Різні вектори схожості

№36 (572) 9 - 15 сентября 2011 г. 07 Сентября 2011 0
«Политический» инструментарий

«Біографії Дмитра Павличка і Данила Кулиняка дуже подібні й дуже різні» — ці слова Осипа Зінкевича з його статті «Про «відсотки», «зраду», Спілку письменників, а також про енциклопедичний довідник «Рух опору в Україні. 1960—1990», опублікованої в «Українській літературній газеті», № 2 за 2011 р., а перед тим і в «Літературній Україні», спонукали мене до цього виступу. Які підстави для такої паралелі?

Творчість Дмитра Павличка я знаю добре ще з п'ятдесятих років, коли його віршовані репортажі з судів над «бандерівськими катами» в Белзі та інші твори такого характеру друкували по районних газетах Західної України, їх читали на уроках у школах. Коли я, школяр-третьокласник, спробувавши наслідувати досвід цього поета, й собі надрукував у районній газеті віршовану вправу атеїстичного змісту, мій батько, колишній священнослужитель греко-католицької церкви, висварив мене такими словами: «Ти, Павличку, шляк би тебе трафив, не роби мені ганьби!» На ціле життя запам'ятав я цю найпершу рецензію на свій вірш, ще й від найріднішої людини, котра не боялася сповідувати «бандерівців» у їх смертний час. Якось при такому священнодійстві на одному з глухих хуторів був присутній і я — на початку шістдесятих років.

Та найповніше моє ознайомлення з творчістю Дмитра Павличка відбулося наприкінці 1964 р. під час арешту з приводу створення підпільної організації «Вісники свободи України», коли в порядку виховної роботи мій слідчий? старший лейтенант Горланов з Херсонського УКДБ, дав мені збірку Дмитра Павличка «На чатах». Оскільки інших книжок із зрозумілих причин у мене не було, то перечитував ті вірші по кілька разів, і більшість із них запам'ятав. Особливо врізався в пам'ять рядок про те, що «ми ні з неба, ні з суші не пустимо американського тарахкавця»: надто вже пародійно він звучав. А ще — «О партіє, ласкава наша мати, прийми любов, що в пісню перейшла!» За наступних зустрічей мій слідчий переконував мене, що коли б я писав так, як Павличко, то мав би державні премії та відповідне становище в суспільстві, а не кількарічне ув'язнення в перспективі. «Може, зробиш правильні висновки та станеш на шлях виправлення?» — запитав він. Я вирішив потішити його, надихаючись творчістю того, кого мені пропонували за зразок, і ось що з того вийшло:

Спасибі партії за те, що ми ще ходим,
Спасибі партії за сонячність ідей,
Спасибі партії за те, що сонце сходить,
Спасибі партії за те, що дощ іде.
Спасибі партії за воду і повітря,
Спасибі партії за видих і за вдих,
Спасибі партії за теплий подих вітру,
Спасибі партії за те, що вітер стих.
Спасибі партії за те, що ми ще ходим...

Ось так я несподівано для себе відкрив у собі хист пародиста, який так і не розвинув.

Тим часом Горланову цей мій вірш сподобався, і він навіть запитав, чи я не проти, якщо він запише його у протокол допиту. Єдине його зауваження стосувалося вдячності за сонячний схід: «Ну, здесь ты, парень, перестарался, солнце в любом случае взойдет. А в остальном все идейно правильно. Так и дальше пиши!» Та «дальше» я так не писав: оце мій єдиний вірш про партію. Але як же треба привчити людей до «ідейно витриманої» тарабарщини, щоб бідолашний слідчий не зрозумів гумору ситуації! Не буду втомлювати читача цитуванням інших Павличкових віршів такого типу — їх, на жаль, більшість. Хоч поет він, безперечно, талановитий, і шкода, що так змарнував свій дар, на десятиліття здавши його в оренду більшовицьким владцям. Та, зрештою, Бог йому суддя — кожен сам обирає свою дорогу і спосіб життя.

Я не став би обурюватися славослів'ям КПРС, Леніна та інших символів тоталітарного режиму — це справа ідейних переконань, — якби автори таких творів були послідовними і принциповими у своїх позиціях. Тим більше що цими своїми творами вони сформували світогляд цілих поколінь, виховали мільйони читачів. Як же після цього можна отак різко змінити свої погляди на діаметрально протилежні? Отже, ті, кому довіряло так багато людей, цинічно дурили їх? Яке ж вони після цього мають право претендувати на роль духовних вождів нації, пропагандистів ідей, які ще вчора паплюжили? Це блюзнірство, і воно не може не позначитися на державотворчому процесі. Лідерами мають право бути ті хто, не скомпрометував себе минулим. Прапори повинні бути чистими.

Тож не дивно, що свого часу Леонід Кучма — а слідом за ним й Iван Драч — заявили, що національна ідея не спрацювала. Відповідь на запитання, чому так сталося, непроста, але одна з незаперечних причин — національну ідею втілювати в життя взялися ті, котрі шельмували її носіїв як «українських буржуазних націоналістів» і активно співробітничали з владою, яку самі ж потім назвали «злочинним режимом». Вони втратили довіру людей, тому ті не повелися на їхні цілком правильні заклики. Тисячі щирих українських патріотів, національно свідомих громадян просто не захотіли мати щось спільне з рухами, які очолювали лідери, котрі так довго компрометували себе, бо, як слушно писав Василь Симоненко, «величі справжній не треба спиратись на плечі нікчем».

Саме діячі на кшталт Павличка об'єктивно в сучасній Україні виявилися могильниками не лише української національної ідеї, а й української революції взагалі, бо в суспільстві упродовж багатьох років проводилася канонізація зради й героїзація підлості. А як могло бути інакше, коли і в історичних діячах наші перелицьовані лідери бачили насамперед себе.

Хай вони не будують собі ілюзій на предмет того, що покаянні листи декого з них, опубліковані в пресі, не мали для суспільства наслідків. Виступивши в середині шістдесятих із заявами «Відступіться геть від мене!» чи «О, будьте ви ще раз прокляті!», Iван Драч не тільки розв'язав якісь свої проблеми, а й піднявся на кілька щаблів по драбинці життєвих успіхів. Та чи думав він, як такі демарші проти українських буржуазних націоналістів впливають на світогляд мільйонів українців? Чому ж тепер їх зневажливо називають «совками» — такими їх робили ті, що претендують бути духовною елітою.

Подібні публікації використовував КДБ як, образно кажучи, гумовий кийок для виховання піднаглядних. Свідчу з власного досвіду: після однієї з таких статей в «Літературній Україні» мене викликали на профілактичну бесіду з працівником органів, який спитав, чи читав я заяву Драча. Доки я думав, що відповісти, він перейшов у наступ: «А як ви до неї ставитесь? Чи не хотіли б підтримати автора й продовжити цю тему? Ми б допомогли вам не лише написати, а й надрукуватися». Писати щось я відмовився й почув у відповідь: «Жаль-жаль... Ми думали, що ви усвідомили помилки юності, стали на шлях виправлення. Помилилися, як бачимо». I все це з відповідними висновками, які швидко переходили в дію. Думаю, за такою схемою покаянні заяви нинішніх наших претендентів на лідерство застосовували й до інших непокірних.

А наслідок — одних посилали в Явас, а других у Нью-Йорк, як писав політв'язень Михайло Осадчий в «Нью-йоркській елегії. Супліці до Iвана Драча» з нагоди поїздки цього поета на сесію Генеральної Асамблеї ООН до столиці Сполучених Штатів у складі делегації УРСР. Коли він звідти щось і привіз, за що Йосип Зінкевич хвалить його, то тільки під контролем КДБ й для маскування істинної своєї ролі, бо інакше тоді й не бувало. Можна зрозуміти людей, які публічно розкаювалися в своїх «ідеологічних помилках», рятуючись від ув'язнення. Але такою ціною купувати життєвий комфорт аморально.

Осип Зінкевич пише: «/Кулиняк/... 1966 року вступив до престижного Московського Літературного інституту ім. Максима Горького, Павличко там не навчався, а Кулиняк навчався, він став гарним поетом...»

Мушу пояснити, що тільки в Літературному інституті за тих часів я і міг навчатися, бо в Україні після арешту й виключення з комсомолу мене б не прийняли до жодного вузу. Той інститут закінчили й мої друзі Кнут Скуєнієкс з Риги після відбуття семирічного ув'язнення (ми з ним разом 1972 р. захищали диплом), Григорій Одарченко з Вінниці, Галина Гордасевич, Борис Марян — всі троє колишні в'язні сумління. Цей перелік імен можна продовжувати.

Принагідно про Кнута Скуєнієкса. Заарештований чи не на останньому курсі Літінституту, цей письменник за сім років ув'язнення в таборах вивчив сім іноземних мов, зокрема українську — його вчителем був Михайло Осадчий. Після звільнення його прийняли до Літінституту, і по його закінченні він активно популяризував у Латвії українську літературу, перекладав з української мови, видав у Ризі й збірку поезій Лесі Українки під назвою «Сестра грози».

Між іншим, я передав йому перекладену на російську роботу Iвана Дзюби «Iнтернаціоналізм чи русифікація?» через свою однокурсницю поетесу Лайму Лівену. Згодом частину цього твору, перекладеного вже на латиську, вилучили в подруги Лайми Лівени — поетеси Візми Белшовіц. Через це, як пише Дзюба у своїх спогадах, Візму викликали в Київ на суд. Крім того, я передав з десяток російськомовних примірників праці «Iнтернаціоналізм чи русифікація?», які Федосій Сахно, автор «Iсторії Смілого», надрукував на цигарковому папері, скориставшись власною машинкою, через літінститутівських друзів на Кавказі, і в інші регіони СРСР. I досі радісно констатувати, що ніхто з них мене «не засвітив», не зрадив. Оце, мабуть, і був справжній інтернаціоналізм у дії — між націоналістами, патріотами своєї землі в стилі гасла «Націоналісти всіх країн, єднайтеся!» Але це тема окремої розмови.

Московський Літературний інститут свого часу був дуже демократичним навчальним закладом, підпорядкованим не Міністерству освіти, а Спілці письменників СРСР, що відзначала й Ліна Костенко, яка теж закінчила цей вуз. Вступив я туди завдяки добре продуманій операції. Після виключення з «мореходки» і закінчення одинадцятого класу вечірньої школи в Херсоні (працював на місцевому бавовняному комбінаті) я поширював чутки, що вступатиму до Львівського університету, вів відповідну підготовчу роботу. Це дійшло до КДБ, який підготував мій «провал» на іспитах. Паралельно ж, таємно, через довірених друзів я передав документи і свої вірші на творчий конкурс до Москви в Літературний інститут.

Моєю справою, яка набула неабиякого розголосу, зацікавився Олександр Твардовський. Діставши повідомлення, що творчий конкурс я пройшов і настала пора вступних іспитів, я купив два залізничних квитки: один до Львова, другий до Москви. З Херсона виїхав до Львова, а в Миколаєві пересів на московський поїзд: через пару тижнів я повернувся в Херсон уже зі студентським квитком Літінституту, щоб розрахуватися на роботі.

Для КДБ це було повною несподіванкою, тож невдовзі ректорові Літінституту В. Піменову надіслали листа, в якому вимагали мого виключення з вузу як «нераскаявшегося антисоветчика и украинского буржуазного националиста». Цей лист-донос у Москві проігнорували, у відповіді ж подякували керівнику обкому за інформацію про мене, пообіцявши її використати у виховному процесі, запевнили, що професорський і викладацький колектив Літінституту за роки навчання зуміє переконати мене в помилковості моїх поглядів. З цими листами мене ознайомили. Більше того, за роки мого навчання в Літінституті було кілька заяв з України (від «землячків», як жартували ті, хто мені їх показував), де настирливо радили мене виключити, але наслідків вони не мали. Вже перед закінченням вузу мій керівник семінару Василь Захарченко, на той час головний редактор журналу «Техника — молодежи», запропонував залишитися в Москві. «Я возьму тебя на работу. Ведь на Украине тебя посадят». Не послухався — повернувся на Батьківщину.

Тож у будь-якому разі я вдячний керівникам Літінституту та іншим московським діячам, які мені допомагали, за підтримку і захист. Бо все-таки для молодого поета, у якого не було ілюзій щодо подальшого творчого шляху, багато важило те, про що колись писав Олександр Пушкін: «Старик Державин нас заметил и, в гроб сходя, благословил». Це благословіння якоюсь мірою визначило й мою подальшу долю, додавши віри у власні сили. Так от, юного Дмитра Павличка колись «заметил и, в гроб сходя, благословил» сам Лаврентій Берія: його лист з вимогою видання збірки віршів цього українського поета, який допомагав органам боротися з націоналістами, опублікований в пресі й нині вже ні для кого не є таємницею.

Мене ж благословив видатний російський поет Олександр Твардовський, головний редактор журналу «Новый мир», відомий своїм демократизмом і підтримкою репресованих літераторів. Так що наші долі з Дмитром Павличком у чомусь і справді схожі: нас обох свого часу благословляли видатні московські діячі, вся справа лиш у тому, хто саме. I в судових процесах над літераторами ми теж проходили — тільки Дмитро Павличко, наприклад, як основний свідок звинувачення в справі Василя Кривця, нині покійного, я ж у справі Iвана Дзюби, якого старався захистити навіть на суді, про що Iван Михайлович згадує у своїх спогадах. Дмитро Павличко теж дещо вплинув на долю Iвана Дзюби, тавруючи та цькуючи його на зборах у СПУ, коли його, перш ніж передати в руки «радянського правосуддя», виключили із Спілки письменників.

Деколи мене запитують: «А чи не обридло тобі розвінчувати вчорашніх стукачів? Можливо, задля інтересів України, єдності суспільства пора забути їхню вчорашню діяльність — адже тепер вони стільки роблять для національного відродження». Відразу відповім: обридло, ще й дуже, невдячна це справа — бути сучасним Бурцевим. I цю проблему можна було б просто ров'язати.

Для початку — дійове (підкреслюю — дійове!) каяття. Ну що, скажімо, заважало Дмитру Павличку хоча б посмертно видати збірку поезій Василя Кривця, поета-фронтовика, заарештованого і засудженого (вже після смерті Сталіна і Берії) на підставі свідчень Дмитра Павличка? Тим більше що наступного року — 100-ліття від дня народження Кривця. Тож хоча б у такий спосіб Дмитро Павличко міг би якось реабілітуватися та зняти гріх з душі (бо таких Кривців — жертв його діяльності, у нього, мабуть, чимало). Чи, наприклад, чому б Михайлові Слабошпицькому не видати посмертно збірник творів і матеріалів суду Володимира Рокецького, ув'язненого на пять літ 1972 р. теж на підставі свідчень Слабошпицького, який завдяки цьому забезпечив своє майбутнє процвітання. Зніміть гріх з душі — і самому буде легше, і повітря, яким дихає суспільство, стане чистішим. Бо поки що залишаються в силі пекучі слова Ліни Костенко, сказані мені кільканадцять років тому в інтерв'ю: «Не може бути єднання між катом і жертвою. Це нагадуватиме єднання змій з Лаокооном».

Втрата відповідальності за свій талант і брак послідовності — чи не найбільша трагедія багатьох радянських літераторів, в Україні ж особливо, коли бажання слави, добробуту та всіляких життєвих благ перемагає відчуття обов'язку й честі, хоч для вірності їм треба не так і багато. Як писав російський поет, колишній політв'язень Анатолій Жигулін (він же член приймальної комісії та керівник одного із семінарів Літературного інституту), а його теж «благословив» після виходу з таборів Олександр Твардовський:

Пишите честно. Как перед расстрелом.
Жизнь оправдает честные слова.

Уважаемые читатели, PDF-версию статьи можно скачать здесь...

НАСТОЛЬНЫЕ ИГРЫ ПОДАРЯТ НЕЗАБЫВАЕМЫЕ ЭМОЦИИ И НАВЫКИ...

До того, как появился Интернет и молодежь переключилась на виртуальное общение,...

У КОГО ПОКУПАТЬ ЖИЛЬЕ: О НАДЕЖНЫХ СТРОИТЕЛЬНЫХ...

Сегодняшний рынок недвижимости Киева вряд ли можно назвать образцом стабильности: в...

Выбираем кроссовки на каждый день: Puma, Adidas или Nike

Выбор повседневной обуви – ответственное, важное дело. Для ежедневной носки важны...

Индукционная варочная поверхность поможет...

При выборе варочной поверхности для домашнего использования покупатели все чаще...

Скоро лето: обновляем косметичку и меняем парфюм

Если зимой кожу сушит холодный воздух, то летом за дело берется солнце. Летний уход...

Кондиционеры: особенности предложений Panasonic

Комфортная температура воздуха в помещениях летом и зимой достигается сегодня...

При активной эксплуатации рано или поздно любой...

При активной эксплуатации рано или поздно любой автомобиль потребует замены...

ОНЛАЙН-ТЕЛЕВИДЕНИЕ ОТКРОЕТ НОВЫЕ ВОЗМОЖНОСТИ ДЛЯ...

Несмотря на широкое распространение интернета, многие семьи предпочитают проводить...

Качественный диван подарит комфорт, уют и надежность

Диван – универсальный предмет мебели, без которого не обходится ни один дом....

Детский невролог: планируем первый визит к...

Рождение ребенка – это не только не поддающаяся описанию радость, но и колоссальная...

Современное решение проблемы частого и...

Деликатная проблема, которая доставляет неудобства ежедневно, из года в год, теперь...

Реєстрація доменного імені дозволить створити...

Більшість сучасних підприємств та компаній рано чи пізно створюють власну сторінку чи...

Комментарии 0
Войдите, чтобы оставить комментарий
Пока пусто
Авторские колонки

Блоги

Ошибка