушною серцевиною і далі відомої межі не міг би проникнути навіть колишній нарком у справах національностей товариш Сталін. Що вже тут говорити про його зажирілих спадкоємців. Та й страх за десятиріччя після 37-го року практично вивітрився. Влада втратила відчуття своєї правоти і люди не могли не відчути цього. Втрата відчуття правоти на підсвідомому рівні дорівнює капітуляції».

В тій же книзі автор переконує, що друга державна (російська) мова в Україні — це небезпека для нашого суверенітету, а в книжці «Після Майдану» Кучма підсумовує свою політику щодо української мови: «Вважаю, наприклад, зовсім правильною свою політику щодо української мови. Жодної поспішності. Життя, воно все розставить на свої місця. Мій розрахунок був і залишається на одну силу — на таку силу, як матері й батьки. З роками вони все більше розумітимуть, що їх дітям, щоб влаштуватися вдало в житті, потрібно досконало оволодіти державною мовою. І одночасно російською та англійською мовою, яка стає наднаціональною...»

Формула «Україна — не Росія» — безперечно, найбільша «провина» Леоніда Кучми перед відновлювачами «Русского мира». «Україна — не Росія» — глибинний, особистісний і воднораз науковий коментар численних історичних подій, спрямований не на розпалювання ворожнечі між українцями та росіянами, навпаки, автор намагається будувати українсько-російські взаємини на примиренні, ненастанно закликає обидві сторони зрозуміти, що примирення — тяжка справа, але необхідна для збереження й розвитку України й Росії як дружніх і рівноправних націй і держав у нових часах. Провідний і важливий мотив книжки «Україна — не Росія» — не пошуки ворога, а характеристика очевидних і зрозумілих для багатьох видатних росіян відмінностей між Україною та Росією.

У передмові до книжки читаємо: «Я пишу про історичні долі своєї дорогої вітчизни і про менталітет її народу, пишу про національних героїв України та про наші заплутані відносини з Росією... Усім, кому це цікаво, я спробую пояснити перш за все, що розпалась не Росія, а СРСР, що росіяни та українці — то дві окремі і багато в чому несхожі нації, кожна зі своєю культурою, які говорять хоча й на споріднених, але різних мовах, що Україна має власне своє серйозне минуле і, певен, майбутнє». Кучма написав книжку «Україна — не Росія», як тепер з'ясувалося, не стільки для своїх сучасників, скільки для майбутніх поколінь. Вона буде актуальною в нових десятиліттях і навіть століттях. Адже формула Кучми «Україна — не Росія» тепер піддається жорсткому редагуванню з боку нинішньої влади, слово «не» в тому афоризмі має бути замінене словом «це».

Сьогодні в Росії дуже активно діє антинаукова й антиукраїнська теорія двох історичних Україн. Одна Україна, кажуть конструктори таких ілюзорних побудов, — це нібито возз'єднана Богданом Хмельницьким з Росією російськомовна, хахлацька маса, яка не має національного обличчя, а тому прагне позбутися національної незалежності, відродженої 1991 р., а друга — це Україна націоналістична, мазепинська, бандерівська, нібито «фашистська» Україна, яка ненавидить Росію і все російське. Ще до появи цього макабрично-шовіністичного «українознавства» Леонід Кучма у книзі «Україна — не Росія» подає характеристики двох найвидатніших українських гетьманів, ідеологічно спокревнених державників, по суті, однаковою мірою перейнятих жаданням створити самостійну Україну.

Кучма пише про чигиринського гетьмана: «Я глибоко переконаний, що політична і військова діяльність Богдана, глибинна логіка його політичного курсу відбивали лише одну філософію — любов до батьківщини і щире бажання зберегти Україну, її народ, державу, землю і святині. От заради чого він маневрував між сусідами, шукав компроміси і альянси, нерідко відмовлявся від багатообіцяючих задумів. Але генеральну лінію свого життя, зміст якого полягав у звільненні рідного краю від іноземного ярма і створенні самостійної соборної України, Богдан Хмельницький проводив до останнього свого подиху».

А що Леонід Кучма пише про Івана Мазепу? Читаймо: «Біль і страх за долю України — от що ним керувало. Метою ж була її незалежність... Історія Мазепи — це насамперед трагедія, одна з тисяч українських трагедій. Бій де-небудь в Прикарпатті восени 1944-го між червоноармійцями, що звільняють Україну, і повстанцями УПА — це продовження битви Палія з Мазепою». Кучма вважає, що зрадником України виступає «білоцерківський полковник Семен Палій, особистий ворог Мазепи». Згадаймо, яку справедливу, тяжко негативну оцінку Палієві дає Т. Шевченко в поезії «Чернець». Зрадник у монастирі перед смертю кається:

Загине все, ти сам загинеш.
І не згадають, щоб ти знав...
І старець тяжко заридав,
Читать писаніє покинув,
Ходив по келії, ходив,
А потім сів і зажурився:
«Для чого я на світ родився,
Свою Україну любив?»

Кучма дає незаперечну характеристику повстанню Мазепи проти Петра І як війні українського народу проти царя-тирана, що знищував усі автономні права козацької України, обертав державу Хмельницького в колонію Росії. «У наші дні, — пише Кучма, — заповзяте ставлення до Мазепи як до зрадника вже безглуздий анахронізм. Воно може свідчити про деяку щиросердну незрілість, про звичку до одномірного світу «свій — чужий». Звідси усього крок до присвоєння собі монополії на любов до батьківщини...»

Президент України Кучма має підстави радіти з того, що Національний банк помістив портрети Хмельницького і Мазепи на гривнях. Він пише: «Бачачи Мазепу і Хмельницького у своїх гаманцях разом, наші люди звикають терпиміше ставитися до своєї історії, до її творців.»

Але Кучма, знаючи натуру високого рангу російських політиків, з якими йому доводилося працювати, натуру дволикого імперського — демократичного рефлексу, застерігає українських інтелектуалів: пам'ятайте, московські «демократи» нездатні позбутися свого царсько-кремлівського походження і світогляду.

Жодними словами про Леоніда Кучму, президента українського і найвидатнішого з-поміж усіх трьох, що були досі, не скажеш точніше і краще, як це говорять його відповіді на питання газети «Известия», що їх він дав у жовтні 2003 року, зупиняючи будівництво злоякісної дамби навпроти острова Тузли.

Подаємо цей матеріал у скороченому вигляді.

«Питання. Як ви розумієте, що діється в районі Тузли?

Відповідь. Ми все розуміємо. Колись китайці Середньої імперії не визнавали самої наявності інших країн. Все, мовляв, наше, все належить нашому господареві. Приблизно так деякі росіяни дивляться на країни СНД, в тому числі й на Україну. Ми розуміємо, що будівництво цієї дамби — одна з таких дій. Дехто в Росії має жадобу імперського самоствердження...

Питання. Але сліди того, що діється сьогодні, очевидно зостануться на деякий час. Як це відіб'ється на українській зовнішній політиці?

Відповідь. ...Останні події змушують нас іще раз проаналізувати нашу зовнішню політику. Ми заявляємо сьогодні зі всією визначеністю: друзів у нас більше там, де їх більше, а більше їх там, де більше демократії. Чим ближче дамба до наших берегів, тим ближчі ми за своїм настроєм до Європи, до Заходу. В цілому — так образно можна визначити те, що робиться сьогодні в наших головах.

Питання. А що може змінитися у внутрішній політиці України?

Відповідь. Як і треба було очікувати, чергове посягання на наші інтереси і нашу гідність помітно згуртувало жителів України. Причому підкреслюю: незалежно від їхньої домашньої мови. Російською мовою діями краснодарських властей обурюються інколи голосніше, ніж українською мовою. Тузла явно служить справі консолідації української політичної нації...»

«Провини» Леоніда Кучми перед Віктором Януковичем приблизно з'ясовані, але ж мусить бути щось таке, що цих людей об'єднувало, адже в цитованих уже записах другого президента читаємо: «Досі доводиться чути, що в глибині душі я не дуже хотів перемоги Януковича. То абсурд. Хочу підкреслити, що навпаки — я був переконаний у його перемозі. Передовсім, не я один схвалював рішення, що Янукович іде на вибори кандидатом од влади... Від імені фракцій кандидатуру Януковича запропонував Кравчук».

Отже, все йшло добре, але фальсифікацію на виборах було викрито. Почався Майдан. І тут знову Леонід Кучма спіткнувся. Хоч із двох «своїх» прем'єр-міністрів — Ющенка і Януковича — він на той час більше любив Віктора Федоровича, все ж, будучи людиною закону, він поступає не за покликом серця, а слухається розуму. Не передає «новообраному» президентові влади в кабінеті, а пропонує йому домогтися інавгурації. А проведення інавгурації Януковича не могло відбутися. По всій Україні почалися всенародні заворушення. Почав жити Майдан як суверенна влада народу. Помаранчева революція — безкровна, інтелігентна, співаюча — вирувала, як океан. Кучма пише: «Ну як форсувати інавгурацію після того, як Януковича було проголошено переможцем, якщо ви знаєте, що місце для проведення такого дійства — зал Верховної Ради — буде порожнім або майже порожнім?»

Найгірше Кучма «провинився» 27 листопада 2004 року, коли відмовився усмирити Майдан танками. Не знаю, чи були вже заведені мотори, але саме такі чутки того дня ходили на Майдані. На щастя, гуркоту танків не було чутно. Тим часом діючий президент починає шукати мирного виходу із революційної ситуації, — запрошує президентів Польщі і Литви, О. Квасьнєвського та В. Адамкуса, і представника Євросоюзу Х. Солану на «круглий стіл» до Києва. Перемогу в дискусії за «круглим столом» між кандидатами в президенти виграв В. Ющенко. З'явилося рішення Верховного Суду про «третій тур» виборів. Кучма цитує в згаданих записах сам себе: «Я сказав: Вікторе, ти на «третій тур» не йди. Вважаєш себе вибраним президентом? — Вважаю. Ось так і говори. Іди в народ і говори: вважаю себе вибраним президентом, а тому в «третьому турі» брати участі не буду. Це дозволить тобі вважати себе непереможеним. А в умовах внутрішньої і міжнародної істерії, коли на кожному розі кричать, що результати виборів сфальсифіковані, ти «третій тур» програєш».

Що з цього мало вийти? А те, що Верховна Рада була б змушена вирішувати питання про нові вибори. Було б це політичне рішення, не правове, але «третього туру» виборів не було б. Отже, Леонід Кучма пробував підрятувати Януковича, бо ж не був він прихильником В. Ющенка, але сталося інакше. Думаю, чим більше Кучма хотів підтримати Януковича, тим більшою ставала неприязнь Віктора Федоровича до нього. Те, що в устах Кучми було мудрістю, те саме собою оберталося насмішкою.

Мені можуть сказати: ти пишеш іронічно про провини Кучми перед Януковичем, а треба було б згадати про справжню його провину перед Україною за те, що був прихильником людини, яка національні осягнення нашого народу за час незалежності сьогодні нівечить, заперечує, підтримує антиукраїнську, псевдоінтелектуальну, приречену на ненависть з боку свідомого українства діяльність міністра освіти Д. Табачника. Хай скажуть! Але хай при тому подумають про себе! Януковича до влади вели десять років розсварені патріоти, а третій наш президент відкрив йому успішну дорогу закликом голосувати проти всіх. А скільки в нас (і не де-небудь, а серед інтелігенції) противсіхів було. Але серед винних завжди треба шукати й невинних. Думаю, хто шукає повсюдно тільки винних, той ніколи нічого не знайде. Не можу і не хочу картати Кучму за його помилки, бо знаю, що ним керували добрі наміри. А помста за добро, яка відчутна сьогодні у справі Кучми, підозрюваного у вбивстві Ґонґадзе, є для мене злочинна й немислима взагалі, а тим більше, коли йдеться про взаємини на рівні президентів однієї і тієї ж держави.

Леонід Кучма відзначається тим, що книжки, які він написав, — це важливі документи не тільки доби його президентства, а й широкого історичного значення речі, до яких треба звертатися, якщо хочеш глибше знати Україну ХХ ст. Кучма дуже високо і справедливо оцінював роль України в Другій світовій війні, що, напевно, не могло подобатись Володимиру Путіну, який нещодавно дозволив собі образити український народ: мовляв, і без України Велика Вітчизняна війна була б виграна. У книжці Кучми «Україна — СНД: нові реалії», виданій 2003 р., читаємо: «В суворій і героїчній поліфонії війни відразу ж пролунала на весь голос і стала наскрізною тема України. Участь українського народу в антифашистській боротьбі не можна виривати із загального її контексту. Але так само не можна заперечувати той факт, що нашій республіці судилося відіграти одну з ключових ролей і у Великій Вітчизняній війні, і в Другій світовій. Її вплив на хід і наслідки бойових дій та політичних процесів був великим, а з деяких точок зору — і вирішальним».

А чи можемо забути діяльність президента Леоніда Кучми на тому чи не найважливішому полі, де відроджувалося духовне, релігійне життя українського народу. Ніхто не скаже, скільки було відбудовано храмів, нема цієї статистики, — а жаль! Стверджую, що церков було відбудовано й відреставровано сотні. Наново був збудований Михайлівський Золотоверхий монастир, Успенський собор, Храм Володимира в Херсонесі, Зимнинський монастир на Волині. За президентства Кучми зміцнювалася Українська православна церква Київського патріархату. Ми це повинні особливо відзначати й бути вдячними за це, бо ж тепер проголошено, що панівною церквою в Україні має бути церква Московського патріархату.

Сам Кучма — Президент України — брав участь у відкритті пам'ятників Тарасові Шевченку в Казахстані, Данилові Галицькому у Галичі і Володимирі-Волинському, Олесеві Гончару в Києві. «Не забувайте, що я син Данила», — пожартував Кучма у Володимирі-Волинському на мітингу, коли відкривався пам'ятник великому князеві і королю України.

За часів президентства і з ініціативи Кучми побудована у Сімферополі нова сучасна українська гімназія. Збудовано нові школи в Гуті на Івано-Франківщині, у славних Моринцях, в селі Балашівці на Рівненщині, побудовано та відновлено музеї М. Грушевського у Львові, Лесі Українки в Колодяжному, Олеся Гончара в селі Суха на Полтавщині.

Мені пощастило бути у Львові в тих днях, коли там відзначали 80-ліття повстання Західно-Української Народної Республіки, і президент Кучма виступав на зустрічі з інтелігенцією в театрі ім. М. Заньковецької та в музеї М. Грушевського. Прийшли скаржитись до нього франкознавці. Доводили, що необхідно видати твори Івана Франка, які не ввійшли до 50-томника, виданого за радянських часів. Леонід Кучма сказав: «Приготуйте наступні томи творів Франка, покладіть на стіл, видамо. Така моя воля».

Я пишу цей текст з пам'яті, нема часу йти в архів. Я вважаю, що в кожній людській душі йде суд — там є звинувачений, прокурор і адвокат. Мисляча людина звинувачує і захищає себе. Це правило переноситься на ставлення однієї людини до іншої. Великий дипломат Римської імперії Пілат сказав, коли привели до нього на суд Ісуса Христа, приблизно так: не звинувачую і не захищаю. Я захищаю Леоніда Кучму насамперед тому, що вірю в його невинність, і, мабуть, тому, що звинувачував його, приглядався до нього й бачив, як формується з нього видатний політик, оборонець України, яку він почав вивчати й глибоко розуміти, ставши прем'єром, а потім — президентом.

Повернення до справи, за якою десять років тому Кучма уже проходив як підозрюваний у відданні команди вбити журналіста, не могло статися без благословення нинішнього президента. Якщо це так, то знай: яма, викопана тобою для твого прихильника, чекає тебе.

Звичайно, Леонід Кучма «провинився» перед дослідниками його поглядів і вчинків тим, що вірним був державі, яку очолював і наповнював енергією господарського, духовного, культурного і національного розвитку з перспективою на вступ до Європейської спільноти і НАТО. Жодна людина з тих сучасних, найголосніших критиканів Кучми не зробила для України більше, як він; навіть всі оті проклиначі кучмізму не зробили всі разом для нашої держави і нашого народу більше, як цей президент!

Не знаю, чи згадав тепер про свої «синівські» почуття до Леоніда Кучми Віктор Ющенко, але його теперішнє мовчання — таке ж негідне, як заяви Кравчука і Януковича про те, що Леонід Кучма може виявитися винним у справі всесвітньо відомого вбивства. Приниження людської гідності, яке переживає сьогодні Леонід Кучма, обернеться в майбутньому в ще більші почесті для нього як до президента, що будував Україну, а не Росію.

Уважаемые читатели, PDF-версию статьи можно скачать здесь...

НАСТОЛЬНЫЕ ИГРЫ ПОДАРЯТ НЕЗАБЫВАЕМЫЕ ЭМОЦИИ И НАВЫКИ...

До того, как появился Интернет и молодежь переключилась на виртуальное общение,...

У КОГО ПОКУПАТЬ ЖИЛЬЕ: О НАДЕЖНЫХ СТРОИТЕЛЬНЫХ...

Сегодняшний рынок недвижимости Киева вряд ли можно назвать образцом стабильности: в...

Выбираем кроссовки на каждый день: Puma, Adidas или Nike

Выбор повседневной обуви – ответственное, важное дело. Для ежедневной носки важны...

Индукционная варочная поверхность поможет...

При выборе варочной поверхности для домашнего использования покупатели все чаще...

Скоро лето: обновляем косметичку и меняем парфюм

Если зимой кожу сушит холодный воздух, то летом за дело берется солнце. Летний уход...

Кондиционеры: особенности предложений Panasonic

Комфортная температура воздуха в помещениях летом и зимой достигается сегодня...

При активной эксплуатации рано или поздно любой...

При активной эксплуатации рано или поздно любой автомобиль потребует замены...

ОНЛАЙН-ТЕЛЕВИДЕНИЕ ОТКРОЕТ НОВЫЕ ВОЗМОЖНОСТИ ДЛЯ...

Несмотря на широкое распространение интернета, многие семьи предпочитают проводить...

Качественный диван подарит комфорт, уют и надежность

Диван – универсальный предмет мебели, без которого не обходится ни один дом....

Детский невролог: планируем первый визит к...

Рождение ребенка – это не только не поддающаяся описанию радость, но и колоссальная...

Современное решение проблемы частого и...

Деликатная проблема, которая доставляет неудобства ежедневно, из года в год, теперь...

Реєстрація доменного імені дозволить створити...

Більшість сучасних підприємств та компаній рано чи пізно створюють власну сторінку чи...

Комментарии 0
Войдите, чтобы оставить комментарий
Пока пусто
Авторские колонки

Блоги

Ошибка