Пора покидати окопи

05 Октября 2007 0

Так сталося, що смерть мого давнього товариша Василя Кука, останнього головного командира УПА, майже співпала з виходом газети «2000» за 7 вересня з черговою статтею професора Анатолія Чайковського «Роман Шухевич: слово після ювілею», в якій згадується і світлої пам'яті друг Василь. Оскільки він вже не може відповісти на закиди професора, спробую зробити це за нього — не лише на правах товариша, а й людини, яка першою в Україні надрукувала кілька інтерв'ю з ним у пресі й провела з ним низку передач у програмах української редакції радіо «Свобода» ще на початку 90-х років минулого століття.

Василь Кук — справжній Герой України, який все життя своє поклав на вівтар українського визволення, він мав толерантність, світлий розум, виняткову ерудицію, ясну пам'ять. Велич постаті цього невисокого на зріст чоловіка оцінять з часом, бо «велике бачиться на відстані». Своїм відкритим листом до керівництва ОУН за кордоном, опублікованим у пресі, він не лише визволив з радянських концтаборів десятки тисяч репресованих за націоналізм, за боротьбу з «московсько-більшовицьким режимом» (таке визначення вживалося в ОУН, УПА) побратимів по зброї, але й врятував життя сотням тисяч людей, віддавши наказ вірним, підпорядкованим йому силам припинити збройну боротьбу, звільнивши їх від даної присяги. Цим він зберіг їх для майбутнього, для сучасної України, зрештою. Це був справжній подвиг, який потребував, можливо, більше мужності, аніж для того, щоб загинути в бою. Бо багато хто тоді не зрозумів його, навіть з побратимів, за кордоном його оголосили зрадником. Його виправдала історія. Та коли Президент України Леонід Кучма запропонував присвоїти йому звання Героя України, то він відмовився від цього звання та інших нагород, заявивши, що не прийме їх доти, доки не будуть визнані воюючою стороною УПА та її воїни з відповідними правовими наслідками. Це вчинок мужньої, послідовно принципової людини, відданої ідеї.

То ж коли Анатолій Чайковський пише: «Цікаво було б почути з цього приводу коментарі останнього командувача УПА В. Кука», то це за нього можу зробити я. Бо йдеться про НВРО («Національно-визвольну революційну організацію»), а саме про слова В. Сергійчука (теж наведені в газеті «2000»): «Завдяки рішучості Шухевича НВРО виявилося мертвонародженою дитиною. Відповідно не була втілена в життя (! — Авт.) вказівка заступника наркома державної безпеки УРСР Дроздецького (правильно — Дроздова. — Авт.) про створення в противагу ОУН паралельної лжеоунівської організації». Залишимо на совісті вчорашнього активного члена КПРС В. Сергійчука ці закиди і натяки. Краще як відповідь процитую Василя Кука, який ще 1992 року в своєму інтерв'ю зі мною сказав: «1944 року організував і очолював Національно-визвольну революційну організацію (НВРО), яка мала діяти не лише в Україні, а по всій території СРСР, скеровуватися на піднесення національно-визвольної боротьби інших поневолених народів СРСР.

На якомусь етапі йшла мова навіть про заміну назви ОУН на НВРО, оскільки визначення «українських націоналістів» у назві дещо обмежувало терени нашої діяльності Україною, а ми ж прагли «інтернаціоналізувати» цю національно-визвольну боротьбу, поширити її на Східну Європу, загарбану більшовиками, і на Совєтський Союз. Адже ми розуміли, що визволити Україну ми зможемо лише у разі розпаду Совєтського Союзу, спільними зусиллями всіх поневолених більшовиками народів, а тому пропагували визвольні ідеї за межами України» (газ. «Молодь України» за 4 серпня 1992 р., «Старожитності», число 20 за 1992 р. — «Ми здобули моральну перемогу»).

Принагідно процитую ще дещо з цього інтерв'ю. Василь Кук, зокрема, каже: «Навіть 1954 року ми могли б, у разі бажання, поповнити наші сили молоддю, відданою нам. Проте ми на той час намагалися вже не залучати їх у підпілля, наражаючи на загрозу смерті, страти, а залишали молодь на легальному становищі, щоб вона працювала на майбутнє України... Цей лист (йдеться про «Відкритий лист Василя Кука до Ярослава Стецька, Миколи Лебедя, Степана Ленкавського, Дарії Ребет, Івана Гриньоха та до всіх українців, що живуть за кордоном», опублікований 1960 року в радянській пресі. — Д. К.) був моїм зверненням до тих керівних діячів ОУН за кордоном, котрі вже погано уявляли реальне становище в тогочасній Україні. В ньому я закликав їх припинити спроби створювати підпілля в Україні... Це нові непотрібні жертви, бо підпільна робота вже вичерпала себе... У тому самому листі я засуджував будь-яку співпрацю з ворогом, зокрема із німецько-фашистськими окупантами, бо хоч ОУН і не співробітничала з ними, вона воювала, були, особливо в Західній Україні, деякі українські організації, які орієнтувалися на німців. Така орієнтація на чужі сили ще була живуча.

В Україні змінилася політична ситуація і з'явилися умови для ведення легальної роботи, пропаганди ідей національного відродження. Це були роки хрущовської «відлиги» і з'явилися певні можливості...» Там же Василь Кук відповідає і щодо дивізії СС «Галичина»: «ОУН, УПА поставилися до формування дивізії СС «Галичина» негативно. Провід ОУН однозначно засудив цю акцію і закликав саботувати її. Організація дивізії «Галичина» не лише компрометувала українство як німецьких союзників, а й спричинила загибель понад 8 тисяч українських юнаків під Бродами. Їхня свята кров пролилася не за Україну, а за її ката Німеччину». Сподіваюся, що світлої пам'яті Василь Кук ще 1992 року вичерпно відповів професору Анатолію Чайковському (та й не лише йому) на нинішні (вже риторичні) запитання. Докладніше ж можна прочитати в названому інтерв'ю. Не зайве нагадати і слова зі щоденника ковпаківського комісара Руднєва, наведені в публікації Анатолія Чайковського в газеті «2000»: «Националисты наши враги, но они бьют немцев». Чи потребують ці слова Руднєва, написані ще 24 червня 1943 року, ще якихось пояснень і доповнень?

«Я зненавидів тоталітарні системи із-за того, що в тих системах не вільно проявляти своїх переконань. У Проводі ОУН тільки один Василь Кук відчув дух часу і намагався перебудувати все на демократичний лад, щоб іти в ногу з вільним прогресивним світом, але, по суті, в даних умовинах це було неможливо і всі його намагання завалилися. Василь Кук видався мені одним з наймудріших людей в Проводі ОУН...» — писав Данило Шумук у книзі «Із ГУЛАГу» у вільний світ», виданій 1991 року в Торонто (Канада). Данило Шумук, колишній комуніст, колишній політпрацівник УПА, колишній політв'язень польських (був засуджений за комуністичну пропаганду і партроботу), німецьких і радянських концтаборів і тюрем, майже 40 років відбув у неволі за свої переконання, 1945 року засуджений до розстрілу військовим трибуналом у Рівному, та залишився незламним борцем. Отож така його оцінка Василя Кука важить багато. Я знав Данила Шумка особисто — він був дуже вимогливим до людей і жорсткий в оцінках. Тепло відгукувався про Василя Кука і Василь Стус, з яким вони приятелювали в шістдесятих роках минулого століття.

Нині, після його смерті, з сумом можна сказати, що разом з ним відійшла ціла епоха української історії. Одним же з найвидатніших її діячів був і друг Василя Кука Роман Шухевич — не випадково саме він замінив його після загибелі в березні 1950-го.

«Роман Шухевич в українськiй iсторiї: мiфи чи реальнiсть» — ця проблема ще довго хвилюватиме не лише фахiвцiв, а й всiх, кого цiкавить iсторiя нашого народу. Саме пiд такою назвою в «2000» за 18 травня ц. р. надрукована стаття доктора iсторичних наук професора Анатолiя Чайковського. Вiн — фахiвець з iсторiї каральних органiв СРСР, про що свiдчать хоча б його дисертацiя «Бойова дiяльнiсть воїнiв-чекiстiв України в роки Великої Вiтчизняної вiйни» та його твори «Чекисты стояли насмерть» (1986, 1989) чи «За нами Большая Земля» (1990) та iншi. Отже, людина компетентна i, хотiлося б вiрити, об'єктивна, що, на мою думку, є основною професiйною рисою для iсторика, якщо вiн вчений, а не барабанщик певної iдеологiї. Iсторик, на мою думку, все-таки не суддя i не прокурор чи адвокат, а швидше серйозний слiдчий, дослiдник, який оперує одностороннiми аргументами чи тенденцiйними фактами. Я, наприклад, стою на тому, що в боротьбi ОУН, УПА з каральною системою СРСР обидвi сторони наробили багато злочинiв i найрозумнiше було б стати на шлях примирення, взаєморозумiння i взаємопрощення хоча б в iм'я збереження i змiцнення Української держави, цiлiсної, єдиної для всiх її громадян. Як український нацiоналiст я все життя керувався принципом «Декалогу», зокрема «Здобудеш Українську державу або загинеш в боротьбi за неї». Так от в силу iсторичних обставин Українська держава здобута, вона є де-юре i де-факто, бережiмо ж її, а наше завдання, мета всiх українських патрiотiв працювати для її змiцнення, заможностi, щоб вона була доброю матiр'ю для всiх своїх громадян. Вiд нас передусiм залежить, якою вона буде — внутрiшня стабiльнiсть, взаєморозумiння є чи не основною запорукою не лише її процвiтання, а й iснування взагалi. То ж саме на цьому слiд зосередити всi зусилля, а не сiяти розбрат. Спробую з цих позицiй оцiнити статтю Анатолiя Чайковського про Романа Шухевича. Впадає в око повна вiдсутнiсть в нiй навiть натякiв на те, що УПА все ж таки воювала i з нiмецькими окупантами, про що свiдчать як нiмецькi, так i радянськi документи, нинi опублiкованi, то ж не буду їх наводити повторно. Що ж до дивiзiй СС «Галичина», то, повторюся, бандерiвська ОУН однозначно, категорично i послiдовно виступала проти її формування, закликаючи саботувати набiр до неї, забороняючи навiть вступати до неї. Звiдси — дотична iнформацiя i щодо батальону «Нахтiгаль»: однiєю з вимог оргкомiтету по створенню дивiзiї СС «Галичина» була вимога звiльнення з тюрми учасникiв батальону «Нахтiгаль». Зокрема, i його командирiв (Р. Шухевич зумiв втекти з-пiд арешту), яких ув'язнили пiсля розформування наприкiнцi 1942 року створеного на його базi 201-го шуцманциафтбатальону в Бiлорусi, — звiльненням з ув'язнення спокушали також i його бiйцiв та й iнших в'язнiв за умови їх згоди служити в дивiзiї СС «Галичина». Отже, виникає логiчне питання: якщо колишнi «нахтiгалiвцi» так ревно i вiрно служили нiмецьким окупантам (в цьому переконує читачiв Анатолiй Чайковський), так за що ж їх тодi заарештували? Оригiнальна винагорода за вiрнiсть, що й казати. Звинувачення ж «Нахтiгалю» в масових стратах iнтелiгенцiї у Львовi на початку липня 1941-го спростованi навiть польською офiцiйною комiсiєю — на той час «Нахтiгаль» був уже у Тернополi. Знову ж таки некоректними є спроби звинуватити українських нацiоналiстiв у знищеннi Хатинi, Кортелiс, у жертвах Бабиного Яру. Адже, наприклад, 23 березня 1943 року в знищеннi Хатинi разом з нiмецькими окупантами брав участь «118-й каральний полiцейський батальйон... сформований ще в перший рiк вiйни в Києвi для боротьби з партизанами. Батальйон складався з українцiв. Були в ньому й росiяни, бiлоруси. Бiльшiсть — колишнi вiйськовослужбовцi Червоної Армiї, котрi потрапили в полон або оточення. Його командиром був поляк майор Костянтин Смовський» (газ. «Наша республiка» за 23 травня 1993 р.). Отже, маємо справу зi звичайними полiцаями, якi передусiм стали колаборантами незалежно вiд нацiональностi (як i в Кортелiсах чи Бабиному Яру), але при чому тут ОУН чи УПА? До Бабиного Яру ОУН має хіба що те відношення, що там, разом із євреями, німецькі окупанти розстрілювали і членів ОУН — до речі, так само, як і в Чорнобилі, Житомирі, Базарі, Дрогобичі, Сумах, Львові та в багатьох інших місцях України. В Дрогобичі, між іншим, німецькі окупанти, крім розстрілів, практикували і публічні страти — привселюдно вішали членів ОУН і УПА. Згодом цю практику запозичили у них більшовики (галичани, старші сімдесяти років, досі пам'ятають повешаних з табличками «бандит ОУН»). І цього не міг не знати професор, д.і.н. Анатолій Чайковський. Отже, свідомо замовчує, лукавить. Тепер щодо терору ОУН, УПА, особливо ж їх карального органу — Служби безпеки (СБ). Він, звичайно, був і в них, оскільки тоді взагалі в світі була епоха терору, возведеного в ранг державної політики і одного з найбільш ефективних засобів політичної боротьби. Дуже часто він був невиправданим, неадекватним, але... У світі, тоді панував культ сили, насильства. Сотні мільйонів людей ставали ідейними більшовиками, фашистами, націонал-соціалістами. І ОУН, і УПА, і їх породження — СБ були продуктом епохи, дітьми свого часу. Зрештою, СБ виконувала ті самі функції, що й гестапо в Німеччині, НКВД в СРСР та подібні органи в інших державах. І катувати при допитах або й просто так уміли скрізь, ніби змагаючись у жорстокості. Хоча, звичайно, всім їм далеко за масштабністю до чекістів ГПУ, НКВД, НКГБ, МВД, МГБ СРСР. То ж у відповідь на бездоказові «страшилки», викладені Анатолієм Чайковським, я міг би розповісти не менш страшні або ще й страшніші епізоди з практики тих, кого він все життя оспівував. Але не варто, бо не треба зайвий раз травмувати людей розповідями про них. Краще займемося арифметикою. Для початку — цитати. «Загальне число загиблих від рук ОУН і УПА сягає страхітливих цифр — понад 300 тисяч людських життів... У повоєнні роки на теренах західних областей оунівці... замордували... усього понад 30 тисяч чоловік» (газ. «2000» за 18 травня ц. р., «Роман Шухевич...»).

«З довiдки, поданої Сталiну 20 червня 1945 року, дiзнаємося, що лише в захiдних областях України було задiяно 156 спецзагонiв i спецгруп НКВД СРСР, котрi пiд виглядом воякiв ОУН-УПА здiйснювали провокацiйнi рейди, вбивства мирних людей тих областей. Крiм спецзагонiв, у захiдних областях України «працювали» 176 резидентiв, 11906 агентiв i 9843 iнформатори НКВД. Подiбнi спецслужби були i в НКГБ... В 1945—1946 роках тут було задiяно 20 тисяч вiйськовослужбовцiв НКВД, 44 тисячi спецбiйцiв винищувальних батальйонiв, 140 оперпрацiвникiв НКГБ, 760 оперпрацiвникiв та 260 курсантiв НКВД» («Спецоперации советских спецслужб». М., 2004, ст. 124, 125—142).

З доповiдi мiнiстра внутрiшнiх справ СРСР С. Круглова: «Тiльки за березень 1946 року в Захiднiй Українi лiквiдовано 8360 українських буржуазних нацiоналiстiв, включаючи дiтей» (ДАРФ, ф. 9401, оп. 2, д. 235, л. 27—35; Д. Волкогонов, «Семь вождей», кн. 1, с. 276).

«Тiльки за 1941—1942 роки вiйськовими трибуналами фронтiв i армiй СРСР було засуджено до розстрiлу 157592 вiйськовослужбовцiв» («Гриф секретности снят». — М., 1993, с. 140). Анатолiй Чайковський стверджує, що бандерiвська СБ знищила кiльканадцять тисяч воякiв УПА та членiв їх сiмей — в скiльки ж разiв це менше розстрiляних лише за вироками трибуналiв радянських фронтовикiв? В десять. В одному мiсцi своєї статтi Анатолiй Чайковський наводить цифру жертв ОУН i УПА понад 300 тисяч людських життiв, в iншому усього понад 30 тисяч. Коли ж вiн правий, а де помиляється? I скiльки з них замордованi провокацiйними «спецгрупами» та iншими спецпiдроздiлами НКВД-НКГБ, замаскованими пiд пiдроздiли УПА i СБ (їх було кiлька сотень, а в них тисячi вишколених катiв)? Думаю, не менше половини або й бiльше. Я родом з Львiвщини i з розповiдей батькiв та старших братiв-сестер, родичiв i людей, яким довiряю, знаю про це, а не лише з книг.

А тепер спробуємо пiдрахувати втрати Захiдної України, виходячи з доповiдi мiнiстра МВС Круглова. Отже, нескладнi пiдрахунки шляхом множення 8360 на 12 дають понад 90 тисяч чоловiк. Це — за рiк. А за десять рокiв? Майже один мiльйон убитих. Та будемо коректними — враховуючи рiзну iнтенсивнiсть опору бойових дiй i репресiй в рiзнi пори (взимку, як правило, вони були менш iнтенсивнi) i в рiзнi роки (наприклад, рiзкий сплеск активностi в часи примусової колективiзацiї i наприкiнцi 1940-х), зменшимо цю цифру вдвiчi. Та це все одно майже пiвмiльйона лише «лiквiдованих», тобто убитих моїх землякiв, репресованих же — в кiлька разiв бiльше. Додамо до цього ще десять вiдсоткiв всього населення Захiдної України, репресованого з вересня 1939-го до липня 1941-го. Сотня тисяч закатованих в захiдноукраїнських тюрмах влiтку 41-го при поспiшному вiдступi Червоної Армiї на схiд. Вважаю, що всi цi цифри переконливiшi за будь-які коментарi.

Щодо спiвробiтництва ОУН i УПА з нiмецькими окупантами, то воно навряд чи було масштабнiшим, анiж спiвробiтництво мiж СРСР i нацистською Нiмеччиною, коли нiмецькi та радянськi вiйська проводили спiльнi паради, як у Брестi, коли чекiсти видали на розправу гестапо кiлька тисяч нiмецьких антифашистiв. Деякi нiмецькi генерали закiнчували вiйськовi училища в СРСР — то ж чому ОУН не могла готувати свої вiйськовi кадри в структурах абверу, як, наприклад, курiнь «Нахтiгаль»? Вiдомо ж бо, що «ворог мого ворога — мiй друг», а в полiтицi, за визначенням Уїнстона Черчiлля, не буває постiйних друзiв, а є лише постiйнi iнтереси. I в стосунках ОУН з гiтлерiвською Нiмеччиною були рiзнi перiоди — вiд зближення до бойових дiй — залежно вiд ситуацiї. Ситуацiйний союз — явище дуже поширене. Звичайно, нiмецьке командування, вiдступаючи пiд наступом Радянської Армiї, розумiло, що бойовi дiї УПА на схiд вiд лiнiї фронту, в тилу Радянської Армiї об'єктивно будуть на користь Нiмеччинi, ослаблювати натиск СРСР, то ж було в них зацiкавлене. Так само, як i командування УПА розумiло, що основнi бої ще в них попереду, то не варто витрачати сили на втiкаючих нiмцiв, яких розгромлять i без них iншi держави. Тим бiльше, якщо можна за рахунок Нiмеччини озброїтися. Це, можливо, цинiчно, але логiчно. Адже навiть Нюрнберзький процес не визнав нi ОУН, нi УПА злочинними органiзацiями.

Анатолiй Чайковський мiг зробити корисну справу, розповiвши про таку суперечливу i героїчну людину, як Роман Шухевич (вiн, як Василь Кук, мiг втекти за кордон, врятуватися), хоробрiсть якого визнавали навiть його вороги. На жаль, не вийшло. А читачам було б, наприклад, цiкаво дiзнатися, що Шухевич (як i С. Бандера) за своїм свiтоглядом був ледь не українським соцiалiстом, про що свiдчать рiшення III надзвичайного великого збору ОУН 1943 року, що в криївках ОУН i УПА знаходили твори В. Ленiна, якi вивчали на полiтзаняттях. Зрештою, широко вiдома у вузьких колах фраза Романа Шухевича про те, що «якщо ми навiть здобудемо самостiйну Україну, то нею все одно першi роки будуть керувати комунiсти, бо в нас немає кадрiв».

I хто зна, можливо, якби творцi нової української Конституцiї взяли за основу «Рiшення третього надзвичайного великого збору ОУН» 1943 року — цiлком демократичнi i, я б сказав, соцiалiстичнi, соцiально наповненi, то жили б ми нинi значно краще i в дещо iншiй державi Україна. До них ще не пiзно звернутися i, творчо осмисливши, хоча б частково втiлити в життя, враховуючи наш час. Але це вже тема iншої розмови. Так само, як i звинувачення ОУН, УПА в масовому винищеннi полякiв, особливо на Волинi.

Щоб краще зрозумiти цей вузол болючих для обох народiв проблем, раджу ознайомитися з об'єктивним i ґрунтовним дослiдженням польського iсторика Збiгнева Ковалевського «Польська демократична громадськiсть мусить знати правду про Українську Повстанську Армiю», написаним ще 1988 року. Процитую з неї лише висновки. «По-перше, боротьба УПА в нових кордонах Польської держави, встановлених пiсля Другої свiтової вiйни, була справедливою вiйною, яка мала на метi захистити основнi права одного з найбiльших європейських народiв — українського народу.

По-друге, повоєнний польсько-український конфлiкт був поєднанням боротьби пригнобленого народу проти одного з пануючих над ним народiв i боротьби з сталiнським режимом.

По-третє, український визвольний рух був першим рухом, який розпочав революцiйну боротьбу за визволення народiв i трудящого люду з пiдпанування великорусько-сталiнського iмперiалiзму i «паразитуючого класу сталiнських вельмож» (так українськi повстанцi називали панiвну суспiльну групу в СРСР i в країнах соцiалiстичного табору) i прагнули до створення монолiтного мiжнацiонально i понаднацiонального фронту боротьби». «Не буду спiвати дифiрамби насильникам», — заявляє Анатолiй Чайковський, спiвець чекiстських подвигiв. Якщо керуватися його логiкою, чекiсти, мабуть, нiколи не були насильниками i лише розносили новорiчнi, рiздвянi та великоднi подарунки галицьким дiтям. Такi собi Святi Миколаї у формi. Та нiхто й не чекає вiд вас дифiрамбiв — сподiваємося лише на об'єктивне висвiтлення теми. То ж розповiдаючи про жорстокiсть СБ, ОУН, УПА, варто було б (хоча б для годиться) згадати i про «насильникiв» з КГБ, НКВД, МГБ, одним словом — «чекiстiв», яким вiн спiвав дифiрамби все своє попереднє життя. Така послiдовнiсть навiть заслуговує на повагу.

На сьогоднi ветеранiв ОУН-УПА в Українi залишилося менше семи тисяч. Вони хочуть лише одного — визнання їхньої боротьби за Україну. I розумiння. То ж пора покидати окопи, хоча б вiртуальнi, виходити з них для чесної розмови в iм'я майбутнього. Бо взаємозвинувачення — найменш конструктивний шлях до взаєморозумiння i примирення. Дикостi вистачало з усiх сторiн. Треба все-таки нарештi усвiдомити, що кров'ю сорочку вiд кровi не вiдiпрати, i кров однакова на колiр i на смак, вона червона i солонувата, як сльози за загиблих, незалежно вiд нацiональностi. I це нас об'єднує. Мусить об'єднати. Хоча б для формування єдиної української полiтичної нацiї.

P.S. (замiсть пiслямови). Принагiдно хочу вiдповiсти Сергiю Лозуньку на його публiкацiю в «2000» «Архивы свидетельствуют: т. н. «нацiонально-визвольний рух» держался на терроре СБ ОУН! («2000» за 21 вересня ц. р.). Якщо це й так, то так само, як i «єднiсть комунiстичної партiї i народу, радянський патрiотизм» трималися на терорi ГПУ — НКВД — МГБ — КГБ. Тiльки їх терор був незрiвнянно масштабнiшим i масовим, доведений до рiвня бiльшовицької державної полiтики. До терору вдавалися обидвi сторони, кожна в мiру свого розумiння i можливостей. У бiльшовикiв же можливостi були значно бiльшими, отже, кiлькiсть жертв їхнього терору в тисячi разiв перевищує кiлькiсть можливих жертв СБ ОУН.

ДовIдка «2000»

Данило Іванович Кулиняк. Письменник, журналіст, учасник дисидентського руху. Народився 2 квітня 1948 р. у селі Старий Крапивник Дрогобицької (нині Львівської) області у родині священика. В 1963 році закінчив Сокальську школу-інтернат і вступив до Херсонського мореплавного училища. У грудні 1964 року Данила Кулиняка було заарештовано за створення молодіжної організації «Вісники свободи України». Через неповноліття його було лише виключено з училища і комсомолу та взято під гласний нагляд КДБ. В 1966—72 рр. Кулиняк навчався у Літературному інституті імені Максима Горького (Москва). В 1973 р. за підтримку літературознавця та письменника Івана Дзюби був призваний до Радянської армії, служив у Забайкаллі. З 1987 р. — на творчій роботі.

Данило Кулиняк — член Національної спілки письменників та Національної спілки журналістів України. Автор більш ніж 3000 публікацій у періодиці, збірок поезій, художніх та художньо-документальних книг. Серед них «Од Калниша вісті», у якій автор доводить, що Віктор Ющенко є нащадком останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського.

Письменник та журналіст є лауреатом премій «Золоте перо» (1993) та «Незалежність» (2003).

загрузка...

Загрузка...
Загрузка...
Комментарии 0
Войдите, чтобы оставить комментарий
Пока пусто

Получить ссылку для клиента
Авторские колонки

Блоги

Idealmedia
Загрузка...
Ошибка